2007 р. Криївка біля Червонограда

Мар’яна Вербовська

Дата: 14.08.2007

Нещодавно в лісі поблизу села Гута, що за півгодини їзди від Червонограда, відновили легендарну криївку. Далекого 1943-го 11 молодих українських патріотів наклали головою в бою за неї…

Покручена дорога плавно веде до лісу. На узліссі – дерев’яна церква, яку нещодавно відновили за старенькою фотографією. Саме сюди приходили помолитися молоді повстанці з криївки. На місці ж самого схрону ще донедавна був лише залізний хрест із табличкою, встановлений 1996 року. Тепер тут великі купи глини й акуратна яма з чітко наведеними контурами невеличкої вхідної кімнати та великої основної. Праворуч і ліворуч видно сліди окопів.

– Про криївку селяни пам’ятали завжди, але боялися розповідати про неї, – говорить Василь Панченко, заступник голови Сокальської районної ради. – Та той страх уже давно минув, і ми вирішили відновити її. Головним ініціатором був голова районної ради Олег Солодяк. До робіт підключилася громада, голови сільських рад навколишніх сіл і деякі політичні партії. Від держави ніякої підтримки не очікуємо.

Урочисте відкриття планують на 14 жовтня – до річниці створення Української Повстанської Армії. Та вже за два тижні організують презентацію для всіх.

– Криївки не накриватимемо, – розповідає Василь Калька, сільський голова Гути. – Стінки обкладемо дубовими дощечками, щоб вони не розмивалися. Дуб – дерево міцне і зможе прослужити довго. Досвід саме такого відновлення перейняли в селі Реклинці, де мають свою криївку. До того ж, додатковим аргументом відмови від накриття було бажання уникнути нічних посиденьок місцевої молоді.

Самі ж місцеві мешканці, хоч і знають про відновлення лісового схрону, зазначають, що нічого особливого там немає. В селі залишилися лише дві жінки, які могли б розказати про криївку бодай щось конкретне. Одна з них, 83-річна Марія Костюк, почувши запитання про криївку, спершу довго мовчала…

– Мені тоді було дев’ятнадцять, – сказала вона. – Я щойно вийшла заміж і була вагітною. Тому мене німці не чіпали. Про криївку знала обмежена кількість мешканців села, яким довіряли. Хлопці з лісу частенько прибігали до нас пообідати. Я їх завше годувала, бо десь так само голодував і мій чоловік, він теж був повстанцем і ховався в інших селах. Його вбили під час переправи через Буг.

Не вбереглися й хлопці з нашої криївки – хтось зрадив їх. Я знала всіх, з усіма товаришувала. Одразу після бою ми забрали мертві тіла й поховали. Вночі. Тоді все робили вночі. Я потім жодного разу туди не приходила і не піду. І взагалі не знаю, добре це чи ні, оте відновлення. В тому місці досі стоїть запах зради…

Джерело: “Львівська газета”