Вогняні ворота – трагічні бої 1941-1942 р. під Керчю

…Спустись в базальтовые гроты,

Вглядись в провалы и пустоты,

Похожие на вход в Аид…

Прислушайся, как шелестит

В них голос моря – безысходней,

Чем плач теней…

М. Волошин «Карадаг»

Пролог

Листопад сорок третього. Крим. Слабкий струмінь світла ручного ліхтаря вихоплює з темряви вологі сірі стіни підземелля. За довгі роки добування вапняку під невеличким селищем Аджимушкай, що на північно-східній околиці Керчі, утворилася розгалуджена система підземних ходів. Поїржавілі червоноармійські каски, позеленілі гільзи, розкидані в безладі фляги, рештки зброї, папери… Повільно рухаються радянські десантники з 255-ї бригади морської піхоти, що першими спустилися сюди, щоб знайти тут свідчення тривалої боротьби та ….смерті. Ще один поворот, і очам відкривається жахлива картина: навкруги рештки загиблих людей. Іноді це цілі кістяки вкриті напівістлілими клаптями гімнастерок, іноді скрючені залишки людей, померлих в жахливих муках. Проте найжахливішим видовищем був мертвий підземний госпіталь. Тут на численних койках лежали дивні білі мумії. Вапно, що осідало на людські рештки зберегло форму тіла загиблих радянських бійців. На бійців дивилися соляними очима останні оборонці Аджимушкаю…

Давні греки переказували, що тут, на Керченському півострові, знаходиться вхід в Аїд – царство мертвих. Те, що побачили у каменоломнях Аджимушкаю радянські десантники, вражаюче нагадало уявлення давніх. В усі часи Керч, розташована на шляху з Криму на Тамань, була воротами, через які проходили народи. Часто ними проходила війна. Проте під час Другої світової війни маленьке українське місто Керч перетворилася на справжнє вируюче пекло. Це оповідь про Ворота Вогню, про одну з найтрагічніших сторінок тієї жахливої війни.

Кораблі в протоці

Був грудень сорок першого. Після того як в листопаді 51-ша армія знекровлена в боях з 11 армією Манштейна на Перекопі, не втримавши Керч, евакуювалася на Тамань, єдиним острівцем радянської присутності в Криму залишався обложений ворогом Севастополь. Прагнучи будь-що допомогти йому вистояти та розпочати визволення Криму, 26 грудня Ставка розпочинає найбільшу в історії радянсько-німецької війни Керченсько-Феодосійську десантну операцію. Радянські десантники в умовах вируючого штормового моря висаджуються на сході та півночі Керченського півострова, а також в районах: Опук, Камиш-Бурун, Ельтиген.

Командувач 42-м армійським корпусом німців генерал Шпонек був готовий дати наказ на відступ, але отримавши від Манштейна підкріплення сильно притис наших десантників. Станом на 28 грудня більшість плацдармів було ліквідовано. Усі радянські сили відступили до мису Хроні де зайняли оборону. Впевнений, що з радянським десантом майже покінчено Манштейн 28 грудня починає новий штурм Севастополя. Втім, 29 грудня кораблі Чорноморського флоту, долаючи вогняний смерч, вдираються в феодосійський порт. Після рішучого бою за місто тут починає висадку перший ешалон 44-ї армії, а Шпонек у паніці відступає від Керчі. Станом на 30 грудня Керч визволено, кораблі Азовської флотилії та Керченської військово-морської бази перевезли на півострів більше 17 тис чоловік. Проте більша військ, все ще лишалася на Тамані. Незабаром в протоці почався льодохід, а 3 січня вона замерзла. Таке трапляється рідко, проте в 42-му цим вдало скористалися для нарощення радянських сил на захопленому плацдармі. Німецька авіація, не сприймаючи всерйоз льодову переправу, шалено атакувала кораблі, що проривалися з портів Кавказу південною, вільною від льоду частиною протоки. І дарма, бо завдяки зусиллям розвідників та місцевих жителів по льоду було прокладено декілька повноцінних трас. Почалася регулярна переправа людей та неважкої техніки. Керченсько-Феодосійська операція планувалася, як початок повономасштабного звільнення Криму. Усі радянські частини було зведено у Кримський фронт, командування яким прийняв генерал-лейтенант Д.Т. Козлов. Постійний контроль за діями командувача здійснював член військової ради фронту, представник Ставки Л. З. Мехліс.

Десантована в Феодосію 44-та армія мала усі шанси, блокуючи 42 армійський корпус німців на схід від Парпачського перешийку, що з’єднує Керченський півострів з рештою Криму, розгорнути наступ на Сімферополь та перерізати комунікації 11-ї армії німців. Допомогти цьому мала Приморська армія з Севастополя та 51-ша, знищивши оточених біля Керчі німців. Проте цього не сталося. Замість прориву в глиб Криму 44-та повертає на зустріч 51-шій армії, а Шпонек, кинувши усе важке озброєння вислизає в простір між ними і закріплюється на лінії: північні відроги яйли у Старого Криму – узбережжя Сиваша західніше Ак-Монай. Поспіхом створена німцями оборона була слабкою, втім радянське командування вирішило не випробовувати її на міцність, віддаючи перевагу нарощуванню сил та окремим вилазкам.

Марні зусилля

В таких умовах радянське командування 5 січня висаджує тактичний десант в Євпаторії. Євпаторійський десант навіки увійде в історію як приклад непохитної стійкості солдата та повної безвідповідальності командування. Десант складався з посиленого батальйону морської піхоти (700 чоловік під командуванням капітана Г.К. Бузінова). Рішучими і сміливими діями моряки захопили південну частину міста. У Євпаторії спалахнуло повстання. Проте ворог підтягнув з-під Севастополя полк піхоти, 2 батальйони та декілька батарей. Вражаючим є те, що в цей найкритичніший для німців, вибитих з Феодосії, та найкращий для наступу на Джанкой час, радянські війська займалися лише нарощуванням сил. Тож, після 3-х днів відчайдушного опору з десантом було покінчено. Гітлерівці жорстоко помстилися, розстрілявши на Червоній гірці в Євпаторії поранених радянських моряків та три тисячі цивільних.

Подібна доля судилася згодом й іншому тактичному десанту в Судаку. Найцінніший момент ініціативи було втрачено.

Німці ж були налаштовані рішучіше. Отямившись, вони 18 січня раптовим контрударом повертають собі Феодосію та, завдавши радянському угрупованню великих втрат, замикають його на Керченському півострові.

Скориставшись льодовою дорогою, радянське командування швидко відновило переваги у силах над німцями та 27 лютого нарешті розпочало наступ з Керченського півострова та Севастополя. Проте усі спроби Приморської армії розірвати кільце блокади Севастополя були відбиті. На Керченському півострові прорвати оборону німців не вдалося, проте було скинуто з позицій 18-ту румунську дивізію, внаслідок чого фронт вигнувся дугою на захід від Ак-Монаю. Проте, в подальшому цей виступ стане фатальним для Червоної армії. Вирватися через Прапачський перешийок на рівнини Криму радянським військам не вдалося. 3 березня бої перервалися через втому обох сторін. Проте 13 березня, активно застосовуючи танки, Козлов знов атакував німців. За свідченням Манштейна, 18 березня штаб 42-го корпуса доповів, що вже не в змозі витримати нового наступу. Німці терміново підтягнули 22-гу танкову дивізію, що прибула з Франції та 20-го контратакували. Мети не досягнули, проте звели на нуль рішучість командування Кримфронту. Втративши час, Козлов поновив наступ лише 26 березня і чомусь обмеженими силами. Цьому ворог тільки зрадів, знекровлюючи радянські війська по частинах. Остання спроба прорвати німецьку оборону тривала з 9 по 11 квітня і….провалилася.

«Полювання на дроф»

Витративши сили у безнадійних наступах, радянське командування виявилося зовсім неготовим до ретельно підготованого Манштейном реваншу. Стягнувши до Парпачського перешийка п’ять піхотних, одну танкову та кілька допоміжних румунських дивізій, 8 травня він розпочав криваву бойню під кодовою назвою «Полювання на дроф».

Манштейн скористався тим, що головні сили Кримфронта знаходилися в вищезгадуваному виступі в північній частині перешийку, що була прикрита з фронту лінією довгочасних вогневих точок.

На півдні ж такої лінії не було, тому прорвавши слабку оборону 44-ї армії на півдні, Манштейн ввів в прорив танки, що ринулися до Керчі. Внаслідок такого становища великі радянські сили: три армії чисельністю майже 300 тис. чоловік автоматично потрапляли в оточення поблизу перешийку. Ставка терміново відводить 47-му та 51-шу армію на рубіж північно-західніше Керчі. Проте організованим відходом той панічний відступ назвати важко. Ось що пише в ці дні Манштейн: “Усі дороги були забиті кинутими машинами, танками і гарматами ворога. На кожному кроці попадалися довгі колони полонених”. Тож не дивно, що три дні потому ворог прорвав і ці позиції. А 14 травня ворожі танки притисли великі маси радянських військ до Керчі. В цей час на схід від Ак-Монаю все ще відчайдушно билися оточені частини 44-ї армії. Згодом останні їх залишки, що не здалися загинуть, обороняючи Ак-Монайські та Караларські каменоломні…

В Керч з наказом Сталіна – «Керч не залишати» прибуває представник ставки С.М. Буденний. Вивчивши катастрофічну ситуацію, що склалася, він просить дозволу… Керч залишити і негайно евакуювати війська до Тамані. Що ж призвело до такої катастрофи? Чому три радянські армії не впоралися з однією німецькою, що до того ж була зайнята штурмом Севастополя?

На невеличкій площі Керченського півострова, що має обмаль доріг та водних джерел, було скупчено величезну масу військ, якої було цілком достатньо для досягнення поставленої мети. Втім командуючий фронтом не виявив рішучості і в січні сорок другого не скористався унікальною можливістю перерізати комунікації Манштейна, тож марно згаяв можливість звільнення Криму. До того ж майже усіма справами Кримфронту заправляв представник Ставки Мехліс – особа одіозна. Незважаючи на реальні обставини, він завжди відстоював суто наступальну доктрину Червоної армії, висміюючи роботи з укріплення позицій на перешийку. Через це так і не було побудовано ешелонованої системи оборони, тож відступаючим частинам не було на чому закріпитися. Втім, солдати Кримфоронту не були навчені й грамотно наступати. Вони не вміли атакувати за вогневим валом та танками. Некомпетентність Мехліса у військових питаннях втілилася і у рішеннях висунути найціннішу артилерію резерву Верховного головнокомандування на передові позиції. Підрозділи Кримфронту не користувалися радіозв’язком, віддаючи перевагу зовсім не надійним телефонним дротам. Втім, читачу ти вже зрозумів, що тут з червня 41-шого нічого не змінилося. Розплата за необачність – кров тисяч солдатів.

Останні дні Керчі

Німецькі війська захопили найвищу точку Керчі – гору Мітридат і почали прицільний обстріл порту. “Незабутнє видовище відкривалося з висоти поблизу міста Керч. Перед нами в променях сяючого сонця лежало море, Керченська протока і протилежний берег. Мета про яку ми так довго мріяли була досягнута…Радянські катери робили все нові спроби підійти до берега, щоб взяти на борт хоча б людей, проте наші відганяли їх вогнем” – пише Манштейн. Незабутнє видовище Манштейна, в реальності являло собою криваву бойню стиснутих на невеличкій площі сотень тисяч червоноармійців та цивільних, що намагалися врятуватися. Щоб хоч якось затримати вихід німців до переправ на північно-східній околиці Керчі біля селища Аджимушкай поспіхом займають оборону частини 51-ї армії, які 14 травня очолює командувач 138-ї гірськострілецької дивізії полковник П.М. Ягунов.

Споруди Аджимушкаю та прилеглого заводу ім Войкова перетворилися на останній вузол оборони. Селище декілька разів переходить з рук в руки. Що буде, якщо німці прорвуться усвідомлюють усі. Розуміють і те, що навряд чи вдасться переправитися на таманський берег. Неподалік від корпусів заводу знаходиться царський курган, тут на смерть билися з ворожими танками артилеристи. А поруч з ним кар’єр куди виходять штольні Аджимушкайських каменоломен. Сюди, де розташовувались командні пункти та склади частин Кримфронту почали евакуювати поранених. На залізничних коліях поблизу Аджимушкаю тримав оборону бронепоїзд №74 побудований працівниками заводу. Тут він і загинув, пошкоджений ворожими снарядами, втім екіпажу вдалося врятуватися на Тамань. Червоноармійці, що не встигли прорватися в Керч до останнього билися в каменоломнях Булганаку.

Поки загони відчайдухів стримували німців, тривала евакуація Кримфронту. Для цього було кинуто буквально усе, що могло триматися на воді. Над портами Керчі та Камиш-Буруна вирувало криваве пекло. Бомбові удари авіації та прицільний вогонь артилерії німців, знищували судна, озброєння, обривали сотні життів солдат та цивільних. Набережні Керчі стали слизькими від крові…

Лише евакуювавши гвардійські міномети та важку артилерію, Козлов наказав вивозити особовий склад. Кожен рейс моряків міг бути й останнім, проте віддамо їм належне: вдалося вивезти багато поранених, частину військ та…товариша Мехліса. Вивезти ж усі три армії Кримфронту в такі строки їм було, звичайно, не під силу.

Підземна фортеця

16 травня Керч пала. Близько 170 тисяч червоноармійців та червонофлотців потрапило у німецький полон. 18 травня Манштейн тріумфує: «Тільки невеликі загони супротивника під тиском кількох фанатичних комісарів ще декілька тижнів трималися в підземних печерах та скелях поблизу Керчі». Дійсно, оборонці Аджимушкаю не здалися. Вони з боями прорвалися в Малі та Великі аджимушкайські каменломні, щоб в жахливих умовах сирих підземель не тижні, як бреше Маштейн, а майже 170 днів битися з ворогом. В перші дні в каменоломні, де на щастя були запаси провізії, проте не було своїх джерел води, зібралося багато червонармійців з різних частин та цивільного населення, що рятувалося тут від керченського пекла. Завдяки вольовим діям полковника Ягунова, що очолив гарнізон, підполковника Бурміна та комісара Парахіна аджимушкайці з самого початку перетворилися на активне військове з’єднання, що постійно турбувало ворога своїми раптовими вилазками.

Існування 15-ти тисячного з’єднання у себе в тилу в плани німців аж ніяк не входило. Тож щоб не ризикувати життями своїх солдатів, вони почали вирішувати проблему в інший диявольський спосіб. В порушення міжнародних зобов’язань, 24 травня в підземних штольнях Аджимушкаю заклубилися отруйні гази. Жертви були величезними, адже не кожен солдат мав протигаз, не кажучи вже про цивільних. Ті в паніці залишили каменоломні. Багатьох на виході розстрілювали. Ті хто залишився в живих навчилися виживати. Виживати, будуючи газосховища (для цього перекривали глухі ходи кладкою з обмотаних тканиною каменів та герметизували утворенні камери глиною), застосовуючи просякнуті водою ганчірки. Стійкість аджимушкайців переконала й нацистів, що масштабне застосування хімічної зброї не стане панацеєю проти нездоланного духу їхніх супротивників. Як знати, може стійкості аджимушкайців треба завдячувати тим, що на жодному з фронтів тієї війни отруйні речовини більше не застосовували.

Аджимушкайці в умовах голоду і спраги вимушені були кожен день битися за воду й провіант, за ліки для чисельних поранених підземного шпиталю. Прориватися не було куди, тож вони до кінця вірили, що дочекаються десанту своїх. Вірили, що голос радіостанцій Аджимушкаю почує Велика земля. Радянське командування через розвідку та спостереження з Тамані знало про героїчну боротьбу гарнізону, проте допомогти не могло: справи на фронті розгорталися все гірше. Німці неухильно наближалися до Волги та Кавказу. Тоді все було кинуто для того, щоб будь що їх зупинити. Втім наявність підземного гарнізону в тилу стала одним з аргументів, виходячи з яких німці так і не наважилися форсувати Керченську протоку влітку 1942-го. Ряди захисників, незважаючи на їх хоробрість та винахідливість, танули. Від випадкового вибуху гранати загинув Ягунов, тож гарнізон очолив підполковник Г.М. Бурмін. Коли запаси провіанту остаточно закінчилися, тих хто ще залишився в живих, доконав голод. Небагатьох в серпні схопили фашисти, інші ж навіки залишилися там, у підземному царстві мертвих…

Епілог

Вони так і не дочекалися. В листопаді важка й кровопролитна Керченсько-Ельтигенська десантна операція закінчилася утворенням плацдарму на північний схід від міста. Під шалений гуркіт гармат, перші десантники спустилися в глибини Аджимушкаю, щоб схилити голову перед пам’яттю тих, хто до останнього не втрачав надію на їх повернення. Керч буде визволено лише в квітні 44-го, коли накопичивши достатньо сил, радянська армія реалізує той план, який не вдалося здійснити взимку 42-го.

Аджимушкай же навіки стане унікальним пам’ятником відчайдушній стійкості солдата та безсоромній бездарності полководця.

Вічна слава тим, хто загинув зі зброєю в руках захищаючи кожен метр такої рідної і водночас багатостраждальної землі.

Науковий співробітник історико-архітектурної пам’ятки-музею “Київська фортеця”, І.Ю. Парнікоза

Вперше опубліковано «Країна Знань». – № 5, 2005 р. – С. 44-48

Література

Князев Г.Н., Проценко И.С. Доблесть бессмертна: О подвиге защитников Аджимушкая. – М.: Политиздат, 1987.– 167с.

Кузнецов Н.Г. Курсом к победе. – М.: Воениздат, 1976 –-510 с.

Манштейн Э. Утерянные победы. – Смоленск: Русич, 1999 – 672 с.

Смирнов С.С. Рассказы о неизвестных героях.– М.: Советский писатель, 1985. – 416с.

Симонов В. В. Исследования в завале «Политотдел» Научный сборник Керченского заповідника. – Вып.1. 2006, – С. 437-468.

В статті використано спогади генерал-лейтенанта інженерних військ А. Смірнова-Несвіцького.