2017 р. Звід пам’яток України

Роман Офіцинський

Колочава – село, центр сільської ради – розташоване обабіч р. Теребля та її приток – річок Колочавка і Сухар, у гірській долині між полонинами Стримба, Дарвайка, Барвінок, Красна, Ружа, за 26 км від районного центру.

Площа села – 8,3 кв. км, населення – 5 тис. осіб (2011).

У межах Колочави знайдено артефакти початку нашої ери, зокрема кам’яне лощило.

Назва села походить від р. Колочавки, береги якої раніше були болотистими і під ногами чавкали. Місцевість стали називали «Коло Чавки» (Колочава).

Засновано в першій половині 15 ст. втікачами від кріпацтва. Перша письмова згадка про Колочаву датована 1463, коли селом заволоділи магнати Урмезеї. Після 1526 Тереблянська долина потрапила до Трансільванського князівства. Колочава входила до Хустської казенної домінії з підпорядкуванням Хустському замку.

1795 у частині Колочави під назвою Горб, що нині є окремим селом, зведено дерев’яну греко-католицьку церкву Зішестя Святого Духа – двозрубну і тридільну. Вона зроблена без єдиного цвяха, у лемківському бароковому стилі. Висока вежа над бабинцем завершена бароковим ансамблем із гранчастої бані з дашком, ліхтаря та кулястої главки над ним. Храм зняли з реєстрації 1953. Ікони вилучено і вмонтовано до іконостасу Шелестівської церкви в Закарпатському музеї архітектури і побуту (Ужгород). У 1970 церкву перетворили на музей атеїзму й відреставрували. Біля храму 2010 встановлено пам’ятник рукописній книзі колочавського дяка Івана Лугоша «Перло дорогоцінноє» 1747 (зберігається в Ужгороді): на великому камені лежить розкрита бронзова книга, чорнильниця, перо, а поруч камінь-стілець. Тепер тут краєзнавчий музей.

У 19 ст. річка Теребля була зручною транспортною артерією для сплаву лісу. Після перекриття річки водосховищем Теребле-Ріцької ГЕС в 1951 дерево вивозили вузькоколійкою.

1899 збудували і відкрили державну однокласну школу, яка в 1923 стала двокласною. 1978 середня школа переїхала у нове просторе приміщення в центрі села. У старій будівлі нині музей «Радянська школа».

У Колочаві 1838 мешкало 2,3 тис. осіб, 1900 – 2,7 тис., а в 1930 – 3,5 тис. осіб.

1911 у центрі села греко-католики звели кам’яну церкву св. Іоана Предтечі, котру в радянський час передали православним. 2010 біля церкви відкрито монумент Ісусу Христу зі штучного каменю (тонованого бетону) висотою 5 м.

У квітні 1919 Колочава опинилася під румунською окупацією. Наприкінці 1919 село ввійшло до складу Чехословаччини. Протягом двох років громадській безпеці загрожував військовий дезертир Микола Шугай, котрий загинув разом з братом Юрієм на околиці села 10 серпня 1921. Біля церкви Зішестя Святого Духа поховано 3-х чехословацьких жандармів, убитих у селі 1921-1925-х рр.

1928 зведено дерев’яну православну церкву Св. Трійці. 1930 встановлено погруддя будителю Олександру Духновичу роботи скульптора Олени Мондич. Нині пам’ятник стоїть перед будинком сільської ради.

Протягом 1931-1936 рр. до Колочави часто навідувався чеський прозаїк Іван Ольбрахт, який відобразив життя села та його мешканців у багатьох своїх творах, зокрема романі «Микола Шугай – розбійник», удостоєному літературної премії в 1933.

Того ж року в Колочаві І. Ольбрахт і чеські кінематографісти зняли художній фільм «Марійка-невірниця». У фільмі не задіяно професійних артистів, колочавці зіграли самих себе рідною мовою. У 1981 в Колочавській середній школі на пошанування письменника відкрили музей Івана Ольбрахта, а в 2000 – звели й пам’ятник біля цієї школи.

У 1931-1938 рр. тут діяла державна школа з чеською мовою навчання. 2007 її приміщення відреставрували й відкрили музей «Чеська школа».

1937 в Празі на вівчарській виставці у Чехословаччині Дмитро Малета та Іван Іваниш представили 10 овець з Колочави, а вівчарі отримали грамоту міністерства землеробства за перше місце і статуетку пастуха (скульптор І. Вітка). Статуетка стала прообразом для пам’ятника «Вівчар», що від початку 1950-х рр. стоїть у центрі села.

17 березня 1939 Колочаву окупувала Угорщина, яка в 1940 розпочала будівництво фортифікаційних споруд оборонної Лінії Арпада. У Колочаві звели три десятки залізобетонних бункерів. У кількох місцях р. Теребля перегородили рядами бетонних пірамід. Знущання та переслідування місцевих мешканців угорськими військами не оминули і місцевих євреїв, яких у «табори смерті» вивезено 464 особи і майже всі вони загинули.

25 жовтня 1944 Колочава стала радянською. У 1949-1957-х рр. в околицях Колочави діяла повстанська група Михайла Штаєра.

Починаючи від 1949, в селі створено колгосп, лісопункт, цегельний завод. 1962 Колочавське лісництво оголошено заповідником, а від 1989 Колочава ввійшла до складу національного природного парку «Синевир».

У 1976-1992-х рр. Колочава належала до категорії селищ міського типу. 1978 тут збудовано школу на 960 учнівських місць. 1979 запрацював міжколгоспний навчальновиробничий комбінат, де старшокласники оволодівали спеціальностями тракториста, слюсаря, токаря, водія, швеї.

1995 Колочава отримала статус гірського населеного пункту України.

1998 греко-католики спорудили цегляну церкву Преображення Господнього (з вежою на головному фасаді), а 2008 – Різдва Івана Хрестителя. Біля церкви 2009 освятили скульптурну композицію «Покрова Пресвятої Богородиці».

У Колочаві є 10 музейних об’єктів, які відкрито переважно у 2007-2014-ті рр., а саме: церква Св. Духа, скансен «Старе село» (два десятки будівель), «Колочавська вузькоколійка», «Колочавський бокораш», «Радянська школа», «Чеська школа», «Лінія Арпада», «Воїни–інтернаціоналісти», «Бункер Стаєра», І. Ольбрахта.

На державний облік взято 20 пам’ятників: О. Духновичу 1930, вівчареві поч. 1950-х рр., односельчанам-добровольцям радянської армії 1970 р., І. Ольбрахту 2000, Т. Масарику 2007 р., Покрові Пр. Богородиці, Вчительці з України, «Примирення» (після Другої світової війни), загиблим у ГУЛАГу, колочавським євреям-жертвам Голокосту 2009 р., Т. Шевченку, Ісусу Христу, «Перло дорогоцінноє», загиблим у Першій світовій війні, «Шабатні гуси» 2010, М. Шугаю, заробітчанам, загиблим воїнам у мирний час 2011, «Боркотаня» (біля джерела мінеральної води), Р. Шухевичу 2013. Монументальні пам’ятки 2007-2013 рр. виготовив скульптор, уродженець села Петро Штаєр.

1967 з Колочави у Закарпатський музей народної архітектури і побуту (Ужгород) перевезено водяний млин кінця 19 ст. Його зруби складено з дерев’яних брусів, дах чотирисхилий, покритий драницею. Помол проходив у кам’яних жорнах.

Джерела і література

Аржевітін С. Шугаї: історія верховинського села Колочава. – Чернівці: Букрек, 2006. – 546 c.; Аржевітін С. Релігія: історія верховинського села Колочава. – Київ: Майстерня книги, 2007. – 832 c.; Достал Я. Підкарпатська Русь (Закарпаття періоду Чехословацької Республіки. 1919-1939 рр.). – Ужгород: Карпати, 2014. – С. 63-64; Корабельщиков А., Малета В. Колочава // История городов и сел Украинской ССР. Закарпатская область. – Киев: УСЭ, 1982. – C. 292-298; Сирохман М. Нові церкви Мукачівської греко-католицької єпархії. 1990-2010. – Львів: Мс, 2010. – С. 108-109; Федака С. Населені пункти і райони Закарпаття. – Ужгород: Ліра, 2014. – С. 107-109; Фийнеш Е. Географічний словник Угорщини. Опис населених пунктів Закарпаття середини XIX ст. – Ужгород: ІВА, 2011. – С. 39.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 279 – 281.