2011 р. Крим, який ми втрачаємо

Валентина Самар

Дата: 20.06.2011

Головне потрясіння, яке завжди викликав Крим у мандрівників, а тепер – у туристів, і головний магніт, яким завжди притягує до себе, – це його розмаїтість. Ландшафтна, кліматична, культурна, етнічна, релігійна… Розмаїтість шокуюча, бо тут, здається, приживається й співіснує все – будь-який стиль і будь-який напрям, речі малозрозумілого походження і матеріалу, який-завгодно каприз і різновекторне віяння моди. Розмаїтість авантюрна, бо кожен, хто має можливість і бажання, міг привнести в неї щось своє, звично-комфортне або десь побачене. І архітектура, і обличчя міст – тут не виняток.

Сильним світу того потрібні були тільки дві сущі дрібниці: знайти правильне місце на півострові та людину, котра «впише» задум у Крим. Яскравий приклад – Воронцовський палац в Алупці, побудований за проектом відомого англійського архітектора Едварда Блора, який ніколи не бував у Криму, в що майже неможливо повірити, споглядаючи приголомшливе поєднання палацу і Ай-Петрі.

У самій же споруді переплелися англійський стиль кількох епох (вони змінюються, починаючи від західних воріт) і неомавританський. Готичні димарі виконані у формі мінаретів, у декорі розкішного порталу південної частини палацу поєднуються елементи тюдорівської та індо-мусульманської архітектури, а по фризу арабською в’яззю шестикратно повторено рядок сури Корану.

При цьому будь-який архітектор скаже вам, що жодне місто в Криму не мало плану соціальної забудови. Багато в чому ще й тому, що головним призначенням Криму від часів його анексії Росією і донедавна було військове.

Навіть тоді, коли півострів став усесоюзною оздоровницею, а курортна сфера пережила своєрідну індустріалізацію, багато куточків півострова залишалися закритою зоною, а в розвитку більшості кримських міст – де, що і як будувати – вирішальне слово було за військовими. Власне, у Севастополі в цьому плані мало що змінилося, військові продовжують стримувати розвиток території. Хіба що центрів ухвалення рішення тепер два – Київ і Москва.

Можливо, тому так важко говорити про обличчя кримських міст і прибережних селищ – вони багатоликі. Але в останні десятиліття поступово стають однаково безликими. Безумна хаотична, позбавлена смаку і безграмотна забудова хоч почасти вільного клаптика землі на узбережжі та у великих містах, з одного боку, і відверто наплювацьке ставлення до культурної спадщини правителів-горлохватів, які нічого не створюють, але всім торгують, – з другого.

Розруха і злидні, бруд і запустіння панують нині в багатьох райських від природи куточках. Пам’ятки радянської епохи – гігантські типові корпуси санаторіїв та пансіонатів, адмінспоруд і клубів – руйнуються й відживають, здається, ще швидше, ніж особняки колишніх дворянських маєтків, у яких досі продовжують діяти кримські оздоровниці. У повному благополуччі, сподіватимемося, перебувають державні дачі й держрезиденції, – на об’єкти ДУСі в держави гроші завжди є. Хоча за все ручатися не варто, – сумна історія Юсуповського палацу, до якої вкотре ми сьогодні повернемося, цього підтвердження.

Із пам’яток архітектури й історії, відкритих для народу, на плаву та відносно збереженими залишаються тільки найбільші об’єкти, так звані візитні картки Криму – палаци-музеї, пам’ятки-парки. Багато в чому – завдяки самовідданості музейників, істориків, підтримці громадських активістів і журналістів. Спроби їх перепідпорядкувати або змінити керівництво, роздробити комплекси чи «відкусити» від них ділянку землі незмінно наражалися на рішучий опір громади з гучним резонансом у ЗМІ.

Досі це спрацьовувало. Дії й наміри нинішнього керівництва Криму і країни, яке на такі резонанси реагує мляво, а то й просто ігнорує їх, поки що до кінця не зрозумілі, але тенденції насторожують. Із них, а також із інших загальних загроз збереженню історичного й архітектурного надбання Криму, і хотілося б розпочати.

Кадри як джерело загрози

Будинки, як і люди, помирають. Але одна річ – коли своєю природною смертю, інша – якщо їх убивають. Перший, хто повинен стояти на шляху несправедливої забудови міст (особливо їхніх історичних ареалів), невідповідності генпланам розвитку населених пунктів, звісно ж, – архітектор. Тобто спеціально навчена людина. Мабуть, неважко здогадатися, якою неякісною й некорисною буде робота, якщо її виконує людина, котра не має відповідної освіти і досвіду роботи в цій сфері.

За словами голови Кримської організації Національної спілки архітекторів України Степана Лапичака, тільки половина головних архітекторів регіонів Криму – дипломовані архітектори! І, фактично, всі міста не мають генпланів, а історичні ареали почали затверджувати тільки в останні два-три роки. Ми скільки завгодно можемо констатувати грубе порушення законодавства й тотальну злочинність (бездіяльність і службову халатність – карний злочин!) в органах місцевого самоврядування та республіканської влади, але з усіма цими парканами, шалманами і прибудовами нам – людям і пам’яткам – так і доведеться жити.

Доки до влади не прийдуть люди, здатні проявити волю й знести новобудови, котрі загрожують культурному надбанню. Нереально? Аж ніяк. Поїдьте в Євпаторію, і ви переконаєтеся, що можна бережно й майже безконфліктно впорядкувати ареал, знайти компроміс між бізнесом та совістю, реставрувати старовинні будинки і створити унікальний туристичний маршрут, своєрідне золоте кільце міста. Але для цього треба його любити і тут жити.

Тотальна заміна керівних кадрів у автономії на своїх – донецько-макіївських, торкнулася й сфери гуманітарної, але тут приплив має київський відтінок і податкову спеціалізацію. Причина проста: віце-прем’єр Криму Катерина Юрченко, яка в уряді курирує і економічний блок, і культуру, а також є міністром економрозвитку та торгівлі, довго працювала в ДПАУ. Перед призначенням у Крим була радником голови податкової адміністрації України, а перед тим обіймала різноманітні посади в її департаментах.

«Зміцнення» керівництва найбільш привабливих туристичних об’єктів та архітектурних пам’яток Криму кадрами, які доти нічого спільного з цією сферою не мали, почалося в лютому. Першою ластівкою стала новий директор Лівадійського палацу-музею Світлана Москаленко. До цього призначення, починаючи з 1999 року, вона працювала директором ДП «Центр професійного навчання» Державної податкової адміністрації України.

Недавно стало відомо про призначення заступників директорів ще двох інших візитних карток Криму – Бахчисарайського історико-культурного заповідника, до якого належить Ханський палац, і Алупкінського палацово-паркового музею-заповідника (у його складі два палаци – Воронцовський і Массандрівський, а також пам’ятка-парк). Вакансій не було – посади заступників з фінансово-економічних питань засновані спеціально, а призначення в республіканські підприємства зроблені згори: викликали директорів і відрекомендували їм їхніх заступників.

У Бахчисарайському заповіднику працюватиме колишній співробітник держохорони, який має досвід організації охоронних структур у Донецьку. А в Алупці – колишній співробітник податкової адміністрації.

Окрема лінія – працевлаштування в малознайомій сфері діяльності, але тісно знайомих із міністром культури України Михайлом Кулиняком братів Турів. Про скандальний далекоглядний план перепідпорядкування палаців-музеїв рескомітету з охорони культурної спадщини Криму невдовзі після того, як його очолив Сергій Тур, «ДТ» докладно писало в грудні минулого року («Який такий павлін-мавлін? Не бачиш – ми їмо?» «ДТ» № 46 від 11.12.2010 р.).

Там-таки викладено історію бізнес-зв’язків міністра і його протеже в кримському уряді, причому цей бізнес зовсім за профілем нинішньої діяльності чиновників, а нафтовий. У тих-таки нафтотрейдерських структурах, заснованих М. Кулиняком та С. Туром, керівником, почергово зі старшим братом, працював і Денис Тур. Віднедавна він обіймає посаду керівника… національного заповідника «Херсонес Таврійський». Поки що – у статусі в. о. директора. Призначення, як повідомив Михайло Кулиняк, відрекомендовуючи нового керівника колективу заповідника, – у найближчий тиждень.

Що це може означати? Версію офіційну – про потребу зміцнювати керівництво туристичних об’єктів «грамотними сучасними» менеджерами, щоб зробити об’єкти прибутковими, – аж ніяк узяти на віру не можна. Бо, по-перше, конкретно названі призначенці такими не є, а по-друге, завели їх у дуже специфічну сферу, де без спеціальних знань та досвіду нічого не вийде.

По-третє, всі палаци-музеї, котрі потрапили під «зміцнення», і так прибуткові, а крім того, збільшувати потік туристів нескінченно нема сенсу, – є норми, яких не можна перевищувати, а, приміром, в Алупці до них уже наблизилися. Тому поза увагою не залишився потік грошей із коштів субвенції, спрямований у Лівадійський палац-музей відразу ж після того, як у ньому замінився директор. Будівельні тендери в Криму, як і відсутність таких, – тема особлива, і на ній варто зупинитися окремо. На прикладі Сімферополя.

Столиця. Цінності і загрози

«Транзитне місто С.» – таким, власне, Сімферополь і залишився для більшості гостей Криму. Із залізничного вокзалу й аеропорту – відразу ж увсебіч і якомога швидше до моря: Севастополь, Феодосія, Євпаторія, Алушта чи Ялта. Туди потечуть основні потоки туристів і курортників, там – найбільше пам’яток, які оглядають, втамувавши пляжну спрагу. У Сімферополі ж, як нарікають містяни, залишається тільки сміття.

А, власне, що їм у столиці автономії робити? Моє улюблене запитання до міських начальників протягом півтора десятиліть: куди ви водите своїх гостей, що їм показуєте? Може, запаскуджений пагорб городища Неаполя Скіфського, пам’ятки національного значення; другий поверх «Макдональдса» у процесі будівництва, який частково перекриє краєвид на «візитку» міста й Криму – залізничний вокзал; занедбані особняки в центрі міста, побудовані в минулому столітті? Дехто відповідає чесно – веземо в Бахчисарай або Ялту.

Крига скресла цієї весни. Прем’єр Криму Василь Джарти особисто затурбувався порятунком Неаполя Скіфського, республіканська влада заснувала заповідник, виділила гроші на розкопки (вперше за кілька років), а також на будівництво адмінспоруди, огорожі, реставрацію будинку академіка Палласа та ще низки пам’яток…

Треба сказати, що нинішнього року Крим накрила велика грошова хвиля – 900 мільйонів гривень субвенції, яка сягнула й центральних вулиць Сімферополя. Масштабна реконструкція і ремонтні роботи вже йдуть на вулиці Горького, на якій стоять споруди, побудовані на початку минулого століття. Зокрема будинок банку Товариства взаємного кредиту, проектований знаменитим М. Красновим, у якому нині розмістилося управління НБУ, і перший сінематограф «Боян»: їх реставрують за окремими проектами. Вулицю ж та багато її старовинних будинків загалом реконструюють без проекту взагалі! І без єдиного тендера!

За словами мера В. Агеєва – суми там дотендерні. Хоча озвучувалося: в цілому на реконструкцію вулиці Горького піде близько 9,5 мільйона гривень. Із чого робимо припущення про застосування класичної схеми розпилення великої купи грошей на багато маленьких. Аби схема працювала, потрібно, щоб єдиного проекту реконструкції та реставрації будинків-пам’яток місцевого значення вулиці не було. Інакше – тендер.

Тим часом із техніки й жилеток будівельників усі роблять висновок: працює рідна спікерові кримського парламенту фірма «Консоль» – незмінний переможець будівельних тендерів у Криму. Але якщо опитати працівників магазинів і установ у будинках-пам’ятках, то відкриється взагалі дивна у плані охорони культурної спадщини річ.

«Люди з мерії» зобов’язали приватні структури та організації в цих будинках самостійно й часто – за власний кошт ремонтувати фасади. Але фарбу певного кольору, яка в паспорті пам’ятки записана, купувати потрібно в будівельної фірми-підрядника за явно завищеною ціною, а тротуарну плитку – тільки у певному магазині.

На черзі в реставрації та ремонті фасадів за кошти субвенції – будинки на проспекті Кірова, вулиці Леніна, реконструкція парку Треньова. Все – в історичному центрі міста. Тендерів поки що не оголошували. Підтвердження того, що замовлено розробку проектів реконструкції, отримати не вдалося. Загроза, яка випливає з накатаної практики прискореної процедури освоєння бюджетних коштів на «реставрацію фасадів», більш ніж очевидна. Краще б вони нічого не робили…

Правовий аспект

За інформацією прокуратури Криму, кожен четвертий злочин у бюджетній сфері автономії здійснюється під час проведення держзакупівель робіт, послуг та товарів. Але заступник прокурора Криму Г.Дем’яненко самокритично недавно публічно визнав, що органи працюють у цьому напрямі недостатньо, неефективно, й за- кликав підлеглих стежити за кожною копійкою, яка проходить через тендери. Конкретне запитання журналіста стосувалося дивного везіння фірми «Строй-центр 2»: за вісім місяців вона стала переможцем будівельних тендерів майже на чверть мільярда гривень, із них нинішнього року – вже 190 мільйонів.

При цьому в ПП немає ані офісу, ані спеціалістів, ані техніки – загалом, усього переліку кваліфікаційних вимог, які визначає закон про держзакупівлі. Однак, як з’ясувалося, ці тендери пройшли повз увагу прокуратури… А фірма цікава: не маючи нічого, зокрема й податкової історії, з осені минулого року отримує підряди на все – прокладання кабелю спецзв’язку в Радміні автономії, ремонт шляхового полотна, реставраційні та ремонтні роботи, зокрема – і в Лівадійському палаці-музеї. Засновник – фізособа, нікому не відомий житель міста Донецька Михєєв.

Палаци-музеї і пам’ятки-комплекси

Хоч перлини Криму – палаци-музеї, палацово-паркові комплекси – завжди на виду і увагою не обділені. Практично всі вони зараз у своїй схоронності мають «слабкі ланки» – аж до незворотних втрат.

У Бахчисарайському історико-культурному заповіднику до таких можна сміло зарахувати пам’ятки археології національного значення – печерні монастирі Шулдан і Південний на Мангупі, свідчення надзвичайно цікавої сторінки в історії гірського Криму. Монастирі тут діяли в ХIII-XV ст. Є припущення, що храм монастиря Шулдан міг навіть служити резиденцією Готського митрополита. Тут 20 печер, два старовинних храми, баптистерій, у великому храмі збереглися сліди фрескового розпису XII-XIII ст.

Але монастирі – пристановиська християн-іконошанувальників, які втекли від переслідувань у кримські гори й ліси, впродовж останнього десятиліття активно обживаються людьми, котрі називають себе ченцями. Але досить піднятися в печерні монастирі – як жодних сумнівів із приводу «святості» їхніх помислів та дій у вас не залишиться. Як не буде сумнівів і в тому, що пам’ятки ці втрачено: у бійницях вставлені пластикові вікна, у нерозкопаних нішах-похованнях – відхожі місця.

Правовий аспект і джерела загрози

Міліція неодноразово, за заявами керівництва заповідника, затримувала «ченців», які самовільно заселилися в пам’ятки, але потім відпускала. Церква в нас – теж політика. Торік під тиском журналістів митрополит Кримський і Сімферопольський Лазар (УПЦ МП) таки визнав на камеру: це він дав благословення на «відтворення християнських святинь». До речі, всі ці захоплені пам’ятки – об’єкти в паломницьких турах, що їх єпархія активно практикує останніми роками.

Під час прийняття закону про перелік пам’яток, які не підлягають приватизації, ці печерні монастирі взагалі було «втрачено». Труднощі в охороні печерних монастирів полягають ще й у тому, що структурно вони входять до Бахчисарайського історико-культурного заповідника, а територіально – підлягають контролю з боку управління з охорони культурної спадщини Севастопольської ДМА і перебувають у зоні відповідальності севастопольської міліції. Про цей управлінський вивих усі знають, усі на нього нарікають, але виправляти в Києві нікому! Схожа історія склалася і з наступною в нашому матеріалі цінністю.

Лівадійський палац-музей – творіння знаменитого архітектора Миколи Краснова – відомий в усьому світі не тільки тим, що був розкішною й – водночас – скромною літньою резиденцією останнього російського імператора та його сім’ї. Тут творилася неоднозначна у своїх нинішніх оцінках версія сучасного світу. Тут, у камінному залі, за круглим столом, «велика трійка» країн-переможниць – Сталін, Рузвельт і Черчілль – «розписала» повоєнну історію світу. З їхніми іменами пов’язані й сторінки ще двох палаців, які стали резиденціями на час Ялтинської конференції, – Воронцовського та Юсуповського.

Погортавши будь-який путівник з історії Лівадійського палацу і порівнявши його з реаліями, ви будете здивовані. Пам’ятку, котра створювалася як єдиний палацевий і парковий комплекс, нині розірвано на частини. Почнемо з того, що в неї практично немає землі – тільки та, яка під самим палацом, і вузька смужка – до бордюру клумби з фонтаном. Парк і земля далі – належать іншому відомству, Мінприроди України, і перебувають у віданні адміністрації південнобережних парків.

І це ще не все: в будинках, які раніше входили до палацевого комплексу, тепер також розміщуються корпуси санаторію «Лівадія», який належить Федерації незалежних профспілок. На початку майже кожного курортного сезону світ в особі інтуристів спостерігає справжню феодальну війну. Керівники адміністрації парків не пропускають через свою територію автобусів із туристами. Причому в деяких кожну хвилину розписано, – вони з круїзних суден і за дві-три години мають встигнути оглянути всі палаци.

Минулими роками адміністрація парків наймала ряджених козачків – ті встановлювали шлагбаум і несли службу. Чому не об’єднати парк і палац? Адже очевидно – це одна суцільна пам’ятка! Проте ціна питання не в історичній справедливості, не в іміджу – а у вартості вхідного квитка через шлагбаум. А ще – у можливостях палацу та в бажанні його керівництва заробляти ще й для утримання парку-памятки.

Однак головний ворог Лівадійського палацу вчора і сьогодні – це зсув. У його приборкування час від часу вкладають досить пристойні бюджетні асигнування. Проте не усунувши причин активізації зсуву (серед головних – активне будівництво на вулиці, розміщеній вище, про що писало «ДТ», добившись за попередньої влади припинення будівництва готелю «Імператор», що його зводила фірма сина генерала Астіона); не досліджуючи й не проводячи постійного моніторингу його поведінки, – впоратися із загрозою сповзання палацу по схилу та руйнування його стін неможливо.

Так кажуть фахівці і закликають прем’єрів та президентів: потрібна програма, потрібен комплексний проект. Нинішнього року також оголошено тендер на ще одне «пожежне» латання дренажної системи. І якщо його виграє всюдисущий «Стройцентр 2»…

Юсуповський палац у Кореїзі та Мисливський будиночок у Соколиному (раніше – Коккоз Бахчисарайського району) – такі різні замовлення тому ж таки архітектору М. Краснову від родини Фелікса Юсупова, графа Сумарокова-Ельстона, генерал-губернатора Москви. І різні долі.

Палац у Кореїзі будувався серед дивовижного парку з безліччю скульптур та фонтанів. Під час Ялтинської конференції в Юсуповському палаці була резиденція Йосипа Сталіна, до приїзду якого територію готували з особливими заходами безпеки, – у старих підвалах було побудовано справжній бункер. У радянські часи палац значився як «держдача № 4», а потім, за розпорядженням Михайла Горбачова, його передали народу в особі Ялтинської міськради.

У бурхливі для Криму 1990-ті палац здали в оренду приватній фірмі, і в ньому було відкрито елітний готель. А 2001 року договір оренди в судовому порядку визнали недійсним, і рік по тому Ялтинська міськрада передала комплекс у держвласність. Уже в статусі державної резиденції він дістався «призбирувачці земель» – знаменитій ДУСі – і відтоді закритий для відвідування.

Про збереження і нецільове використання Юсуповського палацу, про необхідність його відкрити для спеціалістів з охорони культурної спадщини та для народу «ДТ», можна сказати, регулярно пише, починаючи з 2008 року. Це і журналістські розслідування того, як насправді використовується палац зі статусом держрезиденції: за президента Ющенка він був віп-готелем, за президента Януковича – судячи з відповіді керівництву АРК із ДУСі, ще й для «організації відпочинку працівників адміністрації президента України, апарату ВР України, Кабінету міністрів України, інших державних органів і окремих посадових осіб».

Тим часом уже третій рік прокуратура Криму продовжує через суди повертати землю Юсуповського палацу, яку, за листами тієї ж таки ДУСі, на клопотання керівництва управління санаторно-курортних установ, було передано приватним особам і двом фірмам під забудову. Всі останні роки Асоціація музеїв і заповідників Криму, керівництво автономії просять президентів і прем’єрів: поверніть Юсуповський народу, відкрийте для відвідування, організуйте там музей, – це унікальний об’єкт.

Відповіді, як і в часи Ющенка, приходять навіть не з президентської адміністрації, а з самої ДУСі. Вони вважають, що музеєфікувати й відкривати палац для відвідання не варто. Він їм самим потрібен – вони, «окремі посадові особи», там відпочивають.

Правовий аспект і загрози

Протягом уже майже десяти років посадові особи, в чийому віданні й користуванні перебуває пам’ятка – палац і пам’ятка-парк, грубо й свідомо порушують низку законів України, зокрема тих, котрі регламентують охорону культурної спадщини, і Земельний кодекс. Упродовж останніх трьох років ми спостерігали такі порушення закону:

– на територію пам’яток не допускають навіть тих, кому законом визначено незаперечний до них доступ, – співробітників рескомітету з охорони культурної спадщини;

– без погодження з органами охорони культурної спадщини проводилися будівельні та ремонтні роботи;

– пам’ятки, які мають статус держрезиденції, використовуються не за цільовим призначенням: апартаменти Юсупова, Сталіна, Молотова здаються за значні суми через турагентства; перші особи держави Україна в держрезиденції не перебувають, не були помічені там і високі закордонні гості;

– користування пам’яткою не оформлене охоронним договором;

– держакта на земельну ділянку та охоронного договору на пам’ятку-парк також немає.

Можна продовжувати – але чи є сенс? Доти, доки хазяїн дозволятиме челяді валятися в панській постелі, порядку не буде.

Тепер – про Юсуповський мисливський будиночок у Соколиному. Історія цього унікального сільського міні-палацу спочатку була такою ж гарною, як він сам. Краснов побудував його на замовлення Юсупових-старших для Фелікса Феліксовича (молодшого) як подарунок на весілля, що поріднило Юсупових із царською родиною: Ірина була племінницею Миколи II.

Сільце на північному схилі Ай-Петрі на землях Юсупова називалися Коккоз – «блакитне око» в перекладі з кримськотатарської, ймовірно – тому, що навколо дуже багато джерел. І Краснов цю гарну назву обіграв скрізь – у вітражах вікон, у мозаїці на стінах, у фонтанах, розкиданих по парку. Біля самих стін будиночка текла гірська річечка, і Юсупов-молодший у своїх спогадах писав, що прямо з вікна ловив там гірську форель.

Родичі і знайомі, котрих я возила в Соколине й дорогою розповідала цю історію, подивившись на те, що сталося з витвором Краснова, не соромлячись витирали сльози або люто запитували: «Як можна було?! Ви що тут у Криму – зовсім уже?!»

Мабуть, так, зовсім. Бо інакше, ніж словами професора Преображенського про розруху в головах, не можна пояснити це вбивство. Вибиті й заткнуті брудними подушками «очі» вітражів, запаскуджені і зруйновані фонтани, вогнища «дикунів»-відпочивальників у парку в курортний сезон, – їх пускають сюди влітку, коли постійні мешканці на канікулах.

У Мисливському будиночку багато років, за відсутності елементарних зручностей, живуть школярі, – тут розміщується спальний корпус спецінтернату для дітей-сиріт Міносвіти Криму. А ось що ріднить цей Юсуповський палац із держрезиденцією – то це повна відсутність усіх належних для користування пам’яткою документів, від охоронного договору до держакту на землю. Там – тому що зі збереженістю всіх гектарів та соток території є великі запитання. Тут, у Соколиному, – тому що в бюджеті немає грошей.

Убивство легко зупинити – Мисливський будиночок потрібно продавати! Не може Крим і держава його врятувати й утримувати – продайте тим, хто його збереже, реставрує і створить тут туристичний об’єкт. А що турист сюди поїде – сумнівів жодних. І в ансамблі з Юсуповською мечеттю, вітражі якої, слава Аллаху, на місці, й вона нині діє, разом із вуличними джерелами-пам’ятками, садибами етнотуризму, яких в окрузі чимало, Коккоз знову оживе. Були ж звернення ще в 1990-х спадкоємиці Юсупових Ксенії Шереметьєвої-Сфірі, і є в Санкт-Петербурзі Фонд Юсупових, – потрібно пропонувати.

Або не торгуючись, за будь-яку ціну, хоч за гривню, але із жорстким зобов’язанням побудувати спальний корпус для інтернату, – продавати й рятувати. Звісно, покупець ще не звик, а можливо – ще й не виріс. Однак з’явилася ж перша ластівка – хоч із п’ятого разу, але продали-таки торік з аукціону будинок Ферсмана. Ці мальовничі руїни бачив кожен, хто їхав трасою Сімферополь – Ялта.

Альтернатива пошуку справжнього господаря «двоповерхового» Криму (а саме такі і традиційні будинки кримських татар, греків, німців, і більшість вілл та дач на Південнобережжі) буде сумна. Бюджетні гроші тепер ідуть лише туди й тим, хто здатен забезпечити правильне «розпилювання». Закордонний інвестор не ризикуватиме капіталом, вкладаючи в країну, яка живе не за законом. Є найнадійніший інвестор – внутрішній. Той, хто живе на цій землі, знає її історію й хоче, щоб тут жили його діти. Тому він ризикне, потрібно тільки допомогти йому всім миром.

І останнє. На моє запитання, то що ж слід рятувати в Криму насамперед, авторитетний у спільноті архітекторів Степан Лапичак не замислюючись сказав: «Ландшафт. Він робить Крим неповторним і унікальним. Решту люди мають до нього прив’язати». А ландшафт сьогодні неминуче руйнується, він зникає.

Плавні переходи з гір до моря перекриті парканами й позбавленими смаку будівлями, замість ландшафтних пам’яток тепер відкриваються кар’єри (останній крик громадськості з приводу білогірських вапняків для кримської хімії Фірташа). Розповідають, що одного разу ділові люди привезли на ПБК «потенційного системного інвестора курортного бізнесу світового рівня». Той подивився згори на узбережжя Ялти й сказав: «Безумно гарно. Але тільки все, що ви тут набудували, потрібно дочиста бульдозером знести й наново побудувати».

Не питання: ще трохи – й саме зруйнується. Що натомість?

Джерело «Дзеркало тижня. Україна»