2009 р. Жінка-Горицвіт

Ярослава Музиченко

Дата: 15.05.2009

У хатині Параски Плитки в гуцульському селі Криворівня тепер громадський музей. На невеличкому просторі – шафи, заповнені рукописними книгами, оздобленими власноруч, яких жінка створила понад сто. «Подарунок рідному краєві» – це 46 великих книг, понад 500 сторінок кожна, і чимало маленьких, переважно з духовними роздумами («Небесному престолу від Підніжжя землі», «Молитви во славу святого Хрещення Руси-України»). Писала також дитячі казки, вірші, легенди.

Створила й пригодницький роман «Індійські заграви: Пригоди гуцулів в Індії», де описала життя фантастичного лісового братства в Гімалаях. Кожен аркуш своїх книг прикрашала візерунками, обкладинки обтягувала полотном. У хаті-музеї є сотні її картин, витинанки й ікони. Про мисткиню-філософа українські режисери зняли два документальні фільми (один – за життя, другий – посмертно), нині про неї починають писати газетярі. А в Музеї Михайла Грушевського в Києві відкрита перша в столиці виставка творів Параски Плитки, яка звала себе Горицвіт.

Студентська мати

«Ми знали Параску Горицвіт ще з 1960-х», – розповів на відкритті виставки директор київського Музею шістдесятників, колишній політв’язень Микола Плахотнюк. Коли він із друзями приїхав до Львова, їм насамперед порадили побувати в Криворівні й зайти до Параски Плитки, в Івано-Франківську – також. До неї, мовляв, їде львівське і франківське студентство, і навіть київське.

«Ми застали Параску в глиняній хатинці, нехарактерній для Гуцульщини, – згадує пан Микола. – Вона нас дуже привітно зустріла і зразу ж перейшла до діла: грала на різних музичних інструментах (здогадуюся, що робила їх власноруч). Потім співала й читала нам легенди гуцульського краю, які збирала й записувала, а також творила свої власні гуцульським діалектом. Ми сиділи з ранку до вечора, слухали Параску».

Нині Музей шістдесятництва має куточок Параски Плитки. Вона писала Плахотнюкові листи по-гуцульськи, присилала фото в її ж виконанні. Вислала саморобну книжечку «Дівоче серце» – коломийки, писані її рукою. Сама їх оформила, намалювала обкладинку.

«Параска була дуже сучасною, – додає режисер Сергій Марченко, якому в 1968 пощастило побувати в мисткині з гуртом студентів, разом із відомим нині етнографом Ростиславом Омеляшком. – Якби їй дав Бог дожити до сьогодні, вона, безсумнівно, користувалася б комп’ютером і принтером, інтернетом. Тоді ж мене здивувало, що вона знала фотопроцес – сама проявляла плівку, друкувала фото. Коли у неї ламався радіоприймач, вона прохала прислати ту чи іншу запчастину й сама його лагодила».

Шістдесятники розуміли, що в Криворівні мешкає мислитель світового значення. Вона була захоплена визвольною боротьбою індійського народу, філософією миру національного індійського пророка Махатми Ганді, писала листи до його дочки Індіри. На її картинах є Шота Руставелі, Леся Українка, Іван Франко, Тарас Шевченко, Василь Стефаник, Оксана Петрусенко – ніби постаті з її внутрішнього світу. Серія «Доля гуцулки» розповідає про життя жінки у високих Карпатах.

Очищення пеклом

Коли дивишся на Парасчині ікони – тремтить і тішиться душа. Може, тому, що художниця дала колись обітницю: коли виживе в таборах, то славитиме Бога на землі. Коли її везли в «товарняку» на Колиму, відморозила ноги. Якийсь час була прикута до ліжка в уральському тюремному госпіталі. Від ампутації ніг дівчину врятував грузинський лікар, якого молитовно згадувала все життя. Потім, уже в карагандинському спецтаборі, п’ять років ходила з милицями.

Табори стали для неї школою міжнаціональних взаємин. Винесла віру в людей, говорила, що саме там, серед пекла, зустріла багато світлих постатей. Розповідала дисидентам про літню росіянку з Петербурга, що була її сусідкою в бараку. Старенька часто просила Параску почитати їй вірші.

«Все її життя – це творчий послух обітниці, – розповідає дослідниця життєпису Параски Горицвіт культуролог Наталя Шевченко. – Параска була не ерудиткою, але неймовірною інтуїткою. Жива думка в її творах просто пульсує. Її тексти неймовірно ритмічні. Незбагненний смак до міри, форми. Найбільше вражає, що через її текст випромінюється велика світла сила. Не відчувається дистанції між творами і її душею. Вона пройшла кола пекла і очистилася. І залишається вчителем у духові й після смерті».

«Виклала ватру, підігріла чаю власної суміші, як ліків: липи цвіт, глоду цвіт, кропива-нежалючка, шипшина, м’ята-аромат. І знову ж, сухариком апетитно повечеряла, – описала Параска у своєму щоденнику один зі своїх звичних вечорів. – Слава Богу, подумала, що Він у своїх чотирьох стінах без докору й непогоди, і водиченька накормила… І я кличу в цей вечір щиро і боговдячно: дякую Тобі, наш Живодавче, Отче людинолюбний, многопрощаючий, що даєш у душу і серце моє покорму одухотворену, і я заспокоююсь і на малому, як і на великому, достатку…»

Доживала віку в бідності, майже втративши зір. На своєму погребовому покривалі ще за життя написала: «Ненавидящих і обидящих нас прости, Господи». За словами настоятеля криворівненської церкви Різдва Богородиці отця Івана Рибарука, Параска була черницею в миру. «Багато чого не зрозуміти нам у її непередбачуваній поведінці, в її своєрідній філософії, в її світі – о! – це тайна юродства! – зазначає вихованка Параски Горицвіт, поетеса Оксана Зеленчук-Рибарук, дружина пароха Криворівні. – Мати вдосталь хліба – і не їсти, мати вроду – і не просити в Бога щастя-долі жіночої, мати знання, гнучкий розум, дар слова – і не мудрувати».

Колиска для книг

«Варто мислити» – як одна з поетичних збірок Параски Горицвіт, називається виставка її творів у Музеї Михайла Грушевського на Паньківській, 9. Кияни вперше завдяки старанням криворівненських музеїв Франка та Грушевського і парафії Різдва Пресвятої Богородиці, можуть ознайомитися з картинами й іконами, рукописними книжками народної письменниці-мислительки.

Директор Музею Михайла Грушевського Світлана Панькова розповіла, як виник задум виставки. Минулого літа вона розшукала три листи про повінь 1927 року на Гуцульщині від тодішнього пароха Криворівні Олекси Волянського до Михайла Грушевського. І вирушила з археографом Ігорем Гиричем до Криворівні, зокрема, щоб показати ті листи тамтешнім інтелектуалам.

Тим часом у Карпатах знову почалася повінь! Вода все прибувала, ось уже знищені дороги і мости. Утім на четвертий день уже світило сонце, і отець Іван повів прибульців… у музей Параски Плитки-Горицвіт. Пані Світлана, побачивши той творчий скарб, відразу ж запропонувала зробити виставку у своєму музеї. Каже, якби Грушевський застав Параску Горицвіт, його дуже зацікавили б її твори. Адже він збирав колекцію народного мистецтва.

Але яким міг би бути головний образ експозиції? «Оксана Зеленчук-Рибарук, дружина отця Івана, кинула фразу: Параска завжди говорила, що для неї книги були як діти. І я відразу уявила головний мотив експозиції. Кажу: «Оксано, а у вас є колиска?» Каже, є, моя колиска. Отже, ми веземо колиску і в неї кладемо Парасчиних «дітей», – розповідає Світлана Панькова.

– До того ж, її подруга, що також відбула молодість у концтаборі-комуні, Теодозія Плитка знаходить запис Параски: «Чи загляне хто в мою колисочку, чи побачить хто там мої твори?» Сьогодні ми даємо нагоду нашим відвідувачам заглянути в ту колисочку й доторкнутися до її діток».

У виставковому залі, над колискою – Парасчина картина-екслібрис, де вона схиляється над своїми рукописними книгами в колисці, а нагорі – дві книжки. У колисці лежить книга «Варто мислити». А дві книжки вже виплигнули з колиски, бо видані друком (коштом Галини Хоткевич, Івана Шатрука, Андрія Жука). Лише дві книги з сотень. В експозиції є журнал «Родовід», де розповідається про народних українських митців – Катерину Білокур, Марію Примаченко – там є нарис і про Параску Горицвіт. Одосія Плитка-Сорохан каже, що, побачивши журнал, летіла як на крилах до Парасочки. А вона взяла, пригорнула його до себе, зраділа, мабуть, що «її діти таки прийдуть до людей».

г

Народилася Параска Плитка 1927 року в селі Бистрець, тепер Верховинського району на Івано-Франківщині, невдовзі з батьками перебралася до Криворівні. ЇЇ батько Стефан був знаменитим ковалем, знав кілька европейських мов. Мати Анна ткала й вишивала. Параска закінчила лише чотири класи, утім, завдяки батькові знала іноземні мови. Коли почалася війна, працювала перекладачем у сільській канцелярії. Знаючи з книжок про високу німецьку культуру, захотіла навчатися в університеті і помандрувала до Німеччини.

Однак ставлення як до людини «другого сорту» розвіяло ілюзії дівчини: їй довелося попрацювати служницею. Параска повернулася додому з окресленою ідентичністю і стала зв’язковою УПА (псевдонім – Ластівка), носила повстанцям у ліс їжу й теплі речі. 17-річну дівчину арештували червоні, 1945-54 роки відбула в комуністичному концтаборі. Після повернення до Криворівні садила ліс і була художником у лісництві. Усамітнилася у своїй хаті, творила й молилася. Прожила 71 рік. Відійшла до вічності 16 квітня 1998 року, у Страсний четвер. Похована в Криворівні.

Джерело: “Україна молода”