Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пімсти смерть великих лицарів

Богдан Хмельницький

?

2011 р. Звід пам’яток Києва

Надія Вірич, Лариса Гаврилюк, Елла Піскова, Ірина Тарутінова

541.17. Житловий будинок 1893 – 94, в якому проживали відомі діячі науки і культури (архіт., іст.).

Вул. Б. Хмельницького, 42/32. На розі з вул. І. Франка, на червоних лініях забудови.

Зведений як прибутковий в садибі київського купця 2-й гільдії М. Фальберга за проектом арх. Л. Вольфмана. Декоративні бані зі шпилями в завершенні наріжної частини та розкріповок фасадів втрачено.

Чотириповерховий з підвалом, мурований, у плані наближений до П-подібного. В’їзд на подвір’я з вул. І. Франка. Планування двосекційне. Перекриття пласкі. Дах двосхилий на дерев’яних кроквах, покрівля бляшана. Чолові фасади оформлено еклектично.

Композиція фасаду на вул. Б. Хмельницького триосьова, асиметрична, ритмічна, з переважанням вертикальних членувань. Головні композиційні осі виділено розкріповками з отворами входів й акцентовано арковими вікнами четвертого поверху. Розкріповки завершено уступчастими аттиками, зрізане наріжжя – фігурним аттиком з люкарною. В архітектурному декорі, змодельованому в цеглі, використано пілястри, лопатки, лиштви вікон, кронштейни, аркатурний пояс четвертого поверху. Геометричний орнамент підвіконних вставок, вінцевого фриза, меандр на аттиках виконано в пласкому рельєфі з цементу. Фасади завершено гратами між аттиками та цегляними стовпчиками огородження даху, рисунок яких ідентичний балконним.

Будинок – цінний зразок архітектури періоду еклектики.

У будинку проживали відомі діячі науки й культури.

1974 – 2002 у квартирі № 18 – Амосов Микола Михайлович (1913 – 2002) – вчений, лікар, письменник, акад. АН УРСР (з 1969), чл.-кор. АМН СРСР (з 1961), заслужений діяч науки УРСР (з 1959), Герой Соціалістичної Праці (1973).

У період проживання в цьому будинку – засновник і перший директор (з 1983) Київського НДІ серцево-судинної хірургії Міністерства охорони здоров’я УРСР (тепер – МОЗ України), з 1988 – почесний директор. Одночасно – завідувач відділу біологічної кібернетики Інституту кібернетики АН УРСР (з 1960), з 1988 – радник при дирекції. Член правління Всесоюзного й Українського товариств хірургів та кардіологів, Міжнародної асоціації хірургів, Міжнародного товариства серцево-судинних хірургів та інших медичних інституцій.

Один з основоположників грудної і серцевої хірургії в СРСР й Україні. Розробив нові методи операції на легенях, хірургічного лікування пороків серця.

Автор оригінальних апаратів штучного кровообігу. Засновник української школи біомедичної й психологічної кібернетики. Здійснив моделювання на ЕОМ основних психічних функцій мозку, деяких соціально-психологічних механізмів поведінки людини.

Автор книжок «Думки і серце», «Записки з майбутнього», «Голоси часів» та ін.

У цей період відзначений Державними преміями УРСР (1978, 1988, 1997), Почесною відзнакою Президента України за визначний внесок у розвиток медичної науки, створення сучасної національної школи серцево-судинної хірургії (1993), орденом «За заслуги» ІІ ступеня (1998), премією ім. В. Вернадського Фонду інтелектуальної співпраці «Україна 21 століття» (2000).

Президією НАНУ засновано премію ім. М. Амосова.

1956 – 74 мешкав на вул. Червоноармійській, 90, квартира № 37.

1949 – 51 у квартирі № 8 – Бабський Євген Борисович (1902 – 73) – фізіолог, акад. АН УРСР (з 1948), завідувач кафедри Московського педагогічного інституту (1930 – 49).

1949 – 50 – завідував відділом загальної фізіології Інституту клінічної фізіології АН УРСР.

Автор понад 300 наукових праць, присвячених питанням загальної фізіології нервової системи, хімічним факторам збудження, моториці травного тракту, механізмам м’язового скорочення і нервової регуляції, іонним механізмам автоматії серця. Розвинув теорію походження серцевої автоматії. Розробив нові методи дослідження функцій організму людини. Займався питаннями медичної електроніки і кібернетики.

Керував роботами з конструювання радіотелеметричних установок для вивчення функцій травних шляхів за допомогою т. зв. радіопілюль. Вивчав історію фізіології людини і тварин.

Пізніше проживав у Москві, працював у наукових закладах АМН СРСР.

1914 – 16 – Довнар-Запольський Митрофан Вікторович (1867 – 1934) – історик, архівознавець, професор Університету св. Володимира (з 1902), один із засновників і перший директор Київського археологічного інституту (1918 – 19), завідувач архівного відділення ВУКОПМИСу (1921), член колегії Головархіву України (1921 – 22).

Під час проживання в цьому будинку викладав у Київському університеті (1901 – 19), з 1902 – професор російської історії, створив і керував студентським науково-етнографічним семінаром. Одночасно викладав на Вищих жіночих курсах, у Київській духовній академії. Засновник і директор Київського комерційного інституту (1908 – 17) й голова Товариства попечительства про вищу комерційну освіту.

Очолював правління Південно-Західного відділення Російської експортної палати, Товариства шанувальників соціальних знань; входив до складу Ради Київського купецького товариства взаємного кредиту. Один із засновників і член Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва (1910 – 19). Київський період був найбільш плідним у творчій діяльності вченого. Він був фундатором наукової школи з історії Росії. З його ініціативи і за його участю було розпочато видання багатотомної «Російської історії у нарисах і статтях» (т. 1 – 3, 1909 – 12).

Опублікував низку праць з історії народного господарства стародавньої Русі, суспільних рухів Росії, зокрема декабристів. Здійснив редагування т. 5 «Архива Юго-Западной России» («Акты об украинской администрации XVI – XVII вв.», 1907), що включав широке коло джерел з історії українських міст, розвитку торгівлі, управління. Під загальним наглядом вченого вийшло відоме довідкове видання «Весь ЮгоЗападный край. Справочная и адресная книга по Киевской, Подольской и Волынской губерниям» (1913).

Після 1920 жив і працював у Харкові, Баку, Мінську, Москві.

Раніше мешкав на вул. Володимирській, 45; сучасних бульв. Т. Шевченка, 24, вул. Леонтовича, 2, у 1916 – на бульв. Т. Шевченка, 36.

1955 – 70 у квартирі № 18 – Кавецький Ростислав Євгенович (1899 – 1978) – патофізіолог, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1960), лауреат Державної премії УРСР (1972, 1981 – посмертно).

Працював в Інституті клінічної фізіології АН УРСР (1946 – 60), його директор (1946 – 52), завідувач відділу захисних і компенсаторних функцій (1953 – 60). Одночасно завідував кафедрою патофізіології Київського державного інституту вдосконалення лікарів (1938 – 55). У 1960 – 78 – директор Українського НДІ експериментальної та клінічної онкології МОЗ УРСР (з 1971 – Інститут проблем онкології АН УРСР, з 1991 – Інститут експериментальної патології, онкології і радіології АН України), якому 1978 присвоєно ім’я вченого. Одночасно – голова Відділу АН УРСР (1952 – 61, 1963 – 66). Був заступником голови правлінь Всесоюзного та Українського наукових товариств онкологів.

Наукові дослідження присвячено проблемам реактивності організму при пухлинній хворобі, теоретичним і прикладним проблемам онкології. Засновник української школи експериментальної онкології. Зробив значний внесок у розкриття сутності пухлинного процесу. Вченому належить пріоритет у створенні концепції про взаємовідносини пухлини і організму та фактори антиканцерогенезу. Значну увагу приділяв питанням методології, історії біології та медицини. У період проживання за цією адресою відзначений премією ім. О. Богомольця (1964).

Раніше жив на вул. Академіка Богомольця, 21, пізніше – на вул. Володимирській, 51/53.

1951 – 56 у квартирі № 8 – Касьяненко Володимир Григорович (1901 – 81) – анатом, акад. АН УРСР (з 1951).

Працював в Інституті зоології АН УРСР (з 1946), завідувач відділу еволюційної морфології (1947 – 50), його директор (1950 – 63), науковий консультант (з 1964). Одночасно завідував кафедрою нормальної анатомії Київського ветеринарного інституту (1932 – 52). Голова Українського наукового товариства морфологів (1956 – 67).

Наукові праці присвячено порівняльній анатомії хребетних, еволюційній морфології ссавців, історії науки. Розв’язав ряд питань сучасної артрології. Вивчав особливості будови кінцівок ссавців.

По-новому визначив окрему і групову функції м’язів кінцівок, обгрунтував нове уявлення стосовно м’язів «великої» і «малої» роботи по одному й тому самому суглобу.

Раніше жив на вул. Б. Хмельницького, 16, пізніші адреси: Брест-Литовське шосе (тепер просп. Перемоги), 116-а, вул. С. Перовської, 6/11, сучасна вул. О. Гончара, 41-а.

1951 – 70 у квартирі № 11 – Копитов Віктор Филимонович (1906 – 90) – вчений у галузі металургії і теплотехніки, акад. АН УРСР (з 1967), заслужений діяч науки УРСР (з 1981).

Заступник директора (1950 – 52), директор (1952 – 85) Інституту газу АН УРСР. Одночасно завідував відділом промислових печей. 1956 – 58 і 1965 – 75 – представник УРСР у групі експертів Комітету з газу Європейської економічної комісії ООН.

Наукові праці присвячено загальним питанням використання палива, газифікації вугілля і мазуту, теорії спалювання палива, захисту повітряного басейну від забруднення промисловими викидами. Вів роботи з питань використання газових середовищ у технологічних процесах. Розробляв нові методи нагріву і нагрівальні пристрої. Виконував дослідження з енергозбереження й ефективного використання газу в промисловості.

Пізніше жив на вул. Володимирській, 51/53.

1949 – 84 у квартирі № 5 – Корецький Володимир Михайлович (1890 – 1984) – вчений у галузі права, акад. АН УРСР (з 1948), заслужений діяч науки УРСР (з 1947), Герой Соціалістичної Праці (1980).

Голова Сектора держави і права АН УРСР (1949 – 69), який під його керівництвом перетворився на Інститут держави і права АН УРСР. Його директор і завідувач відділу міжнародного права і порівняльного правознавства (1969 – 74), почесний директор інституту (з 1974), якому 1990 присвоєно ім’я вченого. Одночасно 1961 – 70 – член Міжнародного суду ООН (з 1967 – віце президент), 1957 – 70 – член Постійної палати Третейського суду (Гаага).

1947 – 49 представляв СРСР у Комісії з прав людини ООН (Женева), 1949 – 51 був першим радянським ученим – членом Комісії міжнародного права ООН (Нью-Йорк).

Досліджував питання міжнародного публічного і приватного права, всесвітньої історії держави і права.

1951 – 69 у квартирі № 8 – Овчаренко Федір Данилович (1913 – 96) – хімік, акад. АН УРСР (з 1961), лауреат премії ім. Л. Писаржевського (1981).

Працював в Інституті загальної та неорганічної хімії АН УРСР (1949 – 68), заступник директора (1962 – 68). Директор (1968), завідувач відділу (1968 – 83) Інституту колоїдної хімії та хімії води АН УРСР. Одночасно – заступник голови Ради по вивченю продуктивних сил УРСР (1956 – 66), голова Відділу хімічних та геологічних наук АН УРСР (1961 – 63), голова правління Товариства «Знання» УРСР (1964 – 68). Завідувач відділу культури і науки ЦК КПУ (1956 – 58), секретар ЦК КПУ (1968 – 72).

Автор понад 600 наукових праць у галузі колоїдної хімії дисперсних мінералів, фізико-хімічної механіки та історії хімії. Започаткував нову галузь колоїдно-хімічної науки – біоколоїдну хімію. Розробив наукові принципи отримання нових дисперсних матеріалів (адсорбентів, наповнювачів, структуроутворювачів із властивостями, що завдаються) та колоїдних систем (керамічних мас, формувальних матеріалів тощо). Створив наукову школу в галузі колоїдної хімії.

Під час проживання за цією адресою відзначений Державною премією УРСР (1969).

Був одружений з дочкою В. Касьяненка, з яким мешкавв деякий час в одній квартирі. Раніше проживав на вулицях Шовковичній, 3 і Б. Хмельницького, 16, пізніше – на вул. М. Грушевського, 9, пров. Виноградному, 4, вул. Аістова, 5.

У 1920-х рр. у квартирі № 23 – Сльозкін Петро Родіонович (1862 – 1927) – агроном, організатор Київської контрольно-насіннєвої станції (1897); професор (з 1899), один із засновників і декан сільськогосподарського відділення (1908 – 15), завідувач кафедри часткового землеробства Київського політехнічного інституту (1902 – 19); професор (1908 – 20) і декан (з 1913) економічного відділення Київського комерційного інституту. У 1920-х рр. працював у навчальних закладах, створених на основі комерційного інституту: завідував в Українському кооперативному інституті ім. М. Туган-Барановського і Київському інституті народного господарства ім. Є. Бош музеєм товарознавства та лабораторією сільськогосподарського товарознавства. Досліджував органічні речовини в грунті, роль бактерій і добрив у підвищенні родючості грунтів, агротехніку зернових і бобових культур тощо. Автор популярного в багатьох країнах «Сільськогосподарського календаря» (1912 – 14).

1951 – 70 у квартирі № 30 – Смирнов Адріан Анатолійович (1908 – 92) – фізик-теоретик, акад. АН УРСР (з 1967), заслужений діяч науки УРСР (з 1984), віце-президент АН УРСР (1970 – 74), лауреат Державної премії УРСР (1978, 1988), премії ім. К. Синельникова (1981).

Працював в Інституті металофізики АН УРСР (з 1950), завідувач теоретичним відділом (1955 – 87, потім – науковий консультант). Одночасно – професор Київського політехнічного інституту (1950 – 57) і Київського університету ім. Т. Шевченка (1957 – 62), голова Відділу фізики АН УРСР (1963 – 66).

Автор понад 200 наукових праць, присвячених широкому колу питань фізики твердого тіла, зокрема, теорії металів і сплавів. Розробляв питання теорії недосконалих металевих кристалів, теорії електронного енергетичного спектру впорядкованих сплавів, квантової теорії електроопору металів і сплавів, молекулярно-кенетичної теорії фазових перетворень. Заснував наукову школу у фізиці з теорії металів і сплавів.

Пізніше мешкав на вул. Володимирській, 51/53.

У кін. 19 ст. – 1902 – Тихомиров Михайло Андрійович (1848 – 1902) – анатом. У ці роки – заслужений ординарний професор, завідувач кафедри анатомії (1890 – 1902), декан (1898 – 1902) медичного факультету Університету св. Володимира. Багато зробив для покращення викладання курсу анатомії, збільшив число занять із препарування в секційних залах, виготовив чимало анатомічних препаратів, які досі є цінними зразками фундаментального музею кафедри анатомії Національного медичного інституту ім. О. Богомольця.

Основні наукові дослідження присвячені проблемам еволюційної морфології. Зробив значний внесок у вивчення варіантів і аномалій судинної системи людини. Монографія вченого «Варіанти артерій і вен людського тіла у зв’язку з морфологією кровоносної судинної системи» (1890), яка не мала собі рівних у вітчизняній і зарубіжній анатомічній літературі, була перекладена багатьма мовами світу і досі не втратила свого теоретичного і практичного значення.

Працював в Анатомічному театрі університету на сучасній вул. Б. Хмельницького, 37.

У 1930-х рр. у квартирі № 20 – Филипович Павло Петрович (літ. псевд. – Зорев; 1891 – 1937) – поет, літературознавець, перекладач. Народився в с. Кайтанівка Звенигородського повіту Київської губ. (тепер Катеринопільський р-н, Черкаська обл.). Закінчив Колегію П. Галагана (1910), історикофілологічний факультет Університету св. Володимира (1915) в Києві. З 1910 друкував поетичні твори в журналах «Лукоморье», «Вестник Европы», «Куранты» та ін. З 1917 – приват-доцент Київського університету, 1920 – 33 – професор створеного на його основі Київського інституту народної освіти.

Одночасно працював у ВУАН: входив до складу комісії по складанню біографічного словника українських діячів, комісії для видавання пам’яток українського письменства нової доби, був секретарем Історично-літературного, членом Бібліологічного товариств, редактором кількох наукових збірників.

У 1920-х рр. входив до літературного угруповання «неокласиків», співробітник журналу «Нова громада». Брав активну участь у літературній дискусії 2-ї пол. 1920-х рр.

Досліджував творчість українських письменників 19 – поч. 20 ст.: О. Кобилянської, М. Коцюбинського, П. Куліша, Лесі Українки, О. Олеся, М. Рильського, П. Тичини, І. Франка; зробив значний внесок у шевченкознавство.

Перекладав твори російських (Є. Баратинського, В. Брюсова, О. Пушкіна) і французьких (П. Ж. Беранже, Ш. Бодлера, П. Верлена) поетів.

5 вересня 1935 заарештований на своїй квартирі співробітниками НКВС за звинуваченням в участі в контрреволюційній націоналістичній організації.

На початку червня висланий на Соловки. 3 липня розстріляний в урочищі біля м. Медвеж’єгорськ у Карелії разом з групою українських діячів культури. Реабілітований 1956.

1949 – 52 у квартирі № 13 – Харкевич Олександр Олександрович (1904 – 65) – вчений у галузі технічної фізики і теорії інформації, чл.-кор. АН УРСР (з 1948), акад. АН СРСР (з 1964); завідувач кафедри Львівського політехнічного інституту (1944 – 48), професор Московського електротехнічного інституту (1952 – 62), ініціатор створення і директор Інституту проблем передачі інформації АН СРСР (1961 – 65). Провідний фахівець з електроакустики та загальної теорії зв’язку в СРСР.

Під час проживання в цьому будинку – організатор і завідувач відділу технічної фізики Інституту фізики АН УРСР (1948 – 52). У Києві успішно керував розробками в новій галузі техніки – магнітному записі сигналів, виконав глибокі теоретичні дослідження хвильових процесів і встановив важливе співвідношення взаємності в акустичних системах. Результати проведених у 1940-х рр. досліджень опублікував у книгах «Теорія перетворювачів» (1948) і «Несталі хвильові явища» (1952).

Автор праць у галузі електроакустики, технічної фізики, теорії нелінійних коливань, теорії інформації, кібернетики, загальної теорії зв’язку.

Пізніше жив у Москві.

1949 – 51 у квартирі № 19 – Цесевич Володимир Платонович (1907 – 83) – астроном, чл.-кор. АН УРСР (з 1948), заслужений діяч науки УРСР (з 1964), директор астрономічної обсерваторії в Душанбе (1933 – 37), професор, завідувач кафедри і директор обсерваторії Одеського університету (з 1944).

У ці роки – директор Головної астрономічної обсерваторії АН УРСР. Член Міжнародного астрономічного союзу.

З ініціативи вченого у зазначений період було розпочато дослідження змінних зірок і структури Галактики. Автор понад 650 наукових праць, які стосуються затемнювання подвійних зорь, обертання штучних супутників Землі тощо. Ім’ям ученого названо малу планету (№ 2498).

1963 – 82 у квартирі № 19 – Чаговець Ростислав Всеволодович (1904 – 82) – біохімік, акад. АН УРСР (з 1967), заслужений діяч науки УРСР (з 1964).

Працював в Інституті біохімії АН УРСР (з 1933), завідувач відділу біохімії вітамінів (1948 – 76). Одночасно – акад.секретар Відділу біохімії, біофізики та фізіології АН УРСР (1966 – 72). Член Міжнародного товариства з вивчення походження життя (з 1970). Очолював Українське біохімічне товариство.

З ім’ям ученого пов’язано становлення і розвиток української школи вітамінології. Довів, що великі дози вітамінів змінюють метаболізм, що й обумовлює їх терапевтичний ефект. Розробив наукові основи раціонального харчування спортсменів. Автор бл. 200 наукових праць з питань стану й обміну води в організмі, біохімії м’язів, вітамінотерапії, біохімії ферментів, історії біохімії. Відзначений премією ім. О. Палладіна (1981).

Раніше жив на вул. Микільсько-Ботанічній, 33.

1947 – 52 у квартирі № 9 – Шапошников Володимир Георгійович (1870 – 1952) – хімік-технолог, акад. ВУАН (з 1922).

У цей період очолював кафедру технології органічного синтезу Київського політехнічного інституту (1947 – 49).

Працював над проблемами, пов’язаними з вивченням ароматичних і гетероциклічних сполук, вологості бавовни та льону, хімічної технології волокнистих речовин та барвників.

Раніше жив на сучасних вулицях Б. Хмельницького, 31/27, І. Франка, 27, М. Коцюбинського, 11, бульв. Т. Шевченка, 34/11, просп. Перемоги, 39.

2003 на фасаді будинку встановлено бронзову меморіальну дошку М. Амосову (ск. Г. Хусід).

Тепер на першому поверсі містяться аптека і магазин «Академкнига».

Література:

ДАК, ф. 163, оп. 41, спр. 4511; НА Президії НАНУ, Особові спр. Амосова М. М., Бабського Є. Б., Кавецького Р. Є., Касьяненка В. Г., Копитова В. Ф., Корецького В. М., Овчаренка Ф. Д., Смирнова А. А., Харкевича О. О., Цесевича В. П., Чаговця Р. В., Шапошникова В. Г.; Амосов Н. А. Голоса времен. – К., 2001; Весь Киев: Адресная и справочная книга на… (1901 – 1915) год. – К., 1900 – 1915; Денисенко Г. Г. Довнар-Запольський М. В. // Енциклопедія історії України. – К., 2005. – Т. 2; З порога смерті (Письменники України – жертви сталінських репресій). – К. 1991; Історія Академії наук України. 1918 – 1923. – К., 1993; Історія Київського університету (1874 – 1959). – К., 1959; Майборода Р., Матяш І. Довнар-Запольський М. В. // Довідник з історії України. – К., 2001; Макаренко И. М., Полякова И. М. Биографический словарь заведующих кафедрами и профессоров Киевского медицинского института (1841 – 1991). – К., 1991; Михальченко С. И. Киевская школа в российской историографии (В. Б. Антонович, М. В. Довнар-Запольский и их ученики). – М.; Брянск, 1997; Оглоблин А. Воспоминания о Миколе Зерове и Павле Филиповиче // Хроника-2000. – 1993. – Вып. 1 – 2; Полонская-Василенко Н. Киев времен М. Зерова и П. Филиповича // Там само; Хто є хто у Києві. – К., 1999 – 2000. – Т. 1; 150 лет Киевскому медицинскому институту. – К., 1991.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1762 – 1764.