2003 р. Звід пам’яток Києва

Ірина Абрамова, Ірина Вериківська, Микола Кіпоренко, Галина Максимова, Данило Яневський

459.31. Садиба 1913–14, в якій проживали Вериківський М. І., Винниченко В. К., Дерев’янко К. М., Павличенко Л. М. (архіт., іст.).

Вул. Пушкінська, 23, 23-б. Складається з головного будинку на червоній лінії забудови вулиці й дворового флігеля. Забудована за проектом арх. М. Даміловського на замовлення домовласника – інж. М. Міхельсона. 1940 – на поч. 1950-х рр. частково змінено внутрішнє планування головного будинку.

Головний будинок (№ 23).

Шестиповерховий, цегляний, на цокольному напівповерсі, у плані Т-подібний, з великого виносу ризалітом чорних сходів та ліфтової шахти. Головний вхід у центрі фасаду, проїзд на подвір’я в правому крилі. Перекриття пласкі.

В основу планування покладено двоквартирну секцію.

Оздоблений у стилі раціонального модерну з елементами неокласицизму. В оздобленні фасадів використано теразитовий тиньк, облицювальні плити з натуральних матеріалів, гнуте штабове залізо для грат балконів. В архітектурному вирішенні фасаду застосовано характерне для модерну компонування різних за пропорціями й формами віконних прорізів: трапецієподібних на другому поверсі та вузьких тридільних – на останньому, напівкругле ампірне вікно у фронтоні, що вінчає будинок. У центрі головного фасаду на рівні третього–четвертого поверхів три гранчасті еркери з перекинутими між ними балконами, грати яких стилістично ув’язано з архітектурою фасаду.

Флігель (№ 23-б). У глибині ділянки.

Шестиповерховий з напівпідвалом, цегляний, у плані Т-подібний. Праворуч – проїзд.

Декорований значно скромніше, ніж головний будинок. Фасад членують симетрично розташовані прямокутні вікна різних розмірів в обрамленні простих лиштв. Головним акцентом композиції є розміщений у центрі парадний вхід, виділений пілястрами й завершений імітацією розірваного фронтону.

Збереглося первісне столярне заповнення входу та фрагменти внутрішнього оздоблення парадного під’їзду – плафон стелі з рослинним орнаментом, мармурові сходи з кованими металевими огородженнями.

Садиба – зразок одного з варіантів вирішення міської садиби поч. 20 ст. у стилі модерн.

1944–62 у квартирі № 7 на третьому поверсі головного будинку жив і працював Вериківський Михайло Іванович (1896–1962) – композитор, диригент, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1944). З 1944 викладач, з 1946 професор Київської консерваторії ім. П. Чайковського. Викладав спеціальні теоретичні дисципліни, вів клас і очолював кафедру хорового диригування. Під час проживання у цьому будинку написав опери «Вій» (1946), «Утікачі» (1948), «Слава» (1955–62), симфонічні й камерні інструментальні твори, романси, пісні, хори й кантати, здійснив редакцію та оркестровку ряду творів композиторів минулого.

У цій садибі після переїзду з Москви у березні 1917 проживав Винниченко Володимир Кирилович (1880–1951) – громадський, політичний і державний діяч, прозаїк і драматург, голова Директорії Української народної республіки (листопад 1918 – лютий 1919). З перших днів Української революції включився у діяльність, спрямовану на створення демократичної української держави. З квітня 1917 голова ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії, ініціатор видання і редактор «Робітничої газети» – друкованого органу партії. Брав активну участь у роботі з формування представницьких органів селян, солдатів, створенні профспілок робітників.

Після обрання заступником голови Української Центральної Ради та членом її Комітету (квітень 1917) спрямував зусилля на створення основ автономної української республіки у складі Росії. З червня 1917 очолював перший крайовий уряд – Генеральний секретаріат, одночасно керував діяльністю відомства внутрішніх справ, голова української делегації на переговорах між Українською Центральною Радою і петроградським Тимчасовим урядом щодо надання Україні автономії (травень і липень 1917), роз’яснював у пресі мету і завдання українського демократичного визвольного руху, написав тексти таких політичних документів, як Перший Універсал Української Центральної Ради (червень 1917) і декларацію Генерального секретаріату (вересень 1917), брав участь у підготовці інших Універсалів. У квітні 1918 виступив одним із засновників Українського національного союзу, опозиційного режиму гетьмана П. Скоропадського, у листопаді 1918 – Директорії, яка очолила антигетьманське повстання. З осені 1917 мешкав на вул. Пушкінській, 20 (будинок не зберігся).

У кін. 1945 – на поч. 1946 у квартирі № 5 будинку № 23 жив Дерев’янко Кузьма Миколайович (1904–54) – військовий, дипломат, педагог, генерал-лейтенант. Народився в с. Косенівці Уманського пов. Київської губ. (тепер Черкаської обл.). З 1922 – у Червоній армії, курсант військових шкіл у Києві, Харкові, де досконало вивчив японську мову. Служив командиром взводу, командиром роти, завідувачем військового кабінету Будинку Червоної армії, помічником начальника і начальником штабу 296-го стрілецького полку в м. Смілі. 1933 закінчив Військову академію ім. М. Фрунзе в Москві. Учасник радянсько-фінляндської війни 1939–40.

Під час Великої Вітчизняної війни начальник розвідвідділу Північно-Західного фронту (з червня 1941), начальник штабу 53-ї армії (з 1942), брав участь у підготовці Курської битви; начальник штабу 57-ї армії (грудень 1943 – лютий 1944).

У серпні 1945 призначений представником СРСР при штабі американських Збройних сил на Тихому океані під керівництвом генерала Д. Макартура, який виконував обов’язки Верховного головнокомандувача союзних армій. 2 вересня 1945 від імені Радянського Союзу підписав Акт про капітуляцію Японії на борту американського лінкора «Міссурі» в Токійській бухті. Підготував разом з військовими експертами детальні звіти про наслідки вибухів атомних бомб у Хіросімі та Нагасакі.

Під час проживання в Києві працював у Київському артилерійському училищі ім. М. Фрунзе. У січні 1946 призначений членом Союзної ради для Японії від СРСР, виїхав у Токіо, займався дипломатичною роботою. З 1951 очолював кафедру в Академії Генерального штабу. Помер в Москві, похований на Новодівочому цвинтарі. Ім’ям К. Дерев’янка названо вулиці в Умані й рідному селі.

1945 у садибі мешкала Павличенко Людмила Михайлівна (1916–74) – майор, Герой Радянського Союзу (1943). В Червоній армії з 1941. В роки Великої Вітчизняної війни як снайпер 54-го стрілецького полку (25-а стрілецька дивізія, Приморська армія, Північно-Кавказький фронт) відзначилася під час оборони Одеси (1941) і Севастополя (1941–42). На липень 1942 лейтенант Л. Павличенко зі снайперської гвинтівки знищила 309 гітлерівців. Під час проживання у садибі закінчувала історичний факультет Київського університету (поступила в 1937). З 1945 жила у Москві.

1972 над входом у фасадний будинок встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним профільним портретом М. Вериківського і нотним текстом з головною музичною темою опери «Наймичка» (ск. О. Скобликов, арх. А. Ігнащенко).

Тепер у напівповерсі головного будинку магазин, кафе.

Література:

ДАК, ф. 100, оп. 1, спр. 1643; Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва України, ф. 53, оп. 1, спр. 8; Винниченко В. К. Відродження нації: У 3 т. – Відень; К., 1920; Герасимова-Персидська Н. М. М. І. Вериківський: Нарис про життя і творчість. – К., 1959; Герои Советского Союза. – М., 1988; Грушевський М. С. Мої спомини // Київ. – 1989. – № 8–11; Деревянко В. К. Солдат, генерал, дипломат. – Днепропетровск, 1971; История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941–1945. – М., 1963. – Т. 5; Козицький П. Талановитий заспівувач // Мистецтво. – 1956. – № 6; Українська Радянська Енциклопедія. – К., 1982. – Т. 8; Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917–1920 рр.: У 4 т. – Відень, 1921; Шурова Н. Михайло Вериківський. – К., 1972.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 1020 – 1021.