Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

2011 р. Звід пам’яток Києва

Василь Галайба, Олександр Тищенко, Лариса Федорова, Амелія Шамраєва

540.2. Корпус Олександрівського ремісничого училища з прибудовою, 2-а пол. 19 ст.

Вул. Ігорівська, 14. На червоній лінії забудови вулиці, на ділянці з незначним уклоном у бік Дніпра.

До 1872 садиба належала київському купцю Г. Котляревському, який придбав її у попереднього власника – купця М. Лоренца і заповів для влаштування ремісничого училища. На ділянці розташовувалися двоповерховий цегляний будинок (зберігся у добудованому вигляді), двоповерховий цегляний флігель, сарай, амбар та інші господарські будівлі (втрачені). 1873 садиба перейшла у власність міста, головний будинок був відремонтований. 1874 у садибі розмістилось Олександрівське ремісниче училище. 1879 – 80 за проектом арх. А. Геккера споруду надбудували третім поверхом і доповнили об’ємом кам’яних сходів на всю її висоту.

1891 – 92 за його ж проектом праворуч прибудовано триповерховий об’єм, влаштовано нові перегородки на першому і третьому поверхах, тамбур з боку вулиці. 1998 – 2000 під час капітального ремонту добудовано два поверхи.

На поч. 20 ст. в будинку містилися: на першому поверсі – збірна кімната, їдальня, кухня, комора, шинельна для учнів, квартири столярного майстра, слюсарного і столярного підмайстрів, кухаря і двірницька; на другому – п’ять класних кімнат, креслярський клас, фізичний кабінет, бібліотека, канцелярія, учительська, актова зала; на третьому – спальні пансіонерів, гардеробні, умивальня, приймальний покій, квартири завідувача пансіону, фельдшера і дядька.

У двоповерховому цегляному флігелі були квартири наглядача пансіону, листовода, різницького й ковальського майстрів, табельника при майстернях; одноповерховий цегляний флігель слугував пральнею (останні дві будівлі не збереглися).

Триповерховий, цегляний, пофарбований, утворений двома Г-подібними у плані об’ємами, розміщеними вздовж єдиної поздовжньої осі, яка має паралельну напрямку вулиці північно-східну орієнтацію. Абрис плану будинку близький до прямокутника з ризалітами значного виносу в бічній та середній ділянках з тильного боку. Дахи вальмові по дерев’яних кроквах, бляшані. Внутрішнє планування дворядне, пізнішою нарізкою перегородок трансформоване у коридорне двобічне.

Значну роль відіграє розташована у торцевій південно-західній частині корпусу та орієнтована паралельно поперечній осі сходова клітка двомаршових кам’яних сходів з розподільчими поповерховими тамбурами входів до обох об’ємів споруди, на першому поверсі – також із входами з боку вулиці (чоловий) та з подвір’я. Двоє додаткових входів розташовані на першому поверсі північно-східного торця. Стильове вирішення корпусу ліворуч (з первісним об’ємом двоповерхового житлового будинку) має класицистичну основу, трохи порушену надбудовою вирішеного в рисах історизму третього поверху. У тридільній планувальній схемі чолового фасаду виділено велику центральну розкріповку на шість віконних осей, бічні ділянки несиметричні – на дві і три віконні осі.

За класицистичною традицією перший поверх вирішений як масивний цоколь, що підкреслено глибоким дощаним рустом. Гладенькі площини стін другого – третього поверхів розділені карнизом простого профілю з розташованим нижче стрічковим фризом, які до побудови третього поверху відігравали роль первісного антаблемента споруди. Фризову частину третього поверху прикрашає широка меандрова стрічка. Фасад по поверхах прорізаний ритмом невеликих з рамковими лиштвами вікон, класицистичне забарвлення у вирішенні яких підкреслюють над вікнами бічних площин прямі сандрики на ліплених консолях. Торець і дворова частина оформлено у спрощених утилітарних формах з акцентуванням ліній міжповерхових поясів та карниза.

У стильових формах прибудови домінують еклектично трактовані елементи. Нетиньковану площину стіни прорізано по поверхах ритмом з шести вікон. При цьому великі вікна другого поверху, який відіграє роль бельетажа, виділені т. зв. тюдорівськими лиштвами, прямими сандриками, підвіконними поличками та фільонками. Композиційний центр у вигляді середньої частини (на два вікна) виділений великими міжвіконними лопатками на висоту другого – третього поверхів. Антаблемент з фільончастим фризом та карнизом простого профілю вдало доповнює композицію, що слугує тлом для розташованого ліворуч корпусу. Тильний фасад також оформлений у спрощених утилітарних формах. Інтер’єри обох споруд змінені.

Корпус училища – зразок навчального закладу 2-ї пол. 19 ст.

Комплекс історичних споруд має значну архітектурну та історичну цінність.

У спорудах комплексу містилося Олександрівське ремісниче училище. Один з найвідоміших у місті середніх навчальних закладів заснований з ініціативи і коштом Київського купецького зібрання. 27 листопада 1869 Київський, Подільський і Волинський генералгубернатор видав указ про заснування у Києві ремісничої школи. Статут «Ремісничого училища імені Царя-Визволителя Олександра ІІ» розробила спеціальна комісія, створена Київською міською думою 1871. Наступного року Дума затвердила його і виділила кошти для підтримки училища на перші три роки діяльності, 1890 затверджений його новий статут. Училище мало на меті підготовку досвідчених ремісників з елементарною освітою.

Спочатку навчальний заклад розміщувався у садибі померлого 1872 київського купця Г. Котляревського на вул. Ігорівській, 14. Крім нерухомості, власник залишив 2 тис. крб. на утримання в училищі трьох бідних підлітків. Після проведення капітального ремонту двоповерхового будинку, в якому перед тим перебували солдатські команди, 18 вересня 1874 відбулося відкриття училища у складі чотирьох класів. Для його потреб згодом було відведено ще й нижній поверх сусіднього будинку, через два роки передано садибу на вул. Братській, 2. У 1890 училище перетворене на п’ятикласне, причому останній – п’ятий клас призначався для вдосконалення в обраному ремеслі.

Навчальний заклад перебував у віданні Міністерства народної освіти. До нього приймали дітей усіх соціальних станів (переважно православного віросповідання) віком від 12 до 15 років. Частина учнів була пансіонерами, на поч. 20 ст. – понад 140 осіб. 1902, наприклад, серед пансіонерів було 40 стипендіатів, 17 платних, п’ять безкоштовних. Виплачувалися стипендії: п’ять від держави – ім. імператора Олександра ІІ; 13 – від міста; три – від Київського комерційного банку за рахунок відсотків з коштів, які заповіли на ці цілі приватні особи, у т. ч. три стипендії ім. Г. Котляревського. Справами училища відала опікунська рада, склад якої обирався думським зібранням і затверджувався губернатором терміном на чотири роки. Серед попечителів училища були у різний час арх. В. Ніколаєв, інженери-технологи О. Термен та І. Хряков, лікарі Ф. Бурчак і М. Страдомський, директор Київської контори Держбанку А. Демуцький та ін. Безпосереднє керівництво навчальним закладом здійснювали педагогічна рада і господарський комітет. Загальний капітал училища на поч. 20 ст. складав 276,6 тис. крб., на відсотки з яких і дотацію міста воно функціонувало.

Заняття складалися з класних і практичних (в училищних майстернях). Викладалися загальноосвітні та спеціальні дисципліни (Закон Божий, російська мова, географія, історія, арифметика, основи геометрії, фізика з механікою, технологія металів і дерева, лічба, краснопис, малювання, креслення, спів та військова гімнастика), а також ремесла: слюсарно-ковальське, столярне з різальним і токарним, чоботарське (до 1890 існувала й лимарна майстерня), ливарне, різницьке. Училище – перший у Києві навчальний заклад, де в такому широкому обсязі і на професійній основі викладалися предмети виробничого профілю, його кузня вважалася зразковою для всього міста.

Учні виготовляли різноманітні меблі, починаючи з простих садових стільців, вішалок, конторських рахівниць до виробів у новітніх стилях – шаф, письмових столів, бюро тощо, а також шкільні парти, тип яких розробили в училищі; ковальські та слюсарні вироби (великі радіально-свердлувальні верстати, гасові двигуни на три парові сили, стругальні верстати для металів, великі й маленькі метало- й деревообробні токарні ножні верстати, лещата, дрібний слюсарний інструмент), портмоне, дитячі іграшки тощо. Якість виробів була настільки високою, що для їх демонстрації й продажу Міська дума виділила у власному будинку спеціальне приміщення.

По закінченні училища вихованці залишалися під його опікою ще впродовж двох років, проходячи на контрактних умовах практику підмайстрами у кращих майстрів на підприємствах Києва, після чого виготовляли виріб свого ремесла і подавали на оцінку в училище. Тільки після цього виносили ухвалу про присвоєння звання майстра і видачу атестата. Найкращим випускникам видавалася одноразова субсидія з коштів училища, щоб вони могли відкрити власну майстерню. Напередодні і під час 1-ї світової війни при училищі працювали спеціальні дво- і чотиримісячні курси для підготовки водіїв.

У кін. 1917 училище перетворене на гімназію Пласького району Києва з правами урядових гімназій, 1918 департамент професійної освіти при Міністерстві народної освіти УНР надав їй статус Вищої ремісничої школи, реорганізованої на поч. 1920-х рр. у Київський механічний технікум ім. Жовтневої революції, 1940 – у ремісниче училище № 3. З 1974 – СПТУ № 3. Після приєднання до нього 1985 СПТУ № 2 навчальний заклад отримав назву – ПТУ № 32 (готує кадри для річкового флоту). 1985 будинок на вул. Ігорівській, 14 вилучено з власності училища і продано.

Тепер у корпусі на вул. Ігорівській, 14 розташована фірма.

Література:

ДАК, ф. 1, оп. 1, спр. 21; ф. 17, оп. 2, спр. 84, 299, 464, 574, 693, 895, 1359, 1538; ф. 19, оп. 1, спр. 1323, 2483, 2530; ф. 163, оп. 7, спр. 103; оп. 21, спр. 424; оп. 41, спр. 963, 1214, 1795, 2378, 4311, 4981; оп. 52, спр. 27; оп. 58, спр. 287; РДІА, ф. 218, оп. 4, спр. 1438, 2350; ф. 1263, оп. 1, спр. 99; ЦДІАУК, ф. 54, оп. 3, спр. 1624, 4047; ф. 442, оп. 85, спр. 340; оп. 100, спр. 210; ф. 533, оп. 1, спр. 1418, 1489а; Киевлянин. – 1869. – 12 авг.; 1872. – З0 сент.; 1884. – 26 окт.; 1891. – 31 июля; 1902. – 1 февр.; 1914. – 10 янв.; Правила для пансионеров Александровского ремесленного училища. – К., 1909.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1747 – 1749.