Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби
за славу Володимирового тризуба

Богдан Хмельницький

?

1999 р. Звід пам’яток Києва

Олена Апанович, Михайло Кальницький, Микола Лисенко, Наталія Логвин

Інститут шляхетних дівчат 1838 – 43 рр., в якому викладав Лисенко М. В„ містилося управління НКВС УРСР, судили і розстрілювали жертв сталінського режиму

(архіт., іст.).

Вул. Інститутська, 1.

На підвищенні з крутими схилами з трьох боків, між вулицями М. Грушевського, Хрещатик та Інститутською. У 19 ст. був важливою містобудівною домінантою в забудові Хрещатика. Є однією з провідних київських споруд доби класицизму. Збудований за проектом арх. В. Беретті у стилі ампір. Будівництво завершив його син – арх. О. Беретті.

У 1883 р. в невеликому садку біля інституту відкрито пам’ятник імператору Олександру II (ск. М. Антокольський; знято після 1917 р.). Під час 2-ї світової війни значну частину будинку було зруйновано. У 1953 – 58 рр. споруду відбудовано (архітектори О. Заваров, Г. Кульчипький, А. Черкаський, інженери В. Реп’ях, П. Кириченко, Т. Серебрякова).

Триповерховий, цегляний, з цокольним напівповерхом. У плані – дуже витягнутий прямокутник з двома прямокутними ризалітами обабіч і напівротондою в центрі головного, симетричного за композицією фасаду. Приміщення групувалися по обидва боки коридора, що йде через будинок. Особливістю первісного планувального вирішення була відсутність центрального парадного входу і влаштування входів на торцевих фасадах. Напівротонда мала два яруси: у нижньому містилася католицька каплиця, у верхньому – православна Олександрівська церква. Цокольний поверх будинку рустований. Напівциркульні віконні прорізи першого поверху обрамлені архівольтами, другого – лиштвами з трикутними й горизонтальними сандриками. За висотою фасади будинку членуються горизонтальними профільованими тягами. Балкони мають огорожі художнього чавунного лиття. У 1903 – 04 рр. за проектом цивільного інж. Є. Толстого до південно-східної частини було добудовано двоповерховий, з підвалом, цегляний корпус з чотириколонним тосканським портиком, в якому містилися квартири службовців, їдальня та мала зала. Прибудова з’єднується з основним будинком двоярусним переходом з широкою напівциркульною аркою в першому ярусі.

Напівротонда головного фасаду оздоблена колонадою корінфського ордера на всю висоту споруди, в ній організовано головний вхід із парадними сходами і балюстрадою. Торцеві фасади залишилися без змін, тильний фасад одержав інший вигляд у зв’язку з прибудовою зали на 2200 місць зі сценою й кулуарами. В колишньому житловому корпусі міститься лекційна зала на 320 місць і спортивна зала. Інтер’єри у 1950-х pp. прикрашено ліпленням, в оформленні широко застосовано різноманітні деталі зі штучного мармуру. На схилі пагорба з боку вул. Інститутської перед головним фасадом влаштовано підпірну стіну з розгорнутими сходами (1952 – 58).

Інститут шляхетних дівчат відкрито 1838 р. Спочатку він містився в будинку фельдмаршала Ф.Остен-Сакена на розі вулиць Інститутської і Шовковичної (не зберігся). До власного будинку переїхав у серед. 1840-х pp. Тут навчалися дівчата із збіднілих поміщицьких родин, з 1852 р. розпочато прийом дочок почесних громадян і купців 1-ї гільдії. У 1865 – 67, 1885, 1893 – 1904 рр. тут викладав музику Лисенко Микола Віталійович (1842 – 1912) – композитор, основоположник української класичної музики, диригент, піаніст, фольклорист, музично-громадський діяч. Відіграв велику роль у розвитку музичної освіти в Києві. З 1864 р. влаштовував щорічні шевченківські концерти, брав участь у діяльності Київського літературно-артистичного товариства. У 1878 – 90 рр. викладав російську мову (у 1887 – 90 рр. був інспектором класів) М. Захарченко, автор книжки «Київ тепер і колись». На поч. 20 ст. тут викладав професор КДА В. Рибинський, працювали архітектор Є. Єрмаков, лікар К. Трітшель.

В Інституті шляхетних дівчат одержали музичну освіту оперні співачки О. Долнер, Є. Єльчанінова, Н. Забіла, Є. Рафалович, піаністка А. Тальберг та ін.

У 1920 – 30-х pp. тут містилися різні державні установи; з 1934 до 1941 р. – управління Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) УРСР. Під час жорстоких репресій в будинку допитували, катували, в глибоких підвалах розстрілювали т. зв. ворогів народу. Трупи жертв вивозили на Лук’янівський цвинтар, де таємно закопували.

У будинку відбувалися судові процеси: 1 грудня 1934 р. – над т. зв. організацією «Об’єднання українських націоналістів». Судили 37 чоловік. Тут же розстріляні письменники К. Буревій, О. Влизько, Г. Косинка, І. Крушельницький, Д. Фальківський, художник М. Івасюк та інші представники української творчої інтелігенції. У березні 1935 р. тут відбувся процес над «Центром боротьбистської організації». Були засуджені на 10 років позбавлення волі письменники Б. Антоненко-Давидович, В. Вражливий, Г. Епік, О. Ковінька, М. Куліш, В. Підмогильний, Є. Плужник та ін. Камеру тортур у будинку пройшли літературознавці П. Колесник, А. Костенко, Є. Шабліовський. Під час реконструкції будинку в 1950-х pp. знайдено обгорілі людські кістки, таємні камери катувань жертв сталінських репресій.

З перетворенням на Жовтневий палац культури після реконструкції 1950-х pp. його зала використовувалася для з’їздів, конгресів, конференцій, концертів тощо. До відкриття в 1970 р. палацу «Україна» ця зала була головною республіканською аудиторією. 23 жовтня 1965 р. тут відбулося вручення Києву медалі «Золота Зірка» міста-героя.

У 1979 р. на фасаді будинку встановлено гранітну меморіальну дошку з барельєфним портретом композитора М. Лисенка (ск. М. Красотін). 16 лютого 1992 р. з ініціативи товариства «Меморіал» і за рішенням Київської міської ради перед будинком встановлено пам’ятний знак жертвам сталінського режиму.

Тепер Міжнародний центр культури і мистецтв.

ДАК, ф. 144, оп. 1, спр. 450;

Альошин П. Ф. Батько і син Беретті // Архітектура Рад. України. – 1938. – № 3;

Архімович Л., Гордійчук М. Микола Віталійович Лисенко. – К., 1963;

Григорий Косынка-Стрелец // Правда. – 1934. – 18 дек.;

Грицай М. О. Жовтневий палац у Києві. – К., 1960;

Дяченко В. Микола Віталійович Лисенко. – К., 1968;

… З порога смерті…: письменники України – жертви сталінських репресій. – К., 1991;

История Киевского института благородных девиц, 1838 – 1888 гг. / Сост. М. Захарченко. – К., 1889;

М. В. Лисенко у спогадах сучасників. – К., 1968;

Мельгунов С. Кровавый террор в России. – М., 1990.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 1999 р., т. 1 (Київ), с. 424 – 425.