1999 р. Звід пам’яток Києва
Могила преподобного Досифея
(іст.).
Біля північної стіни Троїцької церкви.
Досифей (справж. – Тяпкіна Дар’я Василівна; 1721 – 76) – рясофорний чернець Китаївської пустині. Народилася у заможній і знатній сім’ї рязанських дворян, у 1723 – 31 рр. виховувалась у московському Вознесенському монастирі, де чернецтвувала її бабуся. З 1731 р. жила вдома, але весь час гнітилася мирським життям. З цієї причини втекла з дому у 1736 р. і під чоловічим ім’ям Досифея пішла на послух до Троїце-Сергієвої лаври. У 1739 р. прийшла до Києво-Печерської лаври. Отримавши від архімандрита Рафаїла (Заборовського) відмову у постригу через відсутність документів, оселилася у Китаєві, де власноручно викопала собі печеру біля підніжжя гори, в якій прожила 26 років. Жила суворим затворницьким життям. З часом ім’я Досифея-провидця стало відомим в усій країні. У 1744 р. затворника відвідала російська імператриця Єлизавета Петрівна з наступником престолу Петром III та його нареченою Катериною – майбутньою імператрицею Росії. За наказом цариці, в її присутності, печерника було пострижено у рясофорного ченця під ім’ям Досифея. У 1767 р. до подвижника і провидця прийшов син курського купця П. Мошнін, який отримав благословіння від Досифея на чернецтво у Саровський монастир і з часом став відомим усьому православному світу як Серафим Саровський. Після виходу 1771 р. царського указу про заборону пустельництва Досифею довелося жити у Лаврі на Дальніх печерах, де келейником ченця був Феофан – відомий у майбутньому соловецький подвижник. У 1775 р. повертається до Китаївської пустині, живе у келії біля ставка. На могилі Досифея було встановлено гіпсовий пам’ятник у вигляді труни (не зберігся), на поч. 1990-х pp. – стелу із світлої мармурової крихти, влаштовано квітник.
Олена Воронцова, Ніна Коваленко
Зноско В. Рясофорный монах (девица) Досифей, затворник Киево-Печерской лавры и первый руководитель-наставник преп. Серафима Саровского // Киевские подвижники благочестия. – К., 1994. – Т. 1.
Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 1999 р., т. 1 (Київ), с. 464 – 465.