2003 р. Звід пам’яток Києва
Марина Виноградова, Михайло Кальницький, Ніна Смирнова, Лариса Федорова
План першого поверху
266.16. Садиба 2-ї пол. 19 ст., в якій містилася редакція журналу «Киевская старина», проживали Лебединцев Ф. Г., Нятко П. М., Сигалов Д. Л. (архіт., іст.).
Вул. Михайлівська, 12, 12-а. У рядовій забудові вулиці.
Складається з фасадного будинку й флігеля у глибині ділянки. Історія садиби відома з кін. 1820-х рр., коли вона належала дочці пастора київської лютеранської кірхи В. Ейсмановій, на замовлення якої тут у 1828 було збудовано дерев’яний будинок. 1835 садибу купили підполковник Х. Вільбоа з дружиною, які її розширили, придбавши сусідню ділянку землі. З 1842 власником був дворянин, поміщик К. Горський, який перепродав садибу австрійському підданому, дворянину, вчителю музики А. Ванке.
Існує думка, що у січні 1847 він разом із друзями – піаністом А. Паночіні, композитором Й. Витвицьким – приймав тут музиканта і композитора Ф. Ліста. Після смерті А. Ванке садибу успадкували його брати – Карл (вчитель музики Інституту шляхетних дівчат) і Еміль, які 1853 розпочали зведення нового цегляного будинку на червоній лінії забудови вулиці. Того ж року вони продали садибу з недобудованою спорудою А. Паночіні – вчителю музики Інституту шляхетних дівчат та його дружині С. Стефанович – дочці поміщика Полтавської губ.
Будівництво завершено в кін. 1853. На території садиби розташовувалися також дерев’яні флігель і службова споруда, оранжерея, був розбитий сад з квітником тощо. А. Паночіні розширив ділянку, купивши землю у сусідів. 1875–76 до структури фасадного головного будинку було органічно включено двоповерхову південну прибудову (арх. С. Рикачов) на замовлення вдови С. Паночіні. 1886 нові власники – дворянин В. Подгорський з дружиною – знову перебудували головний будинок. Автор проекту арх. М. Гарденін реконструював весь фасад за єдиним архітектурним задумом.
1948–49 Управління «Укрголоввино» надбудувало третій поверх на п’ять квартир.
1898 на місці споруджених 1865 служб за проектом арх. М. Гарденіна зведено флігель, надбудований, імовірно, у 1930-х рр. мансардним поверхом. 1995 капітально відремонтований із заміною віконних заповнень на сучасні.
Головний будинок (№ 12). На червоній лінії забудови вулиці.
Триповерховий, цегляний, тинькований, у плані прямокутний, симетричний за композицією. Перекриття пласкі, дах двосхилий.
Оздоблений у стилі пізнього класицизму з притаманною цьому стилю стриманістю архітектурного декору, ярусністю тектоніки фасадної стіни, розкресленої міжповерховими карнизами та одноманітною ритмікою п’ятнадцяти віконних прорізів – прямокутних у старій частині й аркових у надбудованому третьому поверсі.
Центр фасаду на три віконні осі підкреслено стрічковим рустуванням (перший поверх), спрощеними міжвіконними й бічними пілястрами (другий поверх), а також балконами (другий і третій поверхи). Влаштований на лівому фланзі лучкової форми проїзд на подвір’я також оформлений рустуванням. На другому поверсі два центральні вікна і балконні двері завершені глухими напівциркульними фрамугами, вікна бічних площин фасаду – прямими карнизними сандриками. З урахуванням симетрії фасаду в 1940-х рр. влаштовано два верхні бічні балкони.
Незважаючи на пізніші перебудови, будинок залишається спорудою, характерною для 3-ї чв. 19 ст. Тепер перебуває на капітальному ремонті.
Флігель (№ 12-а). На подвір’ї, вздовж лівої межі садиби, перпендикулярно до головного будинку.
Триповерховий з мансардою і підвалом, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний, односекційний, симетричний за композицією. Перекриття пласкі, дах двосхилий під бляхою.
Оздоблений у цегляному стилі. П’ятидільну структуру головного фасаду формують центральний ризаліт і дві флангові розкріповки, увінчані трьома однаковими трикутними щипцями з прямокутними завершеннями. У центральному ризаліті – вхідний портал, що складається з рустованих лопаток і лучкового фронтону, а також велике вікно сходової клітки з арковою перемичкою. Бічні розкріповки підкреслено балконами й парними арковими отворами третього поверху з декоративним колом по осі імпостів. Перший поверх рустований, другий і третій розкреслені горизонтальними гуртами й міжвіконними лопатками. Вікна прямокутні, із замковими каменями. Ошатний декор характерний для цегляного стилю (ширінки, поребрики, рушники, сухарики). Для обрамлення прямокутних вікон надбудованого мансардного поверху застосовано зменшений за масштабом рисунок п’ятигранних автентичних щипців.
Пам’ятка – яскравий зразок односекційного житлового будинку кін. 19 ст., спорудженого у цегляному стилі.
Садиба має архітектурно-історичну цінність як елемент щільної забудови у серед. 19 – на поч. 20 ст. в межах колишнього Старого, або Верхнього, Києва.
У 1887–88 у будинку № 12 проживав Лебединцев Феофан Гаврилович (1828–88) – історик, педагог, видавець, громадський діяч, вихованець і професор (1861–64) Київської духовної академії, засновник і редактор київського часопису «Руководство для сельских пастырей» (1860–63), начальник Холмської, Люблінської і Радомської дирекцій училищ (1865–80), почесний член Одеського товариства історії і старожитностей та Холмського Свято-Богородицького братства. Брат історика П. Лебединцева. Досліджував історію української церкви і братств в Україні.
1882–87 видавав і редагував журнал «Киевская старина», заснований членами Старої Громади 1882 і фінансований ними. Адресою редакції видання був цей будинок. На першому, найвідповідальнішому етапі діяльності журналу реалізувалася ідея провідних вчених і громадських діячів України про створення національного історичного часопису. В умовах переслідування будь-яких проявів «українофільства» він набув значення найважливішого й чи не єдиного центру історичних та етнографічних досліджень в Україні. У цей час було розроблено концепцію та структуру видання, сформовано авторський колектив, видавничу базу, коло читачів і передплатників. У журналі публікувалися твори Т. Шевченка, зокрема «Прогулянка з задоволенням і не без моралі» (перша повна публікація), «Музикант», «Безталанний», статті В. Антоновича, О. Лазаревського, К. Мельник, М. Стороженка, М. Сумцова та ін. Набирався у друкарні Г. Корчак-Новицького на вул. Михайлівській, 4.
Редактор одноосібно займався усіма справами видання, у т. ч. залучав до співпраці відомих вчених, публіцистів, редагував матеріали, вичитував коректуру, вів листування, вирішував питання розповсюдження журналу. Дописував до нього бібліографічні огляди, рецензії, замітки про старовинні українські звичаї та побут, 1887 написав статтю про Т. Шевченка, з яким був у свій час особисто знайомий.
Зібрані в редакції журналу твори Т. Шевченка готував до видання, здійсненого «Киевской стариной» 1888 під назвою «Поеми, повісті й оповідання Т. Г. Шевченка, писані російською мовою». Книга була першим опублікованим збірником прози письменника. Під час проживання у будинку підготував розвідки «Малоруські дячки», «До характеристики київського митрополита Філарета» (не опублікував). Величезний обсяг роботи був причиною глибокого розладу здоров’я.
4 грудня 1887 Ф. Лебединцев продав видання історику, старогромадівцю О. Лашкевичу, який жив на вул. Театральній, 4 (тепер – вул. Лисенка, 4; будинок не зберігся). Раніше Ф. Лебединцев мешкав на сучасних бульв. Т. Шевченка, 36, пл. Софійській, 11, вул. Трьохсвятительській, 8 (останні два будинки не збереглися). Похований на Щекавицькому цвинтарі (знищений у 1920-х рр.).
1954–82 в квартирі № 34 будинку № 12, потім у квартирі № 5 будинку № 12-а проживала Нятко Поліна Мусіївна (1900–94) – актриса, педагог, режисер, народна артистка УРСР (з 1951).
У 1920-і (з перервами), 1930–31, 1940–63 працювала у Київському академічному українському драматичному театрі ім. І. Франка. Належить до уславленої плеяди представників старшого покоління майстрів української сцени. У творчій палітрі актриси роботи різні за жанром і за малюнком. Їй однаково підвладні були характери комедійні і драматичні, побутові і сатиричні, гротескові і трагічні.
Створила понад 200 образів класичного і сучасного репертуару. Серед них: Мавка («» Лесі Українки), Оксана («» Т. Шевченка), Гордиля, Ганна Петрівна («Лиха доля», «Не судилось» М. Старицького), Катерина, Марія Смерека, Ага Щука («В степах України», «Макар Діброва», «Калиновий гай» О. Корнійчука), Карпухіна («Дядечків сон» Ф. Достоєвського), Діана Михайлівна, Хівря («Не називаючи прізвищ», «На хуторі біля Диканьки» В. Минка), Горпина Іванівна («Дівоча доля» Л. Дмитерка), Марфа Крюкова («Гра без правил» Л. Шейніна) та ін.
Зробила значний внесок і в кіномистецтво. У творчій співдружності з режисерами І. Кавалерідзе, Т. Левчуком, Ю. Солнцевою та іншими створила бл. 20 образів. В їх числі – куховарка Паша («», 1957), Аграфена («», 1958), Міністерша («Поема про море» О. Довженка, 1961), Тітонька («Шевченковий дім», 1962), мати Шугая («Дипломати мимоволі», 1976), Ганна Остапівна («Смужка нескошених диких квітів», 1978) – всі на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. Ролі у телефільмах: Мамаїха («Дума про Британку», 1963), дружина Буйка («Професор Буйко», 1965), Варвара («Сміх», 1966) та ін.
Роботу в театрі і кіно поєднувала з виступами на радіо і телебаченні. Володіла яскравим, гарним, своєрідним і широкого діапазону соковитим голосом, високою культурою мови. Виступала як автор зі спогадами про майстрів мистецтв, діячів літератури Л. Гаккебуш, О. Корнійчука, Д. Мілютенка, Ю. Шумського, Г. Юру та ін. На телебаченні брала участь у творчих вечорах своїх колег, де була і автором сценаріїв, і ведучою. Викладала майстерність сценічної мови у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1940–60, з 1946 – доцент), з 1958 – в театральній студії театру ім. І. Франка.
Серед її учнів – Ю. Березін, Е. Бистрицька, Н. Копержинська, О. Кусенко, А. Роговцева, Ю. Тимошенко та ін. Особливий внесок П. Нятко зробила у популяризацію українського слова. Багато гастролювала по містах і селах України, республік ах колишнього СРСР як читець творів О. Вишні, О. Довженка, Лесі Українки, П. Тичини, І. Франка, Т. Шевченка та інших українських поетів і прозаїків. Сценічну діяльність поєднувала з громадською.
Була консультант-шефом і режисером народного театру при Палаці культури заводу «Більшовик», де здійснила кілька вистав (у т. ч. з а п’єсою «Справа прокурора Малахова» В. Собка, 1960), головою Ради з естетичного виховання молоді при Київському облрадіо, головою Художньої ради з перегляду самодіяльності при Жовтневому палаці культури (нині – Міжнародний центр культури і мистецтв), завідувала лабораторією сценічної мови Українського театрального товариства. Автор спогадів про Леся Курбаса у збірнику «Молодий театр. Генеза. Завдання. Шляхи» (1991). Проживала також на вул. Ольгинській, 2 у квартирі 13.
1965–85 у квартирі № 22 флігеля мешкав Сигалов Давид Лазарович (1894–1985) – лікар-педіатр, колекціонер творів образотворчого мистецтва, меценат. До 1973 – завідувач кафедри Інституту вдосконалення лікарів. За його заповітом колекцію, що налічувала понад 300 живописних і графічних робіт, переважно російських художників кін. 19 – поч. 20 ст. (О. Бенуа, М. Врубель, Б. Кустодієв, З. Серебрякова, К. Сомов та ін.), передано Київському музею російського мистецтва.
Тепер будинок № 12, перебуває на капітальному ремонті, в № 12-а – житлові й офісні приміщення Об’єднання співвласників будинку «Пегас».
Література:
ДАК, ф. 100, оп. 1, спр. 1914, 1916; ф. 144, оп. 1, спр. 47, 85; ф. 163, оп. 6, спр. 240, 460, 872; оп. 41, спр. 4461; оп. 46, спр. 84; ф. Р-6, оп. 2, спр. 1919; оп. 3, спр. 2; ДАКО, ф. 1, оп. 295, спр. 60969, 63437; ф. 41, оп. 1, спр. 1462, 1926; ф. 42, оп. 3, спр. 4282; ІР НБУ, ф. Х, № 16940; ф. 112, № 1; ф. 155, № 18; Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва України, ф. 435, оп. 1, спр. 1074; ф. 570, оп. 2, спр. 169; ф. 988, оп. 1, спр. 15; ЦДІАКУ, ф. 486, оп. 1, спр. 9459, 12816, 12939, 19481; оп. 3, спр. 554; оп. 5, спр. 187, 351; Антонович М. «Киевская старина» (З приводу ювілеїв) // Укр. історик. – 1983. – № 2–4; Гайдабура В. Сучасниці: Поліна Нятко та Катерина Осмяловська // Укр. театр. – 1994. – № 6; Мистецтво України: Біогр. довідник. – К., 1997; Палієнко М. Діяльність редакції «Киевской старины» в оцінці жандармського агента (1909) // Київська старовина. – 1997. – № 1/ 2; Про Поліну Нятко: Зб. спогадів. – К., 1985; Сумцов Н. Ф. Памяти Ф. П. Лебединцева // Киевская старина. – 1889. – Т. XXIV. – Март; Тимофієнко В. І. Зодчі України кінця XVIII – початку ХХ століть. – К., 1999.
Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 666 – 667.