Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пімсти смерть великих лицарів

Богдан Хмельницький

?

2011 р. Звід пам’яток Києва

Георгій Духовичний, Раїса Іванченко, Тетяна Кілессо

544.1. Майдан Незалежності, 19 – 20 ст. (археол., архіт., іст., мист., містобуд.).

Центральна площа Києва. Займає відрізок Хрещатика між вулицями Інститутською та Архітектора Городецького і перпендикулярну до Хрещатика частину, що закінчується півкруглою в плані ділянкою, куди виходять вул. Б. Грінченка, пров. Т. Шевченка, вулиці Софійська, Мала Житомирська, Михайлівська і Костьольна.

Площа мала назви: Хрещатицька (з 1830-х рр. до 1876), Думська (1876 – 1919), Радянська (1919 – 35), Калініна (1935 – 77), Жовтневої революції (1977 – 91). З 1991 – Майдан Незалежності. Непарна частина площі в давні часи мала різні назви – Козинська, Ринкова, з 1830-х рр. – Хрещатицька.

До кін. 10 ст. ця місцевість, як і весь Хрещатик, називалася Перевісищем (згадується в літопису під 945) і являла собою лісові хащі. З часів заснування Києва, як міста, характер використання території сучасного Майдану Незалежності постійно змінювався під впливом антропогенних факторів. Розташована в складних ландшафтних умовах нижніх позначок природного амфітеатру та Хрещатої долини, вона якнайкраще підходила для використання у фортифікаційному комплексі давньоруського Києва.

Складний природний ландшафт став основою штучно створеної південної частини головного міського оборонного валу «міста Ярослава». В ньому було влаштовано в 11 ст. укріплений південний в’їзд – Лядські ворота, через які Верхнє місто сполучалося з Печерським монастирем. Природне болото – місце водозбору зі Старокиївської та Печерської гір – заважало наступу ворогів на місто. Як засвідчують останні археологічні дослідження, за часів князя Ярослава природну заплаву струмка (пізніше йменованого Хрещатим) збільшили та поглибили, створивши оборонний рів з постійним рівнем води. Ці природні та штучні перепони навіть спромоглися на три місяці затримати наступ татаро-монгольської орди, яка була змушена дочекатися замерзання болота восени 1240. Але в грудні того року ворота та значна частка валу, одночасно з більшою частиною «міст» Ярослава та Володимира, були зруйновані під час штурму Києва військом хана Батия.

Тільки в серед. 17 ст. на місці знищених Лядських воріт будуються спочатку дерев’яні, потім – муровані Печерські ворота, при яких вартувала сторожа. Печерські ворота існували до 1838 (їх залишки було виявлено під час реконструкції площі 1981, музеєфіковані фундаменти зберігаються в підземному переході). Активній забудові цієї території, яка до серед. 1890-х рр. зберігала назву Козине болото, традиційно заважала підвищена природна вологість. У той час, коли сучасна Володимирська гірка та Царський сад були ще єдиною горою, до прориття Володимирського узвозу, кожен проливний дощ викликав катастрофічне затоплення Хрещатої долини, яка не мала виходу до Дніпра, а територія площі перетворювалася на справжнє озеро. На поч. 19 ст. тут було побудовано Старокиївський тюремний острог, огороджений дерев’яним частоколом.

Вже 1833, через 15 років після його перенесення на територію Печерської фортеці, за наказом генерал-губернатора В. Левашова тут, в доповнення до двох наявних базарів (Подільсько-житньоторзького та Печерського) влаштували третій базар для мешканців Старокиївської гори, «Нового Строєнія», Лютеранської гори та району Хрещатика. Проект розміщення базарних наметів виготовив міський арх. Л. Станзані. В планувальних документах благоустрою та брукування Хрещатика ця територія вже фігурує під назвою пл. Хрещатицька. Цей базар існував до 1866, поки за численними вимогами киян «єдина пристойна в Києві площа» не була звільнена від базарних бруду та неохайності, а базар перенесено на пл. Бессарабську.

У 1830-х рр. на площі з’явилися перші одно-, двоповерхові дерев’яні будинки. Перша цегляна споруда триповерхового особняка Л.-М. Понятовського в стилі класицизм була збудована на розі Хрещатика та пл. Хрещатої 1851 за проектом арх. Л. Станзані, «височайше затвердженим» імператором Миколою І. З 1861 у цьому будинку розміщувалося Київське губернське дворянське зібрання (тепер на цьому місці – Будинок профспілок, споруджений 1975 – 79 за проектом архітекторів О. Малиновського та О. Комаровського). На площу між вулицями Михайлівською і Малою Житомирською виходив двоповерховий житловий будинок, що належав фотографу І. Гудовському, в якого 1859 перебував Т. Шевченко. Будинок було розібрано під час реконструкції площі 1979. На відгалуженні Печерського узвишшя в зелені вікових дерев 1839 – 43 споруджено Інститут шляхетних дівчат (арх. В. Беретті, 1842 після його смерті опоряджувальні роботи завершував його син О. Беретті), пізніше добудований і перебудований. Споруда інституту – важлива складова Майдану Незалежності, його класицистичні форми і різновеликі об’єми гармонійно пов’язані з архітектурою Майдану і Хрещатика.

Поступово відбувалася забудова периметру площі та її містобудівне з’єднання з вулицями Михайлівською, Малою Житомирською, Софійською, Костьольною, Інститутською та пров. Хрещатицьким, які «впадають» в неї.

На площі відбувалися циркові вистави, народні гуляння. В центральній частині зводилися тимчасові дерев’яні приміщення цирку, в якому гастролювало чимало відомих циркових артистів.

До початку першої фази «будівельного буму» останньої третини 19 – поч. 20 ст. вже весь периметр площі, південний фланг Хрещатика та обидві сторони вул. Інститутської були забудовані дво-, триповерховими цегляними спорудами різних архітектурних стилів – від класицизму до цегляного стилю.

Найпомітнішою з них була дво-, триповерхова неоренесансна будівля біржі на розі вулиць Інститутської та Хрещатика.

1876 в просторі Хрещатицької площі з ініціативи міського голови П. Демидова князя Сан-Донато за проектом арх. О. Шіле було збудовано двоповерхову споруду Міської думи. Перший поверх здавався в оренду, на другому містились адміністративні приміщення і зала засідань. Чоловий фасад з боку Хрещатика завершувався чотириярусною годинниковою вежею зі шпилем, над яким підносилося цинкове позолочене зображення покровителя Києва св. архангела Михаїла (ск. Є. Куликовська). На поч. 20 ст. надбудовано третій поверх (арх. О. Кривошеєв). Робота Думи в новобудові, яка дала площі нове ім’я – Думська, розпочалася в січні 1878. У вересні 1913 перед її південним фасадом було встановлено пам’ятник прем’єр-міністру Російської імперії П. Столипіну (ск. Е. Ксименес), якого було смертельно поранено в київському Міському театрі 1 вересня 1911.

У тилах будинку Думи наприкінці 19 ст. розплановано сквер, центральну круглу частину якого (діам. понад 40 м) у 1908 – 09 прикрашено чашоподібним чавунним фонтаном (не зберігся).

Новий масштаб майбутньої забудови площі визначили будівлі нової генерації в найближчому осередку майдану – витвори другої фази «будівельного буму». Це насамперед комплексне розпланування та ансамблева забудова території садиби Ф. Мерінга Першим Київським товариством забудовників житловими будинками. Його головою, активним проектувальником та ідеологом був знаний київський архітектор, голова Товариства взаємного кредитування Г. Шлейфер, дієвими членамиоднодумцями – найактивніші архітектори нової генерації – Е. Брадтман, О. Вербицький, В. Городецький, найпомітніші підрядчики – Лев Бродський, Л. Гінзбург та ін.

Забудова розпочалася 1895 – 97 зі спорудження неоренесансних чотириповерхового фешенебельного готелю «Континенталь» та шестиповерхового «нижнього» будинку Л. Гінзбурга (арх. Г. Шлейфер) на вул. Миколаївській (тепер – вул. Архітектора Городецького), а завершилася 1912 будівництвом дванадцятиповерхового (за сучасною поверховістю – бл. 18 поверхів) найфешенебельнішого в місті «верхнього» будинку Л. Гінзбурга у стилі модерн на вул. Інститутській, вартістю в 2,5 млн. золотих крб. (арх. Ф. Троуп’янський). Він височів над площею, його величезні торці-брандмауери красномовно «закликали» до продовження масштабної забудови, сповіщали про наступ нової архітектурної ери в містобудуванні Києва. Це й забудова каскадом шести-, семиповерхових житлових будинків стилю модерн початку непарного боку вул. Костьольної (автори невідомі) і будівництво шести-, семиповерхових банківських споруд № 4 – 6 на вул. Хрещатик, роботи санкт-петербурзьких архітекторів М. Бенуа та П. Андреєва.

Містобудівний розвиток простору площі вимушено призупинився 1914 з початком 1-ї світової війни, одночасно з розвитком міста в цілому. Містобудівна криза остаточно поглибилась після 1917, коли численні зміни влади в місті визначили безперспективність наступного приватного фінансування розбудови міста та підтримування його технічного стану. Відсутність власника, хаотична зміна функціонального призначення будинків викликали суцільний господарський безлад і призвели до їх поступового занепаду. Тривали тільки зміна назв площі та метаморфози з пам’ятником П. Столипіну. В березні 1917 бронзову скульптуру було демонстративно «повішено» на спеціальну споруджену шибеницю, а потім відправлено для переплавки на завод «Арсенал». 1919 на старому п’єдесталі встановлено гіпсове погруддя К. Маркса (розтрощене денікінцями восени того ж року), 1922 – з тривкого матеріалу у формах кубізму (ск. Й. Чайков), який 1933 зник за одну ніч в невідомому напрямку без будь-яких коментарів.

В архітектурному вигляді забудови площі не сталося суттєвих змін. Тільки будинок № 15 (не зберігся) реконструйовано 1934 під Столичний радіотеатр зі зміною чолового фасаду (арх. М. Шехонін).

Трагічні події початку Великої Вітчизняної війни остаточно розділили життя площі на два етапи – до та після війни. 19 вересня 1941 у Київ увійшли війська гітлерівської Німеччини, їх штабні структури та вищий офіцерський склад займали споруди центру міста. 24 вересня почалися вибухи радіокерованих мін, заздалегідь закладених радянськими спецпідрозділами НКВС. Планомірне нищення будов Хрещатика та прилеглих до нього кварталів тривало два тижні. Навіть розстріли окупантами все більшої кількості киян-заручників з кожним наступним знищеним будинком не зупинили ці теракти. Вночі 1 листопада підпалено й будинок Київського обкому КП(б)У (колишню Думу). Пожежні шланги, які було протягнуто з берега Дніпра для гасіння пожеж на Хрещатику окупаційною адміністрацією, підпільники перерізали в парках та на схилах. Таким чином, на момент звільнення міста у листопаді 1943, забудова пл. Калініна та її безпосереднє оточення, за винятком східного флангу, були перетворені на суцільні руїни.

22 червня 1944, згідно з постановою Раднаркому УРСР «Про проектування забудови вулиці Хрещатик», затверджено умови конкурсу на архітектурний форпроект забудови з особливими умовами проектування пл. Калініна.

Журі розглянуло 23 проекти, представлених на перший тур, чотири з них було відзначено преміями, але жоден не було рекомендовано покласти в основу проекту реконструкції. Тільки в серпні 1946, після розгляду матеріалів, поданих до другого туру конкурсу, пл. Калініна «затверджено» головною площею Хрещатика з розміщенням на ній пам’ятників В. Леніну та Й. Сталіну.

Повоєнний Хрещатик було забудовано 1946 – 55 за проектом колективу архітекторів (А. Добровольський, В. Єлізаров, В. Ладний, О. Малиновський, Б. Приймак, В. Шарапов та ін.) під керівництвом головного архітектора міста О. Власова з урахуванням авторської містобудівної концепції вільної забудови непарного боку вулиці, запропонованої колективом архітекторів (О. Тацій та М. Іванченко). Для містобудівної долі площі це мало вирішальне значення – саме завдяки їй ділянки культурного ландшафту на початку вул. Інститутської було звільнено від залишків довоєнної забудови. Він став своєрідним природним ландшафтним подіумом, першою кулісою для реконструйованого Жовтневого палацу (колишній Інститут шляхетних дівчат; див. ст. 202.10) та нової споруди готелю «Москва» (тепер – «Україна»). Саме це надало площі її сучасного масштабу та містобудівної значимості. Впритул до місця колишнього висотного будинку Л. Гінзбурга, який було знищено у вересні 1941, на поздовжній осі площі вирішено розмістити багатоповерхову споруду готелю «Москва», запроектовану в типології, деталях та матеріалах московських багатоповерхівок, увінчаних могутніми шпилями (1959 – 66, архітектори А. Добровольський, Б. Приймак, В. Созанський, А. Мілецький, А. Косенко).

До серед. 1950-х рр. проект комплексної реконструкції та забудови площі було реалізовано тільки частково. Її дво-, триповерховий східний фланг чекав реконструкції та благоустрою до кін. 1970-х рр. Простір південної частини площі, що утворився на місці розібраного кварталу забудови, замкнув розташований в глибині на узвишші будинок готелю. За проектом, готель задумувався як головна домінанта не лише площі, але й архітектурного ансамблю Хрещатика, мав бути заввишки у 21 поверх. Споруду мала увінчувати ошатна шпиляста башта.

Однак 1954 розгорнулася боротьба проти надмірностей в архітектурі і будівництві і, насамперед, ліквідовувалися висотні домінанти. Проект готелю терміново скореговано, його висотна частина майже механічно була зрізана. У збудованій споруді дванадцять поверхів. Як наслідок, збіднено архітектурний ансамбль і майже на третину зменшилася кількість номерів готелю.

1987 розроблявся проект його надбудови, але в результаті пониження висоти сучасні несучі стіни вже не витримають додаткового навантаження.

Спалений готель «Континенталь» під час відбудови пристосували для навчальних приміщень Київської консерваторії ім. П. Чайковського (тепер – оперна студія Національної музичної академії України), а та частина, що виходить на площу, стала колонною залою (архітектори Л. Каток, Я. Красний). Фасади чотириповерхового об’єму зали для глядачів з фойє і кулуарами формує вишуканих пропорцій колонада іонічного ордера, встановлена на монументальній аркаді, вкритій гладеньким рустом. Особливої принадності споруді колонної зали надають деталі карниза, світильники-бра, абриси гранітного цоколю.

Під пагорбом, на якому розташований колишній Інститут шляхетних дівчат, 1954 – 57 збудовано адміністративний будинок «Уккоопспілки» (№ 7 – 11), проектування і будівництво якого проходило на зламі стилістичної спрямованості архітектури. Внаслідок цього розроблений провідними архітекторами масштабний проект ошатного будинку був відхилений, нова споруда проектувалась як взірець великоблокового цегляного будівництва. Однак і в таких умовах за рахунок вдалих пропорцій споруда, цілком позбавлена декору, крім шестиколонного коринфського портика – входу в торцевій частині, не спотворила архітектурний ансамбль площі. На першому поверсі містився до 1990-х рр. популярний магазин «Кулінарія» з найсучаснішим на той час обладнанням.

1952 – 58 на розі Хрещатика і західної частини майдану було споруджено семиповерховий будинок Головпоштамту (архітектори В. Ладний, Б. Приймак, Г. Слуцький, З. Хлєбникова) і три баштоподібні житлові будинки. Вони, хоч і формують архітектурний ансамбль Майдану Незалежності та по суті є його складовою частиною, мають іншу адресу – вул. Б. Грінченка, 2 і вул. Софійська, 1, 2. Крім того, на Майдан Незалежності виходить торець адміністративної споруди, головний вхід до якої організовано з вул. Б. Грінченка, 1.

Адміністративний будинок запроектовано і побудовано для розміщення двох міністерств – харчової і м’ясомолочної промисловості (тепер – Держкомітет харчової промисловості). Проектування велося 1953 – 54, будівництво завершено 1956 (архітектори В. Гопкало, С. Пастухов). За рахунок падіння рельєфу шестиповерховий корпус, виходячи на Майдан Незалежності, має вже вісім поверхів, і тут традиційно розміщується магазин з продажу годинників, а об’єм торця, виходячи на площу, стає ризалітом, що зорово завершує і просторово збагачує видовжений фасад Головпоштамту.

Прийняте функціональне зонування забудови Хрещатика – непарний бік – житлові будинки, а парний – громадські споруди – значною мірою вплинуло і на архітектуру запроектованого на площі житла, основний атрибут якого – балкони, начебто заховані на бічних фасадах. Два перші будинки споруджувались одночасно 1955 (архітектори Р. Книжник, В. Куригіна), що значною мірою вплинуло на їх архітектурне вирішення. Будинки досить схожі – на площу виходить шестиповерховий об’єм, пластично збагачений в центрі лоджіями, а над розкріпованим карнизом розташовано трипрогінну аркаду, яка увінчує кожну зі споруд. На перших поверхах містяться магазини «Український хліб» (довгий час – «Українська паляниця») і «Гастроном» (тепер – ресторан «Макдональдс»).

Частина, що виходить на площу, являє собою одну житлову секцію зі сходовою кліткою та ліфтом, а входи розміщено з бічних фасадів – пров. Т. Шевченка і вул. Софійської. Третій будинок (вул. Софійська, 2) житловим можна назвати доволі умовно. Чотири його нижні поверхи – це адміністративні приміщення, а три верхні відведено під житло. Проектувався будинок для розміщення «Оргтехбуду». З торця, що виходить на Майдан Незалежності, влаштовано арковий вхід до адміністративного будинку, вхід у житлову частину – з боку вул. Софійської, три верхні поверхи являють собою власне житло. Ці дві функціонально несхожі частини зорово поділяються горизонтальним архітектурним поясом. Майстерність авторів – архітекторів Б. Кучера і С. Фрідмана – проявилася тут більшою мірою не у вирішенні естетичних проблем, а суто функціональних проблем, які професійно розроблено, адже будинки споруджували тоді, коли велася боротьба з надмірностями в будівництві та архітектурі і з фасадів механічно знімали всі декоративні елементи. 1977 фасад житлового будинку реконструйовано за проектом арх. О. Комаровського.

Всі три будинки, що формують північно-західний бік Майдану Незалежності, мають цегляні стіни, а для їх опорядження використано світлу облицювальну цеглу. Деталі карнизів і міжповерхових гуртів викладено з фасонних керамічних деталей, виконаних за шаблонами архітекторів на київському заводі «Керамік». Архітектура двох парних будинків-близнюків ідентична, третій також органічно увійшов до складу архітектурного ансамблю Майдану Незалежності.

1976 почато комплексну реконструкцію площі, що тривала до 1982.

Закінчення будівництва станції метро дало змогу авторам проекту – архітекторам О. Малиновському, О. Комаровському, О. Зибіну та групі інженерів інституту «Київпроект» – зробити новий для Києва 1970-х рр. крок – здійснити цивілізоване комплексне освоєння міських підземних просторів з розвинутою громадською функцією.

Розроблений ними проект комплексної реконструкції площі передбачав не тільки забудову її східного флангу спорудою Будинку профспілок (1977, архітектори О. Малиновський, О. Комаровський, інж. М. Панич), завершення незакінченого в 1950-х рр. ансамблю виходу на площу вулиць Софійської, Малої Житомирської, Михайлівської та Костьольної спорудою готелю «Козацький» та житловим будинком, будівництво каскаду великого («Дружби народів») та малих фонтанів в її північній частині, комплексний благоустрій південної частини площі з розміщенням багатофігурного монументу до 60-річчя Жовтневої революції 1917 (скульптори В. Бородай, В. Зноба, І. Зноба, архітектори О. Малиновський, М. Скибицький) з парадними сходами до готелю «Москва». Була запропонована ідеологія активного освоєння підземного простору під Хрещатиком не тільки у вигляді прагматично мінімізованих підземних пішохідних комунікацій, як це робили раніше, а й розвинутої планувальної системи з інтегрованими верхніми вестибюлями метрополітену, з облаштованими закладами торгівлі та невеликими кафе.

Пам’ятник у складі дев’ятиметрової, з червоного граніту постаті В. Леніна та чотирма п’ятиметровими бронзовими зображеннями представників революційного пролетаріату та селянства було відкрито 22 жовтня 1977. Північна частина площі також отримала свою частку традиційного для історичного Києва фонтанного мистецтва – вдало організований, елегантний каскад переливних чаш, облицьованих полірованими гранітними плитами. Площу було перейменовано на пл. Жовтневої революції.

Одночасно докорінно змінено транспортну схему Майдану Незалежності. Автотранспорт пройшов по площі в її східній стороні, а також через вул. Б. Грінченка. Громадський транспорт (тролейбус) вивозить пасажирів з площі, спускаючись по вул. Софійській і піднімаючись в бік Сирця і Куренівки по вул. Малій Житомирській.

Центральну частину площі в районі підземного переходу і входу до станції метро «Майдан Незалежності» впорядковано й озеленено. Майдан Незалежності став улюбленим місцем відпочинку киян і гостей міста, тут відбуваються демонстрації і військові паради, мітинги і гала-концерти. Авторський колектив архітекторів та інженерів, будівельники та представники керівництва міста були відзначені Державною премією СРСР в галузі архітектури за роботи з реконструкції центральної площі столиці (1985).

Пам’ятник Жовтневій революції демонтовано 12 вересня 1991, після проголошення незалежності України. Площу перейменовано на Майдан Незалежності та вирішено, що саме тут має стояти в недалекому майбутньому монумент Незалежності України.

Водночас, головному архітектору проекту площі О. Комаровському, експлуатаційним організаціям та керівництву міста було добре відомо про вкрай незадовільний, аварійний технічний стан підземних водонесучих комунікацій та його негативний вплив на підземні конструкції та фундаменти будівель на майдані. Він з кожним днем все нагальніше вимагав оперативного втручання – поточні ремонти вже не давали необхідних результатів. Була потрібна масштабна реконструкція площі в цілому. Але стан міського бюджету не давав такої можливості.

В листопаді 1994 Київська міська держадміністрація ініціювала проведення конкурсу на кращий проект «монументу відродження незалежності соборної України». Тур за туром цей конкурс тривав до червня 2000. Ситуація була близька до патової – восени 2004, на черговому турі конкурсу з 34 представлених пропозицій не вибрано жодної, яка могла бути покладена в основу проектного рішення. До десятих роковин незалежності України залишалось 14 місяців, до чергової дев’ятої – тільки два. На площі знову, як 1990, під час студентської акції «Голодування на граніті» за відставку уряду, вирували політичні пристрасті, стояли намети безстрокової акції громадянської непокори «Україна без Кучми». Планувальна організація північної частини площі з великими гранітними площинами якнайкраще підходила для проведення масових акцій за межами проїзної частини Хрещатика, що не давало формальних приводів для її припинення.

Керівництво міста отримало жорстку команду – за будь-яку ціну звільнити центр міста від наметів. Так збіглися в часі та місці політичні й економічні чинники чергового перетворення Майдану Незалежності. 26 грудня 2001 спочатку південна частина площі, а потім, після спроби перенесення на неї наметового містечка, й північна, були огороджені будівельним парканом під беззаперечним приводом «виконання будівельних робіт з комплексної реконструкції Майдану Незалежності».

Керівництво міста ухвалило рішення про спільну розробку проекту реконструкції площі трьома авторськими колективами, які отримали заохочувальні призи на останньому турі конкурсу.

В основу об’єднаного архітектурного рішення, схваленого 17 жовтня 2001, було покладено пропозицію творчого колективу під керівництвом автора проекту реконструкції площі 1970-х рр. – арх. О. Комаровського. Його призначено головним архітектором проекту, художнім керівником спільного проекту – ск. А. Куща. Координацію робіт зобов’язали здійснювати начальника Головкиївархітектури С. Бабушкіна та його підлеглих з інженерного управління, дендрологічні служби. Зважаючи на директивні, вкрай стислі терміни величезного обсягу складного комплексу інженерно-пошукових, археологічних, підготовчих, проектно-пошукових, будівельно-монтажних, інженерних, оздоблювальних та художніх робіт, озеленення та благоустрою, їх виконували кращі фахівці проектнобудівельного комплексу міста. Більша частина величезних інвестицій належала майбутнім власникам підземного «торговельного міста».

Проект передбачав розміщення трьох – чотирьох рівнів торговельно-розважального комплексу під планшетом майдану. Саме зважаючи на це, основна увага проектувальників приділялася розробці складного за об’ємно-просторовою організацією й технологією експлуатації багатофункціонального підземного комплексу, здебільшого не обумовленого застарілими будівельними нормами України. З наростанням тиску інвесторів, директивних термінів та економічних чинників первісні, значною мірою романтично-популістські проектні рішення поступово корегувалися.

Вони постійно змінювалися в бік збільшення й комерціалізації підземної частини та максимального спрощення наземної частини комплексу. Так, запропоновані в проекті Музей незалежності, державності України, виставковий та конференц-комплекс при ньому, експозиція археологічних решток Лядських воріт, Пантеон національної слави, 50-метрова «демісезонна» ковзанка та навіть шестирівневий підземний паркінг швидко «звільнили місце» для прагматичного торговельного центру. Його загальна площа перевищує 30 тис. кв. м.

Археологічні дослідження проводилися в безпрецедентно стислі терміни та за майже неможливих умов будівельної штурмівщини. Практично на будмайданчику, серед потужної будівельної техніки, археологічна експедиція під керівництвом М. Сагайдака та В. Зоценка дослідила й зафіксувала фрагменти давньокиївського оборонного валу, було знайдено штучний рів, який у 12 ст. зупинив військо ординців на три місяці, конструкції Лядських воріт, важливу частину міського житлового середовища 11 ст., побутові старожитності, печатку князя Ізяслава тощо.

6 липня 2001 дослідження було припинено, будівельники «за затвердженим графіком здійснення розробки котловану, працюючи в третю зміну, по необачності знищили всі розкриті археологами пам’ятки».

Перша черга реконструкції Майдану Незалежності була завершена «в директивні терміни» – 20 серпня 2001.

Встановлена на тлі чотириповерхового скляного «кратера», облицьована італійським мармуром 50-метрова колона на базовому псевдобароковому, також мармуровому, павільйоні-стилобаті, була «увінчана» 12-метровою бронзовою скульптурою символічної дівчини на кулі з калиновою гілкою в піднятих руках. Автори Монументу Незалежності – ск. А. Кущ, архітектори С. Бабушкін, О. Комаровський, Р. Кухаренко, О. Стукалов. 24 серпня, до урочистої дати, було офіційно завершено роботи першого етапу. Нашвидкоруч, скляними призмами було накрито елементи підземного простору, висаджено дерева, кущі та озеленено газони.

Після завершення офіційного святкування роковин незалежності України роботи тривали. Було завершено комплекс робіт з опорядження підземного торговельного центру «Глобус», споруджено скляний купол накриття його багатосвітного простору, новий фонтан; призматичні скляні покриття замінено на більш вдалі, склепінчасті, побудовано вентиляційну тумбу.

Простір площі ще деякий час намагались організувати – продовжували наповнювати скульптурами та об’ємними елементами забудови. Біля будинку Національної музичної академії встановлено пам’ятний знак «Козак Мамай» (2001, скульптори В. Зноба, М. Зноба), присвячений одному з легендарних героїв історії України, який став уособленням героїчного минулого народу та символом національного характеру.

Ближче до проїжджої частини з’явився пам’ятник засновникам Києва (2001, ск. А. Кущ, архітектори – С. Бабушкін, О. Комаровський, Р. Кухаренко, О. Стукалов). Під час реконструкції площі на протилежному боці змінено систему фонтанів, споруджено макет Печерської брами, на фронтоні якої встановлено скульптуру архангела Михаїла.

Ще 1996 перед головним входом до Головпоштамту відкрито монументальний знак початку відліку часу зі скульптурною постаттю архістратига Михаїла (тепер скульптуру замінено макетом земної кулі, що обертається, – знаком Всесвітньої поштової організації) (арх. Б. Приймак, ск. Ю. Марченко).

Таким чином, містобудівне рішення Майдану зводиться до утворення двох площ. З парного боку Хрещатика – це площа громадського використання, з другого боку – урочиста – діам. 70 м, де встановлено монумент.

Однак площа все ще не відбулась як містобудівний ансамбль, якість якого б відповідала статусу місця центрального майдану країни. Вона, здебільшого, все ще має вигляд транспортної розв’язки, на території якої швидкоруч розміщено окремі, стилістично і композиційно не пов’язані один з одним, сумнівні за художньою якістю елементи оздоблення та благоустрою.

Впродовж свого існування площа не раз ставала місцем масових громадських і політичних акцій та подій.

3 червня 1899 під час урочистостей в Києві з нагоди 100-річчя від дня народження О. Пушкіна відбулося грандіозне загальноміське свято. 5 тис. дітей рушили від Володимирського собору до Печерського іподрому, де проходили свята. На зворотньому шляху на площі їх вітали київський губернатор і міський голова.

Під час першої російської революції 18 жовтня 1905 тут відбулася багатотисячна антиурядова демонстрація та мітинг, розігнані козаками й кінною поліцією (вбито 16, поранено 134 особи).

За Української революції на площі проводили великі політичні та громадські акції. 16 березня 1918 площа стала одним із місць проведення Свята Свободи. У присутності величезної кількості людей було демонтовано пам’ятник П. Столипіну.

19 березня 1918, під час перепоховання загиблих за українську державність під Крутами, жалобний похід тисяч людей, що рушив від залізничного вокзалу до Аскольдової могили, зупинився спочатку біля будинку Української Центральної Ради на вул. Володимирській, потім – біля Міської думи.

У радянський час і за незалежної України на майдані відбуваються паради, демонстрації, мітинги.

Після проголошення 16 липня 1990 Декларації про державний суверенітет України майдан став центром масових акцій українського народу за право самому вирішувати свою долю. 2 – 17 жовтня 1990 студенти влаштували тут наметове містечко і провели голодування за відставку уряду і на захист суверенітету країни. Їх підтримали студенти багатьох вузів і технікумів Києва, значна частина депутатів Верховної Ради УРСР, які виступали на мітингах перед наметовим містечком, маніфестації на підтримку вимог студентів відбулися в деяких містах України, в Київ приїздили на спеціально споряджених автобусах демократично налаштовані громадяни. Перемога голодуючих студентів стала одним із перших значних кроків на шляху демократизації суспільства.

19 серпня 1991, під час спроби державного перевороту в Москві, і 24 серпня 1991, в день проголошення Акта незалежності України та створення самостійної української держави, площа зібрала десятки тисяч людей. У грудні 1991 кияни і гості столиці вітали тут підсумки Всеукраїнського референдуму, на якому український народ підтвердив цей історичний Акт.

Майдан був центром «Помаранчевої революції» в Україні. Після розпаду СРСР на її теренах утворився ряд суверенних держав із колишніх радянських республік. Серед них 1991 виникла суверенна і незалежна Україна – держава, яку проголосили парламентські постанови і затвердив всенародний референдум. Історики назвали цей революційний, але мирний перехід України у стан незалежності «оксамитовою революцією». Проте держава залишалася посткомуністичною за політичною культурою, з керівною компартійною верхівкою, яка дуже швидко почала прибирати до своїх рук усе багатство країни і зближуватись з олігархічноклановими угруповуваннями як всередині країни, так і закордонними. В кін.

2004 у період виборчої кампанії нового Президента України виникла політична криза, що переросла в революційну ситуацію. Під час виборчої кампанії було вчинено спробу покінчити з лідером опозиції – В. Ющенком, який об’єднав різні опозиційні течії у блок «Сила народу». Опозиційні демократичні сили виступили проти фальсифікацій підсумків голосування у першому й другому турі 31 жовтня – 21 листопада.

22 листопада на Майдан Незалежності та в інших містах України вийшли тисячі студентів, робітників, інтелігентів, пенсіонерів з помаранчевими стрічками і прапорами, з портретами керівників опозиції, зокрема В. Ющенка, який балотувався в Президенти, та його сподвижників. Масовий мітинговий рух проти фальсифікації і злочинів пануючого режиму, який політологи назвали помаранчевою революцією, охопив усі регіони. Проте чиновницька еліта почала піднімати своїх прихильників за сепаратистське відокремлення південно-східного регіону української державної території: від Харкова та Криму до Одеси. Опозиційні сили в цей критичний момент тісніше згуртували навколо себе інші опозиційні течії, які увійшли в коаліцію під назвою «Сила народу».

Вони вдалися до судових оскаржень і через Верховний суд домоглися відміни результатів виборів. На 26 грудня було призначене переголосування. Весь цей період на Майдані Незалежності продовжувався мітинг, що переріс у постійно діючий фактор помаранчевої революції. На Майдані виросло наметове містечко, в якому постійно змінювалися делегації з усіх куточків України.

У Київ почали приїздити лідери сусідніх демократичних держав і відомі політичні діячі – президенти Польщі, Литви, видатні діячі демократичних рухів сусідніх країн. В окремі скрутні дні на Майдані збиралося до 1,5 млн. мітингуючих.

Стали популярними слова пісні: «Нас багато, нас не подолати». Вирішальну роль у цьому бурхливому періоді стала відігравати Верховна Рада України, яка ухвалила 18 грудня ряд важливих рішень з уточнення процедури переголосування, висловилася проти розчленування соборної України. Під час переголосування 26 грудня за В. Ющенка віддало голоси 51,99 відсотка населення. 2004 рік закінчився перемогою помаранчевої революції, яка стала знаковою подією не тільки української, але й загальноєвропейської історії. Саме в рішучому, але мирному – легітимному протистоянні пробуджена Україна створила умови для якісно нових змін у суспільстві й заміни, зокрема, посткомуністичної владної еліти.

23 січня 2005 на Майдані Незалежності відбулася раніше небачена подія – народна інавгурація новообраного Президента України В. Ющенка. Київ ніколи не збирав у себе одночасно стільки керівників інших держав і європейських організацій з різних континентів – їх було більше 60. Серед них – сім президентів, три прем’єр-міністри, десятки керівників парламентів, представників від Європейського Союзу, СНД, ООН, НАТО, від Королівства Бельгії, Нідерландів, Ізраїлю, Китаю, Лівії, Швеції, США, Франції, Іспанії, Португалії, Греції, Великої Британії, Японії, Туреччини та десятків інших країн. Увесь демократичний світ із захопленням вітав появу українського демократичного суспільства в Європі, яке заявило про бажання будувати своє життя на верховенстві права, що прагне мирним способом розв’язати свої політичні та економічні проблеми, уникнути протиборства і кривавого насильства.

За демократичною традицією, Майдан Незалежності і сьогодні є місцем дискусій і політичних акцій загальноукраїнського масштабу.

Література:

Голос України. – 2004 – 2005; Київ: Туристичний путівник. – К.; Львів. – 2001; Кілессо С. К. Київ архітектурний. – К., 1987; Ковалинський В. Київські мініатюри. – К., 2004. – Кн. 3; Нариси історії архітектури Української РСР (дожовтневий період). – К., 1957; Те саме (радянський період). – К., 1962; Рибаков М. Хрещатик відомий і невідомий: Краєзнавчі нариси. – К., 2003.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1828 – 1833.