2003 р. Звід пам’яток Києва
Галина Мостова, Тетяна Осташко, Ірина Тарутінова
486.20. Житловий будинок 1911–12, в якому містилася редакція журналу «Шлях», проживав Прокопович В. К. (архіт., іст.).
Вул. Саксаганського, 123. На червоній лінії забудови вулиці.
Споруджено у садибі домовласника Ш. Цейтліна як прибутковий. Перший поверх первісно займали торговельні заклади, верхні були житловими. В 1940–50-х рр. у підвальних приміщеннях будинку містився учбово-виробничий комбінат «УТОГ». У 1950 проведено ремонт підвальних приміщень з укріпленням фундаментів і стін, переплануванням.
П’ятиповерховий з підвалом, цегляний, тинькований, у плані Т-подібний. Первісно над ризалітом була дерев’яна мансарда. Перекриття пласкі, дах похилий, з бляшаним покриттям. Внутрішнє планування секційне, на кожному поверсі розміщено по чотири квартири.
Має парадні мармурові сходи та двоє чорних сходів, вхід на які здійснювався з торцевих фасадів ризаліту, ліфтову шахту. Первісне опалення пічне.
Оздоблений у стилі пізнього модерну.
Композиція головного фасаду симетрична, з двома бічними осями, утвореними розкріповками з високими аттиками. Площину стін перших двох поверхів оброблено під руст. Вирішення фасаду грунтується на чергуванні віконних прорізів різної конфігурації: рядові вікна другого поверху мають сплющені аркові перемички, в розкріповках – напівциркульні, які повторюються на четвертому поверсі. Третій і п’ятий поверхи оформлено прямокутними вікнами з лиштвами і сандриками. Рядові вікна четвертого поверху з напівциркульними перемичками і сандриками з’єднано по горизонталі гуртами, що надає цьому поверху найбільшої виразності та парадності.
Декоративне оздоблення головного фасаду (наріжні розкріповки, лиштви і сандрики вікон, горизонтальні міжповерхові гурти, вінцеві карниз та аттики) змодельовано в цеглі. У полях сандриків вікон четвертого поверху, декоративних нішах верхніх частин розкріповок, під профільованим вінцевим карнизом вміщено орнаментальний декор у вигляді рослинних композицій. Аттики акцентовано ліпленими рельєфними композиціями, в центрі яких зображено стилізовані чоловічі маскарони у картушах. Фасад з боку подвір’я має стримане оздоблення: міжповерхові профільовані гурти і декоративні пояски з сухариків. Віконні прорізи другого поверху оформлено вухатими лиштвами.
Первісно стелі приміщень в інтер’єрах прикрашало ліплення, підлога була паркетною. В центральному вестибюлі збереглись оздоблення стін у вигляді «дзеркал» складної конфігурації та керамічна підлога міжповерхових майданчиків, малюнок якої – стилізована квітка волошки в обрамленні вигнутих стеблин – повторюється в рельєфному фризі на головному фасаді. Збереглися також первісне заповнення вікон та балконні грати з характерним для модерну витонченим рисунком.
Будинок – цікавий зразок житлової архітектури в стилі пізнього модерну, який формує історичне середовище вулиці.
У серпні 1917 – січні 1919 в квартирі № 20 містилися редакція і контора журналу «Шлях» – місячника літератури, мистецтва та громадського життя, органу незалежної думки. Заснований у березні 1917 в Москві М. Шаповалом і О. Мицюком. Вийшло 23 номери (в 1917 – 10, в 1918 – 12, в 1919 –1), № 1–4 – в Москві. Редактор-видавець – Ф. Коломийченко. Набирався в друкарнях «Дніпро», на вул. Костьольній, 9 і «П. Барський» на вул. Хрещатик, 40 (будинок не зберігся). Продовжував традиції журналу «Українська хата», обстоював ідеї української державності. Мав відділи: літературний (поезії, оповідання, повісті, романи, переклади, рецензії), мистецький (статті про музику, малярство, театр, архітектуру), публіцистичний, науковий (статті з історії, філософії, мови й т. ін.).
У журналі співробітничали і друкувалися відомі українські митці, вчені, громадські та політичні діячі. Серед них – В. Алешко, Х. О. Алчевська, М. Біляшівський, В. Верховинець, М. Вороний, О. Грушевський, М. Жук, О. Журлива, Д. Загул, О. Кобилянська, А. Кримський, М. Левитський, І. Липа, Я. Мамонтів, Ю. Меженко, О. Олесь, Б. Підгорецький, М. Рильський, В. Самійленко, Я. Савченко, П. Стебницький, Є. Тимченко, П. Тичина, М. Філянський, Г. Хоткевич, Г. Чупринка, С. Шелухин.
В кін. 19 ст. (до 1900), 1912–14, 1917–19 у квартирі № 14 проживав Прокопович В’ячеслав Костянтинович (1881–1942) – історик, публіцист, педагог, громадсько-політичний діяч. Народився в Києві в сім’ї священика. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1904), викладав історію у київських гімназіях, в 1909–14 – у приватній гімназії А. Жекуліної, звідки був звільнений за «українофільські» погляди, висловлені ним у доповіді на Всеросійському педагогічному з’їзді 1913 у Санкт-Петербурзі. У кін. жовтня 1914 був обраний бібліотекарем Київського художньо-промислового і наукового музею. В 1911–14 редактор педагогічного журналу «Світло», співпрацював і в інших українських періодичних виданнях.
З 1905 член Української радикально-демократичної партії, з 1908 – Товариства українських поступовців (ТУП).
Один із засновників Української Центральної Ради в березні 1917, від якої 9 березня 1917 делегований гласним до Київської губернської земської управи, 15 березня рекомендований до складу Київського губернського виконавчого комітету Ради об’єднаних громадських організацій як представник Таращанського повіту. Учасник з’їздів ТУП 1917, одна з фракцій якого утворила Союз українських автономістів-федералістів, обраний до Тимчасового ЦК Союзу, перетвореного у червні того ж року на Українську партію соціалістів-федералістів, член її ЦК.
У квітні 1917 брав участь у Всеукраїнському національному конгресі, на якому делегований до нового складу УЦР, з 8 квітня член її Комітету. У червні входив до складу комісії з реорганізації Комітету УЦР у Малу Раду, в якій представляв фракцію УПСФ. У січні–квітні 1918 міністр народної освіти, доклав зусиль до українізації вищих шкіл. 27 квітня разом з іншими членами УПСФ вийшов зі складу уряду. Після гетьманського перевороту займався педагогічною діяльністю. У травні–жовтні 1918 член політичної комісії української мирної делегації на переговорах з більшовицькою Росією. У травні 1920 призначений міністром освіти Української народної республіки.
З 1920 – на еміграції в Польщі, Франції, близький співробітник Головного отамана Української народної республіки С. Петлюри. У 1924–39 голова Ради міністрів, 1939–40 заступник голови Директорії та Головного отамана Української народної республіки. 1925–39 редагував часопис «Тризуб» у Парижі. Автор наукових досліджень з історії Києва та сфрагістики. Проживав також на сучасних вулицях Володимирській, 42; Б. Хмельницького, 50; Саксаганського, 117; пров. Георгіївському, 1 (будинок не зберігся).
Тепер на першому поверсі будинку містяться Управління ритуальних послуг м. Києва та його магазин, Адвокатське об’єднання, у підвалі – продовольчий магазин.
Література:
ДАК, ф. 100. оп. 1, спр. 2615; Дорошенко Д. І. Історія України. – Ужгород, 1930–1932. – Т. 1–2; Мазепа І. Україна в бурі і вогні революції. – Прага, 1942. – Т. 2–3; Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917–1920 рр. – Відень, 1921–1922; Шлях. – 1917–1918.
Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 1107 – 1108.