2003 р. Звід пам’яток Києва

Михайло Кальницький, Олексій Овчаренко, Елла Піскова, Ніна Руденко, Тетяна Трегубова, Лариса Федорова

486.68. Садиба Маріїнської громади сестер-жалібниць поч. 20 ст., в якій відбувся 1-й з’їзд Товариства Червоного Хреста України, містилися медичні установи, де працювали відомі лікарі та вчені (архіт., іст., мист.).

Вул. Саксаганського, 75.

Складається з двох споруд – головного будинку Маріїнської громади на червоній лінії забудови вулиці й розташованого праворуч від нього в другому ряді забудови будинку лікарні. Садиба відділена від сусідніх ділянок і вулиці металевим парканом на цегляному цоколі з воротами і хвірткою, влаштованими праворуч від головного будинку. Садибу придбала 1881 громада завдяки пожертві підприємця і доброчинця Н. Терещенка.

Тут у 1882–83 було зведено два будинки за проектами архітекторів В. Ніколаєва та В. Сичугова (не збереглися).

Один з них призначався власне для громади, другий – для амбулаторії, аптеки й лікарні на 12 ліжок. 1901–02 споруджено будинок лікарні за проектом військового інж. Д. Седельникова, який здійснив проектування і керування будівництвом безкоштовно.

1913–15 за проектом арх. В. Рикова (скульптурне опорядження ск. Ф. Балавенського) зведено головний будинок. 1913 виконано основні будівельні роботи й освячено споруду, облаштування тривало до 1915.

Головний будинок, 1913–15. На червоній лінії забудови вулиці. Є одним з архітектурних акцентів вулиці.

Являв новий для свого часу вид лікарняного будинку, зведеного громадським коштом. За первісним плануванням, напівпідвал призначався для технічних і господарських потреб, на першому поверсі були аптека та амбулаторія, другий і третій поверхи займали житлові приміщення сестер-жалібниць, навчальні курси, приймальна зала, домова церква Покрови Пресвятої Богородиці. 1944–46 проведено ремонт будинку.

Триповерховий, з боку подвір’я з напівпідвалом, цегляний, тинькований, перший поверх рустований, у плані Ш-подібний, з коридорною системою планування. Перекриття пласкі, дах вальмовий, з бляшаним покриттям. Має три входи, що дає змогу зонувати приміщення за функціональним призначенням.

Оздоблений у стилі історизм в архітектурних формах неокласицизму, прикрашений вишуканим орнаментальним ліпленням та скульптурами. Має типове для класицизму жовто-вохристе пофарбування з білими деталями пластичного оздоблення. Композиція головного фасаду тридільна, утворена центральним та двома бічними ризалітами незначного виносу, увінчаними фронтонами. По вертикалі фасад поділяється на три основні яруси-поверхи, різні за висотою. Перший ярус, встановлений на невисокому цоколі (за рахунок якого нівелюється незначний схил ділянки), рустований, що створює враження його надійності та міцності.

Важливим елементом у вирішенні фасаду є відсутність парадних сходів. Усі три входи в ризалітах розташовано просто і доступно, безпосередньо з вулиці, що надає архітектурному образу будинку, при всій його імпозантності, певної камерності, пом’якшуючи урочисту репрезентацію цілого. Головні пластичні засоби зосереджено в центральній частині фасаду, яка має вигляд портика з чотирма тричвертєвими колонами коринфського ордера.

Між ними на кожному поверсі влаштовано по три вікна у профільованому обрамленні, прямокутному – у вікнах другого ярусу, арковому – третього.

Простінки та поверхні архівольтів заповнено декоративним ліпленням у вигляді стилізованих рослинних гірлянд, квітів-розеток тощо. Колони об’єднують два верхні поверхи та підтримують антаблемент з карнизом великого виносу на численних кронштейнах. Центральний ризаліт над карнизом завершено аттиком з трьома вікнами-люкарнами, обрамленими гірляндами з волют, листя та грон винограду.

Вгорі по осях колон портика встановлено чотири антиквізовані скульптурні жіночі постаті. Вони позбавлені будь-яких атрибутів і є узагальненим уособленням сестер-жалібниць Маріїнської громади. Ці скульптури, зважаючи на їхнє суто декоративне призначення, вирізняються високим рівнем виконання. Їм притаманні гарні стрункі й витончені пропорції, м’яке ліплення об’ємів, природність рухів і постави, анатомічна точність у прорисовці деталей та виразні, тактовно варійовані силуети, узгоджені із загальною симетрією будівлі. Скульптури сильно пошкоджені, так само, як і багато інших деталей фасаду. Аттик з мальовничими абрисами фігур надає всій споруді вигляду палацу.

Бічні ризаліти дещо менші за розмірами, але за виразністю й ошатністю пластичного декору майже не поступаються центральній частині фасаду. Вони акцентовані трикутними фронтонами, в тимпанах яких вміщено трифігурні, витримані в класицистичній стилістиці барельєфні композиції, присвячені сюжетам лікування («Бинтування пораненого» – правий фронтон) та полегшення страждань хворого або вмираючого (лівий фронтон). Тема милосердя переплітається в них з патріотичними і трагедійно-суворими настроями напередодні 1-ї світової війни. Фронтони замість колон підтримуються пілястрами того ж ордера, вільні площини стін декоровано винятково пишними, спірально закрученими пагонами аканта.

Цікавими деталями є рельєфні зображення на замкових каменях дверних обрамлень: жертовники з вогнем та двома переплетеними зміями, що слугують виразною емблемою призначення будинку, поєднуючи в собі символіку жертовного служіння і медичного знання. Особливістю проміжних частин фасаду є влаштування аркових вікон на першому ярусі та прямокутних – на другому. Вікна другого поверху додатково декоровано внизу короткими балюстрадами з фігурних балясин.

Будинок – зразок вдалого синтезу архітектури і мистецтва, цінний елемент архітектурного середовища Києва.

Лікарня, 1901–02. У глибині подвір’я, паралельно вулиці, праворуч від головного корпусу.

Двоповерхова, з тильного боку з напівпідвалом, цегляна, пофарбована, у плані Н-подібна. Складається з поздовжнього і двох бічних поперечних об’ємів, які утворюють ризаліти значного виносу на головному й тильному фасадах відповідно на п’ять і на три віконні осі. Входи у центрах торцевих фасадів виділено розкріповками. Внутрішнє планування коридорне однобічне, у чолових ризалітах – коридорне двобічне. Сходові клітки біля торцевих входів мають по два кам’яні марші й один марш у напівпідвал. Перекриття пласкі. Дах вальмовий, з бляшаним покриттям.

Оздоблений у стилі історизм у традиціях класицизму із застосуванням цегляного декору. Композиція головного фасаду симетрична. Ризаліти завершено трикутними фронтонами з круглими слуховими віконцями, вхідні розкріповки – тридільними ступінчастими аттиками. Вінцевий карниз спирається на цегляну аркатуру. Між першим і другим поверхами проходить подвійний гурт, прикрашений зубцями по лінії підвіконь. На першому поверсі вікна прямокутні, на другому – аркові.

Їх обрамляють пласкі лиштви із замковими каменями. Міжвіконня та наріжжя оформлено спрощеними пілястрами. Над бічними входами встановлено піддашки на ажурних металевих кронштейнах.

В інтер’єрі будинку збереглося первісне оформлення сходових кліток: металеві огородження з мотивом волют і арабесок, шахове замощення майданчиків двоколірною метлаською плиткою та бордюрною – з рисунком меандра.

Будинок – цінний зразок невеликої споруди лікувального закладу поч. 20 ст.

Забудова садиби складає один з найзначніших медичних закладів Києва поч. 20 ст. Маріїнську громаду сестер-жалібниць засновано 1878 при дамському комітеті Київського управління Російського товариства Червоного Хреста. Спочатку містилася при Олександрівській міській лікарні (тепер Центральна міська клінічна лікарня; вул. Шовковична, 39/1), деякий час винаймала приміщення на розі сучасних вулиць Червоноармійської та Жилянської. Опікувалася підготовкою та утриманням сестер-жалібниць. З 1880 при ній діяла безкоштовна амбулаторія (містилася на сучасній вул. О. Гончара, 32), з часом створила відділення на Подолі (вул. Хорива, 37). Спочатку у громаді було 15, в 1913 – 118 сестер-жалібниць. Утримувалася на пожертви приватних осіб, Товариства Червоного Хреста, Києво-Печерської лаври, Міської управи тощо. Надавала допомогу нужденним.

Сестри-жалібниці Маріїнської громади відіграли значну роль у допомозі пораненим під час 1-ї світової війни. Її діяльністю керували у різний час дружини генерал-губернаторів Київської, Подільської і Волинської губерній – С. Драгомирова, М. Дрентельн, Л. Сухомлинова, дружина корпусного командира В. Мавріна. 1885 громаду відвідав імператор Олександр ІІІ.

Лікарня мала 41 ліжко, з них 29 – безкоштовні, перший поверх призначався для жінок, другий – для чоловіків.

Завідував курсами і був головним лікарем у 1910-х рр. М. Миловидов. Викладали на дворічних курсах для сестер-жалібниць, працювали в лікарні у різний час та брали участь у діяльності громади відомі лікарі та вчені – Є. Афанасьєв, М. Вашетко, М. Нещадименко, О. Павловський, В. Підвисоцький, І. Руберт, К. Тарасов, І. Титов, К. Трітшель, Ф. Яновський та ін.

15–18 квітня 1918 у головному будинку громади відбувся 1-й з’їзд Товариства Червоного Хреста України, з якого веде початок національна добровільна громадська організація. На з’їзді було обрано Організаційний комітет у складі професора Київського університету М. Дітеріхса, лікарів С. Кобзаренка, Є. Лукасевича та ін. Згодом у цьому приміщенні відбувся з’їзд товариства з представниками медико-санітарних організацій Союзу земств і Союзу міст. Найважливішими завданнями було визначено евакуацію військовополонених усіх армій, які воювали в Україні, допомогу біженцям, дітям-сиротам, боротьбу з тифом та іншими масовими інфекціями, створення шпиталів, пунктів харчування. Тепер Національний комітет Українського товариства Червоного Хреста міститься на вул. Пушкінській, 30.

1919–41 садибу займав Київський державний клінічний інститут для вдосконалення лікарів, заснований 1917 при Київському товаристві лікарів як клінічний інститут (містився спочатку в будинку університетських клінік на сучасному бульв. Т. Шевченка, 17).

1919 націоналізований і реорганізований. При інституті діяли лікарня з поліклінікою, курси для лікарів (переважно з периферії), інтернат для лікарів на 100 ліжок, бібліотека, музей гігієни, лабораторії та інші допоміжні установи. Амбулаторія приймала у 1920-х рр. до 500 хворих щодня, стаціонарних хворих – до 2 тис. на рік. З них більше половини були селяни. Інститут мав у своєму складі також низку інших установ: Всеукраїнський дитячий ортопедичний інститут (до 1931; сучасна вул. М. Грушевського, 7), Дитячу клінічну лікарню (вул. Червоноармійська, 93), Окружний вендиспансер (вул. Рейтарська, 22), Санаторій для хворих на туберкульоз у Пущі-Водиці (не зберігся).

В інституті працювали відомі лікарі та вчені: М. Левитський (директор інституту), В. Боровський (завідувач кафедри венеричних захворювань), Б. Маньківський (завідувач кафедри нервових захворювань), О. Марзєєв (завідувач кафедри комунальної гігієни), Г. Писемський (завідувач кафедри акушерства та гінекології), І. Фрумін (завідувач кафедри ортопедії), В. Балабан (старший асистент кафедри охорони материнства і дитинства), О. Коломійченко (лікар отоларингологічної клініки), В. Слонімська (рентгенотехнік) та ін. З 1944 інститут містився на вул. Багговутівській, 1.

З листопада 1943 до вересня 1944 в садибі розміщувався евакогоспіталь № 3707.

З вересня 1944 садибу займав Український науково-дослідний інститут клінічної медицини МОЗ УРСР (заснований 1936; тепер Український науково-дослідний інститут кардіології ім. М. Стражеска; з 1978 міститься на вул. Народного ополчення, 8, де для нього споруджено комплекс будинків).

1944–52 тут працював засновник і перший директор інституту Стражеско Микола Дмитрович (1876–1952) – вчений-терапевт, акад. АН УСРР (з 1934), АН СРСР (з 1943) і АМН СРСР (з 1944), заслужений діяч науки УСРР (з 1934), Герой Соціалістичної Праці (1947). Після повернення з евакуації до Києва вчений відновив (1944) створений ним у березні 1936 Український науково-дослідний інститут клінічної медицини, директором якого був у 1936–52, а також терапевтичну факультетську клініку Київського медичного інституту, якою завідував у 1929–52. Під його керівництвом колектив інституту займався проблемами ранових інфекцій та сепсису, вивчення яких було розпочато в роки війни.

Основні роботи вченого присвячено дослідженню проблем серцево-судинної системи (інфаркт міокарда, ревматизм, хронічний сепсис, гіпертонічна хвороба, недостатність кровообігу), захворювань шлунково-кишкового тракту, печінки. Описав ряд синдромів і симптомів серцево-судинних захворювань, розробив вчення про функціональну недостатність кровообігу, разом з В. Василенком створив класифікацію недостатності кровообігу. 1952 інституту присвоєно ім’я вченого.

Кабінет М. Стражеска містився на першому поверсі у лівому крилі головного будинку в кімнаті № 4 (тепер кабінети № 7 і 8).

1944–62 в інституті (корпус лікарні) працювала за сумісництвом Смирнова-Замкова Олександра Іванівна (1880–1962) – патологоанатом, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1944). Завідувала прозекторським відділом. Одночасно очолювала у цей період відділ (згодом лабораторію) Інституту клінічної фізіології АН УРСР (з 1953 – Інститут фізіології ім. О. Богомольця АН УРСР). Перша жінка-академік в Україні. Наукові праці присвячено патанатомії променевої та інфекційних хвороб, передракового стану, дослідженню неклітинних структур організму, походженню пухлин. Створила вчення про систему основної аргірофільної речовини – внутрішнього середовища органів і тканин, функціонально пов’язаного з нервовою системою.

1954 на головному фасаді, ліворуч від правого входу, встановлено меморіальну мармурову дошку М. Стражеску, 1975 замінену на чорну гранітну з викарбуваним анотаційним текстом. 1998 ліворуч від центрального входу відкрито меморіальну дошку з червоного граніту з викарбуваним текстом – в пам’ять про 1-й з’їзд Товариства Червоного Хреста України (арх. В. Корінь).

З 1976 в головному будинку міститься Науково-дослідний інститут гігієни праці і профзахворювань МОЗ УРСР (з 1992 – Інститут медицини праці, з 1993 – у складі АМН України).

Частину приміщень головного будинку займають також Центр, що співпрацює зі Всесвітньою організацією охорони здоров’я, Комітет з питань регламентування МОЗ України, магазин.

Література:

Музей М. Стражеска, фонди, Стражеско Н. Д. Х лет Украинского института клинической медицины Министерства здравоохранения УССР. – К., 1946; НА Президії НАНУ, оп. 487; Дупленко К. Ф., Михнев А. Л. Н. Д. Стражеско. – М., 1969; Иваницкий-Василенко С. М. Киевская Мариинская община сестер милосердия: Ист. очерк. – К., 1913; Історія Академії наук Української РСР. – К., 1982; Кавецький Р. Є. Академік АН УРСР Олександра Іванівна Смирнова-Замкова (До 80-річчя з дня народження) // Фізіолог. журнал. – 1960. – Т. 6. – № 3; Макаренко И. М., Полякова И. М. Биографический словарь заведующих кафедрами и профессоров Киевского медицинского института (1841–1991). – К., 1991; Макушенко П. І. Архітектор Валеріан Микитович Риков. – К., 1967; Робітнича газета. – 1918. – 12, 30 квіт.; Сиротинин Н. Н. Александра Ивановна Смирнова-Замкова (К 80-летию со дня рождения) // Врачебное дело. – 1960. – № 7; Уся Київщина: Довідна книга на 1928 рік. – К., 1928.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 1148 – 1150.