Інститути Академії наук

1934 – 36 на третьому поверсі будинку містилися інститути й дирекція Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН). Створена за постановою ЦК КП(б)У від 28 червня 1931 у Харкові на противагу ВУАН. Включала шість НДІ – історії, філософії та природознавства, економіки, аграрний, права і радянського будівництва, кадрів; дві науково-дослідні кафедри – національного питання та літературознавства. 1934 ВУАМЛІН переведено в Київ у зв’язку з перенесенням столиці УСРР. На четвертому поверсі були приміщення бібліотеки та редакції друкованого органу асоціації – журналу «Під марксистсько-ленінським прапором». У серед. 1930-х рр. установи ВУАМЛІНу піддано «чистці», згідно з постановою ЦК КП(б)У від 23 червня 1936 їх включено до складу ВУАН.

У кін. 1936 – на поч. 1937 незаконних політичних репресій зазнали співробітники ВУАМЛІНу, насамперед керівництво інститутів: К. Гребенків (історії), А. Сараджев (філософії), К. Сазонов (права та радянського будівництва), С. Щупак (літературної комісії); президент ВУАМЛІНу О. Дзеніс, співробітники З. Ашрафян, М. Кіллерог, А. Сенченко, Т. Скубицький, М. Трегубенко та ін.

1934 – 41, 1944 – 60 у цьому будинку містився Інститут історії матеріальної культури ВУАН. Заснований 1934 на базі археологічних комісій і комітетів, що існували в системі ВУАН. З 1938 – Інститут археології АН УРСР (з 1994 – НАН України). 1960 переведений на сучасну вул. М. Грушевського, 4; 1975 – на територію Свято-Михайлівського Видубицького монастиря; з 1997 міститься на просп. Героїв Сталінграда, 12.

Першим директором інституту в 1934 – 38 був Козубовський Федір Андрійович (1895 – 1942) – археолог, учений секретар ВУАН (1933 – 34).

Організував археологічні експедиції на Чернігівщині, Черкащині, в Ольвії і на Перекопі. Репресований у 1930-х рр.

За цією адресою в інституті працювали відомі вчені.

1955 – 60 – Артеменко Іван Іванович (1924 – 89) – археолог, чл.-кор. АН УРСР (з 1982), директор Інституту археології АН УРСР (1973 – 87).

Під час роботи в цьому будинку – аспірант (1955 – 58), молодший науковий співробітник (1958 – 70). Досліджував проблеми археології та історії населення Верхнього і Середнього Подніпров’я епохи неоліту та бронзи, питання етногенезу східних слов’ян та балтів.

З 1960 працював у будинку на сучасній вул. М. Грушевського, 4 молодшим і старшим науковим співробітником (1958 – 72), завідувачем сектора охоронних археологічних досліджень на новобудовах (1972 – 73), директором інституту (1973 – 87), завідувачем відділу (з 1986).

1955 – 60 – Бібиков Сергій Миколайович (1908 – 88) – археолог, чл.-кор. АН УРСР (з 1958), чл.-кор. Центрального археологічного інституту в Берліні, заслужений діяч науки УРСР (з 1975), науковий співробітник, заступник директора Інституту історії матеріальної культури АН СРСР у Ленінграді (1935 – 55).

Під час роботи в цьому будинку – директор Інституту археології АН УРСР (1955 – 68). Очолював делегацію від СРСР на П’ятому міжнародному конгресі прото- і доісториків (Гамбург, Німеччина, 1958).

Досліджував закономірності розвитку первісного суспільства, проблеми палеоліту й мезоліту, історію землеробськоскотарських племен Південно-Східної Європи до нашої ери. Започаткував нові напрями археологічних досліджень в галузі палеоеконіки та демографії. Автор фундаментальної праці з історії трипільської культури (1953).

Відповідальний редактор «Нарисів стародавньої історії Української РСР» (1957).

Після 1960 працював на вул. М. Грушевського, 4; з 1975 – в будинку інституту на території Свято-Михайлівського Видубицького монастиря.

1945 – 54 – Єфименко Петро Петрович (1884 – 1969) – археолог, акад.

АН УРСР (з 1945), почесний член Королівського антропологічного інституту Великої Британії та Ірландії (з 1943), Міжнародного союзу доісториків (з 1958), Італійського інституту доісторії та праісторії у Флоренції (з 1960).

Директор Інституту археології АН УРСР (1945 – 54). Потім жив і працював у Ленінграді.

Досліджував проблеми палеоліту, історії та етнографії давніх слов’ян. У своїх працях узагальнив історію первісного суспільства, подав нову періодизацію палеолітичних стоянок, одним із перших розробив методику їх розкопок.

Уперше застосував стратиграфічний метод аналізу могильників. Керував розкопками Костьонківської і Мізинської стоянок. Головний редактор журналів «Археологія» (з 1947), «Краткие сообщения Института археологии» (з 1952), серії видань «Археологічні пам’ятки УРСР» ( з 1949).

1938 – 41, 1944 – 60 – Славін Лазар Мойсейович (1906 – 71) – археолог, чл.-кор. АН УРСР (з 1939).

Старший науковий співробітник, заступник директора (1938 – 40), директор (1940 – 41, 1944 – 45), потім – знову заступник директора й завідувач сектора скіфо-античної археології. Одночасно – начальник археологічної експедиції в Ольвії (з 1936), директор Ольвійського історико-археологічного заповідника, який 1938 – 46 та з 1952 входить до складу інституту; вчений секретар Відділу суспільних наук АН УРСР (1939 – 45); професор (з 1939), завідувач кафедри археології та музеєзнавства Київського університету (з 1945).

Основні наукові праці присвячені проблемам археології Північного Причорномор’я, історії та культури античних міст цього регіону, зокрема Ольвії; питанням музеєзнавства. Очолював понад 40 археологічних експедицій: Боспорські (1933 – 36), Ольвійські (1936 – 66), Буго-Дністровські (1949 – 52).

Після 1960 працював в будинку на вул. М. Грушевського, 4.

1936 – 41, 1944 – 60 – в цьому будинку містився Інститут історії України АН УРСР. Заснований 1936, з 1952 – Інститут історії АН УРСР, з 1990 – Інститут історії України АН УРСР (з 1994 – НАН України). 1960 переведений на вул. М. Грушевського, 4.

В інституті працювали відомі вчені: 1936 – 41, 1944 – 47 – Гуслистий Костянтин Григорович (1902 – 73) – історик, етнограф, чл.-кор. АН УРСР (з 1969), заслужений діяч науки УРСР (з 1968), заступник директора Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН УРСР (1954 – 70), один із засновників і активний діяч Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (з 1966).

Під час роботи у цьому будинку – науковий співробітник (з 1936), завідувач відділу історії феодалізму Інституту історії України АН УРСР (1945 – 47).

Одночасно – директор Центрального державного історичного архіву УРСР (1944 – 45); доцент (з 1945), завідувач кафедри історії СРСР (1947 – 49) Київського педагогічного інституту.

Досліджував проблеми історії України періоду середніх віків, історико-етнічного розвитку українського народу, утворення української нації. Один із основних авторів першого тому двотомної праці «Історія Української РСР» (1953).

1946 – 48 – Крип’якевич Іван Петрович (1886 – 1967) – історик, акад. АН УРСР (з 1958), заслужений діяч науки УРСР (з 1961), дійсний член НТШ (з 1911), завідувач Львівського відділу Інституту історії України АН УРСР (1940 – 41, 1944 – 46), завідувач кафедри (з 1939), декан (1944 – 46) історичного факультету Львівського університету, директор Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові (1953 – 62).

У період роботи в цьому будинку – науковий співробітник інституту, одночасно – завідувач відділу стародруків Державної публічної бібліотеки УРСР у Києві (тепер – НБУ ім. В. Вернадського НАНУ).

Брав участь у написанні короткого довідника м. Львова (1946), вивчав архівні та інші матеріали, пов’язані з життям та діяльністю Б. Хмельницького, що згодом стали основою для написання монографії.

1958 – 60 – Кучеров Пантелеймон Степанович (1902 – 73) – учений у галузі гірничої механіки, історії науки, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), завідувач кафедри Донецького гірничого інституту (1933 – 44), директор Інституту гірничої механіки АН УРСР (1945 – 57), голова правління Київського обласного відділення Науково-технічного гірничого товариства.

У зазначені роки – старший науковий співробітник відділу історії техніки сектора історії техніки і природознавства інституту (з 1958, після 1963 сектор розміщувався на вул. Воровського, 22). Досліджував проблеми історії гірничої справи в Україні.

З 1960 працював у будинку на вул. Грушевського, 4.

1940 – 41 – Максимейко Микола Олексійович (1870 – 1941) – юрист, історик права, чл.-кор. ВУАН (з 1925), член комісії ВУАН з вивчення історії західно-руського й українського права (1926).

У зазначені роки – старший науковий співробітник інституту, одночасно викладав у Харківському університеті.

Розробляв питання історії права Київської Русі, України, Росії, Литви. Дослідив пам’ятку давньоруського права «Руська правда», висунув нову точку зору щодо походження складових частин її короткої редакції.

1937 – 41, 1944 – 51 – Петровський Микола Неонович (1894 – 1951) – історик, чл.-кор. АН УРСР (з 1945). В інституті – з 1937, директор (1942 – 47), завідувач відділу історії феодалізму (з 1945). Одночасно – професор, завідувач кафедри історії України Київського університету, де працював з 1924.

Досліджував проблеми, пов’язані з періодом національно-визвольної війни українського народу серед. 17 ст., українською історіографією 17 – 18 ст.

Консультант Міністерства закордонних справ УРСР. Як представник України брав участь у роботі міжнародних з’їздів з розробки статуту ООН у Сан-Франциско (1945), Лондоні (1946), в Паризькій мирній конференції (1946), член Всеслов’янського комітету.

1952 – 60 – Шлепаков Арнольд Миколайович (1930 – 96) – історик, акад. АН УРСР (з 1969), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1995), дійсний член Європейської академії наук, мистецтв і гуманістики, заступник директора Інституту історії АН УРСР (1971 – 74), засновник і перший директор (1978 – 92) Інституту соціальних та економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР (тепер – Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України), акад.-секретар Відділення економіки АН УРСР (1982 – 88), ректор Української академії зовнішньої торгівлі (1995 – 96).

В період роботи у цьому будинку – аспірант (1952 – 55), науковий співробітник, завідувач відділу нової та новітньої історії зарубіжних країн інституту (1955 – 78).

Досліджував проблеми соціальної історії США і Канади, робітничого руху, теорії та історії міжнародних міграцій.

Голова редакційної колегії республіканського міжвідомчого збірника «Зарубежный мир: социально-политические и экономические проблемы», Наукової ради АН УРСР «Історія міжнародного і національно-визвольного руху».

З 1960 працював у будинку на вул. М. Грушевського, 4.

1944 – 45, 1949 – 50 – Юшков Серафим Володимирович (1888 – 1952) – юрист, історик права, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), акад. АН Каз. РСР (з 1946), заслужений діяч науки РРФСР (з 1939).

1943 – 45 і 1949 – 50 – старший науковий співробітник інституту. Одночасно – професор Львівського університету (з 1944).

Автор наукових праць з історії держави і права. З ім’ям ученого пов’язується початок глибокого і систематичного вивчення проблем генезису феодалізму у Київській Русі. Ініціатор підготовки видання і редактор перших двох випусків серії «Памятники русского права» (1952 – 53).

В цьому будинку в Інституті історії АН УРСР також працювали: 1948 – 60 – чл.-кор. АН УРСР І. Гуржій; 1937 – 41, 1944 – 60 – акад. АН УРСР М. Супруненко; 1949 – 60 – чл.-кор. АН УРСР Ф. Шевченко.

З 1960 зазначені вчені продовжували працювати в будинку по вул. М. Грушевського, 4.

1921 – 41, 1944 – 59 в будинку містився Інститут української наукової мови УАН – ВУАН – АН УРСР. Заснований 1921 на базі правописної термінологічної комісії УАН (голова – А. Кримський, діяла у цьому ж будинку) та термінологічної комісії Українського наукового товариства в Києві. З 1930 – Інститут мовознавства ВУАН (тепер – НАН України). З 1945 носить ім’я видатного філолога, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН О. Потебні. 1959 інститут переведено на сучасну вул. Б. Хмельницького, 15, 1963 – 64 – на вул. М. Грушевського, 4, де він функціонує дотепер.

1921 – 29 засновником і першим директором інституту був Кримський Агатангел Юхимович (1871 – 1942) – орієнталіст, славіст, філолог, літературознавець, письменник, один із фундаторів і перших академіків УАН (з 1918), заслужений діяч науки УРСР (з 1940), член Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові (з 1903), Українського наукового товариства в Києві (з 1908), інших наукових товариств та інституцій.

Одночасно в період роботи в цьому будинку – професор Київського університету (1918 – 41, з перервами), неодмінний секретар Президії УАН – ВУАН (1918 – 28), голова Історикофілологічного відділу й редактор його «Записок». Очолював низку діючих при відділі установ – кабінет арабоіранської філології, ряд комісій (частина з них розміщувалася в цьому будинку). Один із фундаторів і перших викладачів Київського археологічного інституту (1918 – 22), член Тимчасового комітету для заснування Всенародної бібліотеки України (1918 – 23), дійсний член ВУАКу (з 1924), один із засновників Київського губернського комітету охорони пам’яток (його голова з 1922). Директор Інституту сходознавства (1921 – 29), ініціатор утворення і почесний голова Київського філіалу Всеукраїнської наукової асоціації сходознавців (з 1925), член правління і почесний член цієї інституції (з 1926).

Досліджував історію української мови та літератури, питання фольклору, етнографії, антропології східних слов’ян.

Очолював роботу з упорядкування української літературної мови, вироблення наукової термінології, укладання галузевих мовних словників, дослідження проблем теоретичної і прикладної лінгвістики. Брав діяльну участь у підготовці «Найголовніших правил українського правопису» (опубл. 1921).

Зробив значний внесок у розвиток вітчизняного сходознавства, дослідження літературних мов, етнографії, мистецтва, релігії народів Близького і Середнього Сходу, Кавказу. Автор понад тисячі наукових праць, збірок українських поетичних творів, прози, а також перекладів східної прози.

Зазнав політичних репресій. 1928 не був затверджений урядом на посаду неодмінного секретаря ВУАН, невдовзі після чого всі установи, які він очолював, були ліквідовані. Заарештований 1941 «за незаконну антирадянську націоналістичну діяльність». Помер у в’язниці. Реабілітований 1957. Ім’я вченого 1991 присвоєно Інституту сходознавства АН України (тепер – НАНУ). Того ж року Президією АН України встановлено премію ім. А. Кримського.

У цьому будинку в інституті працювали відомі вчені.

1935 – 41, 1944 – 59 – Булаховський Леонід Арсенович (1888 – 1961) – мовознавець, славіст, акад. АН УРСР (з 1939), чл.-кор. АН СРСР (з 1946), заслужений діяч науки УРСР (з 1941).

Старший науковий співробітник (1935 – 41), заступник директора об’єднаного Інституту мови і літератури АН УРСР (в Уфі, 1942 – 44), директор інституту (1944 – 61) і завідувач об’єднаного відділу російської мови, слов’янських мов і загального мовознавства (1955 – 61).

Одночасно – професор Київського університету (1944 – 46), завідувач кафедр української мови (1946 – 47) та слов’янської філології (1947 – 60), член Президії АН УРСР (1952 – 54). Голова Українського комітету славістів (1958) і мовознавчої експертної комісії Міністерства вищої освіти УРСР.

Досліджував питання загального й російського та українського мовознавства, славістики, методики викладання мов. Зробив значний внесок у розробку оригінальних проблем теорії й методології мовознавчої науки, порівняльно-історичного слов’янського мовознавства. Автор проекту розроблених інститутом 1946 «Українського правопису», оригінальних посібників з мовознавства, які широко використовувалися в СРСР та за межами країни. Зачинатель наукового вивчення питань українського наголосу. Відповідальний редактор та один із авторів «Курсу сучасної української літературної мови» (1951, т. 1 – 2). З 1959 працював на вул. Б. Хмельницького, 15.

1934 – 36 – Каганович Нухим Аронович (1903 – 38) – мовознавець, чл.-кор. ВУАН (з 1934). У зазначений період – директор інституту. 1937 репресований. Реабілітований посмертно.

1924 – 41, 1944 – 49 – Калинович Михайло Якович (1888 – 1949) – мовознавець, літературознавець, акад. АН УРСР (з 1939).

В інституті працював з 1924, завідувач відділу загального мовознавства (з 1930), директор (1939 – 44). Одночасно – професор Київського університету (з 1924), член науково-дослідної кафедри мовознавства (з 1924), голова відділу суспільних наук АН УРСР (1939 – 44). Автор наукових праць у галузі загального і українського мовознавства, лексикографії, літературознавства, давньоіндійської філології.

Досліджував проблеми походження мови й мислення, визначення понять слова й речення. Відповідальний редактор та один із авторів «Російсько-українського словника» (1948).

1931 – 41, 1944 – 55 – Кириченко Ілля Микитович (1889 – 1955) – мовознавець, чл.-кор. АН УРСР (з 1951).

Працював в інституті з 1931, завідувач відділу словників (з 1946). Одночасно – викладач (з 1936), завідувач кафедри класичної філології (з 1952) Київського університету; фундатор і головний редактор «Лексикографічного бюлетеня» АН УРСР (1952 – 55, вип. 1 – 5).

Досліджував проблеми українського мовознавства, питання лексикографії, стилістики, правопису. Укладач низки словників: медичної термінології (1936), орфографічного (1948) та ін.

Редактор і один із авторів шеститомного «Українсько-російського словника» (1953 – 63). Під керівництвом та за участю вченого підготовлено перший у вітчизняній лексикології перекладний словник власних імен (опубліковано 1965). Перший керівник авторського колективу, потім – науковий консультант укладачів завершеного і виданого 1964 «Словника мови Т. Г. Шевченка» (т. 1 – 2).

В цьому будинку в інституті мовознавства також працювали академіки АН УРСР: 1946 – 59 – І. Білодід, 1950 – 59 – О. Мельничук. З 1959 вони працювали на вул. Б. Хмельницького, 15, з 1963 – 64 – на вул. М. Грушевського, 4.

1946 – 49 в будинку розміщувався Інститут філософії АН УРСР. Створений 1946, 1949 переведений на сучасну вул. П. Орлика, 10, 1960 – на вул. М. Грушевського, 4, 1975 – на вул. Трьохсвятительську, 4.

1946 – 49 тут працював Омеляновський Михайло Еразмович (1904 – 79) – філософ, акад. АН УРСР (з 1948), чл.кор. АН СРСР (з 1968); перший директор інституту (1946 – 52), завідувач відділу філософських питань природознавства (1952 – 55), голова відділу суспільних наук АН УРСР (1950 – 51).

Досліджував проблеми матеріалістичної діалектики, філософські питання природознавства, зокрема – фізики.

З 1955 жив і працював у Москві, заступник директора Інституту філософії АН СРСР (1955 – 61).