1999 р. Звід пам’яток Києва

Григорій Логвин, Елла Піскова

Софійська площа, 11 – 20 ст.

(архіт., іст., містобуд.).

Площа замикається з західного боку мурами Софійського монастиря з надбрамною дзвіницею, з північного боку – двома, з протилежного – трьома житловими будинками, на сході – комплексом Присутствених місць.

За середньовічними звичаями біля храмів, як правило, влаштовувалася площа. Малюнок Софійського собору, виконаний 1651 р. голландським художником А. ван Вестерфельдом, свідчить про те, що зі східного боку св. Софії був великий вільний простір з встановленим на ньому розп’яттям. На користь того, що тут могла бути торговельна площа, говорять головні напрямки людських потоків, що входили в місто через північну Жидівську та південну Лядську брами.

Ймовірно, враховуючи цю традицію, арх. В. Беретті, розробляючи генплан Києва, передбачив місце для створення великої площі (генплан затверджено 1837 р.). Цю дату можна вважати початком її існування. Первісно не мала офіційної назви, з 1869 р. – Софійська пл. У 1920 р. її перейменували на пл. Червоних героїв Перекопу, з 1944 р. отримала ім’я Б. Хмельницького, 1993 р. повернено історичну назву.

По периметру площа забудована рівновисокими багатоповерховими будівлями, в центрі здіймається кінний монумент Б. Хмельницькому, відкритий 1888 р. (ск. М. Микешин, арх. В. Ніколаєв), у зв’язку з чим площа отримала важливий ідейно-художній акцент, нагадуючи нащадкам про уславленого гетьмана та козацькі перемоги у Визвольній війні 17 ст.

У площу вливаються вулиці Володимирська та Софійська, пров. Рильський, Володимирський проїзд та прилягає сквер на місці знищеного Середнього валу 17 ст. Західний фронт площі формує ансамбль Софійського монастиря з головною архітектурною домінантою – дзвіницею, підвищеною у 1851 – 52 рр. за проектом арх. П. Спарро до чотирьох ярусів.

Зі сходу на площу виходить фасад короткого боку каре будівлі Присутствених місць (1854 – 1909 рр., архітектори М. Іконников, К. Скаржинський, І. Штром). Ритм горизонтальних членувань карнизними поясками та вертикальними пілястрами, розташованими на кожному поверсі, пожвавлює площину стін споруди. Двоповерховий будинок № 23, що виходить на площу, виконаний у неоготичних формах 2-ї пол. 19 ст. Тоді ж був споруджений будинок № 21 на Володимирській вул. у пізньокласицистичних традиціях. Будинок № 19 на шість поверхів з мансардою був вирішений у стилі українського модерну (1914 р., арх. П. Альошин), в 1941 р. він згорів під час бомбардування, у 1950-х pp. відбудований. На розі Рильського пров. та Володимирської вул. стоїть чотириповерховий будинок кін. 19 ст. (№ 18), в архітектурі якого використано елементи ренесансної та барокової архітектури. Характерний для нього ритм горизонтальних поярусних членувань карнизними поясками та вертикальними пілястрами добре пов’язаний з ритмом членувань як у будинку Присутствених місць, так і у житлових будинках з північного боку площі (вул. Володимирська, 20 та 22), зведених на межі 19 – 20 ст. за проектом одного автора – арх. Є. Єрмакова з використанням елементів історичних стилів. Дрібночарункова ритмічна структура їхніх фасадів створює вдалий перехід до потужної вертикалі Софійської дзвіниці, що фланкується крилами білих рустованих стін мурів. Вертикаль дзвіниці відігравала велику містобудівну роль не тільки в забудові, але і в ансамблі-диптиху – Софійського та Михайлівського Золотоверхого монастирів, будучи одним з унікальних архітектурно-ландшафтних просторових утворень.

Завдяки дотриманню масштабних співвідношень різностильових та різночасових споруд, підпорядкованих масиву ансамблю Софійського монастиря, вдалося досягти єдиної архітектурно-просторової композиції площі, в містобудівному відношенні однієї з найбільш цілісних та довершених у Києві.

Розташована перед головним митрополичим храмом Київської Русі, Софійська площа здавна мала значення одного з громадських і торговельно-економічних центрів міста. На ній проходили народні зібрання з приводу найважливіших подій – віча київські (у 1068, 1113, 1146, 1147, 1157 рр. – за даними літописів). У 16 – 19 ст. тут відбувалися ярмарки. На цій площі кияни зустрічали урочисті в’їзди воєвод, митрополитів, послів, у 1648 – гетьмана Б. Хмельницького після перемоги над польсько-шляхетським військом. Вона пов’язана й з багатьма сторінками соціальних та визвольних рухів та воєн. Тут проходили мітинги й виступи робітників та солдатів під час революційних подій 1903, 1905, 1917 рр. і громадянської війни; у листопаді 1943 р. відбулися урочистості з нагоди звільнення Києва від німецько-фашистських загарбників.

Софійська площа неодноразово ставала місцем проведення народних зібрань і демонстрацій, пов’язаних з національно-визвольними змаганнями українського народу, його багатовіковим виборюванням незалежності, державності, соборності, прав на існування національної культури. 9 березня 1914 р. кияни прийшли сюди на знак протесту проти заборони російським царатом урочистостей з нагоди 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, 1917 р. тут проходила загальна маніфестація і мітинг на підтримку Української Центральної Ради (березень), народні зібрання, на яких було проголошено Універсали Української Центральної Ради, у грудні 1918 р. – молебен та парад військ Директорії. У серпні 1991 р. на площі відбулося народне віче на підтримку незалежності України. У липні 1995 р. біля головного входу до Софійського собору було поховано митрополита Володимира – предстоятеля УПЦ Київського патріархату, Патріарха Київського і всієї Русі-України. В 1998 р. площу (разом з Володимирським проїздом та Михайлівською площею) реконструйовано за проектом арх. О. Колосникова: зроблено нове брукування з клінкерної цегли та темно-сірого граніту, навколо пам’ятника Б. Хмельницькому влаштовано металеву огорожу за старими зображеннями.

Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: нариси політичної історії. – К., 1993;

Копиленко О. Л. «Сто днів» Центральної Ради. – К., 1992;

Логвин Г. Н. Киев: художественные памятники. – М., 1982;

Нариси історії архітектури Української РСР (дожовтневий період). – К., 1957;

Шулькевич М. М., Дмитренко Т. Д. Киев: Архит.-ист. очерк. – К., 1978.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 1999 р., т. 1 (Київ), с. 287 – 288.