2011 р. Звід пам’яток Києва

Михайло Кальницький, Олена Мокроусова

561.35. Житловий будинок 1910 – 11, в якому проживав Борохов Б. М. (архіт., іст.).

Вул. Червоноармійська, 43/16. На розі вул. Саксаганського, в ряді щільної різночасової забудови.

Історія садиби, яка до 1898 мала № 53 – 55, простежується з 2-ї пол. 19 ст. Першими відомими її власниками були дворяни Домбровські, яким також належала суміжна з тилу садиба на сучасній вул. Саксаганського, 14. За купчою 1871 садибу купила А.-Х. Надлер. За її заповітом 1900 майно в рівних частках отримали троє дітей. 1909 майно купило подружжя М. і Р.-Л. Лещинських. За заповітом купця М. Лещинського 1916 будинок було передано у пожиттєве володіння дружині, у повну власність – сину, інж.-будівельнику І. Лещинському. Станом на 1918 власницею садиби залишилася Р.-Л. Лещинська.

На замовлення нових власників 1910 – 11 зведено новий багатоповерховий прибутковий будинок, автором проекту якого, вірогідно, був І. Лещинський, який у 1910-х рр. здійснював забудову іншої родинної садиби на сучасній вул. Горького (№ 10).

Споруда належала до розряду дорогого житла з високим рівнем комфорту. Перекриття були виконані по бетонних балках, парадні сходи – мармурові, чорні – гранітні. Квартири мали паркетні підлоги, ліплені прикраси на стелі, мармурове підвіконня тощо. Опалення було пічним. У підвальному поверсі влаштовано вісім квартир, на першому поверсі – 15 магазинів і дві квартири. На другому – п’ятому поверхах розташовувалися багатокімнатні квартири. В різні часи в будинку містилися приватні перукарня, їдальня, нікелірувальна майстерня, магазини письмового приладдя «Економія», бакалійних товарів, аптечний, книжковий, шкіри, товариство братів «Нобель» тощо. В садибі, яка була облаштована електричним освітленням, каналізацією, містився також чотириповерховий флігель і цегляний одноповерховий будинок (не збереглися). Територію біля будинку було впорядковано, тротуар викладено бетонними плитками.

1943 будинок постраждав від пожежі.

Відновлений із заміною пічного опалення на центральне.

Через зниження рельєфу з боку вул. Саксаганського будинок має шість поверхів, з боку вул. Червоноармійської – п’ять. Цегляний, тинькований, пофарбований, фасади жовтого кольору, декоративні елементи виділено білим і сірим, у плані П-подібний з виступами. Крило на вул. Червонармійській довше. Перекриття бетонні. Вирішений у стилі модерн.

Композиція обох фасадів симетрична.

Центральна вісь з боку вул. Червоноармійської підкреслена великим аттиком вигнутої форми, на якому розташований вензель з ініціалами власника: «М» і «Л». Ярусність побудови підкреслюють ряди вікон на другому і п’ятому поверхах, сандрики яких утворюють суцільну ламану лінію. Збереглися балкони з ажурними металевими решітками. Наріжну частину будинку акцентовано гранчастим еркером на рівні другого – четвертого поверхів.

Еркер завершено балконом з ажурною решіткою, наріжжя – аттиком плавної вигнутої форми, поле якого декоровано сірою цементною крихтою.

Фасади прикрашає вишуканий ліплений декор та декор, змодельований в цеглі. Основним засобом художньої виразності є широке застосування площин, офактурених цементною крихтою, які розміщено над вікнами верхнього поверху, на аттиках, на широкій фризовій смузі над четвертим поверхом. Вінцевий карниз оформлено ритмічним орнаментом у вигляді підвісок і фестонів з лаврового листя.

Дворовий фасад має стримане цегляне декорування.

В будинку частково збереглися: металева огорожа сходів, метласька плитка підлоги тощо. Цікавим є розміщення сходових майданчиків, що обслуговують входи у квартири.

Будинок – типовий зразок київської архітектури в стилістиці модерну, представляє тип багатосекційного дорогого прибуткового житла.

Замовник будівництва М. Лещинський був досить відомою в Києві особою. Займався пароплавними перевезеннями, володів трьома буксирними пароплавами, що ходили по Дніпру та його притоках: «Венера», «Марс», «Удалой». За заповітом М. Лещинський залишив 40 тис. крб. на благодійні справи в Києві, Ржищеві, м. Богополь Балтського повіту і в Палестині.

1917 у квартирі № 20 будинку проживав Борохов Бер Мойсейович (1881 – 1917) – письменник, учений, громадсько-політичний діяч, один з провідних ідеологів і лідерів соціалістичного сіонізму. 1901 створив Сіоністський соціалістичний робітничий союз у Катеринославі, який брав активну участь в організації єврейської самооборони і захищав інтереси євреїв-робітників.

Один із засновників Єврейської соціалістичної партії «Поалей Ціон» («Трудящі Сіона», 1906, Полтава), член її ЦК.

Партія, що поєднувала сіоністські та соціалістичні погляди, користувалася підтримкою єврейського населення. З 1907 Б. Борохов перебував в еміграції в Європі та США. 1917 вернувся в Росію. У Києві брав активну участь у передвиборчій кампанії як кандидат до Установчих зборів, виступив із доповіддю про «Росію як співдружність народів» на київському З’їзді поневолених народів (вересень 1917). Їздив по єврейських центрах з політичними доповідями і промовами. Під час однієї з поїздок захворів на запалення легенів, від якого і помер. Був похований на Лук’янівському єврейському цвинтарі в Києві. Під час знищення цвинтаря в 1963 прах Б. Борохова перевезено в Ізраїль і поховано на березі озера Киннерет поряд з могилами інших основоположників соціалістичного сіонізму.

Зробив великий вплив на єврейський робітничий рух, що виник спочатку в Росії, а потім в Центральній і Західній Європі та США. Твори Б. Борохова є значним внеском у розробку сучасної єврейської історії та філології мови ідиш.

За цією адресою працювало кооперативне єврейське видавництво «Культур-Ліга» (у 1930-і рр. перетворене на «Нацменвидав»).

Тепер на першому поверсі містяться магазини, у напівпідвалі – ресторан.

Література:

ДАК, ф. 100, оп. 1, спр. 1451; ф. 163, оп. 41, спр. 154; ф. Р-330, оп. 4, спр. 9; Борохов Бер // Краткая еврейская энциклопедия. – Иерусалим, 1976. – Т. 1; Жидовецкий М. Сетмасс – социум советского еврейства // Сборник статей по еврейской истории и литературе. – Иерусалим, 1992. – Кн. ІІ, ч. 1; Киркевич В. О чем умолчала энциклО-педия // Хадашот (новости). – 5754. – Нисан. – № 3(26).

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1926 – 1927.