Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби
за славу Володимирового тризуба

Богдан Хмельницький

?

2003 р. Звід пам’яток Києва

Олег Бажан, Галина Скляренко

2003 р. Звід пам’яток Києва

412. Пам’ятник чекістам, 1967 (мист.). Пл. Либідська. Посеред скверу (колишня пл. Дзержинського, названа ім’ям голови Всеросійської надзвичайної комісії Ф. Дзержинського).

Автори – ск. В. Бородай, арх. А. Ігнащенко. Вис. – 9,5 м.

Присвячений працівникам ВНК (російською – ВЧК, українською – ВУНК, Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами) – репресивного органу радянської влади, створеного у грудні 1917; ВУНК – у грудні 1918. У 1922 ВУНК скасовано і організовано Державне політичне управління УСРР, наступником якого у 1934 став НКВС УСРР (1946 перейменований на Міністерство внутрішніх справ). Функції політичної розвідки виконував КДБ (Комітет державної безпеки, створений у березні 1954).

Органи безпеки в Україні вели активну боротьбу за розширення сфер свого впливу, але завжди діяли під жорстоким контролем центру, у тісному альянсі з партійними органами. Вони формували негативне ставлення до всього українського як до «буржуазнонаціоналістичного», відігравали провідну роль у становленні думки про тенденції і стан громадського життя, брали участь у придушенні повстанського руху, політичної опозиції більшовицькій партії, фабрикували різного гатунку «справи», насаджували «контрреволюційні» організації, чинили інші беззаконня.

Зважаючи на те, що в Україні опір режиму існував реально, органи ВУНК–ДПУ–НКВС–КДБ використовувалися комуністичною владою з політичних міркувань для розкриття і знищення опозиційних сил. Особливо небачених масштабів діяльність «червоної інквізиції» досягла у 1936–38 – в період «великого терору» (боротьба з «ворогами народу»), коли в Україні було майже знищено національні інтелігенцію і духівництво. Впродовж 1918–53 сотні тисяч українців було розстріляно чи замордовано в таборах.

Зокрема, у кін. 1920-х – на поч. 1930-х рр. за політичними мотивами в Україні репресовано понад 30 тис. громадян, число заарештованих у 1937– 1-й пол. 1938 становило 267,5 тис. осіб, у 1939–41 депортовано із Західної України до 550 тис. мешканців регіону, в 1944–52 під час боротьби з ОУН–УПА – бл. 213 тис. осіб. З 1 млн. 250 тис. українців, які повернулися з каторжних робіт у Німеччині, 360 тис. відправлено до таборів ГУЛАГу як «зрадників Батьківщини».

Процес десталінізації 2-ї пол. 1950–60-х рр. викликав деякі позитивні зрушення у функціонуванні карально-репресивних органів, але все-таки супроводжувався переслідуваннями інакодумців (учасників ОУН–УПА, прочан і священиків УГКЦ, «українських націоналістів», дисидентів та ін.). Терор як форма державного правління припинився разом з крахом радянської тоталітарної системи. Образи чекістів були одними з центральних у системі комуністичної пропаганди як символи чесності, мужності й героїзму, їх зображували у багатьох творах радянського мистецтва.

Пам’ятник виконаний як висока прямокутна стела з блоків червоного граніту, в горішній частині якої вирізьблені в техніці високого горельєфу обличчя двох чекістів: один з них – в будьонівці, другий – у кашкеті. Твору притаманні узагальнена лаконічна пластика, сувора монументальність композиції, обумовлені ідейним задумом і стилістикою мистецтва 1960-х рр. Нижня частина стели складається з великих блоків. По периметру на висоті першого блоку розміщено присвятний напис накладними металевими літерами.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 872.