2003 р. Звід пам’яток Києва
Олег Бажан, Галина Скляренко
412. Пам’ятник чекістам, 1967 (мист.). Пл. Либідська. Посеред скверу (колишня пл. Дзержинського, названа ім’ям голови Всеросійської надзвичайної комісії Ф. Дзержинського).
Автори – ск. В. Бородай, арх. А. Ігнащенко. Вис. – 9,5 м.
Присвячений працівникам ВНК (російською – ВЧК, українською – ВУНК, Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами) – репресивного органу радянської влади, створеного у грудні 1917; ВУНК – у грудні 1918. У 1922 ВУНК скасовано і організовано Державне політичне управління УСРР, наступником якого у 1934 став НКВС УСРР (1946 перейменований на Міністерство внутрішніх справ). Функції політичної розвідки виконував КДБ (Комітет державної безпеки, створений у березні 1954).
Органи безпеки в Україні вели активну боротьбу за розширення сфер свого впливу, але завжди діяли під жорстоким контролем центру, у тісному альянсі з партійними органами. Вони формували негативне ставлення до всього українського як до «буржуазнонаціоналістичного», відігравали провідну роль у становленні думки про тенденції і стан громадського життя, брали участь у придушенні повстанського руху, політичної опозиції більшовицькій партії, фабрикували різного гатунку «справи», насаджували «контрреволюційні» організації, чинили інші беззаконня.
Зважаючи на те, що в Україні опір режиму існував реально, органи ВУНК–ДПУ–НКВС–КДБ використовувалися комуністичною владою з політичних міркувань для розкриття і знищення опозиційних сил. Особливо небачених масштабів діяльність «червоної інквізиції» досягла у 1936–38 – в період «великого терору» (боротьба з «ворогами народу»), коли в Україні було майже знищено національні інтелігенцію і духівництво. Впродовж 1918–53 сотні тисяч українців було розстріляно чи замордовано в таборах.
Зокрема, у кін. 1920-х – на поч. 1930-х рр. за політичними мотивами в Україні репресовано понад 30 тис. громадян, число заарештованих у 1937– 1-й пол. 1938 становило 267,5 тис. осіб, у 1939–41 депортовано із Західної України до 550 тис. мешканців регіону, в 1944–52 під час боротьби з ОУН–УПА – бл. 213 тис. осіб. З 1 млн. 250 тис. українців, які повернулися з каторжних робіт у Німеччині, 360 тис. відправлено до таборів ГУЛАГу як «зрадників Батьківщини».
Процес десталінізації 2-ї пол. 1950–60-х рр. викликав деякі позитивні зрушення у функціонуванні карально-репресивних органів, але все-таки супроводжувався переслідуваннями інакодумців (учасників ОУН–УПА, прочан і священиків УГКЦ, «українських націоналістів», дисидентів та ін.). Терор як форма державного правління припинився разом з крахом радянської тоталітарної системи. Образи чекістів були одними з центральних у системі комуністичної пропаганди як символи чесності, мужності й героїзму, їх зображували у багатьох творах радянського мистецтва.
Пам’ятник виконаний як висока прямокутна стела з блоків червоного граніту, в горішній частині якої вирізьблені в техніці високого горельєфу обличчя двох чекістів: один з них – в будьонівці, другий – у кашкеті. Твору притаманні узагальнена лаконічна пластика, сувора монументальність композиції, обумовлені ідейним задумом і стилістикою мистецтва 1960-х рр. Нижня частина стели складається з великих блоків. По периметру на висоті першого блоку розміщено присвятний напис накладними металевими літерами.
Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 872.