2011 р. Звід пам’яток Києва

Ігор Гірич, Ольга Лялюшко, Ірина Преловська, Лариса Федорова, Лариса Шевченко

503.7. Келії братські (бурса) 18 – 19 ст., в яких проживав Євгеній (Болховітінов), бували Інокентій (Борисов), Максимович М. О., Шодуар С. І., містились архівні установи, в яких працювали відомі діячі науки і культури (архіт., іст.).

На північ від собору Святої Софії, на продовженні його поперечної осі, видовжені у напрямку схід – захід. Обмежують простір довкола собору з півночі. За ухвалою митрополита від 11 липня 1760, влітку того ж року в Софійському кафедральному монастирі мали розпочати з фундаменту зведення мурованих келій. 1763 придбано бляху на покрівлю даху для нових мурованих братських келій та знесено дерев’яні будівлі консисторії й канцелярії, розташовані поряд. 1764 будівельні роботи завершено. Характер трактування ордера та архітектурні деталі дають змогу припустити участь у будівництві арх. І. Григоровича-Барського. Триповерхова (з цокольним поверхом) двосекційна споруда складалася з розміщених на поверсі у ряд келій, кожна з яких мала кілька приміщень.

Первісно входи влаштовано на обох довгих фасадах, на північному – з галереї. За обмірами 1786, розміри приймальних («прихожих») келій нижнього поверху становили 7 × 6 та 7,25 × 5,5 аршин, комірок – 6 × 4; 5,25 × 3; 7,25 × 3,5 аршин. У восьми келіях цього поверху містилися скарбник, правління монастиря, паламарня, ключня, ризничий, економ, ігумен, регент і писар.

Планування другого поверху відрізнялося за рахунок влаштування загальних великих сіней завдовжки 132 аршини, завширшки 5,75 аршин. Серед 19 келій переважали окремі приміщення розмірами: 6,25 × 4; 7,25 × 4,25; 7,25 × 8,25; 8 × 6,5 аршин. У келіях з комірками розміщувалися монастирський архів і палітурник, дві інші приймальні келії лишалися порожніми, як і більшість окремих. 1788 проведено ремонт віконних заповнень на другому поверсі, у приміщеннях келій розселено дзвонарів кафедрального собору. 1792 дозволено розмістити у споруді священнослужителів собору, які не мали власних будинків. 1793 коштом Софійського кафедрального собору замінено частину віконних заповнень, пофарбовано дах тощо.

1819 келії перебували у занедбаному стані: використовувалося під житло лише кілька кімнат середнього поверху, в яких потребували заміни віконні та дверні заповнення, підлоги, груби; в інших незаселених приміщеннях заповнення отворів, підлоги та груби були відсутні; старі ганки напівзруйновано; стіни потребували ремонту і нового тинькування.

19 лютого 1823 проект перебудови колишніх братських келій в архієрейські покої, складений арх. А. Меленським 1819 – 22 і виправлений за зауваженнями Будівельного комітету, надано на розгляд Синоду. У кошторисі до проекту було передбачено: на верхньому поверсі – розбирання старих внутрішніх стін і склепінь, часткове відновлення старих і зведення нових стін, влаштування плаского перекриття по дерев’яних балках замість мурованих склепінь, двох парадних сходів з дубового дерева на мурованих стовпах, балкону на центральній осі чолового фасаду, розпис парадних кімнат, заміну віконних і дверних заповнень; на середньому поверсі – зведення кількох стін, заміну склепіння в одному приміщенні пласким дерев’яним перекриттям та влаштування сходів, переробку мурованих склепінь інших кімнат для розміщення кухні, замощення підлог у кухні та службових покоях старою цеглою на піску, ремонт тинькування на фасадах і в інтер’єрах, перебудову ганків на чоловому фасаді й одного під’їзного ганку із сіньми та чотирма колонами зі зведенням нових мурованих стовпів під ними, встановлення нових віконних заповнень і грат; влаштування сходів із середнього на нижній поверх з розміщенням там кухонь ліворуч, замощення підлог старою цеглою на піску; пофарбування даху зеленою олійною фарбою, розпланування ділянки під сад, відокремлення садиби від соборного місця мурованою гратчастою огорожею (не реалізовано).

1825 перебудову завершено. У нових архієрейських покоях освячено домову церкву в ім’я святих князя Володимира та княгині Ольги. 1838 у зв’язку з рішенням про відкриття в Києві 2-го повітово-парафіяльного духовного училища архітектор Київського навчального округу Григоренко склав проект пристосування напівпорожнього на той час корпусу, що належав митрополичому дому, для потреб духовної школи з бурсою (гуртожитком) на 200 осіб. Недоліки проекту обумовили 1839 розробку нового архітектором Комісії духовних училищ у Санкт-Петербурзі А. Щедріним. Згідно з ним, на верхньому поверсі розміщено спальні та навчальні класи, на першому – їдальню, лазарет і квартири, у нижньому – кухні та службові приміщення. Запропоновані київським єпархіальним арх. П. Спарро зміни до проекту стосовно призначення окремих приміщень було внесено автором.

Того ж року підрядчик М. Фадеєв здійснив перебудову за проектом арх. А. Щедріна, що включала видалення 122 кв. сажня стін та склепінь, перепланування, зняття і встановлення дерев’яних перегородок, заміну непридатних конструкцій дерев’яних перекриттів, перевлаштування одних парадних сходів, бляшаних піддашків над трьома балконами, закладання вхідних отворів на фасаді, прорізання нових дверних і віконних отворів, ремонт і пофарбування покрівлі даху в зелений колір, влаштування ринв тощо. З відхиленням від проекту розміщено їдальню.

Після перебудови у двоповерховій з підвалом, мурованій, видовженій у плані зі значно винесеними ризалітами, вкритій бляшаним дахом споруді містилося: на верхньому поверсі – 26 покоїв, три балкони з дерев’яним огородженням, двоє парадних сходів з колонами, паркетні підлоги у класах і залі; на нижньому – 33 покої з кухнею, пекарнею та їдальнею, сім коридорів, в одному з яких були сходи на верхній поверх, двоє парадних сходів; у підвалі – комори та комора із засіками; на тильному фасаді – троє дерев’яних сходів на чорний двір. 29 жовтня 1839 у пристосованому будинку відкрито два Києво-Софійських духовних училища. 1840 завершено будівництво мурованої лазні на подвір’ї праворуч від корпусу.

1853 відремонтовано ринви, водостічні жолоби, фронтони, балкони, потиньковано чоловий фасад, побілено та пофарбовано стіни і стелі, перекладено груби у лікарні, печі у кухні й пекарні. Істотних змін у плануванні порівняно зі станом на 1839 не відбулося. 1854 технічний стан споруди лишався незадовільним: стіни та склепіння нижнього поверху пошкоджено тріщинами, ганки та підлоги провалилися, дах потребував ремонту, прибудови на тильному фасаді ледь трималися. 1857 – 58 проведено ремонтні роботи та переробки за проектом арх. П. Спарро. 1865 зачинено парафіяльні класи. 1878 – 79 проведено перебудову і пристосування училищної споруди відповідно до вимог нового статуту.

1881 відновлено сад на училищній ділянці. 1886 у будинку училища влаштовано церкву, яку 12 лютого 1887 освячено в ім’я Пресвятої Богородиці – Виховательки. На посаді церковного старости затверджено купця М. Григоровича-Барського. 1894 церкву перебудовано під наглядом єпархіального арх. В. Ніколаєва. 1900 розплановано приміщення правління, канцелярії й архіву.

1903 у колишніх лікарняних приміщеннях влаштовано квартири для службовців училища. Після 1904 перевлаштовано коридори.

1956 проведено ремонтні роботи.

1970 – 75 будинок реставровано (головний арх. проекту – В. Корнеєва) і пристосовано для розміщення Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва УРСР. Під час реставрації частково відновлено первісне планування келій, збережено прибудову на тильному фасаді, чоловому південному фасаду повернено форми 1-ї чверті 19 ст.

Споруда двоповерхова на цокольному поверсі, мурована, у плані видовжена Т-подібна, з двома значно винесеними ризалітами на південному та бічними ризалітами на північному фасадах.

Вкрита високим вальмовим дахом із заломом. Планування коридорного типу з одно- та двобічним розташуванням окремих приміщень. Перекриття цокольного і частково першого поверхів склепінчасті, другого та частково першого – пласкі дерев’яні. Мурування фундаментів, стін, склепінь – з цегли на вапняному розчині. Конструкції даху – дерев’яні, покрівля бляшана, пофарбована у зелений колір.

Зведена у стилі бароко. Композиція чолового південного, значно видовженого фасаду двоосьова, симетрична.

По горизонталі його членують великі об’єми двох ризалітів із циліндричними фронтальними поверхнями та встановлені на високих п’єдесталах розкріповані пілястри стилізованого коринфського ордера, розташування яких відповідає положенню поперечних стін. Членування по вертикалі виявлено профільованим вінцевим карнизом, незначним виступом цоколю, міжповерховими поясками та гуртами на ризалітах. Великі віконні прорізи та ніші з лучковими перемичками прикрашено пласкими «вухастими» лиштвами з рельєфними замковими каменями і підвіконними «рушниками», на верхньому поверсі увінчано дугоподібними сандриками. Півциркульні вікна у ризалітах оформлено архівольтами з імпостами та розкріпованими пласкими лопатками обабіч.

У ліплених капітелях пілястр використано елементи українського народного орнаменту. Симетрію фасаду дещо порушує зміщений відносно центральної осі вхід у споруду, який обладнано високим ганком з двобічними сходами.

Оформлення торцевих фасадів наслідує чоловий. На тильному північному фасаді цегляне мурування центрального прибудованого об’єму побілено, первісні стіни тиньковано і побілено.

В інтер’єрі збережено невеликий чавунний литий камін 19 ст.

Келії – унікальний зразок житлової монастирської споруди в стилі бароко, яка репрезентує поширений у забудові монастиря в 2-й пол. 18 ст. планувальний тип.

1822 – 37 у зв’язку з капітальною перебудовою митрополичих покоїв корпус слугував резиденцією митрополита Київського і Галицького.

Тут проживав Євгеній (світське ім’я – Болховітінов Євфимій Олексійович; 1767 – 1837) – церковний діяч, історик, краєзнавець, письменник, член (з 1806), почесний член (з 1826), акад. (з 1829) Імператорської АН.

З 16 березня 1822 – митрополит Київський і Галицький, член Святійшого Синоду, з 1825 – член Комісії духовних училищ і Таємного комітету про розкольників. Велику увагу приділяв господарським справам єпархії, розвитку Київської духовної академії й духовної семінарії. Опікувався друкарнею Києво-Печерської лаври, настоятелем якої був за посадою, зокрема розвитком цивільного книгодрукування в ній, розширенням тематики видань, зміцненням матеріальної бази. Забезпечив друкарню новітніми матеріалами й друкарським обладнанням, закупленим у Німеччині, за нього поповнився і розширився асортимент шрифту.

Значну роль відіграв у розвитку Київської духовної академії. 1823 відкрив Конференцію академії, діяльність якої сприяла підвищенню ролі навчального закладу як осередку церковної науки й освіти. Передав духовним академії та семінарії Києва ще за життя значну кількість рідкісних рукописних і друкованих книг, карт, атласів, естампів, запровадив нагородження й друкування найкращих творів про історичні старожитності викладачів і вихованців академії, пожертвував на це 7 тис. крб. За нього було побудовано новий триповерховий будинок академії.

Зробив опис рукописів Київської духовної академії та Софії Київської.

Бібліотека і нумізматична колекція Євгенія (Болховітінова) були одним із найбагатших приватних зібрань свого часу. Разом з археологами М. Берлинським і К. Лохвицьким став одним із фундаторів української археології та пам’яткознавства. Брав участь у заснуванні та діяльності Тимчасового комітету для дослідження старожитностей у Києві (1835 – 45) – першого в місті наукового товариства.

Керував розкопками давньоруських пам’яток, здійснюваними К. Лохвицьким: Десятинної церкви, Золотих воріт, Ірининської церкви, написав і опублікував за їх результатами наукову розвідку. Складав реєстр урочищ Києва. Цікавився археологічними розкопками у Чернігівській і Київській губерніях, Криму.

На основі давніх літописів і актових документів підготував і видав у Києві грунтовні дослідження: «Опис КиєвоСофійского собору та Київської ієрархії» (1825), «Опис Києво-Печерської лаври» (1826), а також повну і єдину збірку проповідей, виголошених у різних єпархіях (1834). Вивчав життя й літературну діяльність українських і російських діячів науки, культури й освіти 16 – 19 ст. – духовних і світських. Під час проживання у Києві опублікував 2-е видання «Словника історичного про письменників духовного чина у Росії…» (у 2-х ч., 1827), готував словник світських письменників.

Друкував свої праці в таких періодичних виданнях, як «Киевские епархиальные ведомости», «Отечественные записки», «Вестник Европы», «Любители словесности» та ін. У церковній діяльності послідовний виконавець розпоряджень Святійшого Синоду і російського царя, зокрема під час повстання декабристів на Сенатській площі у Санкт-Петербурзі закликав повсталих до покори, потім брав участь у суді над ними; таку саму позицію займав під час польського повстання 1830 – 31, ініціював закриття багатьох костьолів у краї і перетворення їх на православні храми.

Похований за заповітом у Стрітенському вівтарі собору Святої Софії, на відновлення якого пожертвував значні гроші (див. ст. 503.1.4).

Відомо, що найближчими до владики особами, які часто бували в його покоях, були Інокентій (Борисов), М. Максимович і С. Шодуар.

1830 – 37 – Інокентій (світське ім’я – Борисов Іван Олексійович; 1800 – 57) – богослов, церковний діяч, проповідник, вихованець Київської духовної академії (1819 – 23), чернець (з 1823), доктор богослов’я (з 1829). З 1830 – ректор і професор Київської духовної академії, настоятель Братського Богоявленського, 1836 – 41 – Свято-Михайлівського Золотоверхого монастирів у Києві, єпископ Чигиринський і вікарій Київської єпархії. Обговорював з митрополитом справи організації навчального процесу в академії. На посаді ректора помітно підніс науковий рівень викладання, розробив нові програми академічних і семінарських курсів, запровадив нові методи вивчення богослов’я – історичний і порівняльно-історичний (за зразком західноєвропейських духовних навчальних закладів). Автор низки богословських праць. Досліджував монастирські рукописи Києва, працював над питаннями археології Криму й Херсонщини.

1834 – 37 – Максимович Михайло Олександрович (1804 – 73) – вченийприродознавець, історик, фольклорист, етнограф, письменник, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1871). Після закінчення Московського університету (1823) викладав у ньому.

1834 обраний професором російської словесності новоутвореного київського Університету св. Володимира; з липня 1834 до грудня 1835 – його перший ректор. З 1835 – член Тимчасового комітету для дослідження старожитностей у Києві. Знайомство М. Максимовича і Євгенія (Болховітінова) відбулося в день відкриття університету 15 липня 1834, коли митрополит освятив новий навчальний заклад, а ректор вручив йому диплом № 1 почесного члена університету. Двох ученихенциклопедистів зблизив інтерес до історії Києва й України, філології, пам’яток історії та культури, збирання книжкових колекцій. Владика значною мірою вплинув на визначення тематики досліджень М. Максимовича в галузі історії України, допомагав йому в організації навчального процесу в університеті. В публікаціях М. Максимовича є чимало посилань на праці митрополита, якого він вважав одним з найавторитетніших вчених старшого покоління.

У 1820 – 30-х рр. – Шодуар Станіслав Іванович (1790 – 1858) – колекціонер з Житомирщини, барон. Зібрав великі й цінні колекції нумізматики, старожитностей доби Київської Русі та з грецьких причорноморських колоній, гравюр, картин, портретну галерею. Частину його збірки придбав санкт-петербурзький Ермітаж. Предметом інтересів барона були багата бібліотека і нумізматична колекція Євгенія (Болховітінова). Остання була досить добре опрацьована. С. Шодуар написав, користуючись нею і порадами владики, кілька праць, присвячених стародавнім монетам, зокрема, давньоруським.

З 1837 у будинку містилося Києво-Софійське духовне училище, при якому було відкрито гуртожиток (бурсу).

Тут були і квартири службовців. 1918 навчальний заклад утримувався коштом духівництва Київської єпархії, що складало 75082 крб., у січні і лютому 1919 – за рахунок залишків від попереднього року. Видатки при цьому йшли тільки на утримання особового складу службовців. 1918 в інтернаті училища перебувало 82 учні. Навчання припинили до 1 листопада через переміщення до будинку училища Київської духовної семінарії. З цього часу інтернат ліквідовано. Штат вихователів складався з чотирьох викладачів і десяти службовців. У лютому 1919 училище припинило існування. Училищний цейхгауз розкрали 1917 військові частини, які перебували тут.

Після жовтневого перевороту 1917 в будинку деякий час розміщувався більшовицький лазарет.

21 липня 1920 споруду передано у відання Головного архівного управління та Київського центрального історичного архіву УРСР, який з 1923 носив ім’я відомого історика В. Антоновича. Остаточно архівні установи перейшли у цей будинок 1922. КЦІА об’єднав у собі архіви державних, громадських та приватних установ, починаючи з кін. 18 ст. до 1919. Архів мав статус центрального для Правобережжя, тому в ньому концентрувалися матеріали з Волині, Київщини і Поділля. Функціонували відділи: історико-революційний, адміністративно-судовий, земського і міського самоврядування та громадських організацій, фінансово-економічний, просвіти й культів, військовий, приватних архівів.

Головне архівне управління при Наркомосі УСРР створене в липні 1919 на основі реорганізованої архівної секції Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини.

Першим начальником управління був історик, архівіст, громадський діяч В. Модзалевський, за участю якого здійснювалося реформування архівної справи, створено централізовану систему архівних установ у складі Головархіву в Києві та мережі регіональних архівів.

З грудня 1919 до серпня 1929 Головне архівне управління (з 1923 – Центральне архівне управління) і Київський центральний історичний архів УСРР очолював і проживав у цьому будинку Міяковський Володимир Варламович (1888 – 1972) – історик, архівіст, літературознавець, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка (з 1947), Української вільної академії наук (з 1948). Відіграв велику роль у розбудові архівної справи в Україні, брав участь в роботі археографічної комісії ЦАУ. З 1927 – дійсний член Інституту Тараса Шевченка ВУАН, в якому керував кабінетом біографії Т. Шевченка та рукописним відділом. Один з організаторів Меморіального будинку-музею Т. Шевченка в Києві (1928). Склав коментарі до т. 3 – 4 Повного академічного зібрання творів Т. Шевченка (Харків, 1927 – 29, за редакцією С. Єфремова), разом з С. Єфремовим відредагував збірник «Декабристи на Україні» (1926). Друкувався в журналах «Архівна справа», «Наше минуле» та ін.

20 серпня 1929 заарештований у справі Спілки визволення України, засланий у виправно-трудовий табір у Карелії.

1933 звільнений, не мав змоги працювати в архівних установах. 1941 – 43, під час нацистської окупації Києва, очолював Український головний історичний архів ім. В. Антоновича (містився у цьому ж будинку) і працював в установах відновленої АН. У кін. 1943 емігрував в Європу, 1950 – в США.

Організував у Нью-Йорку Архів-музей ім. Д. Антоновича і бібліотеку (тепер носить ім’я В. Міяковського).

З 1924 Київському центральному історичному архіву ім. В. Антоновича підпорядковувався на правах відділу Центральний архів давніх актів (містився у будинку університету на вул. Володимирській), директорами якого у цей час були відомі вчені, архівісти В. Романовський (1921 – 31), М. Тищенко (1931 – 32), О. Оглоблин (1932 – 34).

Відділами КЦІА були також Київський обласний архів, архів релігійних культів та військово-історичний архів.

1928 – 31 при Центральному архівному управлінні діяла археографічна комісія.

Архівознавчу секцію археографічної комісії очолював Веретенников Василь Іванович (1880 – 1942) – історик, архівіст. Член Колегії Головархіву, завідувач відділу архівознавства (1924, 1926, 1927), консультант кабінету архівознавства при ЦАУ УСРР (1930 – 33) у Харкові. Досліджував історію державних установ Росії 18 ст.

1923 – 25 при КЦІА діяв історико-архівний семінар для підвищення кваліфікації архівних працівників. Керував семінаром Гермайзе Йосип Юлійович (1892 – 1958) – історик, громадсько-політичний діяч, член Української Центральної Ради (1917). У ці роки викладав у Київському інституті народної освіти, співпрацював з кількома комісіями Історико-філологічного відділу ВУАН. Досліджував історію революційних та визвольних рухів в Україні.

1929 засуджений у справі Спілки визволення Україні, решту життя провів у таборах, де й помер.

У читальному залі з лекціями перед слухачами виступали відомі вчені – В. Базилевич, В. Веретенников, О. Грушевський, О. Оглоблин, В. Романовський та ін.

З початком Великої Вітчизняної війни архівні установи було евакуйовано. Під час окупації міста архівні працівники, які залишилися в Києві, продовжили роботу у цьому будинку. Український головний історичний архів ім. В. Антоновича на чолі з В. Міяковським (пізніше він очолював і Крайовий архів) відновив роботу в жовтні 1941. Колектив архіву (32 працівника) організовував рятування кинутих архівів, охорону всіх архівосховищ і приведення їх до ладу, проводив наукові дослідження, готував до видання збірки документів, присвячені 100-річчю Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (в УАН одержала назву археографічної комісії) та 25-річчю Головного історичного архіву.

У квітні – листопаді 1942 тут збиралися співробітники новоствореного Музеюархіву переходової доби, офіційно затвердженого 27 червня. Заснований з ініціативи історика О. Оглоблина, помічником якого був С. Драгоманов, син відомого громадсько-політичного діяча.

Офіційно визначена мета установи – висвітлення значення боротьби німецького народу під проводом А. Гітлера, «допомога українського народу німецькій армії в її боротьбі проти більшовиків за побудову Нової Європи».

Музей-архів мав першочерговим завданням збирати документи з історії України від часів Української революції 1917 – 21 до сучасних подій. Цей період одержав назву «переходової доби». Крім накопичення оригінальних архівних матеріалів та копій документів архівних установ, фотографій, малюнків, листівок тощо, планувалося влаштування постійних і тимчасових експозицій. На кінець липня установа зібрала 2686 документів, 534 фотографії (у вересні – 756), 154 негативи, 198 малюнків, 344 листівки.

На щомісячних засіданнях були присутні мистецтвознавець С. Гіляров, археолог П. Курінний, директор консерваторії О. Лисенко, директор історичного архіву В. Міяковський, історик архітектури І. Моргілевський, директор Софійського заповідника О. Повстенко, історик Н. Полонська-Василенко, етнограф К. Штепа. Основною темою, яку вивчали співробітники Музеюархіву, було руйнування більшовиками пам’яток історії та мистецтва Києва в 1918 – 42. Було навіть заплановано видання книжки «Київ, зруйнований більшовиками». Влітку 1942 за цією темою влаштували виставку в приміщенні школи на сучасній вул. Б. Хмельницького, 52.

У кін. 1942, після масових розстрілів у Києві діячів ОУН і переслідування проводу УАПЦ, гітлерівці вирішили розрахуватися з державницькими ілюзіями українців, тому Музей-архів було ліквідовано.

Після визволення Києва від нацистських окупантів і повернення у листопаді 1943 Головного архівного управління НКВС УРСР проведено реорганізацію архівної системи: створено Центральний державний історичний архів УРСР в Києві з філіалами в Харкові і Львові.

У цей будинок переїхав на правах відділу київський Центральний архів давніх актів, зайнявши праве крило споруди. Було створено Центральний державний архів Жовтневої революції і соціалістичного будівництва УРСР (ЦДАЖР УРСР), який 1945 – 70 діяв у Харкові, Центральний державний архів кінофотофонодокументів УРСР (містився в лівому крилі будинку).

Архівне управління при Раді Міністрів УРСР (з 1960) займало центральну частину будівлі.

Засновником і першим директором Центрального державного архіву кінофотофонодокументів УРСР був Пшеничний Гордій Семенович (1914 – 94) – архівознавець, організатор архівної справи. 1998 архіву присвоєно його ім’я. Проживав у службовому корпусі поряд з цим будинком (див. ст. 503.11).

Після введення в експлуатацію у вересні 1970 головного комплексу споруд центральних державних архівів УРСР (нині – вул. Солом’янська, 24) цей будинок повністю передано Центральному державному архіву-музею літератури і мистецтва УРСР, створеному тут 4 травня 1967 за постановою Ради Міністрів УРСР.

1967 – 73 тут працювала Проценко Людмила Андріївна (1927 – 2000) – історик, архівіст, некрополезнавець, пам’яткоохоронець, одна з ініціаторів створення та перший директор ЦДАМЛМ. Проводила велику організаційну та практичну роботу із збирання та впорядкування фондів письменників, діячів культури та мистецтва України, розбудови музею-архіву. 1973 звільнена з роботи за привезення у Київ контейнера документів репресованих і знищених діячів літератури та мистецтва. Була активною діячкою Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, керівником та консультантом секції «Некрополі України», ініціювала організацію подібних секцій в різних областях України.

Завдяки її наполегливій праці комплекс пам’яток історії та культури Лук’янівського цвинтаря у Києві було оголошено Державним історико-меморіальним Лук’янівським заповідником (1994). Автор численних праць про київські некрополі. Похована на Лук’янівському цвинтарі.

ЦДАМЛМ України – одне з найбільших в Європі архівосховищ літературно-мистецького профілю, в якому зберігається понад 1344 архівних фондів, бл. 19 тис. музейних предметів і понад 92 тис. бібліотечних фондів. Тут функціонують постійно діюча експозиція, складовою частиною якої є одинадцять меморіальних кабінетів діячів української культури, розташованих на другому поверсі. Для дослідників працює читальна зала.

Література:

ДАК, ф. 3, oп. 2, спр. 166; ДАКО, ф. 142, оп. 1, спр. 138; ЦДАВОВУ, ф. 3806, оп. 1, спр. 44; Архівна та бібліотечна справа в Україні доби визвольних змагань (1917 – 1921): Зб. наук. праць. – К., 1998; Ачкасова В. Н., Тоцька І. Ф. Софійський заповідник у Києві. – К., 1986; Биография Евгения, митрополита Киевского // Митрополит Евгений (Болховитинов). Словарь исторический о бывших в России писателях духовного чина Греко-Российской Церкви. – М., 1995; В. Д. К начальной истории Киевского народного училища // Киевская старина. – 1900. – Т. XXI, октябрь; Гірич І . Київський музей переходової доби (1942) // Укр. історик. – 1998. – № 1 – 4; Гісцова Л. З. Київський центральний архів давніх актів (1917 – 1941) // Архіви України. – 2002. – № 4 – 6; Грінберг А. Й. Архівне будівництво на Україні в період іноземної інтервенції і громадянської війни // Наукові записки Київського університету. – 1956. – Т. XV, вип. VI; Евгений (Болховитинов). Описание Киевософийского собора и Киевской иерархии. – К., 1825; Евгеньевский сборник: Высокопреосвященный Евгений, митрополит Киевский и Галицкий: Сб. материалов для биографии. – СПб., 1871; Закревский Н. В. Описание Киева. – М., 1868. – Т. 2; Замлинський В. Патріарх української науки // Максимович М. О. Киевъ явился градомъ великимъ…: Вибрані українознавчі твори / Упоряд. та авт. іст.-біогр. нарису В. О. Замлинський; Прим. I. Л. Бутича. – К., 1994; Збірник на пошану Л. А. Проценко. – К., 2000. – Вип. 4. – (Некрополі України); З історії архівного будівництва на Україні: Зб. статей, присвячений 40-річчю радянського архівного будівництва на Україні. – Х., 1958; Карамаш С. Ю. Л. А. Проценко // Українські архівісти: Біобібліогр. довідник. – К., 2002. – Вип. 2; Кресальний М. Й. Софійський заповідник у Києві. – К., 1960; Кулініч Ю. Я. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України // Хто є хто в Києві. – К., 2002; Максимович М. Письма о Киеве и воспоминания о Тавриде. – СПб., 1871; Його ж. Письмо о Е. Болховитинове // Киевские епархиальные ведомости. – 1868. – № 5; Малышевский И. И. Деятельность митрополита Евгения в звании председателя Конференции Киевской духовной академии. – К., 1868; Марков П. Г., М. А. Максимович и Е. А. Болховитинов // Київський Болховітіновський зб. – К., 1993; Матяш І. Архівна наука і освіта в Україні 1920 – 1930-х років. – К, 2000; Її ж. Особа в українській біографістиці: Біогр. нариси. – К., 2001; Пономарев С. И. М. А. Максимович. – СПб., 1872; Стешенко И. М., А. Максимович // Киевская старина. – 1904. – Кн. 9; Тиманович Є. В. Праці архітектора Юрасова у Києві // Питання історії архітектури та будівельної техніки України. – К., 1958; Українські архівісти: Біобібліогр. довідник. – К., 1999. – Вип. 1: ХІХ століття – 1930-і роки; Уся Київщина: Довідна книга на 1928 рік. – К., 1928; Шевченко Л. Проценко Л. А. // Краєзнавці України: Довідник. – К., 2003. – Вип. 1.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1519 – 1522.