2011 р. Звід пам’яток Києва

Марія Кадомська, Олена Лисенко, Ольга Лялюшко, Ірина Преловська, о. Олександр Спінул, Лариса Федорова, Олена Чиркова

503.8. Консисторія (пекарня братська та полата) 1-ї пол. 18 – поч. 20 ст., у будинку якої працювали відомі церковно-громадські діячі, містилися Всеукраїнська православна церковна рада УАПЦ, штаб оборони Києва (архіт., іст.).

На лінії південного муру монастиря, під гострим кутом до напрямку траси вул. Володимирської. Східним торцем південного крила прилягає до південної в’їзної вежі, західним – до житлового будинку в пров. Георгіївському, 2.

Історія споруди налічує вісім головних будівельних періодів. У період 1722 – 30 неподалік від братської Трапезної зведено муровану, у плані прямокутну з західним невеликим прямокутним ризалітом будівлю у стилі бароко. Її планувальну асиметрію зумовило розташування двох ізольованих склепінчастих льохів-підвалів – південного однокамерного та північного трикамерного, які мали муровані підземні виходи зі східцями з західного боку, що закінчувалися невеликими наземними мурованими тамбурами. Кожну з камер підвалів освітлювали один чи два віконні прорізи, які виходили на поверхню на рівні цоколю.

Планування першого поверху було чотирикамерне: між двома великими бічними залами – просторішою південною та північною – розташовувалися поєднані з ними два менші приміщення, розмежовані центральною глухою стіною. Зали перекривали циліндричні склепіння з розпалубками, окремі для кожної з них наскрізні сіни – циліндричні склепіння. З заходу до північної зали прилягав невеликий будівельний об’єм (ймовірно, з дерев’яними сходами на горище), прямокутний план якого не збігався з розташованою під ним камерою північного підвалу. Дах основного об’єму був чотирисхилий, що підтверджує розташування шелиг склепінь нижче верху вінцевого карниза.

Членування чолового східного фасаду відображало чотирикамерну планувальну структуру будівлі. За формального збереження симетрично-осьової композиції його поділено пілястрами на вісім різних за розмірами полів, з яких два однакові центральні з вхідними отворами відповідали приміщенням сіней. Облямовані профільованими лиштвами, що западають, отвори з півциркульними перемичками та восьмикутні віконця над ними вміщено на центральних осях пласких щитів, які виступали над поверхнею стіни. У кожному з шести різних за розмірами бічних полів, що відповідали двом бічним залам, між пілястрами розташовано обрамлені профільованими лиштвами та увінчані арковими трилопатевими нішами-сандриками віконні прорізи з півциркульними перемичками. Будівлю оперізували профільовані виступи цоколю та складного вінцевого карниза.

Північний фасад розчленовано пілястрами на два поля, в яких вміщено вікна, оформлені як віконні прорізи чолового фасаду. Вікно північної камери північного підвалу прорізано у базі центральної пілястри. На аналогічно оформленому південному фасаді два вікна південної камери підвалу прорізано у цоколі обабіч центральної пілястри. Декор західного фасаду спрощено.

У березні 1737 у братській пекарні «вимощено дві печі». 1750 із західного боку споруди зафіксовано невеликий у плані прямокутний об’єм, що прилягав до північного рогу і надавав Г-подібності її плану, яка зберігав до 1838 включно.

1775 мурований верхній поверх над пекарнею, «що весь був полатою», пристосовано для присутствія, канцелярії та архіву консисторії: зроблено дві груби з калузькими кахлями, вставлено дев’ять віконних заповнень, настелено підлоги, приміщення побілено, стіни оббито шпалерами, двоє дверей пофарбовано у зелений колір, вставлено два замки тощо. Три зали другого поверху перекривали циліндричні склепіння з розпалубками. Пластично насиченіші фасади, композиційно пов’язані складною ритмічною залежністю з оформленням першого поверху, було вирішено у стилі бароко.

1819 на центральній поперечній осі плану зі східного боку споруди позначено ризаліт, який 1831 зображено двоповерховим з центральним вхідним отвором. Він закрив первісну барокову портальну групу та порушив стильове вирішення й ритм пластики другого поверху. Цілісність архітектурного образу попереднього періоду було втрачено.

До 1851 у східному ризаліті розміщувалися сходи, що вели на другий поверх.

1848 затверджено проект перебудови та розширення будинку консисторії для задоволення потреби у додатковій площі Духовного попечительства та його канцелярії з архівом, складений 1847 єпархіальним арх. П. Спарро. Запроектовано зведення чолового фасаду на лінії муру вздовж вул. Володимирської.

1849 під час ремонту пошкодженого ураганом даху закрито давніший невеликий отвір над присутственою камерою. 1851 розібрано 6 кв. сажнів монастирського муру завтовшки у 4,5 цеглини, закладено нові фундаменти, перебудовано західний об’єм, з півдня прибудовано двоповерховий центральний об’єм на лінії монастирського муру, в якому влаштовано сходи на другий поверх, та одноповерхові об’єми до мурів обабіч нього. З відхиленням від проекту переплановано приміщення другого поверху, зроблено сходи, що з’єднали канцелярію на другому поверсі з архівом; дві муровані шиї з дверима у склепінчасті льохи, які було відкрито під час спорудження фундаментів. 1853 будівельні роботи завершено. Двоповерховий зовнішній фасад рустовано, фланковано лопатками, розчленовано міжповерховим та вінцевим карнизами. Перед вхідним отвором на центральній осі влаштовано гранітний ганок з чотирма східцями.

1856 у двоповерховій споруді з одноповерховою прибудовою на верхньому повeрсі містилося чотири кімнати у капітальних стінах та вісім – у перегородках, на нижньому – 14 кімнат в капітальних стінах. У двох кімнатах нижнього поверху в новій прибудові розміщувалося Київське єпархіальне попечительство. 1859 – 66 архів займав три окремі приміщення нижнього поверху, де колись містилася монастирська пекарня. 1869 просіле склепіння в архівному приміщенні перекладено за кресленням 1866 арх. П. Спарро.

1879 складено проект перебудови консисторії, який переробив 1883 єпархіальний арх. В. Ніколаєв. 1885 розпочато будівельні роботи та розібрано ділянку монастирського муру на захід від споруди. 1886 внесено зміни у проект стосовно уклону парадних гранітних сходів. У приміщеннях архіву проламано стіни, влаштовано арковий вхідний отвір, на другому поверсі у малому архіві – склепінця на чавунних рейках. У приміщенні канцелярії на другому поверсі для симетрії та поліпшення освітлення розширено та прорізано по двоє вікон, закладено кілька віконних і дверних отворів на обох поверхах. У даху зроблено десять слухових півциркульних вікон. Фасади пофарбовано у пальовий колір. Вхід з вул. Володимирської перенесено ближче до південної в’їзної вежі (розташований і тепер), зроблено парадний гранітний ганок з однією сходинкою з трьох боків майданчика. Сплановано ділянку чорного двору та встановлено ворота з вулиці. Того ж року будівельні роботи завершено. Внаслідок перебудови вся споруда стала двоповерховою – над західною та південною прибудовами зведено другий поверх.

1898 арх. Є. Єрмаков розробив проект капітального ремонту будинку консисторії та двох прибудов до нього. 1901 – 03 будівельні роботи під наглядом Є. Єрмакова провів підрядчик Ф. Альошин. Будівлю розширено до південої в’їзної вежі – для канцелярії, з боку митрополичого саду – для архіву.

Замінено склепіння над першим поверхом пласкими перекриттями та бочарними (цегляними склепінцями по таврових металевих балках) в архіві. Зроблено внутрішні гранітні сходи зі світловим ліхтарем, підвал під південним крилом споруди. Перепланування здійснено в межах старих капітальних стін. У підвалі та на першому поверсі праворуч від парадного входу розміщено квартири службовців консисторії.

1914 за проектом арх. Є. Єрмакова і під наглядом техніка С. Коливанова до північного фасаду прибудовано мурований двоповерховий об’єм для архіву та відремонтовано приміщення другого поверху. Роботи провів підрядчик Ф. Альошин. У стінах 18 ст. на обох поверхах пробито шість арок, у приміщеннях другого поверху замінено цегляні підлоги на дерев’яні, перекрито і пофарбовано дах мідянкою, виконано опорядження тощо.

1918 під час наступу на Київ більшовиків снарядом пробито стіну споруди, пошкоджено дах. Під час ремонтних робіт укріплено арку в приміщенні архіву, розшито тріщини у стінах і стелі, які спричинило осідання північної прибудови.

У кін. 1940-х – на поч. 1950-х рр. зроблено прибудову на дві віконні осі з західного боку вуличного фасаду, яка прилягала до сусіднього житлового будинку Товариства сприяння армії, авіації та флоту (пров. Георгіївський, 2).

У радянський період розтесано барокові віконні прорізи, засипано первісні входи в льохи-підвали, закладено їх вікна, розібрано дві північні прибудови поч. 20 ст., північну стіну 18 ст. замінено позастильовою закладкою. Під час перебудов об’єм 18 ст. втратив риси стилю бароко.

1976 – 84 проведено наукові дослідження пам’ятки архітектури та ремонтнореставраційні роботи у надвірному крилі будинку. Автор проекту фрагментарної реставрації та графічних реконструкцій споруди 18 ст. – арх. О. Лисенко. Реставровано північну залу та обоє сіней пекарні, північну та центральну зали другого поверху в об’ємі 18 ст., декор фасадів двоповерхової будівлі консисторії 18 ст.

Склепінчасті перекриття відновлено у залізобетоні. Приміщення пристосовано під виставкові зали. Під час натурних досліджень у північній залі відкрито фундамент печі, яка обслуговувалася з сіней крізь топкову камеру.

Будинок двоповерховий з льохомпідвалом та напівпідвалом, що переходить у цокольний поверх, мурований, у плані Т-подібний, вкритий вальмовим дахом з бляшаною покрівлею, слуховими вікнами та димарями. Планування першого та другого поверхів коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень, серед яких вирізняються великими розмірами зали північного крила. Контур цокольного (напівпідвального) поверху під південним крилом будинку охоплює південний льохпідвал первісного ядра. Північний льох планувально відокремлено. Підземні сходи до льохів засипано. Перекриття великих приміщень першого й другого поверхів зі східного боку в північному крилі – залізобетонні склепіння – циліндричні з розпалубками та циліндричні; інших приміщень – цегляні склепінця по металевих балках, пласкі залізобетонні та дерев’яні.

Чоловий південний горизонтально видовжений фасад має ярусну композицію. По горизонталі його поділено лопатками на дво-, тривіконні прясла, найдавніше з яких акцентовано аттиковим парапетом і модульйонами вінцевого карниза. Перший ярус завершує вузький карниз під вікнами першого поверху, що складається з трьох гуртів, другий – підкреслений гуртом міжповерховий профільований карниз. Фасад увінчує подвійний гурт, вузький фриз та карниз із прямокутних профілів. Аттикові парапети акцентують прясла з первісним і сучасним входами. Складність декору ярусів зростає догори.

Фасадну стіну тиньковано, цоколь облицьовано шліфованим природним каменем. Віконні прорізи над рівнем цоколю підкреслено заглибленим облямуванням та рельєфними замковими каменями, у західних пряслах обладнано приямками. Другий ярус (на рівні першого поверху) оформлено з імітацією у тиньку квадрового мурування стін і лопаток, віконні прорізи з лучковими перемичками – простим заглибленим облямуванням. В оформленні третього ярусу імітовано дощане рустування фасадної стіни. Великі віконні прорізи з арковими перемичками прикрашено профільованими архівольтами з рельєфними замковими каменями (у трьох пряслах) та прямокутними підвіконними фільонками.

Рельєф лопаток підвищено рясними горизонтальними поясками відповідно до членувань рустики, що сягає фриза на трьох давніших пряслах і п’ят аркових перемичок на інших пряслах.

Звернений на проїзд від південної в’їзної вежі східний тинькований фасад північного крила являє частину закритого прибудовами двоповерхового фасаду 18 ст., що обумовлює його асиметрію. Зміщений ліворуч від центральної осі відкритої фасадної стіни двоповерховий класицистичний ризаліт з центральним вхідним отвором прорізано чотирма вікнами на рівні першого та п’ятьма на рівні другого поверхів. Поверхню стін першого поверху рустовано. Праворуч ризаліту збережено всі горизонтальні членування барокового фасаду: профільований уступ цоколю, масивний багатопрофільний розкріпований пілястрами міжповерховий карниз, гурти на рівні п’ят аркових перемичок вікон другого поверху, вінцевий профільований карниз; ліворуч ризаліту цокольний виступ відсутній.

Вміщені між чотирма пілястрами першого поверху три півциркульні віконні прорізи північної зали облямовано профільованими лиштвами та увінчано трилопатевими нішами-сандриками. Над ними двоє великих аркових вікон та прямокутні фільонки обабіч розмежовані короткими пласкими лопатками другого поверху. Простежується складна ритмічна залежність архітектурних членувань двох ярусів фасаду. Ліворуч ризаліту по одному вікну на поверсі оформлено аналогічно.

Північний фасад північного крила реставровано на основі історичної реконструкції. В його східній частині відновлено фасад споруди 18 ст., який відокремлено від торця пізньої прибудови глибокою штрабою.

З 1775 у будинку містилася Київська духовна консисторія, переведена сюди з дерев’яного будинку, що розташовувався на південь від дзвіниці і був збудований за митрополита Тимофія (Щербацького). Духовні консисторії в Росії, як допоміжні органи єпархіального управління при єпархіальному архієреї засновано 1744. Раніше Київська духовна консисторія займалася судовими справами. Діяльність консисторії регламентувалася Святійшим Синодом.

Консисторія функціонувала під безпосереднім керівництвом митрополита Київського і Галицького. Київська єпархія, що мала статус митрополії, до 1797 займала території як на правому березі Дніпра, так і на лівому. З вересня 1797 митрополію складали тільки правобережні парафії і землі, які відійшли після поділів Польщі до Російської імперії. З того часу межі єпархії збігалися з межами Київської губ., створеної 1796. Київська консисторія (у 1786 – 1832 мала назву – дикастерія) була головним присутственим місцем, що здійснювало єпархіальне управління та суд. Вона займала однакове становище з губернськими присутственими місцями. Світське керівництво не мало прямої влади над нею.

Консисторія складалася з присутственого місця та канцелярії. До штату першого входило від чотирьох до семи членів (залежно від кількості населення єпархії) – штатних і позаштатних.

Членами Київської консисторії спочатку були ченці і послушники Софійського монастиря, з 1835 – тільки священнослужителі. Членами від чорного духівництва були архімандрити Братського Богоявленського училищного і Пустинно-Миколаївського монастирів, настоятель Видубицького Свято-Михайлівського або Флорівського монастирів, ректори київських академії та семінарії (останньої – до 1867).

Канцелярія підпорядковувалася безпосередньо секретарю консисторії, поділялася на відділи («столи») і не залежала у своїй діяльності від членів консисторії. Секретар призначався обер-прокурором Святійшого Синоду і, хоча був підвладним митрополиту, фактично виконував прокурорські функції в єпархії як представник держави. Усі інші чиновники канцелярії призначалися консисторією.

Консисторія здійснювала управління та вела судові справи в Київській єпархії, займалась адміністративними справами. Консисторія була зобов’язана: охороняти та поширювати православ’я, наглядати за благоустроєм храмів (будівництво, закриття парафій тощо), приймати на зберігання парафіяльні документи, висувати кандидатів у благочинні та на інші посади в єпархії, відповідала за ведення господарських справ в єпархіальних установах, архієрейському домі, церквах та монастирях, приймати кошти від казни, збирати кошти в єпархії на утримання духовно-навчальних закладів, здійснювати контакти зі Святійшим Синодом тощо.

1799 запроваджено додаткову ланку управлінців середнього рівня – інститут вікарного єпископа, підпорядкованого митрополиту. Це був єпископ Чигиринський з місцеперебуванням і управлінням Свято-Михайлівським Золотоверхим монастирем. 1874 створено посаду другого вікарія – єпископа Уманського (архімандрит Братського Богоявленського монастиря), 1884 – єпископа Канівського (архімандрит Пустинно-Миколаївського монастиря).

Єпископ Канівський займався справами духовно-навчальних закладів і церковно-парафіяльних шкіл, відав духівництвом і церквами Канівського повіту. Єпископу Уманському підлягали Бердичівський, Звенигородський, Липовецький, Сквирський, Таращанський і Уманський повіти, він займався справами єпархіальної опіки незаможних духовного звання, очолював Київське церковно-будівельне присутствіє. Єпископ Чигиринський завідував Васильківським, Київським, Радомишльським, Черкаським і Чернігівським повітами, наглядав за навчальними закладами світського відомства. Всі вікарії займалися судовими, фінансовими, адміністративними справами у межах своїх повноважень.

Ще однією ланкою єпархіального управління був інститут благочинних.

Благочинні здійснювали нагляд за парафіяльним і монастирським духівництвом, збирали кошти на потреби єпархіальних установ, стежили за благоустроєм церков і монастирів, їхнім господарством і документацією, богослужінням, моральністю тощо.

1868 запроваджено інститут рад благочинних з метою посилення нагляду за діяльністю білого духівництва. До складу кожної ради входив благочинний, його помічник і представник від окружного духівництва. 1881 було остаточно скасовано останні демократичні норми, що існували в Київській митрополії.

З 1869 штат Київської духовної консисторії складався з 13 чоловік: чотири члени консисторії, секретар, чотири столоначальники, скарбник, реєстратор, архіваріус і секретар при архієреї.

Станом на 1914 тут працювало 70 осіб.

У будинку також містилися Київське єпархіальне попечительство, духовноцензурний комітет, працювали благочинні монастирів Київської єпархії і церков Києва.

Під час перебування консисторії у цьому будинку її очолювали митрополити Київські і Галицькі: 1783 – 96 – Самуїл (Миславський), 1796 – 99 – Ієрофей (Малицький), 1799 – 1803 – Гавриїл (Банулеско-Бодоні), 1804 – 22 – Серапіон Александровський (Логиновський), 1822 – 37 – Євгеній (Болховітінов), 1838 – 57 – Філарет (Амфітеатров), 1858 – 60 – Ісидор (Никольський), 1860 – 75 – Арсеній (Москвін), 1876 – 82 – Філофей (Успенський), 1882 – 91 – Платон (Городецький), 1891 – 1900 – Іоанникій (Руднєв), 1901 – 02 – Феогност (Лебедєв), 1903 – 15 – Флавіан (Городецький), 1915 – 18 (з перервою у січні 1916 – грудні 1917) – Володимир (Богоявленський), 1918 – 19 – Антоній (Храповицький), 1921 – 23 – Михаїл (Єрмаков).

З будинком пов’язана діяльність багатьох інших відомих церковних і культурно-освітніх діячів 19 – 20 ст.

Антоній (світське ім’я – Петрушевський Купріян Герасимович; 1828 – 1912) – церковний діяч, випускник Київської духовної академії (1850), архімандрит, намісник Києво-Печерської лаври (1896 – 1909), член Київської духовної консисторії та Київської єпархіальної училищної ради, член ради Київського Свято-Володимирського братства, член Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії, один із засновників Київського товариства релігійно-морального виховання. 1909 звільнений через хворобу з посади намісника, перебував на спочинку в Лаврі, де і похований.

Василій (світське ім’я – Богдашевський Дмитро Іванович; 1861 – 1933) – церковно-громадський діяч, богослов, випускник Київської духовної академії (1886). По закінченні працював в академії, з 1902 – професор, з 1909 – інспектор. З 1910 – головний редактор журналу «Труды Киевской духовной академии», протоієрей Благовіщенської конгрегаційної академічної церкви.

1913 прийняв чернечий постриг, у соборі Святої Софії зведений у сан архімандрита, 1914 – хіротонізований в єпископи. З 1914 – єпископ Канівський, перший вікарій Київської єпархії. 1914 – 20 – останній ректор академії і настоятель Братського Богоявленського монастиря. 1918 – 19 виступав проти руху за автокефалію української церкви, однак 1920 разом з представниками духівництва УАПЦ брав участь в урочистому богослужінні в соборі Святої Софії, присвяченому пам’яті Т. Шевченка. 1923 – 25 перебував на засланні. Згодом – священик церкви Успіння Пресвятої Богородиці (Пирогощі) на Подолі в Києві; з 1925 – архієпископ Канівський. Почесний член Московської (з 1914), Казанської та Петроградської (з 1915) духовних академій; член і останній голова (у 1910-х рр.) Київського релігійнопросвітницького товариства.

Глаголєв Олександр Олександрович (1872 – 1937) – церковний діяч, випускник Київської духовної академії (1898), її доцент (з 1899) і ординарний професор (1918 – 20), священик (з 1903), настоятель церкви Миколи Доброго на Подолі (з 1903), протоієрей (з 1914). Член Київського духовно-цензурного комітету (з 1911), благочинний 3-го округу м. Києва. 1931 п’ять місяців перебував під арештом, вдруге заарештований 1937, страчений.

Димитрій (світське ім’я – Ковальницький Михайло Георгійович; 1839 – 1910) – церковно-громадський діяч, духовний письменник, випускник Київської духовної академії (1867), чернець і архімандрит (з 1895). По закінченні академії викладав у ній, з 1878 – професор, 1898 – 1902 – ректор Київської духовної академії, настоятель Братського Богоявленського монастиря. 1898 в соборі Святої Софії висвячений на єпископа Чигиринського, призначений третім вікарієм, 1902 – другим вікарієм Київської єпархії. З 1902 – єпископ Тамбовський і Шацький, потім – архієпископ Казанський, архієпископ Херсонський і Одеський. Почесний член Московської духовної академії (з 1899).

Ізраїль (світське ім’я – Лукін Яків Іванович; 1800 – ?) – церковний діяч, випускник Київської духовної академії (1825), чернець (з 1831), ректор Калузької (1835 – 43), Курської (1843 – 45), Херсонської (1845 – 48), Харківської (1848 – 51), Тифліської (1851 – 58) семінарій. З 1858 – ректор Київської духовної академії, настоятель Братського Богоявленського монастиря і перший вікарій Київської єпархії.

Інокентій (світське ім’я – Борисов Іван Олексійович; 1800 – 57) – богослов, церковно-громадський діяч, випускник Київської духовної академії (1823). Ректор і ординарний професор академії, настоятель Братського Богоявленського (1830 – 40), пізніше – Свято-Михайлівського Золотоверхого монастирів в Києві. З 1836 – єпископ Чигиринський і вікарій Київської митрополії. Засновник і редактор газети «Воскресное чтение» у Києві (1837 – 45). З 1845 – архієпископ Харківський, 1848 – 57 – Херсонський і Таврійський.

Інокентій (світське ім’я – Ястребов Ілля Іванович (1867 – 1928) – церковний діяч, випускник Казанської духовної академії (1892), чернець (з 1902), архімандрит (з 1903). Єпископ Канівський (хіротонізований у соборі Святої Софії), третій вікарій Київської єпархії і настоятель Пустинно-Миколаївського монастиря в Києві (з 1906), ректор Київської духовної академії, настоятель Братського Богоявленського монастиря і другий вікарій Київської єпархії (з 1910), перший вікарій Київської єпархії (з 1911). З 1914 – єпископ Полоцький і Вітебський. З 1920 – архієпископ.

Іриней (світське ім’я – Фальковський Іван Якимович; 1762 – 1823) – вчений, письменник, церковний діяч, викладач (з 1783) і ректор (1803 – 04) Києво-Могилянської академії, архімандрит Гамаліївського Різдва Пресвятої Богородиці Харлампіївського монастиря Чернігівської єпархії (з 1795), київського Пустинно-Миколаївського монастиря (з 1803). 24 лютого 1807 висвячений на єпископа Чигиринського і вікарія Київського. 1807 – 12 і 1813 – 23 – настоятель Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві (у 1812 – 13 – єпископ Смоленський і Дорогобузький).

Кирило [світське ім’я – Кульницький Дмитро (Діонісій) Олексійович; 1781 – 1836] – церковний діяч, викладач Києво-Могилянської академії (з 1805) та ректор створеної на її базі Київської духовної семінарії (1819), архімандрит Братського Богоявленського монастиря (з 1819). 13 травня 1828 висвячений на єпископа Чигиринського та вікарія Київської митрополії. Настоятель Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві (1828 – 35). З 1835 перебував на спочинку в Києво-Печерській лаврі.

Корольков Іоанн Миколайович (1845 – 1927) – богослов, педагог, церковний діяч, випускник Київської духовної академії (1869), її доцент (з 1873) і професор (1877 – 1920), священик Андріївської церкви (1895 – 96), настоятель Володимирського собору (з 1896 – 20), член (з 1896) і голова Київського духовно-цензурного комітету.

Павло (світське ім’я – Преображенський Павло Григорович; 1843 – 1911) – церковний, громадський діяч, випускник Київської духовної академії, в.о. секретаря ради правління академії (з 1883), настоятель церкви Миколи Доброго на Подолі (з 1883), кафедральний протоієрей собору Святої Софії (з 1903), єпископ Чигиринський, перший вікарій Київської єпархії і настоятель Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря (з 1908), один із засновників і перший голова Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва (з 1910).

Сильвестр (світське ім’я – Мальованський Стефан Васильович; 1828 – 1908) – церковний діяч, духовний письменник, чернець (з 1856), випускник Київської духовної академії (1857), по закінченні викладав у ній, соборний ієромонах Києво-Печерської лаври (з 1860), архімандрит (з 1862). Ректор Київської духовної академії і настоятель Братського Богоявленського монастиря (з 1883), єпископ Канівський, третій вікарій Київської єпархії (з 1884), перший вікарій єпархії (з 1885). Почесний член Санкт-Петербурзької, Московської (обох – з 1886) і Казанської (з 1887) духовних академій.

Скворцов Іван Михайлович (1795 – 1863) – богослов, філософ, перший завідувач кафедри філософії, математики і фізики Київської духовної академії (1819 – 49), священик (з 1820), протоієрей (з 1822), завідувач кафедри богослов’я і настоятель університетської церкви (1834 – 59), почесний член Університету св. Володимира (з 1859). Кафедральний протоієрей собору Святої Софії (1849 – 63), член Київської духовної консисторії (1833 – 63).

Титов Федір Іванович (1864 – 1935) – історик, богослов, археограф, церковний і громадський діяч, випускник Київської духовній академії (1890). З 1891 працював в академії, з 1904 – професор, з 1905 – доктор церковної історії.

Одночасно з 1896 – священик, настоятель Андріївської церкви, протоієрей (з 1905). З 1898 – член Київського духовно-цензурного комітету. З 1901 – відповідальний редактор офіційної частини газети «Киевские епархиальные ведомости», член Київського відділення єпархіальної училищної ради, з 1903 – член Київської духовної консисторії. У 1916 – 17 – представник протопресвітера військового і морського духівництва у Галицько-Буковинському генерал-губернаторстві. 1917 був депутатом Першого Всеукраїнського церковного собору, 1918 – членом Вищої церковної ради. 1919 емігрував. Жив в Югославії, з 1920 – професор богословського факультету Белградського університету.

Феодосій (світське ім’я – Олтаржевський Петро Наркисович; 1867 – 1914) – церковний діяч, випускник Київської духовної академії (1893), чернець (з 1885), архімандрит (з 1899), ректор Волинської духовної семінарії і цензор «Волынских епархиальных ведомостей» (1899 – 1901), ректор Київської духовної семінарії (1901 – 03), єпископ Єлисаветградський і другий вікарій Херсонської губ. (1903), єпископ Одеський (з 1903), єпископ Чистопольський, перший вікарій Казанської єпархії і ректор Казанської духовної академії (1905), єпископ Прилуцький, вікарій Полтавської єпархії (1905 – 08), ректор Київської духовної академії (1908 – 10), єпископ Уманський (з 1908), настоятель Братського Богоявленського монастиря (1909 – 10). Член Київської єпархіальної училищної ради і шкільної комісії при ній (1898 – 99, 1901 – 03), другий вікарій Київської єпархії (1908 – 11).

Феофан (світське ім’я – Шиянов-Чернявський Федір Григорович; 1741 – 1812) – церковний діяч, перекладач; випускник Києво-Могилянської академії (1769), головний коректор друкарні Києво-Печерської лаври (1775 – 86), член Духовного собору Лаври (з 1774), архімандрит Благовіщенського Назарет-Богородицького монастиря у Ніжині (1787 – 98), Єлецького Свято-Успенського монастиря у Чернігові (1798 – 99) і Спасо-Преображенського монастиря у Новгород-Сіверському (1799 – 1800). 12 лютого 1800 в соборі Святої Софії висвячений на єпископа Чигиринського, вікарія митрополита Київського і Галицького. 1800 – 07 – настоятель Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. Засновник Феофаніївського Свято-Пантелеймонівського монастиря в Києві (1803). З 1807 – єпископ Полтавський і Переяславський, жив до кінця життя в Переяславі.

Філарет (світське ім’я – Філаретов Михайло Прокопович; 1824 – 82) – церковний діяч, випускник Київської духовної академії (1851), чернець (з 1851), архімандрит (з 1857), ректор і професор Київської духовної семінарії, настоятель Пустинно-Миколаївського монастиря (1859 – 60), ректор Київської духовної академії (1860 – 77), почесний член Санкт-Петербурзького і Московського університетів (з 1869), Московської (з 1877) і Київської (з 1878) духовних академій. Член Київської духовної консисторії (1869 – 77), єпископ Уманський і другий вікарій Київської єпархії (1874 – 77, хіротонізований у соборі Святої Софії). Заснував (1860) і редагував журнал «Руководство для сельских пастырей». З 1877 – єпископ Ризький.

Посаду єпархіального архітектора – члена Київської духовної консисторії обіймали: з 1838 – Спарро Павло Іванович (1814 – 87); 1875 – 98 – Ніколаєв Володимир Миколайович (1847 – 1911) – київський міський архітектор (1873 – 87), член Міської управи, який відповідав за будівельну справу (1887 – 89), архітектор Києво-Печерської лаври (1893 – 99), академік архітектури (з 1892); 1898 – 1914 – Єрмаков Євген Федорович (1868 – 1914).

1919 на першому поверсі у квартирі колишнього секретаря консисторії розміщувалася Київська єпархіальна рада, на другому – Вчений сільськогосподарський комітет і архів консисторії.

З 1919 в будинку містилася президія Всеукраїнської православної церковної ради Всеукраїнської спілки православних парафій (ВСПП), яку згодом було перетворено на Українську автокефальну православну церкву.

1919 – 24 ВПЦР очолював Мороз Михайло Наумович (1876 – 1938) – організатор українського церковно-визвольного руху в 1920-х рр., голова президії Першого Всеукраїнського православного церковного собору УАПЦ у Києві 14 – 30 жовтня 1921, митрофорний протоієрей УАПЦ. Був обраний почесним головою всіх українізованих парафій. Проживав у соборному флігелі (див. ст. 503.19).

Після звільнення М. Мороза, яке відбулося під час Великих Микільських зборів 25 – 30 травня 1924 ВПЦР очолив протодиякон В. Потієнко, який обіймав цю посаду до 31 липня 1926, коли влада заарештувала весь склад ВПЦР, а її приміщення опечатала.

Після звільнення членів ВПЦР на Великих Покровських зборах 25 – 30 жовтня 1926 головою Ради було обрано єпископа УАПЦ П. Ромоданіва. На Другому Всеукраїнському православному церковному соборі УАПЦ 17 – 30 жовтня 1927 головою ВПЦР обрано протоієрея Л. Юнакова, який очолював останній склад Ради до т. зв. самоліквідації УАПЦ 28 січня 1930 на Першому «надзвичайному» церковному соборі.

1919 – 22 секретарем ВПЦР був Тарасенко Іван Васильович (1897 – 1922) – церковний діяч УАПЦ, секретар Першого Всеукраїнського православного церковного собору (1921). Представляв у ВПЦР українську парафію Андріївської церкви. Розстріляний радянською владою разом з дочкою й іншими членами УАПЦ у Києві із звинуваченням у приналежності до контрреволюційної «Козачої Ради».

У липні – вересні 1941 у лівому крилі будинку містився штаб оборони Києва.

Створений 6 липня 1941 у зв’язку з загрозою, що нависла над столицею України: у червні – на початку липня угруповання нацистської Німеччини, що діяло на Житомирсько-Київському напрямку, використовуючи перевагу в силах та прогалини в бойових порядках радянських військ, які утворилися під час відступу від кордонів СРСР, досягло великих успіхів. До складу штабу оборони увійшли представники штабу Київського особливого військового округу: полковник А. Чернишов (начальник штабу), майор М. Чукарєв (начальник інженерної служби), секретар Київського обкому КП(б)У М. Мішин, голова Київського облвиконкому Т. Костюк, секретарі Київського міському партії К. Москалець і Т. Шамрило, голова міськвиконкому І. Шевцов [а хто ж командуючим був? – Андрій Андрійович Власов, той самий, командувач 37-ї армії. Лукава наша історія. -М. Ж., 12.10.2020 р. ]. У розпорядженні штабу на 8 липня 1941 було 13 винищувальних батальйонів та 19 загонів народного ополчення, що налічували 32805 осіб. Було вжито заходів щодо прискорення темпів будівництва оборонних укріплень Київського укріпрайону всередині міста та на околицях Дарниці, а також створення та навчання нових загонів народного ополчення.

Розроблений ним план оборони міста передбачав у випадку прориву супротивником Київського укріпрайону (першої лінії оборони) організувати опір на другій лінії, а при вторгненні у центр Києва – стійкі вуличні бої на барикадах та в опорних пунктах.

Згідно з планом, другу лінію оборони було розбито на три сектори, в кожному з яких діяв свій штаб. Завдяки великій організаційній роботі, проведеній штабом оборони, воїни Київського укріпрайону при всебічній допомозі населення міста змогли за порівняно короткий час підготуватися до опору ворогу. Оборона Києва від переважаючих сил німецької армії тривала з 11 липня до 19 вересня, коли місто захопили гітлерівці.

Після 2-ї світової війни у будинку містилися Київська обласна рада профспілок, Будівельно-монтажний трест № 1, Управління у справах архітектури при Раді Міністрів УРСР тощо.

1963 на фасаді будинку встановлено меморіальну дошку з білого мармуру на пошанування діяльності штабу оборони Києва (арх. А. Борисова).

Тепер – виставкові зали заповідника.

Література:

Архів «УкрНДІпроектрестравція», арх. № 11091-П. Памятник архитектуры ХVІІІ в. б. Хлебня (консистория) ГАИЗ «Софийский музей» в г. Киеве. Т. 2: Ист. справка. – К., 1977; Там само, арх. № 1463-П. Памятник архитектуры ХVІІІ в. б. Хлебня (консистория) ГАИЗ «Софийский музей» в г. Киеве. Научно-реставрационный отчет за 1976 – 1984 гг. Кн. 1: Текстовые и графические материалы. – К., 1985 г.; ДАКО, ф. 1, оп. 250, спр. 221; ф. 41, оп. 1, спр. 452, 750; ЦДІАУК, ф. 127, оп. 639, спр. 399; оп. 699, спр. 115, 159; оп. 821, спр. 121; оп. 833, спр. 372; оп. 868 (1898), спр. 369; оп. 873, спр. 55; оп. 874, спр. 40, 70; оп. 875, спр. 1340; оп. 1020, спр. 353, 3218, 3710, 3866, 4519; оп. 1021, спр. 143, 146, 160, 165; ф. 129, оп. 2, спр. 1; ф. 190, оп. 1, спр. 14; ф. 446, оп. 17, спр. 5; ф. 711, оп. 1, спр. 10902, 10906, 10911, 10919, 10920, 10925, 10956, 10969, 10971; ф. 725, оп. 1, спр. 25; ф. 797, оп. 18, спр. 4049.3; ф. 799, оп. 23, спр. 24; оп. 25, спр. 155; Ачкасова В. Н., Тоцька І. Ф. Софійський заповідник у Києві. – К., 1986; Доброклонский А. Руководство по истории русской церкви. – М., 1893; Евгений (Болховитинов). Описание Киевософийского собора и Киевской иерархии. – К., 1825; Закревский Н. В. Описание Киева. – К., 1868; Києво-Могилянська академія в іменах ХVІІ – ХVІІІ ст.: Енцикл. видання. – К., 2001; Крайній К. К. Історики Києво-Печерської лаври XIX – початку XX століть. – К., 2000; Краткое описание Киево-Софийского собора и монастыря. – К., 1825; Малышевский И. Киевская епархия в 1878 г. // Киевские епархиальные ведомости. – 1879. – № 1; Московченко Н. Архівні джерела про використання націоналізованих церковних приміщень Софійського собору в 20 – 40-х рр. ХХ ст. // Сакральні споруди у житті суспільства: історія і сьогодення: Матеріали Другої міжнародної науково-практичної конференції «Софійські читання» (м. Київ, 27 – 28 листопада 2003 р.). – К., 2004; Пределы Киевской епархии в древнее и нынешнее время // Там само. – 1861. – № 1; Распоряжения синодального и епархиального начальства // Там само. – 1864. – № 14; Соколовський Олександр. Климентій. Церква Христова 1920 – 1940. Переслідування Християн в СРСР. – К., 1999; Чиркова О. А., Спінул О. В. Становище духовенства Київської єпархії у XIX столітті // Лаврський альманах: Києво-Печерська лавра в контексті української історії та культури. – K., 2003. – Вип. 9.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1522 – 1527.