Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!

Богдан Хмельницький

?

2011 р. Звід пам’яток Києва

В’ячеслав Горбик, Галина Мостова, Михайло Рибаков, Ольга Ястребова

544.26. Садиба кін. 19 ст., в якій містилися Зуболікарська школа докторів Головчинера Л. С., Лур’є І. І. та зубного лікаря Головчинер З. С., Видавниче товариство «Друкарь», Єврейський народний університет, Центральне бюро Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ), працювали відомі діячі науки і культури, громадськополітичного життя (архіт., іст.).

Вул. Хрещатик, 44. До війни мала № 50. У суцільному ряді забудови вулиці. Складається з головного будинку на червоній лінії забудови та двох тильних флігелів, що утворюють вузький двір, замкнений третім флігелем. (Флігелі належать до фонової забудови).

Головний будинок, 1883. Споруджено за проектом арх. Г. Шлейфера як прибутковий. 1899 реконструйовано і надбудовано верхнім поверхом за проектом арх. А.-Ф. Краусса. У кін. 19 ст. тут розміщувався готель «Франкфурт».

Перший і половина другого поверху були відведені під торговельні зали. На даху була (нині втрачена) невелика баня, розташована по центральній осі будівлі. Після революції будівля експлуатувалась як житлова, частину приміщень займали магазини й установи. 1988 проведено капітальний ремонт з переплануванням.

Чотириповерховий з підвалом наскрізним проїздом у двір, цегляний, тинькований, у плані Г-подібний. Планування коридорне. Дах бляшаний.

Пластичний декор помпезного чолового фасаду є яскравим зразком еклектики. Тут використано мотиви й цитати з найрізноманітніших стилів та напрямів: барокові картуші й розірвані фронтони, мушлі та химерні закрутки балконних огорож у дусі рококо, елементи ордера, мотив аркади, меандровий фриз, характерний для стилю неогрек тощо. Все це об’єднано ренесансним принципом чіткого ярусного членування і симетрії фасаду. Горизонтальні ряди віконних прорізів (аркової та прямокутної форми) підкреслені міжповерховими гуртами, що перетинаються виступами двох розкріповок, увінчаних, як і центральна частина, фігурними аттиками. Місця перетину закріплено балконами, вертикальну спрямованість розкріповок підсилено лопатками, пілястрами і півколонами, що фланкують вікна другого – четвертого поверхів. В інтер’єрі зберігся ліплений декор (меандрові фризи, рослинний орнамент), грати сходових огорож.

Будинок – характерна пам’ятка архітектури періоду еклектики.

На поч. 20 ст. в садибі містилася Зуболікарська школа докторів Л. Головчинера, І. Лур’є та зубного лікаря З. Головчинер. Школою завідував доктор медицини С. Лур’є. В ній працювали відомі лікарі та вчені, професори медичного факультету Університету св. Володимира: завідувач кафедри патологічної анатомії В. Високович (голова опікунської ради), завідувач кафедри оперативної хірургії і топографічної анатомії П. Морозов. Випускала зубних лікарів (у дорадянський час їх готували лише приватні школи). 1918 школу було закрито, підготовку спеціалістів з зуболікування передали медичному факультету університету.

У серпні 1919 на матеріальній базі цієї школи було створено шляхом об’єднання трьох приватних зуболікарських шкіл міста Київський одонтологічний інститут. Ініціатори й організатори його створення – професори університету Л. Білейкін і К. Тарасов. У жовтні 1920 інститут увійшов як одонтологічний факультет до складу Київського медичного інституту. Головною клінічною базою спеціальних факультетських кафедр була одонтологічна поліклініка, яка містилася за цією адресою. 1930 факультет перейменовано на стоматологічний, 1931 його перетворено на окремий Київський стоматологічний інститут, що містився на сучасній вул. Артема, 44, продовжуючи використовувати до початку війни і цю клінічну базу.

Першим керівником інституту і деканом одонтологічного факультету (1919 – 28), а також завідувачем кафедри ортодонтії і зубного протезування (1920 – 31) був К. Тарасов. Кафедрами завідували також відомі лікарі і вчені: консервативного зуболікування (1919 – 27) і терапевтичної стоматології (1931 – 45) – Л. Білейкін; загальної дентіатрії (1919 – 27) і лікувально-профілактичної стоматології (1927 – 31) – Г. Бурвассер; оперативного зуболікування (1920 – 31) – М. Шапіро.

1917 – 24 у садибі містилося видавниче товариство «Друкарь», засноване 1917 у Петрограді. Цього ж року видавництво разом з друкарнею і книгарнею переїхало до Києва й розмістилося в цій садибі.

Директор видавництва – історик, мистецтвознавець, професор Київського художнього інституту П. Балицький, редактор – літературознавець, шевченкознавець, громадсько-політичний діяч, член Української Центральної Ради П. Зайцев.

Видавництво випускало твори красного письменства, наукову літературу з мовознавства, мистецтвознавства та історії, підручники для шкіл, політичні видання тощо. 1917 ще у Петрограді побачили світ «Кобзар» Т. Шевченка, «Розмова про мову» Є. Чикаленка, «Україна та українці» П. Стебницького, «Програма Української радикально-демократичної партії», «Робітничі пісні» та ін. У Києві вийшли 1918: «Колядки», перший том «Творів» Лесі Українки, «Український правописний словничок з короткими правилами правопису» Г. Голоскевича, «Як жив український народ. Коротка історія України» Б. Грінченка, «Оксана. Перше кохання Шевченка» П. Зайцева, «По рідному краю (Дорожні враження і замітки)» Д. Дорошенка, «Початкова географія» С. Русової та ін.; 1919: «П’ятнадцять лекцій з історії України» П. Клепатського, «Шість казочок» М. Коцюбинського, «Московсько-український словничок» В. Леонтовича, «Нарис економічної географії України» В. Садовського та ін.; 1920: «М. І. Костомаров. Його громадська і літературна діяльність» Д. Дорошенка, «Антологія римської поезії» М. Зерова, «Vita nova. – Критичні нариси: П. Тичина, М. Семенко, Я. Савченко, М. Рильський» А. Ніковського, збірки поезій П. Тичини – «Замість сонетів і октав», «Плуг», «Сонячні кларнети» тощо.

Періодично друкувалися випуски технічної термінології, прийнятої технічно-термінологічною комісією при департаменті професійної освіти Міністерства народної освіти УНР та Української держави. Видавництво підготувало до друку Повне зібрання творів Лесі Українки (т. 1 – 7), але змогло випустити тільки 1-й том (вийшов у світ в січні 1919); готувало до друку художнє видання «Український старовинний портрет» у 2-х томах за редакцією М. Біляшівського, В. Модзалевського, Г. Нарбута і Д. Щербаківського; придбало у Г. Нарбута українську абетку, зразки якої експонувалися на виставці праць професорів України 1917; закінчувало видання «Українське вбрання XVIII століття»; намітило серію книжок з історії з п’яти циклів: Схід, Греція, Рим, Новий Світ, Україна, обсягом 7 тис. сторінок; випустило у Лейпцигу серію листівок «Сучасні українські художники (Г. Нарбут; Г. Золотов, М. Бурачек, Ю. Михайлів, Н. Онацький, П. Холодний)», але через розруху на транспорті не змогло доставити їх до Києва; придбало у художника Г. Світлицького дві картини «Українські місячні ночі»; купило авторське право на видання театральних творів українського драматурга і театрального діяча В. Товстоноса і видрукувало кілька його книжок (1918).

Видавництво придбало у власність дві книги М. Вороного – «У сяйві мрій» та «За брамою раю», монографію акад. О. Левицького «Нариси народного життя в Україні другої половини XVII століття», перекладену автором українською мовою з російського видання 1902. Видавництво «Друкарь» в останні роки існування (1922 – 24) випускало значно меншу кількість літератури, ніж в роки піднесення за часів Української революції. З останніх книжок: О. Шахматов, А. Кримський «Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської старо-українщини ХІ – ХVIII століть» (1922, наклад – 6,5 тис. примірників); В. Атаманюк «Нова єврейська поезія. Антологія» (1923, 2 тис. примірників); «Збірник найкращих українських пісень» (1923, вид. 2-е, 5 тис. примірників); О. Стешенко «Рідні колоски. Читанка для трудових шкіл» (1923, ч. 1, вид. 3-є. Ілюстрації Г. Світлицького). Було видано кілька книжок з питань юридичних та державного управління. За сім років існування видавництво випустило понад 50 книжок. Більшість їх не перевидавалась і стала бібліографічною рідкістю. Своєю діяльністю видавництво зробило великий внесок у розвиток української культури.

Великою заслугою видавництва є випуск журналу історії, літератури і культури «Наше минуле», що виходив 1918 – 19. Побачили світ № 1 – 5 (№ 1 – 3 – у 1918, № 1/2 – 1919). Редактор – П. Зайцев. Обкладинку часопису виконав худ. Г. Нарбут. Мав рубрики: архів літературний, архів історичний, полиця антиквара-бібліофіла, рецензії, огляди, хроніка, бібліографія, некрологи, ілюстрації, листи до редакції. Друкувалися статті, розвідки, архівні матеріали з історії України, історії української літератури, мемуари, листування тощо.

Журнал об’єднав навколо себе цвіт української творчої інтелігенції. Серед його авторів: Д. Багалій, Д. Дорошенко, Ф. Ернст, С. Єфремов, П. Зайцев, М. Зеров, О. Левицький, В. Міяковський, В. Модзалевський, В. Прокопович, І. Свєнцицький, О. Сластіон, П. Стебницький, М. Сумцов, М. Туган-Барановський, П. Филипович, К. Широцький та ін.

1918 у приміщенні зуболікарської школи лікарів Л. і З. Головчинерів та І. Лур’є, що містилася в садибі, працював Єврейський народний університет – перший вищий єврейський навчальний заклад на території не лише України, а й колишньої Російської імперії. Ініціатором його створення виступила єврейська культурно-просвітницька організація «Культурна ліга».

Відкриття вузу відбулося 9 червня 1918 в аудиторії № 14 Університету св. Володимира. Статут університету був затверджений у жовтні 1918 комісією у справах вищих навчальних закладів, яку очолював акад. В. Вернадський.

Університет складався з трьох факультетів (груп): природничо-математичного, гуманітарного і єврейських знань. Термін навчання – два роки, мова викладання – ідиш; плата за навчання – 100 крб. на рік. У 1918 тут навчалося 183 студенти. Пізніше лекції проводилися в приміщенні Четвертої гімназії (сучасна вул. Червоноармійська, 96) і на вул. Хрещатик, 34 (будинок не зберігся). У кін. 1920 навчальний заклад був закритий радянською владою.

Заняття розпочались у цьому приміщенні 9 листопада. Ректором університету впродовж його існування (1918 – 20) був Зільберфарб Мойше (Мойсей Ісакович; 1874 – 1934) – політичний і громадський діяч, член ЦК «Культурної Ліги», Української Центральної Ради, міністр з єврейських справ УНР, один із засновників Соціалістичної єврейської робітничої партії (СЄРП). 1921 емігрував.

1925 – 31 у садибі містилося Центральне бюро Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ) – творчого об’єднання художників, скульпторів, архітекторів, керамістів та інших митців. Виступала за консолідацію активних художніх сил і створення мистецтва у довершених формах, відповідних класовій ідеології пролетаріату, за рівноцінність ужиткових і образотворчих мистецтв. Відстоюючи національну своєрідність українського мистецтва, провідні діячі АРМУ на чолі з ідейним лідером М. Бойчуком закликали використовувати кращі надбання давньоруського та світового мистецтва, відійти від місцевого провінціалізму.

Очолював АРМУ мистецтвознавець, ректор Київського художнього інституту і директор Музею мистецтв ВУАН І. Врона. Голова Центрального бюро – скульптор, професор Київського художнього інституту Б. Кратко, секретар – худ. Є. Холостенко. АРМУ організувала три республіканські з’їзди (1926, 1929, 1930), виставки творів своїх членів у Дніпропетровську (1926 – 27), Києві, Умані, Одесі (усі – 1927), республіканську виставку в Харкові (1927), виставку гравюри та малюнка художників Вірменії, Білорусі, Грузії, Росії, України (1928, Київ), брала участь у республіканських та союзних виставках.

Діяльність АРМУ сприяла пожвавленню творчих контактів з художниками інших республік та країн. Серед членів асоціації були відомі митці: К. Гвоздик, О. Довгаль, В. Єрмилов, В. Касіян, С. Налепинська-Бойчук, О. Павленко, І. Падалка, М. Рокицький, В. Седляр та ін. Мала філії у Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Артемівську. 1927 група художників вийшла з АРМУ і створила Об’єднання сучасних митців України (ОСМУ), 1930 інша група заснувала об’єднання «Жовтень», деякі члени якого 1931 разом з членами АРМУ організували Всеукраїнську асоціацію пролетарських художників (ВУАПХ). 1932 АРМУ, як і решту творчих організацій було ліквідовано рішенням ЦК ВКП(б).

Тепер у садибі містяться кілька головних управлінь Київської міської держадміністрації, Інститут прогресивних стоматологічних технологій, книгарня «Знання» тощо.

Література:

Афанасьєв В. А. Асоціація революційного мистецтва України // Мистецтво України: Енциклопедія. – К., 1995. – Т. 1; Київ: Історичний огляд. – К., 1982; Книгарь. – 1918. – № 16; 1919. – № 22, 25, 26, 27; Наше минуле. – 1918 – 19. – № 1 – 5; Правда історії: діяльність єврейської культурно-просвітницької організації «Культурна Ліга» у Києві (1918 – 1925): Зб. документів і матеріалів / Укл. М. О. Рибаков. – К., 2001; Російщення України: Наук.-популярний зб. – К., 1992; 125 лет Киевского медицинского института. – К., 1966; 150 лет Киевскому медицинскому институту. – К., 1991; Строительство и архитектура. – 1983. – № 5; Уся Київщина: Довідна книга на 1928 рік. – К., 1928.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1868 – 1869.