Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань

Богдан Хмельницький

?

2009 р. Адам-да-Марья

Музика снів

19:05 21 вересня 2009

Найперше хочу зауважити, що ніякий я не львовознавець, місто знаю погано, історію його теж. Мій інтерес стосується не так Львова, як конкретного пам’ятника – одного з найцікавіших сьогодні в Україні. Матеріали ж взяті, як кажуть, з відкритих джерел і не містять в собі нічого ексклюзивного та виняткового. Просто сюжет цей виявився цікавим мені, то, може, зацікавить і ще когось.

Грамотні люде знають, що з давніх-давен і до другої половини 18-го століття по лінії нинішнього проспекту Свободи тягнувся давній міський оборонний вал уздовж якого, як супутній оборонний рів, текла річка Полтва. Це була видима межа історичного центру, «цивілізованої території», середмістя, за якою починалися відверто другорядні у львівській топографії міські райони та зони позаміського відпочинку.

Все змінилося з поділами Речі Посполитої і приходом австрійців, які почали педантично перетворювати середньовічне місто на периферії Європи у сучасний мегаполіс. Квартали по інший бік Полтви почали забудовуватися і оформлюватися з відвертим шиком і розмахом, з’являлися нові урбаністичні центри (скажімо, площа з будівлею Галицького сейму, де нині університет). Старий вал з річкою-ровом поволі перетворювався на центральну магістраль, чому давні оборонні споруди відверто заважали. Тому їх і прибрали з очей – вал розкидали, не лишивши й сліду, а Полтву загнали під землю, перетворивши на загальноміський колектор нечистот. На поверхні ж утворився напрочуд широкий проспект, що впирається одним кінцем в Оперний театр, а іншим виходить на простору площу зі згаданим вже пам’ятником Міцкевичу.

До самої радянської влади проспект носив назву Гетьманських валів, пізніше модифікованих у вулицю Гетьманську. У Києві аналогічні постфортифікаційні сюжети відбиті у назвах вулиць Великої і Малої Підвальних (йшли попід міськими домонгольськими валами), Ярославів Вал (те саме) і Прорізної (прорізана крізь вал).

Однак повернімося до Львова. Тікши вздовж валу більш-менш рівно (або штучно вирівняно), в районі площі Міцкевича Полтва починала робити коники, якогось біса роздвоювалась, утворювала острів і т. д., і т. п. Коли її загнали під землю, вся ця топо-гідрографія втратила свою актуальність, однак з річкових часів посеред площі на місці колишнього острова стояла капличка з фігурою Божої Матері. Біля неї, ніби, був облаштований кам’яний колодязь і ше якісь попівські штучки. Новоутворена після засипки Полтви площа, до речі, носила ім’я намісника Галичини ерцгерцога Фердинанда д’Есте. Чому – не знаю, думаю, Фердинанд був одним з ініціаторів перебудови старого Львова, принаймні, саме за його часів (1830-40-і роки) пройшли наймасштабніші роботи.

У 1862-му році згадану скромну капличку вирішила підновити якась графиня Северина Бадені. Її коштом у Мюнхені придбали величну біломармурову фігуру Богоматері роботи скульптора Йоганна Непомука Гауптманна, яка повністю змінила вигляд і імідж всієї площі. У 1871-му бідного Фердинанда викинули взагалі і майдан офіційно став називатися Марійським (або Маріяцьким). Ця назва лишалася за ним аж до 1945-го року.

Ідея зведення у Львові пам’ятника Адаму Міцкевичу почала активно реалізовуватися наприкінці 19-го сторіччя. 10-го грудня 1898-го року, до 100-ліття з дня нарождення поета, оголосили підсумки архітектурного конкурсу, в якому змагався між собою 21 проект. З-поміж трьох фіналістів перемогу віддали проекту Антона Сулими Попеля за концепцією письменника Адама Креховецького. Вважають, що найближчим аналогом споруди Попеля є віденський пам’ятник Міцкевичу (1896), де у фігурі поета вперше використаний жест правої руки, застиглої в повітрі. У львівському монументі цей жест зв’язує Міцкевича з ангелом, який протягує йому ліру.

Слід зазначити, що проекти двох наступних фіналістів конкурсу мені особисто подобаються набагато менше, а точніше – не подобаються взагалі. Слід віддати належне смаку і професіоналізму старих львів’ян – вони не схибили.

З місцем майбутнього пам’ятника визначилися швидко. Гранітно-бронзовий Міцкевич мав стояти на чолі алеї, якою починалися Гетьманські вали (нинішній проспект Свободи), спиною до Опери, дивлячись прямо на Діву Марію посеред Марійської площі. У 1903-му році на цьому місці навіть почалися підготовчі роботи, однак несподівано з’ясувалося, що підземне склепіння над Полтвою є аварійним, пропускає воду і взагалі потребує тривалого ремонту. Замість готувати фундамент пам’ятника змушені були розкопувати старе склепіння, перекладати його, зміцнювати, навезли для цього гору піску, від чого місцеві дотепники почали кликати площу «Сахарою». Ремонт затягнувся, однак і після його закінчення не було певності, що стрьомне перекриття витримає величезну кількатонну споруду з міланського граніту, бронзи, цегли і інших важких матеріалів.

Проблему вирішили наскільки радикально, настільки й дотепно: пам’ятники, старий і новий, просто поміняли місцями. На колишньому острові посеред площі демонтували капличку і у 1904-му році поставили довгожданого Міцкевича. А на його законному місці після ремонту і ліквідації «Сахари» спорудили гарненький фонтан, в центр якого перенесли фігуру Богородиці і поставили саме так, як мав стояти, за задумом, класик польської літератури. Вийшов імпровізований гімн секуляризації: не поет дивиться на Божу матір, а вона на нього, тим самим визнаючи пріоритет мистецького таланту над релігійними догматами. Однозначно – місто Львів у глибині своєї кам’яної душі значно тонший і глибший, ніж ми зазвичай про нього думаємо:)

Відтоді пам’ятник Міцкевичу практично не змінився. Події вирували навколо, а сам він лишався непорушним, однією з надійних львівських констант. Нинішні львів’яни, здається, мало задумуються над особистістю Міцкевича, творів його не читають, як і взагалі в Україні – Міцкевич очевидно герой не нашого роману. Періодично сюди навідуються делегації з сусідньої Польщі, кладуть вінки, шанобливо схиляють голови. Наші супроводжуючі роблять те саме – це ж не «Орлята», врешті-решт, шо нам, жалко?

У 2004-2005-х роках монумент серйозно відреставрували, причому роботи включали в себе й традиційне укріплення підземного склепіння над Полтвою. 200 тисяч злотих виділила мерія Любліна, яка й виступила з ініціативою проведення реставрації, 180 тисяч гривень – Львівська міська рада. Поляки надали всі необхідні матеріали, а патроном проекту стала депутат Європарламенту Гражина Сташевська.

Під час реставрації саме ця штука ледь не поставила під загрозу весь графік робіт. Наприкінці, коли вже збиралися знімати риштування, реставратори виявили, що полум’я на жертовнику, який увінчує колону, колись було вкрите позолотою і лише з часом закіптявилося і злилося в кольорі з сусідніми бронзовими деталями.

Довелося гарячково вишукувати бабки на позолоту, переробляти кошторис, однак врешті-решт все скінчилося добре.

Зараз пам’ятник виглядає, як нова копійка, хоча навколишній суперінтенсивний автомобільний рух однозначно завдає йому шкоди і рано або пізно таки угробить. Єдиним порятунком може стати звільнення історичного центру Львова від транспортних потоків і запровадження пішохідних зон. Воно й для туризму було б краще.

Радянська влада, яка одним махом позбавила місто більшості “неактуальних” пам’ятників (про це іншим разом), до роботи Антона Попеля поставилась не просто поблажливо, а навіть прихильно. У розпал деполонізації і совєтизації Міцкевича не просто не демонтували, а навіть подарували йому цілу колишню Марійську площу. Сталося це у 1945-му році.

Така ласка пояснюється щасливим випадком: геніального поета, друга Пушкіна, зарахували до когорти «революціонерів-демократів» і визнали ідейно прийнятним культурним брендом. Таким самим, як, наприклад, нашого Тараса Шевченка. Звісно, реальний Міцкевич, як і реальний Шевченко чи Пушкін, для цього підходив мало, однак у підретушованому вигляді цілком відповідав тогочасній ідеологічній схемі. Думаю, включи Попель у свою композицію когось з християнських богів, питання ускладнилося б. Але позаяк там фігурує лише безпартійний ангел, все обійшлося.

В цьому непересічному пам’ятнику можна знайти будь-які ракурси, включно з еротичними.

Пам’ятник Адаму Міцкевичу, як пам’ятка монументального мистецтва, вже кілька десятиліть знаходиться під державною охороною. Під охоронним номером 50 він фігурує у Постанові N 711 Ради Міністрів УРСР від 21 липня 1965 року. Далі – у Постанові N 1761 Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року (без охоронного номера, з помилковим датуванням). Нарешті, 3-го вересня 2009 року Постановою N 928 Кабінету Міністрів України «Про занесення об’єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України» пам’ятник поету Адаму Міцкевичу отримав останнє підтвердження свого статусу під охоронним номером 130009-Н.

Гірше з історичним середовищем, у якому постав колись монумент. Одностильове класицистичне архітектурне оточення почало тріщати вже невдовзі після його появи: у 1912-му році підприємець Йона Шпрехер почав зводити страшнючий «сундук» на розі нинішнього проспекту Свободи для офісів тогочасних скоробагатьків – галицьких нафтових фірм. Попри те, що нині тут міститься низка книгарень, враження від цієї похмурої споруди у мене неодмінно негативне.

Вже в останні десятиліття тло пам’ятника Міцкевичу збагатилося черговими «здобутками»: кошмарно-неадекватним «Укрсоцбанком» і огородженим пустирем на місці симпатичного старого будинку, де колись діяла місцева Спілка художників. Фото 1989-го року чудово демонструє, яке гармонійне архітектурне поєднання ми втратили, натомість отримавши чорт зна що. І сталося це чорт зна що, на жаль, в умовах української Незалежності.

Доля біломармурової Богоматері графині Бадені склался значно драматичніше з огляду на її невдале «соціальне походження». 1950-го року фігуру демонтували, однак не знищили, чого можна було очікувати, а перенесли до каплиці Боїмів, де вона довгий час і зберігалася. Потім скульптура перекочувала до Бернардинів, де, кажуть, лишається й досі – вже у віданні парафії св. Андрія УГКЦ, якій невідомо за які заслуги «обломився» цей офіціозний історично-антиукраїнський католицький храм. Думаю, рафіновані шляхтичі, поховані в крипті старих Бернардинів, по кілька разів на день перевертаються в трунах, чуючи над собою відправи нащадків свого колишнього «бидла»:)))

Звільнений від Богородиці фонтан не ліквідували, а навпаки – реконструювали. Автором реконструкції став відомий львівський архітектор Анатолій Консулов, автором чаші фонтану та скульптур тритонів, що її підтримували – скульптор Євген Дзиндра. Урочисте відкриття оновленого фонтану відбулося 1-го травня 1951-го року і очолював він уже не польську вулицю Гетьманську, а радянську вулицю 1 Травня, перейменовану, в свою чергу, у 1959-му на проспект Леніна, а у 1991-му – на проспект Свободи.

У 1997-му році тритонів з фонтану прибрали і в центр композиції повернули Богоматір, лиш не оригінал, а копію. Оригінал, кажуть, уже в поганому стані і вимагає реставрації. Копія фігури стоїть зовсім інакше, ніж колись: на Міцкевича не дивиться, повернулась до нього боком, а обличчям до вулиці Коперніка. Проте, їй це не шкодить, відроджена композиція вийшла напрочуд затишною і симпатичною, таким собі острівцем спокою і меланхолії у бурхливому центрі сучасного Львова.

2007-го року сталася остання подія, пов’язана з цим пам’ятником – на карту міста повернулась Марійська площа. Ні, площу Міцкевича ніхто вже не перейменовував – поляки не зрозуміють, – але вихід був знайдений, я б сказав, суто львівський, на патріотичних понтах. Площею Марійською оголосили… клаптик алеї навколо фонтану, що включає кілька дерев, кілька лавочок і десяток метрів тротуару.

Ну що ж… Зате таблички на будинках не довелося міняти. І прописуватися по-новій нікого не змушували. Дрібничка, а приємно!