2017 р. Звід пам’яток України
Ілля Грибанич
Кузня «Гамора», перша половина 19 ст. (іст.). На р. Васкава, притоці р. Боржава.
Точна дата виникнення підприємства невідома. У 1760-ті на місці нинішньої водяної кузні була збудована невелика паперова мануфактура графа Телекі. Три вальці приводилися в рух водяним колесом. У 1772 тут виробили 164 зв’язки паперу. Мануфактура, не витримавши конкуренції краще оснащених підприємств Австрії, до середини 19 ст. перестала виробляти продукцію. У 1850-ті папірню перебудовано в металообробний завод з виготовлення мотик, кирок, лопат та інших сільськогосподарських і побутових виробів. У другій половині 19 ст. на заводі звели купольну піч, вальцовочний стан, верстати і кузню. У 1894 тут виплавили 576,6 т заліза на суму 28426 форинтів, а на рудниках заводу було зайнято 260 робітників.
У 1918-25 Лисичівська «Гамора» і Довжанський завод належали Й. Мельхнеру й О. Букованському. На «Гаморі» діяло 5 водяних коліс потужністю 8 кінських сил кожне, працювало 15 ковалів, 15 помічників, інженер, управитель, обліковець. Щороку обидва заводи виготовляли 100 вагонів литва, 120 тис. лопат і мотик. Продукцію експортували в Югославію, Румунію, Угорщину, продавали в краї.
Спочатку робітниками були німці та словаки. У 1940-70-ті у кузні працювали ковалі з дідапрадіда Дюла і Віктор Фількорни. Гребля перегородила р. Лисичанка каналом кількасот метрів, вода йде у шлюзи (жолоби 1,5 м) довжини і штовхає колесо, що обертає вал. На валу встановлено зубчасте колесо, що своїм обертом приводить у рух молот, який має 4 кінські сили і загальну вагу 125 кг. Увесь механізм з дуба. Молот і конструкція дерев’яні, нема ні підшипників, ні гайок. Раніше шкіряні міхи, що піддували печі, приводили у рух валом з кулачками. Тепер тяга електрична. Узимку молот не працює, тільки в сильні морози, коли річка й канал замерзають. Для палива використовували деревне вугілля, яке виготовляли на околиці села. Тепер використовують кам’яне вугілля, яке привозять з Волинської обл.
Сама кузня – кам’яна споруда, що зазнала часткових перебудов, нині прямокутної форми завдовжки 36 м і завширшки 9 м. До 1964 з південного боку приміщення було відкритим. Його закрили стіною з дощок, а стару гонтову покрівлю замінили етернітом. До 2-ої світової війни господарем кузні був Луптак. Тут виготовляли підкови, мотики, лопати, будівельні скоби. До 1946 працювали 4 молоти, які обслуговували 16 ковалів. У 1960-ті ковальський цех передали Іршавському промкомбінату. У 1968-71 його закрили.
У 1971 ковальський цех узято на облік як пам’ятка промислової архітектури, розроблено проект його реконструкції, ремонту техобладнання з частковою заміною деталей. 1985 ковальський цех передано Лисичівському лісництву Довжанського лісокомбінату. Реконструйовані споруда, вхідні ворота, огорожа, встановлено вивіску «Діюча кузня-музей». У другій половині 1980-х у кузні працювало 8 осіб. Нині її власником і директором є Віктор Петровці, що працює з двома водяними колесами, випускає ковані ворота, огорожі, рогачки для розчищення грунту під виноградною лозою. Після повені 1998 робота кузні-музею відновлена. Тут щорічно проводять фестивалі з участю до 5-7 тис. осіб, зокрема ковалів з Ужгорода, Львова, Івано-Франківська, Києва тощо, а також фольклорних колективів.
На будівлі кузні встановлено охоронну таблицю з написом: «Рада Міністрів Української РСР. Пам’ятник ковальського виробництва ХІХ-ХХ ст. охороняється державою. Пошкодження пам’ятника карається законом».
Джерела і література
Грибанич І. Діюча водяна кузня ( «Гамора») Іршавського району Закарпатської області // Календар «Просвіти» на 2011 р. – Ужгород, 2011. – С. 71-72; Кравчук В. «Гамора» живе, «Гамора» працює // Новини Закарпаття. – 1999. – 31 липня; Кравчук В. Знову гамірно у «Гаморі» // Новини Закарпаття. – 2002. – 26 жовтня.
Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 272 – 273.