2010 р. Церковний слід родини Виговських

Володимир Мороз

Дата: 24.11.2010

Сакральні пам’ятки – спадщину родини Виговських – досі дбайливо бережуть у Галичині. Адже хоч Іван Виговський і був гетьманом у Подріпров’ї, осіли його нащадки саме у колишньому Руському воєводстві, на теперішній Львівщині. І відзначилися вони не стільки чиновництвом чи господарським талантом, скільки своєю релігійністю. Храми, ікони, скити, пов’язані з прізвищем Виговських розкидані на Золочівщині, Жидачівщині і Стрийщині. І навіть один з єпископів був Виговським.

Дарунок владики Виговського

У Махнівцях на Золочівщині, згідно з переписом населення, живуть 188 осіб. Їхні оселі немов загубилися посеред просторих полів, що на південь від траси між Львовом і Тернополем. На заході від села розкинулася долина Золотої Липи, на сході – Стрипи. Обидві річки несуть воду на південь, до Дністра. Паралельно до них, пагорбами вододілу, біжить повз Махнівці дорога.

До села потрібно звертати з Поморянського шляху на бічний путівець – кам’янистий, вкритий ямами, що їх після осінніх дощів вода покидає неохоче. Добре їй там. Дорожні служби її звідти, як видається, виганяти теж не дуже збираються. Та все ж мандрівка у Махнівці себе виправдовує, а вибоїни, коли знаєш, чому туди їдеш, не є перешкодою.

Відвідати село безперечно варто, бо вже майже протягом трьох століть поспіль там, у старовинній дерев’яній церкві святих Безсрібників Косми та Дам’яна зберігають родинну реліквію Виговських – чудотворну ікону “Богородиці-Дороговказиці”. Цей образок мав при собі Іван Виговський, коли його уже після зречення від булави ув’язнили з наказу гетьмана Павла Тетері і розстріляли без слідства й суду 16 (26 – за новим стилем) березня 1664 р. Принаймні так стверджують одні перекази. Інші їм суперечать.

«Давно те було. Один чоловік мав поле біля церкви. От він якось орав його волами, аж ті раптом повклякали. Він з цікавості підійшов подивитися, що сталося. Бачить – ікона. Побожний ґазда віддав знахідку у церкву, тільки не в Махнівці, а в сусіднє село, Торгів. Там ікона почала плакати. Люди довго не могли з’ясувати, чому так сталося, аж поки хтось не порадив перенести реліквію назад у Махнівці. Сказано – зроблено. Образ і справді перестав плакати. Відтоді він постійно перебуває у Махнівцях», – йдеться в оповіді, яку перекажуть вам місцеві жителі. Якщо ж пощастить, і люди матимуть час, то й приблизне розташування поля покажуть – від церкви за дзвіницею.

Можна почути від прихожан розташованого на пагорбку храму і ще одну історію – про місцеву пані, що нездужала на ноги і змушена була пересуватися з милицями. Так-от та пані подарувала на храм березовий гайок. І коли після цього вона пішла помолитися біля ікони Богородиці, додому пішла здоровою.

Святиню дуже шанують у Махнівцях. Вона перебуває на почесному місці – у вівтарі за престолом. Він, як припускають одні мистецтвознавці, може походити з іконостасу церкви Воздвиженського братства у Луцьку, членом якого був Іван Виговський. Інші фахівці схиляються до думки, що вівтар зробили спеціально для цієї двосторонньої іконки, розмірами всього 6,2 на 5,4 см, виконаної на дошці товщиною 0,7 см. На одній стороні її – зображення Богородиці з Ісусом, на іншій – хрест із сигнатурами.

Та й майстер був не абиякий – сам Йов Кондзелевич! Цього відомого єромонаха-іконописця, автора ікон монастирської церкви у Білостоці, вівтарів та іконостаса Загорівського монастиря, іконостасів у Городищі та Локачеві, Скиті Манявському (Богородчанський іконостас) та численних інших запросив до роботи унійний єпископ Луцький та Острозький Йосиф Виговський, онук гетьмана Виговського.

Відповідне повідомлення викарбуване на самому вівтарі: “Цей вівтар прикрасив коштом своїм його милість Йосиф Виговський, єпископ Луцький і Острозький, за відпущення гріхів своїх прабатьків і батьків, написався рукою недостойного Йова Кондзелевича, монаха монастиря Білостоцького”.

Замовлення Й. Кондзелевич виконав у період із 1715 до 1730 рр., коли Й. Виговський був владикою. Вівтар у Махнівцях – одна з робіт пізнього періоду творчості цього майстра. Ікона ж, навпаки, давніша. «За стилем вона належить до Волинської школи, а сигнатури на звороті – до кінця XVII-початку XVIII ст.», – підсумувала художник-реставратор Віолетта Радомська. Цей фахівець оновлювала реліквію.

Переїхати змусили переслідування

Відтак, виходить, що вже онук сподвижника великого гетьмана Богдана Хмельницького – автора численних петицій з вимогами до поляків скасувати унію, став унійним владикою. І саме завдяки цьому онукові кожен може побачити реліквію роду Виговських у загальнодоступному храмі невеликого українського села, а не у приватній колекції чи десь у багатих на твори чужих культур і націй фондах закладів “північної столиці”. У школі цих фактів не вчать.

Не хочеться думати, що автори підручників, які затверджують у Міністерстві, щось замовчують чи чогось не знають. Утім, випадок з Виговським не єдиний. Адже не говорять чомусь школярам чи навіть студентам і того, що вже онуки захисника Православної Церкви – князя Костянтина Острозького – усі поголовно були римо-католиками, а сам князь на старості літ схилявся до социніанства…

Питання “чому” залишається без відповіді. Воно – риторичне, подумає хтось. Але й без нього плутанити вистачає. Так, досі не відомо, де поховані Виговський і його дружина Олена з роду Стеткевичів: поблизу села Руда, Манявського скиту чи у Луцьку. “Тетера да Чернецкий и Маховский Ивана Виговского казал разстріляти, а он на той час в избі поклянувши, читал акафист Пресвятой Богородицы. Похован в Великом Скиті из жоною своею Стеткевичовною, которой, гды сказано, же пана забито, пала и умерла, зоставивши и сына единого своего, еще невеликого”, – йдеться у “Чернігівському літописі” під роком 1664.

Офіційно Івана Виговського, одного з найближчих соратників Б. Хмельницького, скарали за зраду Речі Посполитій через зв’язок з повстанцями Дмитра Сулимки. Зради ніхто й не брався доводити. Головним було усунути діяча, небезпечного і для поляків з московитами, і для козацької вольниці та частини її старшин. Виговський аж ніяк не був святим, але він став неугодним. Тому його й не стало.

Щодо смерті Олени Виговської одразу після чоловіка, то літописець не володів точною інформацією, а лишень поширив чутки. Жінка померла у липні 1664 р., народивши сина Євстахія. Нащадки екс-гетьмана вціліли, адже після втрати влади він не залишився на Київщині – перебрався на Волинь і, вже будучи сенатором, осів у Барі.

Коли ж надійшла вістка про те, що І. Виговського стратили, навіть не дозволивши посповідатися та запричащатись, його дружина змушена була переховуватись з приятельками і родичками у лісах протягом трьох діб. Тоді її брат Юрій Стеткевич перевіз родину у Руське воєводство, у містечко Руда за 8 км від Жидачева, де ще 1660 р. І. Виговський купив маєток у Даниловичів. Також Ю. Стеткевич організував і перепоховання колишнього гетьмана.

У підсумку, вдова, а потім і її син Євстахій з дружиною Терезою із роду Завадських залишилися жити саме у Руді. Там вони виховували двох синів: Костянтина та Івана. Останній і став єпископом Йосифом, який, бажаючи прославити Бога, подарував ікону у Махнівці.

Рудою Виговські володіли понад 100 років, поки не продали маєток графам Петруським. За цей час вони встигли не тільки погосподарювати, а й дбали про скит у межах своїх володінь, у селі Йосиповичі. Цей скит уже закинутий. Зі старовинної церкви у Йосиповичах, яку збудували на кошти Терези Виговської, до нашого часу збереглися тільки двері з написом і частина ікон.

Зрештою, розповідь не замінить побаченого: Махнівці, Руда і Йосиповичі – одна і та ж Львівщина, то й дорога на авто не займе більше дня. До того ж у музеї гетьмана Виговського в Руді побачити можна багато що. Можливо хтось і відкриє для себе не стерильно-схематичну, а справжню – людську – історію.

Джерело: РІСУ