Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба

Богдан Хмельницький

?

Мюнхен для українця. Частина 3. Слідами Степана Бандери

Повіяв вітер степовий,

Трава ся похилила.

Впав в бою стрілець січовий,

Дівчина затужила.

Без сумніву центральною постаттю української спільноти Мюнхена був і залишається в історичній пам’яті Степан Бандера. Незважаючи на різницю поглядів на цю особистість в свідомості сучасних українців, зумовлену різницею ідеологічного виховання, С. Бандера в будь-якому випадку є особа визначна, керівник і організатор діяльності Організації Українських Націоналістів революційного крила, метою якого було вибороти Незалежність України. Зважаючи на це його діяльність в Мюнхені – це окремий пласт української історії, про який ми українці маємо знати. В цій частині ми пройдемося слідами заключного періоду його життя: від початків роботи в Мюнхені до місця атентату та могили на цвинтарі Вальдфрідгоф. За вікном золота осінь, і це добрий час щоб відірватися від буденних справ і пройтися живими слідами непростої української історії.

***

Мюнхенський етап

Провідник ОУН опинився в Баварії в той час, як сюди переїхала значна частина української еміграції. Після виходу з концтабору в Загзенхаузен під Берліном, Степан з родиною якийсь час перебував під наглядом Гестапо в Берліні. Але в обстановці загального хаосу останніх днів Третього Рейху, йому вдалося разом з родиною втекти з Берліна. Після цього він мешкав протягом лютого-червня 1945 р. у Відні та його околицях. Наприкінці червня 1945 р. він переселився до с. Целль-ам-Зе, а згодом Зефельда. (під Інсбруком).

С. Бандера в Зальцбургу

Після того як організація перекочувала до південної Баварії, а її центром став Мюнхен, він працював тут. З 1946 р. він квартирував в околицях Штарнбергу неподалік від Мюнхена.

У 1948 р. його родина (Ярослава Бандера мала тоді 3 дітей) мешкала в таборі в Міттенвальді в колишніх артилерійських кошарах. У 1948-50 рр. Бандера провідував родину кілька разів на рік. В таборі була українська церква, тож тут Бандери нарешті охрестили своїх трьох дітей. Скульптор М. Черешньовський зробив тоді ж погруддя Степана.

В Міттенвальді: зліва на право: Євгенія Матвієйко, Андрій, Степан і Леся Бандери

В 1952 р., як свідчила Наталія Бандера, протягом кількох місяців родина С. Бандери переховувалася в маленькому с. Оберау (Oberau) біля Ґарміш-Партенкірхен

В 1954 рр. родина Бандери мешкала спочатку біля Штанберзького озера в покинутій лісничівці, а після цього в селі Брайтбрун ам Аммерзее, 125 в 5 хв. їзди від містечка Гершинг (Herrsching) над Амерзеє. Наразі це село, напевне, увійшло в склад Гершинга. Звідси Степан сам доїжджав машиною до Мюнхена і працював у місті, імовірно в осередку ОУН бандерівців у народній школі Фюріхшуле на Фюріхштрассе, 53. Бував він і у вже знайомому нам з попередніх частин наших прогулянок Мюнхеном, українському організаційному центрі на вул. Дахауерштрасе (Dachauerstrasse), 9 .

Першим об’єктом пов’язаним з діяльністю С. Бандери в Мюнхені є будівля на вул. Дахауерштрасе (Dachauerstrasse), 9

Ось як описував діяльність С. Бандери в Мюнхені зрадник Мирон Матвієйко, що після арешту погодився співпрацювати з НКВД-істами 16.06.1951 р.: «Перебуваючи в Мюнхені, він постійно працює на вул. Дахуерштрассе, 9. Там знаходяться різні організації – українські націоналістичні організації… Всі ці організації знаходяться на другому поверсі. На 1 поверсі знаходиться православна церква. В цьому будинку на 2 поверсі в приміщенні редакції «Український самостійник» чи Лізі політв’язнів, або в канцелярії Антибільшовицького блоку народів проходять засідання проводу ОУН і там часто буває Бандера, як правило, коли відвідує Мюнхен. З тою лише різницею, що він входить не через головний під’їзд, а через бічну вулицю, через прохідний двір. Автомашина його зазвичай залишається на цій бічній вулиці в 100-150-200 м від цього будинку. Коли він під’їжджає до свого будинку на автомашині, вона зазвичай стоїть, коли Бандера знаходиться в будинку, на бічній вулиці, здається, вона називається Марсштрассе…Постійного кабінету для роботи Бандера в цьому будинку немає… Дуже часто свої зустрічі він проводить на вулицях. Ці зустрічі проходять на вулиці, яка є продовженням Марсштрассе і виходить на площу перед цирком, який називається «Циркус Кроне»… зараз Бандера не має окремих спеціальних конспіративних квартир в Мюнхені…В умовах Мюнхена це питання важке. Бандера, буваючи в Мюнхені, заїжджає на квартиру Горбача, може користуватися також квартирою Полянички на вул. Вінштруденштрассе, 4 (імовірно в назві вулиці помилка і мається на увазі Wiltrudenstrasse-авт.), де господарка квартири знає Бандеру, як Романієнко і впустила б його квартиру в будь-який час доби. Він сам знайшов квартиру, він довго шукав і казав мені, що зараз її знайшов».

С. Бандера проводжає зв’язківців-парашутистів

Подробиці, які мали тоді згубити Провідника наразі становлять для нас цінність, так як дозволяють встановити конкретні історичні місця, пов’язані з діяльністю С. Бандери, а також представити собі його стиль життя. І кожен з нас тепер може прогулятися від наріжного будинку №9 по Дахауерштрассе вулицею Марсштрассе (Marsstrasse) до площі перед Цирком Кроне на Марсфельді. Варто також відшукати будинок по вул. Вілтрудернштрассе, (Wiltrudenstrasse) 4, де міг при потребі схоронитися С. Бандера.

Далі завітаємо на залізничний вокзал Мюнхена (Munchen Hauptbahnhof) і то не з оказії хвилі емігрантів, які захлеснули столицю Баварії. Тут пригадаємо такий епізод. На початку осені 1949 р. дядько С. Бандери Осип з родиною, залагодивши в Мюнхені папери на виїзд до Америки, приїхав до потяга на Бремен (див. Любек, Гамбург і Бремен для українця), а племінник супроводжував його на вокзал. «До від’їзду було доволі часу. – згадуватиме про ті прощальні дні Осип Бандера, тож балакали на різні теми, укладали плани. Степан обіцяв відвідати нас в Америці. Врешті розпрощалися, і не було нам на думці, що це останнє прощання».

На залізничному вокзалі Мюнхена, 1950-ті рр.

Свою родину до Мюнхена С. Бандера перевіз тільки в 1954 р. Таке рішення за словами Наталії Бандери, було прийнято щоб «ощадити батькові щоденної небезпечної їзди (80 км), як і теж тому, що тут були для дітей кращі можливості учитися».

Першою Мюнхенською адресою, де оселився з родиною С. Бандера після переїзду до міста, є наступний об’єкт нашої подорожі – будинок по Розенбухштрассе (Rosenbuschstrasse), 6. Саме ця адреса фігурувала в свідченнях Б. Підгайного німецькій поліції в 1956 р. у справі зникнення зв’язкового (агента КДБ) «Скоба».

Будинок по Розенбухштрассе (Rosenbuschstrasse), 6 – перша мюнхенська адреса родини С. Бандери

Нам зараз надзвичайно важко явити собі обставини життя С. Бандери та діяльності ЗЧ ОУН. Важливе значення, мають свідки, які особисто пам’ятають ті часи. Небагато в Мюнхені залишилось тих, хто безпосередньо контактував з С. Бандерою. Одним із них є Григорій Комаринський – уродженець (1921 р.) с. Мозолівка біля Підгайців. З 1952 р. Г. Комаринський -мешканець Мюнхена. Членом ОУН він став ще з юного віку (за що сидів і в польській і в радянській в’язниці), опинившись на еміграції, продовжував активну громадську роботу. Він працював в Українському Червоному Хресті, Комісії допомоги українським студентам, займався пластовими таборами, а тепер є одним з найповажніших парафіян греко-католицької церкви Покрови Пресвятої Богородиці та святого Андрія Первозванного.

Григорій Комаринський – старожил української громади в Мюнхені

За спогадами Г. Комаринського, наприкінці 40-х рр., коли було утворено Федеративну Республіку Німеччини, куди ввійшла й Вільна Держава Баварія, проведено грошову реформу, та надано можливість «гайматльосам» (особи без громадянства) виїхати в інші країни. Більшість українців цим скористались. Але ті, хто тоді ризикнув продовжити своє перебування в Мюнхені, хто зі своїх особистих вражень, хто з переказів батьків, в один голос твердять про те, що Степан Бандера, як і ті, хто найближче з ним співпрацював зовсім відрізнявся своїм стилем життя й повсякденними звичками.

Необхідно зауважити, що всі провідні діячі з українського середовища були під прицілом ворожої агентури. Не дуже й залежало від того чи людина займалась політикою та підтримкою антикомуністичного підпілля чи просто культивувала українську освіту, мистецтво, духовність.

Кілька разів, особливо в ті моменти, коли загострювалась напруга інспірованих московською агентурою міжусобиць в націоналістичному середовищі місцевої діаспори, С. Бандера виявляв бажання йти на Україну, щоб там влитись у безпосередні лави борців. Навіть з уст колишніх опонентів головного «бандерівця» ви й досі не почуєте сумнівів у тому, що ці наміри Провідника ЗЧ ОУН були щирими. Однак найближчим побратимам, зокрема Ярославу Стецьку та Степану Ленкавському, тоді вдалось переконати Степана, що така жертва стане необдуманим подарунком ворогові, який величезних зусиль докладав якраз для того, щоб спочатку домогтись у своїх недавніх союзників арешту й видачі «зрадника й фашиста» до рук СРСР, а потім змінив тактику, розігруючи складну шпигунську гру, щоб заманити його на свою територію й тут схопити. Проти такого ризика, пов’язаного з поверненням С.Бандери в Україну, категорично виступив Р. Шухевич. Коли ж перші два сценарії, розроблені КДБ не спрацювали – кремлівські керівники вирішили вдатись до звичного для себе останнього аргументу – вбивства.

Двійкарі та перше вбивство в Мюнхені

Наступна наша зупинка – будинок по вул. Ліндвурмштрасе, 205 – місце, де розташовувалася редакція часопису “Шлях Перемоги».

Вул. Ліндвурмштрасе, 205 – місце, де розташовувалася редакція часопису “Шлях Перемоги»

Цікавими є обставини виникнення цього часопису. До 1954 р. друкованим органом ОУН в Мюнхені був „Український Самостійник». Проте в 1948 р. в ОУН-івській еміграції стався наступний розкол, коли Лев Ребет і ряд інших лідерів проти одноосібного стилю керівництва в організації – посади провідника. У 1953 р. була зроблена спроба примирення, але у лютому 1954 р. цей розкол став остаточним. За версією «розкольників» С. Бандера та Я. Стецько запропонували повернутися до ідеології чинного націоналізму з його гаслом «Україна для українців», а Лев Ребет вважав це пережитком минулого. Він і його однодумці відстоював ухвалену 1943 р. нову програму ОУН, головним гаслом якої було «Свободу народам, свободу людині!», Керівники ЗЧ ОУН виступили проти непослуху Ребета. Унаслідок численних партійних конфліктів Лев Ребет з грудня 1956 р. перестає бути членом ОУНб, і разом зі своїм соратником і однодумцем Зиновієм Матлою створює альтернативні керівні органи Закордонних частин ОУН. З огляду на наявність двох провідників, прихильників цього крила ОУН — так званої Організації Українських Націоналістів за кордоном (ОУНЗ) – назвали «двійкарями».

Модест Ріпецький – „Горислав», на ім’я якого був зареєстрований офіційний орган ЗЧ ОУН „Український Самостійник», перейшов на бік опонентів Бандери. У зв’язку з цим ЗЧ ОУН реєструє нове офіційне видання – „Шлях Перемоги», під такою назвою в час війни та кілька років після неї виходила газета військової округи УПА „Говерля». Перший номер „ШП» у Мюнхені вийшов 28 лютого 1954 р. Проте значення цього розколу не варто перебільшувати. Адже навіть члени організації, такі як С. Мудрик хоч без коливань стали по боці Степана Бандери, проте зберігали нормальні відносини з „двійкарями». Такі підходи дозволили замінити потяг до конкуренції між різними українськими політичними структурами усвідомленням необхідності співпраці, що згодом втілилося в створення Світового конгресу вільних українців.

Декілька слів про постать Л. Ребета. Знаходячись в еміграції, він займається науковою та публіцистичною діяльністю, працює співробітником газет «Українська трибуна», «Час» та «Сучасна Україна».

Лев Ребет був одним з найбільш демократичних та зважених діячів ОУН

Л. Ребет категорично відкидав тезу «Україна для українців», стверджуючи, що «український народ, будучи в Східній Європі народом з найстаршою землеробською культурою, має дані бути також глашатаєм передових ідей людства на тих просторах. Україна може й повинна стати зразком політичної культури для всього оточення й замість тиранії, що сторіччями на Сході представляла російська — біла й червона — імперія, показати зразок модерної демократичної держави, де воля й достоїнство людини не порожній звук». Нажаль, ці прогресивні ідеї Л. Ребета часто незнайомі представникам сучасних правих рухів, які вважають себе продовжувачами діяльності ОУН.

Ребет був переконаний у необхідності створення незалежної демократичної Української Держави, що ніяк не вписувалося в бачення радянських комуністичних ідеологів. Досліджуючи процеси формування української нації, Ребет наполягав, що вона може бути сформована лише в незалежній Україні. Лише «самостійна держава є найпридатнішою для розвитку етнічної спільності».

Концепція Ребета, за якою «теорія народного суверенітету породила наскрізь стихійний рух, який багато народів, а навіть етнічних груп, підняв до рівня націй», і проектування її на український народ, вибивалася з радянської ідеології і була визнана комуністичної верхівкою небезпечною, тому і був відданий наказ на його знищення.

Влада СРСР неодноразово вимагала видачі діячів ОУН та УПА, у тому числі і Л. Ребета, за начебто співпрацю з німцями. Саме як провідний теоретик та ідеолог націоналізму Л. Ребет і привернув до себе увагу радянської держбезпеки. КДБ виділило його до числа одного з найнебезпечніших діячів. Про це свідчить те, що проти нього було влаштовано замах. У першій половині 1950-х рр. його кілька разів безуспішно намагалися викрасти, але врешті-решт було ухвалено рішення його знищити. Вбивство Л. Ребета було вигідно «органам», так як в разі викриття вбивства, кидало підозру у вчиненні змаху на його політичних опонентів.

Перед нами одна з найбільш відвідуваних площ Мюнхена – Карлсплатц. Саме тут на сходах будинку за адресою Карлсплатц (Karlsplatz), 8, де тоді містилася редакція «Українського Самостійника», Л. Ребет був убитий агентом КДБ Б. Сташинським. 12 жовтня 1957 р. вбивця виконав своє діло за допомогою загорненого у газету пристрою, який вистрілював струменем синильної кислоти. Він був виготовлений у московській лабораторії, що у добу ЧК називалася «спеціальним кабінетом», у добу НКВД — «камерою», а за часів КДБ – «спецлабораторією № 12». Зараз у структурах ФСБ вона називається «лабораторією Х».

Карлсплатц (Karlsplatz), 8 – місце, де було вбито Льва Ребета

В момент зустрічі вбивця Б. Сташинський скерував пристрій просто в обличчя Ребета й натиснув на спускову пружину. Як і було задумано у Москві, при вдиханні пари отрути швидко потрапляли до крові жертви і спричиняли закупорку судин її головного мозку. Смерть Ребета настала за півтори хвилини, але жодних слідів втручання на його тілі не залишилося. Тож лікарська експертиза, що відбулася о 10:50, причиною смерті назвала серцеву недостатність.

Зброя, якою було вбито Л. Ребета (зверху) та С. Бандеру (знизу), реконструкція

Українська емігрантська преса повідомила про смерть Льва Ребета «від серцевого нападу», про те що він був убитий спеціальним отрутою стало відомо пізніше. Вже згодом, на своєму судовому процесі, Б. Сташинський пояснював своє рішення розправитися з Л. Ребетом тим, що, як він дізнався, перед ним був «теоретичний голова (тобто провідний теоретик) українців в екзилі», бо Л. Ребет «опрацьовував для своїх газет не стільки хроніки подій дня, скільки, в першу чергу, ідеологічні питання». Хоча насправді українець-перевертень Сташинський просто виконував наказ своїх господарів.

Про вбивство Б. Сташинський розповідав так: «Я чекав перед будинком. Після 10-ої години я його побачив, як він йшов від зупинки трамваю, я повернувся й пішов у напрямку будинку. Я піднявся на одні сходи в гору, до першого поверху. Я зняв зброю з запобіжника — почекав у коридорі на першому поверсі і за якийсь час почув, що вхідні двері відчинились. Я вийшов з малого коридору і пішов сходами, із лівої сторони вниз Ребетові на зустріч. Ребет тримався правого боку сходів. Проходячи повз нього, я враз підняв руку і натиснув на спусковий гачок пістоля, вистрілив із зброї у його напрямку і тоді пішов далі. Я помітив, що Ребет похитнувся вперед». Після вбивства Б. Сташинський відіслав господарям короткий звіт: «В означеному місці я зустрів знану особу й поздоровив її. Я певен, що привітання було вдалим».

Осінній Атентат

Наступна наша мета – чи не найвідоміший для українців мюнхенський будинок № 7 на вулиці Кройтмайра. Це було друге мюнхенське помешкання родини С. Бандери і саме тут 15 жовтня 1959 р. його було вбито.

Будинок № 7 на вулиці Кройтмайра (Kreittmayrstrasse) – місце, де було вбито С. Бандеру

Вбивство Провідника радянські спецоргани пробували реалізувати давно. Степана намагалися ліквідувати щонайменше шість разів, і це тільки ті випадки, які викрила й упередила служба безпеки ЗЧ ОУН (До речі, тут, у Мюнхені, проживав член ОУН на псевдо Зенко, який був в охороні С. Бандери і як зв’язковий проводив групи на Україну). Так, наприклад, Совіти підготували молодого поляка родом з Волині, який мав прилюдно застрелити С. Бандеру і заявити, що він помстився за поляків, що потерпіли на Волині. Знаємо, що так поступив вбивця С. Петлюри в Парижі. Проте цей план було викрито. Тоді цю справу було доручено перевертню Б. Сташинському.

Уперше Сташинський приїхав до Мюнхена з метою вбити С. Бандеру у травні 1959 р. Тут він зупинився вготелі «Шоттенгамель». під прізвищем Ганс Будайт. Керівний офіцер КДБ дав йому вже хибну на той час адресу (Розенбухштрассе, 6). Але, з’ясувавши, що Штефан Попель (під цим прізвищем Бандера жив в Мюнхені) за нею не мешкає, агент без проблем знайшов потрібний будинок на Кройтмайрштрассе, 7, зазирнувши в телефонну книгу. Другого або третього дня свого перебування в Мюнхені московський агент вистежив Степана Бандеру, коли той приблизно о 16.30, по обіді, в’їхав на автомобілі «опель-капітан» у двір будинку на Крайттманштрассе, 7. Сташинський покинув засідку на вулиці Занд (Sandstrasse), де він чекав прибуття провідника ОУН, і пішов на Крайттманштрассе. По дорозі він зняв із запобіжника свій пістолет і набив його патронами з отрутою. Та першого разу у вбивці не витримали нерви. Хоча нагода трапилася ідеальна: Степан стояв у гаражі біля свого старенького «Опеля» сам, без охорони й зайвих свідків. Зробивши два кроки в напрямку жертви, Сташинський передумав, різко розвернувся і, відійшовши далеко від Кройтмайрштрассе, розрядив обидва заряди — ампули з синильною кислотою — в землю, а потім викинув зброю в рівчак у Хофгартені. І вже згодом знову прийшов до під’їзду, намагаючись відчинити двері своїм ключем, — аби створити для начальства бодай видимість того, що прагнув виконати завдання. Даний епізод екранізовано в фільмі О. Янчука «Атентат» (1995 р.).

При першій спробі Б. Сташинський не витримав психологічного контакту зі своєю жертвою, кадри з фільму «Атентат»

Перша невдала спроба атентату відбулася тут біля гаражу в дворі на Кройтмайра, 7

Треба зауважити, що С. Бандера відверто нехтував вимогами до своєї безпеки. Дійшло до того, що голова служби безпеки ОУН І. Кашуба зустрів його у церкві (імовірно, Іоанна Хрестителя) з дружиною і трьома дітьми без охорони. В українській громаді Мюнхена ця новина поширилась зі швидкістю блискавки. Обговорюючи цю ситуацію, І. Кашуба сказав кервіникові розвідки ЗЧ ОУН С. Мудрикові: „Отже аґент поїде за Бандерою і з’ясує, де він мешкає.» До української церкви почали ходити такі люди, яких до того ніхто там не бачив. Як з’ясується потім, встиг побувати там і Б. Сташинський. 26 вересня 1959 р. С. Мудрик виїхав у відрядження в Данію, Гамбург, Дюссельдорф та Бонн. На друге жовтня у нього була призначена зустріч з людиною, яка працювала для КҐБ, проте погодилася розкрити деталі планованого замаху на С. Бандеру. Проте агент, зустріч з яким відбулася в Дюссельдорфі, погодився розкрити деталі запланованого замаху на чолових діячів ОУН лише за гроші.

Вранці 5 жовтня 1959 р. на Цеппелінштрассе, 67, головному офісі ЗЧ ОУН відбулася нарада, на якій були присутні Степан Бандера, Степан Ленкавський, Іван Кашуба, Данило Чайковський (редактор „Шляху Перемоги») і Ярослав Бенцаль. С. Мудрик повільно, слово в слово переказав їм свою розмову з агентом. Після хвилинної мовчанки С. Бандера сказав, що грошей для агента немає. А про спробу вбивства то для нього це взагалі не новина, він і сам знає, що КҐБ кожної хвилини шукає можливості знищити провідних людей ОУН. Оскільки ніхто не бажав більше висловлювати свою думку, то Мудрик порушив мовчанку: «Я вважаю, що Ви, Друже Провідник, повинні на деякий час виїхати з Мюнхена. Ви знаєте від нас, що агентура наполегливо шукає за вашим місцем замешкання». В існуючій системі стосунків Мудрик і Кашуба не мали шансів щось змінити в охороні Бандери, проте вони все ж опрацювали нову систему охорони і представили її Ленкавському, який визнав план добрим. Та коли І. Кашуба представив цей план Бандері, той його відкинув. Адже треба було купити автомобіль, оплатити працю трьох осіб, а на це просто не було грошей в бюджеті організації. Принаймні так відповів Кашубі Степан Бандера і вирішив поки що залишити все як є.

С. Бандера особисто водив синій «Опель-Капітан» продукції 1948 р.

В перед день своєї смерті С. Бандера зустрічався в ресторані «Ewge Lampe» (де він знаходився?) з представниками німецьких спецслужб з яикми співпрацював. Як стверджує В. Романовський С. Бандера старався про отримання американської візи. 15 жовтня 1959 р. Б. Сташинський знову стояв перед єдиним під’їздом брудно–жовтої (в 2015 р. червоної) п’ятиповерхівки Кройтмайрштрассе із тим самим наказом — ліквідувати Попеля–Бандеру. Управління КДБ в УРСР до цього наказу було не причетне — у Києві добре розуміли, що ліквідація Бандери тільки згуртує український визвольний рух, тоді як в інтересах СРСР логічніше було б розколювати ОУН зсередини. Але в Москві вважали інакше. Зранку Сташинський уже встиг побувати на Цеппелінштрассе. Пильнуючи припаркований поруч із будинком № 67 синій «Опель–Капітан», Богдан побачив, як власник сідає в авто не сам. Перед обідом Бандера попросив секретарку Євгенію Мак поїхати з ним на базар, допомогти купити продуктів. Це ледве знову не врятувало йому життя: убивати в присутності свідків Сташинський не хотів і не збирався. Хоча пістолет, який на час убивства Ребета мав тільки одну ампулу з отрутою, переробили у двоствольний навмисне — на випадок, якщо поруч із Бандерою виявиться охоронець або небажаний свідок.

З базару С. Бандера привіз секретарку в офіс, вона вийшла і попросила: „Чекайте, я повідомлю хлопців». Побігла за охоронцями, та коли ті вийшли, автомобіля вже не було, Бандера поїхав сам…

Сподіваючись, що неприємна місія знову не вдасться, агент усе таки вирушив на Кройтмайрштрассе. Де вже звично для себе загадав: якщо до 13–ї жертва не приїде додому, цього дня вбивства не буде. С. Бандера приїхав за якусь мить до призначеного часу. Сам. Коли, поставивши авто в гараж поруч із під’їздом, С. Бандера вставив у замкову шпарину ключ, за дверима на нього вже чекав кат.

Захищатися Бандері було складно, адже, лівою рукою намагаючись витягнути з відчинених дверей ключ, під правою пахвою він тримав пакети з закупами.

Ці кадри з фільму «Атентат» реконструюють вбивство С. Бандери на Кройтмайрштрассе, 7

Перед тим, як загинути, Степан Бандера встиг подивитися у вічі своєму вбивці. А той, чекаючи, поки жертва зачинить двері, нахилився і зробив вигляд, ніби поправляє шнурок. Шнурок, якого на черевику насправді не було. До того ж Богдан «поправляв» взуття тією рукою, у якій тримав традиційно — як і під час убивства Л. Ребета — загорнуту в газету зброю. «Воно виглядало з мого боку по–дурному, але я хотів виграти час», — констатував Сташинський на суді.

Та Бандера на «дурість» не звернув уваги — намагався прилаштувати під пахвою пакунки. Коли агент підійшов до нього, в лівій руці, під якою була кобура з револьвером (лідер ОУН був шульгою), Бандера все ще тримав ключ.

Обмінявшись незначущими фразами (Сташинський запам’ятав, як сказав: «Щось не функціонує», і почув у відповідь: «Уже в порядку»), вони подивилися один на одного. Сташинський різко підняв руку й розрядив обидві ампули з отрутою в обличчя Бандери. Відтак стрімко вийшов з будинку, але встиг зауважити одну деталь: коли Бандера відсахнувся і впав, із пакета висипалися й покотилися по підлозі помідори…Сусіди, виявивши С. Бандеру на сходах викликали швидку, яка відвезла його та його дружину Наталію до лікарні Червоного Хреста на тодішній вул. Льота, 2 зараз Таксісштрассе (Taxisstrasse), 3.

Лікарня Червоного хреста сьогодні

За наказом німецьких спецслужб тіло Бандери перевезли до Медично-судового інституту Мюнхенського унверситету на вул. Лібфрауенштрассе, де 16 жовтня 1959 р. проведено медичну експертизу. Тут зафіксували отруєння ціанідом. Проте розслідування навряд чи б досягнуло успіху, якби вбивця сам не прийшов з повинною і не розказав про обставини скоєння злочинів. Проведена реконструкція підтвердила, що Сташинський казав правду.

Б Сташинський під час реконструкції замаху на С. Бандеру

Коли справа почала доходити до суду, С. Мудрик своїми шляхами встановив, що американці в порозумінні з новоствореними німецькими спецслужбами прагнуть зробити суд над Сташинським закритим, без розголосу. Зрозуміло, що такий перебіг подій не влаштовував Провід ЗЧ ОУН. Остаточно рішення прийняв канцлер Аденауер, до якого українські політемігранти зуміли знайти дорогу і переконати в необхідності відкритого процесу.

Вказується, що після вбивства ще рік сім’я Бандери прожила в Мюнхені, після чого провід ОУН таємно перевіз її в Торонто в Канаду в жовтня 1960 р. Проте як згадує Христина Марцюк-Фрей, Леся Бандера кілька разів відвідувала її в Мюнхені на квартирі, яку та мала з 1973 р. Ярослава похована в Торонто на кладовищі Парк Лаун (Park Lawn). Тут же знайшли вічний спокій син С. Бандери – Андрій і донька Леся. Наталія Бандера похована в Мюнхені на тому ж цвинтарі, що і батько – Вальдфрідгофі.

Уважно оглядаємо той самий будинок на Кройтмайрштрассе. Скільки українців з моменту вбивства С. Бандери вже побувало тут? Надзвичайно важливо було б домогтися встановлення на цьому будинку меморіальної дошки в пам’ять про загибель С. Бандери.

В останню дорогу

У вівторок 20 жовтня 1959 р., о годині 9-ій рано в раніш згадуваній у нашій подорожі українським Мюнхеном греко-католицькій церкві Іоанна Хрестителя на Кірхенштрасе (Kirchenstrasse) відбулося відспівування С. Бандери. Саме його зображено в першій частині фільму присвяченого похованню С. Бандери.

Греко-католицька церква Івана Хрестителя на Кірхенштрассе (Kirchenstrasse)

Панахида за душу С. Бандери в греко-католицькій церкві Іоанна Хрестителя

Наступні кадри цього фільму і наступна наша зупинка – цвинтар Вальдфрігоф – місце яке також має відвідати кожен українець, перебуваючи в Мюнхені. Дістатися до цвинтаря досить просто – достатньо доїхати до станції метро Holzapfelkreuth, а далі пройти в південному напрямку до кладовища вулицею Фюрстенрідерштрассе (Furstenrieder strasse).

Схема цвинтарю Вальдфрідгоф: 1 – цвинтарна крипта, де відбувалося прощання з покійним, 2- 43 сектор, де здійснено поховання. Поховальна церемонія рухалася дугоподібною алеєю від крипти до могили

Саме на цьому цвинтарі після замаху було поховано С. Бандеру. Похоронна церемонія перетворилася на урочисту маніфестацію української громади міста. Окрім відео зберігся детальний опис церемонії. 20 жовтня вже від ранніх годин значна кількість українців перебувала на кладовищі, щоб ще останній раз глянути на свого Провідника. У цвинтарній крипті на Вальдфрідгофі (в фільмі кадри прощання та виносу труни), де почалися приготування до похоронів, з обличчя покійного знято гіпсову маску, тіло одягнуто й вкладено в домовину. Настрій тих хвилин глибоко відчув кореспондент тижневика «Українська Думка», який у 44 (657) номері цього часопису з 29.10.1959 писав м. ін.: «…Над Мюнхеном стояла золотиста осінь, але день 20 жовтня 1959 року був сірим, непривітним. Хотілося, щоб взагалі не було, щоб те, що мало відбутися на протязі його тривання, ніколи не відбувалося… Але закони життя тверді й брутальні, як сила, що вирвала зпоміж наших рядів одного з найкращих. В околицю лісового цвинтаря тягнулися різними шляхами й засобами сотні українських людей, щоб відпровадить на останньому відтинку довгого і бурхливого шляху тіло славного українця. Більшість із них може, ніколи в своєму житті не зустрічалися віч-на-віч з Степаном Бандерою, але для кожного з них саме лише Його ім’я було і прапором, і бойовою сурмою, і прикладом невгнутого борця за найвищі ідеали нації. Сьогодні їх, представників старшого і молодшого покоління, висланців українських громад у Німеччині, В. Британії, США, Канаді, Франції, Бельгії, Австрії і ін., в ще міцнішу національну родину єднає спільна скорбота і жалоба. Безперервним потоком проходять вони повз крипту з тілом сл. пам. Степана Бандери, щоб востаннє вдивитися в Його образ і затримати його в своїй пам’яті навічно…».

Прощання з С. Бандерою в крипті цвинтарю на Вальдфрідгофі

Перед криптою тримали стійку члени ОУН; упорядники робили останні приготування, кінооператори фільмували. А попри вікно крипти пропливали хвилі людей. О годині третій тридцять хвилин заслону перед вікном крипти опущено, цинкову труну закрито віком із скляним віконцем і запаяно та вкладено в другу — дубову. Опісля цю дубову труну оповито синьо-жовтим прапором і перевезено до цвинтарної каплиці, багато прибраної зеленню, де заупокійну панахиду відслужили: отець прелат Петро Голинський з Мюнхену, шамбелян о. Василь Турковид з Нового Ульму, о. канцеляр Іван Леськович і о. др Іван Гриньох з Мюнхену, о. декан Василь Малкович з Інгольштадту, о. Мирослав Проскурницький з Ляндсгуту, о. Ярослав Полянський з Піннебергу, о. Микола Іванців з Дюссельдорфу, о. др Володимир Арвай з Мюнхен Людвігсфельду, о. Степан Дмитришин з Крайльсгайму, о. Юліян Микитин із Штуттгарту. Поруч них у молитовному єднанні стояли: митрофорний протоєрей Паладій Дубицький, декан УАПЦ на Баварію, і румунський священик о. Василь Запартан.

Сучасний вигляд каплиці на Вальдфрідгофі

«Атмосфера сповняється одним збірним і через це невимірним болем жалібної громади,— як писав цитований уже кореспондент «Української Думки».— Сотні очей скеровані в одне місце — на обвиту українським національним прапором домовину. Мимоволі усвідомлюєш собі, що якраз у цю хвилину при цій домовині витають думки і молитви всієї української патріотичної спільноти, яка опинилася на чужині, а, може, і всієї України, якщо вона вже довідалася про трагічну смерть свого великого Сина. Надворі біля каплиці, яка не могла вмістити більшости жалібної громади, формується похоронний похід. Тисячі людей, сотні вінків від різноманітних українських і чужинецьких організацій,— наявний доказ величі Покійного і величини втрати, яку поніс український нарід. Та хіба цими наявними величинами можна виміряти дійсне значення втрати!..».

Винос труни С. Бандери, загорнутої в синьо-жовтий прапор з цвинтарної каплиці

Після панахиди труну підхопили на плечі три пари друзів: Василь Олеськів — Ярослав Бенцаль; Данило Чайковський — Роман Малащук; Петро Цимбалістий — Ярослав Рак. Біля них стали на зміну: Іван Кашуба — Григорій Васькович; Григорій Драбат — Теофіль Кудлик; Осип Тюшка — Дмитро Штикало.

Формується похід

Перед каплицею похід сформувався і вирушив у дорогу до могили. За хрестом (що з ним ішов д. Степан Періг з Бельгії) несли частину вінків й ішло одинадцять священиків, далі хор під керівництвом д-ра Миколи Філя і чотири прапороносці з оповитими крепом синьо-жовтими, чорно-червоним і СУМ-івським прапорами.

Степан Періг з хрестом на чолі похоронної процесії С. Бандери

За прапороносцями в невеликій віддалі два друзі (Борис Вітошинський за допомоги Володимира Микули й Антона Тисячного, та Павло Шевчук у супроводі Омеляна Коваля і Євгена Гановського) несли на багряних подушечках чаші, в яких була грудка землі з України і вода з Чорного Моря. За труною, оточеною молоддю СУМ-у і Пласту, ішла родина Провідника — дружина Ярослава й діти: Наталя, Леся та Андрій, у супроводі Осипи Демчук, інж. Михайла Кравціва і Ярослава Стецька. Після того ішли члени Проводу ЗЧ ОУН, очолені Степаном Ленкавським, голови Теренових Проводів і провідні члени ОУН, представники ОУН полковника Андрія Мельника: генерал Микола Капустянський, проф. д-р Юрій Бойко, д-р Євген Мацяк і д-р Яків Маковецький; представники Української Національної Ради і її Виконавчого Органу: ред. Микола Лівицький, ред. Іван Багряний, пров. Олександер Юрченко, проф. Євген Гловінський і ін.; члени делегацій від дружніх народів; політичних, наукових, суспільно-громадських та інших організацій, середовищ і установ та тисячні маси народу.

Кадри з поховальної церемонії С. Бандери

По обох боках дороги лежали вінки з квітів. Написи на їхніх стрічках висловлювали данину, яку склали Провідникові українці: «Натхненникові молодих поколінь — Центральна Управа СУМ-у», «Незламному Борцеві за волю — ООЧСУ в Америці», «Великому Провідникові Української Національної Революції — Громадські Організації в Бельгії», «Світочеві Духа — ЦЕСУС», «Борцеві за волю України, Голові Проводу ЗЧ ОУН Ст. Бандері — від Верховного Керманича Українського Гетьманського Руху», «Нашому українському приятелеві — Угорський Визвольний Рух», «Співборцеві за визволення уярмлених народів — Словацький Визвольний Комітет», «Незламному Борцеві за волю — ОУЖ у Франції», «Провідникові ОУН — Четвергова Школа в Парижі», «Борцеві за волю — Оселя Швабінг», «Провідникові ОУН — українці з Регенсбургу», «Присягаємо бути вірні ідеї, за яку Ти боровся і згинув — від українців у Мансфільді, Англія», «Борцеві за волю — Конфедерація Українських Вільних Профспілкових Організацій»… Двісті п’ятдесят вінків, двісті п’ятдесят написів на них від земляків і чужинців, друзів і політичних противників…

Могила С. Бандери в секторі 43 цвинтарю на Вальдфрдгофі, тимчасовий пам`ятник-хрест спроектований скульптором Г. Круком став символом

Поховання відбулося в секторі 43, на самому його краю біля алеї. Поблизу відкритої, вимощеної бетоном, могили похоронний похід зупинився і домовину опущено вниз, складаючи на ній чаші з землею з України та водою з Чорного моря. Коли ж затихли останні слова панахиди, о. прелат П. Голинський попрощався з покійним від української греко-католицької Церкви, Апостольського Екзарха Кир Платона, Високопреосвященного Архієпископа Кир Івана Бучка в Римі, врешті від усього українського духовенства на чужині. Після того промовляв митроф. протоієрей о. Паладій Дубицький, парох УАПЦ в Мюнхені, який склав родині замордованого Провідника та Проводові й членам ЗЧ ОУН вислови щирого співчуття від імені Його Високопреосвященства Високопреосвященнішого Митрополита Ніканора, Голови Української Автокефальної православної Церкви на чужині. Далі виступили світські промовці. «…Москва, вириваючи з-поміж нас підступом і злочином Степана Бандеру, намагається зламати нас духово, думаючи, що українська нація є слабодухом, що її огорне зневіра, що вона спроневіриться ідеям Покійника і припинить боротьбу. Та даремні й сподівання…» — ці слова з промови члена Проводу ЗЧ ОУН Ярослава Стецька, який прощався з Провідником від ОУН, цитувала численна німецька преса. Від колишніх бойовиків УВО промовляв один із найстарших віком членів УВО-ОУН, інж. Михайло Кравців, за ним виступили представники заприязнених з Україною, і як вона уярмлених Москвою, народів. Генеральний Секретар Центрального Комітету Антибільшовицького блоку народів (АБН), князь Ніко Накашідзе (грузин) передав останній привіт від імені ЦК АБН, його споріднених організацій, від організацій Приятелів АБН у США, в Канаді, Австралії, Новій Зеландії і від Делегатур АБН у всіх країнах Європи, Середньої і Південної Америки; болгарський заступник у ЦК АБН, колишній міністр вільної Болгарії, д-р Дмитро Вальчев попрощався з покійним від імені національного представництва Болгарії, президент Національного Туркестанського Комітету Єдності і заступник голови ЦК АБН-у, Велі Каюм-хан попрощався від імені туркестанського народу; генерал-полковник Ференц Фаркаш де Кісбарнак, голова Угорського Визвольного Руху, заступник голови Угорської Ради Оборони і віцепрезидент ЦК АБН-у, склав вінок на могилі Провідника й попрощав Покійного від імені Угорської Ради Оборони, її президента архікнязя Йосифа та від Мадярського Визвольного Руху; представник Словацького (насправді Чеського) Визвольного Комітету, д-р Чтібор Покорни, склав від своїх земляків глибоке співчуття родині замордованого українського революціонера, його друзям і всьому українському народові; від Спілки Об’єднання Хорватів у Німеччині прощав Степана Бандеру полковник Кольоман Біліч, стверджуючи, що «колись Його ім’я буде записане в історії Його Батьківщини, України, золотими літерами, бо Він був відважний Провідник своїх земляків, славних борців за волю, бандерівців, які поширили славу своєї країни в цілому світі»; від румунів прощав великого Покійника д-р Йон Ф. Еміліян, головний редактор часопису «Стіндардуль»; від Англо-Українського Товариства у Великобританії зворушливо попрощала панна Віра Річ, англійка, закінчуючи свою промову по-українськи: «від англійського народу: Слава Степанові Бандері, великому українському патріотові!». Від багатотисячної української спільноти, розселеної по всіх закутках вільного світу, сл. пам. Степанові Бандері склали останню пошану й привіт: голова Організації Оборони Чотирьох Свобід України проф. Іван Вовчук з Нью-Йорку (США), голова Ліги Визволення України д-р Роман Малащук з Торонто (Канада), секретар Союзу Українців у Великобританії інж. Т. І. Кудлик з Лондона, секретар Українського Допомогового Комітету інж. Омелян Коваль з Брюсселю (Бельгія), голова Об’єднання Українських Робітників у Франції дир. Іван Попович з Парижу, голова Центрального Представництва Української Еміграції в Німеччині проф. д-р Юрій Студинський з Мюнхена. Від воїнів Української Повстанської Армії останній вояцький салют віддав над могилою Провідника голова Братства колишніх Вояків УПА ім. св. Юрія Переможця, кол. сотенний політвиховник, Микола Фриз-Вернигора з Парижа; від куреня пластунів Загону «Червона Калина» членом якого був Покійний, попрощався з Провідником мгр. Ярослав Рак з Чікаго (США). «Без сумніву, ще багато більше людей бажало хоч кілька слів сказати перед відкритою могилою,— стверджував кореспондент Лондонської «Української Думки»,— але короткий осінній день уже давно був скінчився і темінь ночі запала над жалобною громадою. Спонтанно з сотень грудей вирвалися слова гимну-приречення «Не пора, не пора, не пора москалеві, ляхові служить» і могутньою хвилею розбурхалися над кладовищем, летіли в простори. Якось незвичайно звучали слова нашого національного гимну «Ще не вмерла Україна», коли його відспівано на закінчення похорону одного з найважливіших синів нашої Батьківщини. «І ще хвилину потім стояла громада в цілковитій мовчанці, з похиленими головами і тільки чути було останній трепіт осіннього листя на деревах перед злетом на землю. «Він також, як останній листок, у пам’ятний день 15 жовтня упав на Землю чужого міста, бо життя Йому — повне і бурхливе працею для рідного народу — обірвала скритовбивча рука нашого відвічного ворога. Обірвала так, як Петлюрі, Коновальцеві, Чупринці…»

Багато років після своєї смерті С. Бандера не дає спокою численним своїм ідеологічним ворогам. Зокрема це втілюється в багаторазовому плюндруванні його могили вандалами, яких німецька поліція чомусь ніяк не може відшукати.

Сплюндрована могила С. Бандери, 2014 р.

Проте перебування Провідника ОУН в мюнхенській землі створює й інші цілком прозаїчні труднощі. За німецькими правилами за всі могили необхідно регулярно сплачувати чималу суму, інакше їх ліквідовують і ховають інших осіб. Окрім того чолові особистості українського визвольного руху давно заслужили, щоб хоча б після смерті повернутися до Батьківщини. Зокрема перепоховання Провідника ОУН ініціювала інтелігенція Івано-Франківська, яка навіть створила комісію з перепоховання праху Бандери на Прикарпатті. Що ж до нового місця для могили Бандери, то розглядаються три пропозиції: село Старий Угринів – місце народження С. Бандери, місто Калуш чи обласний центр Івано-Франківськ. Зауважимо, що ідея перепоховання українських героїв, чиї могили розкидані по цілому світу, вже знайшла своє практичне втілення. Так, 30 жовтня 2010 р. у Львові на Личаківському цвинтарі перепоховали прах провідних діячів ОУН Лева та Дарії Ребетів, які початково також були поховані у Мюнхені. У 2010 р. в Україні перепохований також Микола Капустянський — український військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, один із керівників ОУН. Варто пригадати також польський досвід створення спеціальних пантеонів заслужених осіб.

2009 р., коли вибіг термін «оренди» земельної ділянки для поховання на німецькому цвинтарі, родина вирішила продовжити угоду ще на 10 років, сплативши за це 3 тисячі євро. І хоч перепоховання за бажання можна провести у будь-який час, за президентства Ющенка у відповідь на пропозицію його секретаріату родина Бандер вирішила, що це робити ще зарано. Фактично Україна по-справжньому стане незалежною, коли Степан Бандера й інші герої повернуться на Батьківщину.

Офіс на Цеппелінштрассе, зйомки 1959 р.

І знову ми на Ципелінштрасе, 67. До нашого часу тут діє домівка ОУН, що слугує своєрідним музеєм української діаспори та діячів національно-визвольного руху в Мюнхені (непогано було б створити офіційний музей) і перебуває під опікою зятя С. Бандери Андрія Куцана.

Зять С. Бандери – А. Куцан – хранитель українських пам’яток в Мюнхені

У трьох скромних кімнатах — шафи із книжками, відомий фотопортрет Бандери на стіні, бюст Шухевича грубої роботи, патріотичні плакати. Загалом увічнення пам’яті про С. Бандеру та інших діячів визвольного руху в Мюнхені досить важка справа. Адже донедавна окрім могильних пам’ятників ніщо більше в Мюнхені не фіксувало пам’ятні місця пов’язані з даними особами. В 1990-х українській громаді вдалось встановити пам’ятну дошку на честь подружжя Стецьків на стіні офісу на Цепеліні, але і її зараз помалювали вандали. Натомість значних зусиль було докладено українцями-патріотами на чолі з представником родини Провідника А. Куцаном задля того, щоб аналогічним чином вшанувати Степана Бандеру, встановивши меморіальну дошку на фасаді того будинку, де він востаннє мешкав і трагічно загинув. Однак тривале листування і перемовини ні до чого не привели. По-перше, на відміну від самого екс-бюро ОУН на Цеппеліні, будинок на Крайтмарштрасе українцям не належить. По-друге, щоб вчинити такі дії, необхідна згода всіх мешканців споруди. Вже на стадії звернень до власника цього будинку з таким дозволом виникли складності: чи то з якихось політичних мотивів, чи з міркувань безпеки (адже не можна виключити, що такий об’єкт може стати ціллю вандалів-українофобів) – ініціатори з боку мюнхенської української громади так і не дочекались позитивної відповіді.

Проте українці Мюнхена шанують пам’ять про С. Бандеру і інших наших видатних земляків як можуть. Неодноразово відновлюють його могилу, яку постійно нищать вандали. 17–18 жовтня 2009 р. з нагоди 50-х роковин убивства Степана Бандери в Мюнхені пройшли жалобні заходи на вшанування його пам’яті. Зокрема на цвинтаріВальдфрідгоф відбулася панахида за участю родини Провідника, Проводу ОУН та всіх охочих. Увечері — поминальний концерт за участю хору «Боян» з України, хору «Пролісок» із Канади, СУМівського хору та Кобзарського братства з Англії, СУМ-івського ансамблю з Німеччини й оркестру «Батурин» із Торонто. Також відбулися архієрейська поминальна служба, після якої — концерт хору «Боян».

Загалом в книжкових виданнях німецькою мовою, присвячених історії Мюнхена, Степан Бандера згадується як один із відомих його мешканців, а також тут поміщено інформацію про те, що людина, яку шанують на Україні як національного героя – похована на одному з міських цвинтарів.

Ось і закінчилася чергова наша подорож в минуле мюнхенського українства. Автор здає собі справу, що цей нарис є далеко не повним путівником слідами Провідника в місті над Ізар. Проте якщо ознайомившись з ним, Вам при перебуванні в Мюнхені захочеться пройтися заваленими осіннім листям вуличками, де проживали повне драматизму і праці чолові постаті української історії, буду вважати своє завдання виконаним (Наступну частину див. тут).

Автор висловлює подяку усім членам групи Ukrainians in Munich, які підключилися до обговорення даного матеріалу та допомогли зробити його кращим. Особлива подяка мюнхенським краєзнавцям Миколі Шафовалу, Nick Coll та Катерині Проскурі.

Використані джерела:

Сторінка громадської організації «Бандерівське Земляцтво»

Поховання С. Бандери

Степан Бандера і Мюнхен

Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф. – Львів: Апріорі. -2008 – 208 с.

Бень А. Б. Батько Бандерів: Худ.-докум. Вид. – К.: Атика, 2011 -584 с.

Мирон Матвієйко

Степан Бандера в документах радянських органів державної безпеки (1939-1959)

Атентат – осіннє вбивство в Мюнхені, фільм О. Янчука

Радянська версія вбивства С. Бандери

Степан Бандера – короткий опис життя

Фотографії С. Бандери

Посівнич М. Степан Бандера. – Харків.: Клуб книжкового дозвілля, 2015 р. -252 с.

10.07.16. В Мюнхені вкотре спаплюжили могилу С. Бандери

Romanowski W. Bandera terrorista z Galicji. Warszawa: Demart. – 2012. – 222 s.

Як готували вбивцю С. Бандери

Науковий співробітник національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця»

Парнікоза І. Ю.

Вперше опубліковано: