1966 р. Історія українського мистецтва
Однією з найближчих до київської школи пам’яток живопису слід вважати широко відому новгородську ікону «Устюзьке благовіщення», створену в XII столітті. [В.И.Антонова, Н.Е.Мнева. Каталог древнерусской живописи XI – начала XVIII вв., т. І. М., 1963. Як вважають автори каталогу, немає підстави відносити ікону до Устюга Великого. Слідом за В.М.Лазарєвим місце її знаходження автори пов’язують з Юр’євим монастирем у Новгороді.] Іван Грозний перевіз її з Юр’єва монастиря у Новгороді до Успенського собору Московського Кремля [зберігається в ДТГ]. Монументальна й урочиста, вона виконана в кращих традиціях візантійського мистецтва (іл. 266), які, як вважає В. М. Лазарев, були занесені до новгородського іконопису з Києва [В. Н. Лазарев. Искусство Новгорода. М., 1947, стор. 41].
Велична у своїй простоті постать богоматері, що слухає архангела Гавриїла. Голова Марії схилена, її великі очі довірливо розкриті, обличчя сповнене дівочої чистоти і наївності. Архангел Гавриїл – серйозний і зосереджений, його жести стримані й переконливі, крила трохи спущені, обличчя де в чому нагадує архангела Гавриїла з фресок Михайлівського Золотоверхого собору. Ніщо не порушує розміреного ритму ікони, спокою, який відповідає значущості зображуваної події. Силует богоматері монолітний і стрункий. Статуарний характер має і образ архангела: бганки його хітона спадають, немовби обтяжені важками. Під крилатим вісником немає позему, він немовби витає в повітрі. Постать архангела в оранжевому вбранні, пронизаному золотими нитками, наче світиться, осяяна фосфоресціюючими зеленкуватими відблисками. Щільна, темно-вишневого кольору тканина верхнього одягу (мафорія) богоматері, синювато-лазурний колір її нижнього одягу контрастують із світлим гіматієм архангела. Вільні складки одягу обрисовують досить чітко анатомічну структуру тіла Марії. Різноманітними поєднаннями червоного кольору передає художник глибину тіней і округлість складок мафорія, примушуючи його «горіти» на світлі. Так само дбайливо моделюючи форму, виписує майстер обличчя. Йому добре знайома техніка вохрення, яка створює поступові переходи від світла до тіні. Трохи відтінені червоним щоки об’єднуються з зеленкуватими тінями в загальну оливкову гаму, яка гармонійно сполучається з живописним ансамблем композиції.
У трактуванні облич і одягу, у пластичному живописному письмі ікони є відгомони елліністичних традицій, які були сильні в багатьох творах цього часу. Лише закомпонована в центрі верхньої половини ікони постать «ветхого деньми» no-новгородському декоративна і мальовнича.
Джерело: Історія українського мистецтва. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 1, с. 332.