Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби
за славу Володимирового тризуба

Богдан Хмельницький

?

1992 р. Як у Микитинцях рятували церкву

Надія Лісова

Шановна редакціє!

Ми, мешканці села Микитинці Косівського району на Івано-Франківщині, висловлюємо щиру дяку всім, хто допоміг нам подолати бюрократичні бар’єри та бездушшя чиновників і зберегти архітектурну пам’ятку – Хрестовоздвиженську церкву, збудовану 1764 року, та дзвіницю 1859 року.

Низький уклін, зокрема, „Пам’яткам України” за публікацію “Паперові каруселі”, вміщену в другому числі журналу за 1987 рік.

За дорученням сільських мешканців – Михайло Козлан

с.Микитинці Косівського району Івано-Франківської обл.

Від Косова, за Пістинем, гостинець круто спадав долом, а потому знов здіймався, припадаючи лівобіч до правічного лісу, що перекочувався за туманіючий овид. Правовім сяяла застелена білосніжним обрусом рівнина. Поволі даленіли, відступаючи, крутосхили, аж поки виринуло на узгір’ї гуцульське село. Вдивлялася і потерпала, чи впізнаю колись раз бачені краєвиди. Рівно п’ять літ тому, 1987 року, так само в Різдвяні празники завів мене сюди, на Косівщину, сповнений тривоги лист мешканців села Микитинців.

Ветеран війни та праці Михайло Козлан писав до часопису:

„Протягом шести років ми, мешканці села Микитинців Косівського району Івано-Франківської області, порушуємо клопотання щодо проведення ремонтно-реставраційних робіт на пам’ятці архітектури республіканського значення колишній культовій споруді Хрестовоздвиженській церкві з дзвіницею. Списано гори паперу за цей час, а хура й нині там. Чому таке безсовісне, бюрократичне зволікання із збереженням історичних пам’яток? Нам, до речі, стало відомо, що фабрикуються документи про недоцільність збереження їх. Звертаємося до редакції: покладіть край бюрократичній тяганині й допоможіть урятувати пам’ятку!”

Згадаймо, бодай побіжно, ті, ще не віддалені в часі, роки. Саме тоді чи не вперше за довгий і глухий період войовничого атеїзму зі шпальт вітчизняної преси прозвучав голос про поцінування витворів монументального мистецтва – культових храмів, важливість збереження цього багатющого доробку народної архітектурної творчості, сумірного шедеврам світового мистецтва, голос на захист і порятунок споруд дерев’яного зодчества, що масово гинули через бездоглядність та байдужість сучасників. І належав той голос патріархові вітчизняної архітектурознавчої науки, доктору мистецтвознавства Григорію Логвину (див.: Народна архітектурна творчість // ПУ. – 1985. – № 4).

На тлі тотального, ґвалтовного перетворення церков у західному регіоні України на музеї історії краю їдким сарказмом виглядала демонстрація „здобутків” радянської влади в оточенні знищених іконостасів, повсюдного занедбання й спустошення (див.: Воробій Л. Музей у колишній церкві // ПУ. – 1986. – № 3).

У метушні блюзнірських готувань до відзначення 1000-ліття хрещення Русі стаття В’ячеслава Брюховецького „Соломонове рішення?” (див.: ПУ. – 1987. – № 1) вдарила, мов грім серед ясної днини. Залізна завіса приховування, замовчування, офіційної політики щодо церков упала, загримівши гучно й страшно.

І заговорили звідусіль люди: хто й кому дав право нівечити предківський спадок, грабувати й привласнювати набуте гіркою працею громадське добро, розкопувати могили, руйнувати духовні святощі народу? Свідчення цьому – численні листи читачів, що оскаржували варварські дії органів тогочасної влади щодо насильницького закриття церков, нищення культового майна, руйнування храмів, листи, надіслані до редакції з проханням зарадити біді, допомогти відстояти святині.

Хрестовоздвиженська церква в Микитинцях, мов воскресла надія і віра на царство душі й розуму, врятувалася від потали. Лист сільських мешканців, виїзд кореспондента нашого часопису і подальша публікація (див.: Паперові каруселі // ПУ. – 1987. – № 2) охоронили від знищення архітектурно-мистецький ансамбль XVII – XVIII століть – Хрестовоздвиженську церкву з цінним іконостасом та унікальною триярусною дзвіницею. Багаторічні зволікання з ремонтом та реставрацією, вивезення художньо-мистецьких цінностей, пограбування іконостаса – гірка доля багатьох гуцульських храмів повторювалася і тут.

Тепер важко уявити: сімнадцять разів відряджали односельці Михайла Козлана до столиці – в Республіканське правління Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, Раду Міністрів, Держбуд, Міністерство культури і т.д., і т.д. – прохати, переконувати, вимагати допомоги, не дати загинути предківському спадку, гуцульському диву, людській святині. То правда, довго крутилися „паперові каруселі” зволікань з ремонтом, „каруселі” байдужості до людських зусиль на порятунок свого храму.

Місцеві – обласного та районного масштабів бюрократи щораз вишукували нові й нові причини, зачіпки, аби спекатися клопотів: то воліли зняти пам’ятку з державного обліку як таку, що не становить архітектурно-мистецької цінності, то, все ж включивши до плану ремонтно-реставраційних робіт, відмагалися, що бракує коштів через зосередження їх на важливіших спорудах. То “… на об’єкт завезені необхідні матеріали, є кваліфікована бригада майстрів, але роботи не ведуться через заборону провадити їх керівними працівниками району”. І, врешті, відвертий цинізм: „Питання про зберігання дерев’яних гуцульських храмів спірне і не терпить волюнтаризму. Для нас це передусім політичне питання – у силу специфіки західноукраїнських земель”.

Отак виглядала на опублікованому тоді чорно-білому знімку із лиховісними небесами ця монументальна споруда: з обваленим двосхилим дахом і підшивною стелею північного крила, аж ніби зіщулена від протікання дахів і шатра, згорблена і зчорніла – мов заніміла доля цього гірського куточка рідного краю.

Такою вона була ще п’ять років тому. Вдивлялася тепер і потерпала, чи впізнаю.

– Ось у цій оселі ключі, то й проведуть, – відповіла на мої розпитування стримана гуцулка і вказала на добротну, як і всі тутешні помешкання, садибу.

Невдовзі в супроводі двох статечних горян – Михайла Ганцяка, заступника голови церковної десятки та паламаря Миколи Юріяка ступили на церковне подвір’я. Справді, важко порівняти. Відроджена споруда ніби повищала, пострункішала. Замість колись пітьмавої, просякнутої вільгістю пустки, інтер’єр сяяв позолотою на вигадливому різьбленні, поміж численних, відтворених за оригінальним малярством, святців. Повсюдно – вишиті тутешніми майстринями гуцульськими орнаментами рушники, серветки, обруси. Праворуч іконостаса запис: „Сіє крило окраси иждивєгамь своемь Олекса Томынъ, съ женою своєю Анною…” А з протилежного – „Крило офірував Семчук Петро. 1990 рік”.

– Авжеж, – розповідали господарі, – храм відроджували за давньою традицією, усім миром, громадою. Люди давали, що могли й скільки могли, бо не чужі тут, не заїжджі. Заздалегідь загототовл ял и добротну деревину, бруси, ґонт для покрівлі. Сподівання, що храм воскресне, завжди жило серед людей, в усі часи…

Цікаво порівняти: фактичний кошторис ремонтно-реставраційних робіт, за даними відділу в справах архітектури й будівництва Івано-Франківского облвиконкому, проти сподіваних у 1987 році шістдесяти тисяч становив понад сто тисяч карбованців. А ще, попри те, скільки власної праці й коштів уклали селяни! Приміром, дві малі люстри, закуплені у Львові, обійшлися по п’ять тисяч карбованців, а велика – з тернопільської “Ватри” – у сім тисяч громадських грошей. Щира дяка і Юрію Княгиницькому, голові колгоспу, який підтримував морально й матеріально: виділив двадцять сім тисяч карбованців на дзвони – чотири їх придбали на воронезькому „Літмаші”. Шкода, що будень, – не пощастило почути їх передзвону.

Слухала розповідь сільських мешканців про наболіле й пережите і переймалася почуттям певності в невідворотності справедливого завтра.

Так, мабуть, розпростується правда над кривдою.

Восени 1990 року на храмовий празник церкву освятили. Плакали з радості люди й не ховали облич. Суголосний передзвін плив над горами й долами, вістуючи про віднову гуцульського храму, незмарновані офіру й віру, відродження храму душі.

Світлини Сергія Михальчука

Джерело: Пам’ятки України, 1992 р., № 2-3, с. 23 – 26.