Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!

Богдан Хмельницький

?

2011 р. Бджільницька Мекка у відходах

Марина Ткачук

Дата: 28.04.2011

Село Митченки, що на Чернігівщині, нічим особливим, здавалося б, від інших українських сіл не відрізняється: ті ж незаасфальтовані, неосвітлені вулиці, бабусі обабіч дороги на лавках, всюди – занепад. Але саме тут, у Митченках, ще кілька століть тому, відбувалися події історичної ваги. У цьому селі жив гетьман Пилип Орлик, тут народився його син Григорій, яким пишається Франція.

Тут з’явився на світ один із найвидатніших науковців світу – Петро Прокопович, винахідник рамкового вулика. Тут він створив першу в Європі пасічницьку школу, звідси почала розростатися його найбільша в Європі пасіка.

Саме приміщення пасічницької школи до наших днів не збереглося. І найприкріше, що місце, на якому вона стояла, перетворили на смітник. Але в Митченках живуть ентузіасти, які ще пам’ятають, як виглядало те приміщення. Небайдужі митченківці мріють, що колись на місці історичного закладу наведуть лад. «УМ» вдалося знайти місцевого мешканця – Івана Заліського, який чи не єдиний зберіг детальні креслення школи Прокоповича – ними він поділився з нами.

«Із цього приміщення я не вилазив упродовж 15 років – усе перекреслив у деталях», – каже 72-річний вчитель фізики. Івану Степановичу цей смітник – наче рана на серці. «Через два роки Україна прийматиме Міжнародний конгрес бджолярів, з’їдуться пасічники з усього світу, – каже Іван Заліський. – Я не вірю, що вони не захочуть приїхати сюди. Адже Прокоповича, якому належить визначний винахід людства, цінують в усьому світі. Уявляєте, якщо вони побачать тут таке…»

Липи, які пам’ятають Пилипа Орлика

Іван Заліський у Митченках, що у Бахмацькому районі, за сiм кілометрів від Батурина, знає кожен камінь – народився і виріс тут, пам’ятає ще перекази про видатних односельців від своєї бабусі. Везе нас місцевий «митченкознавець» на найбільш загадкову й знамениту вулицю на околиці свого села – колишньої Шкодинці.

«Як відомо, Іван Мазепа проживав у гетьманській столиці Батурин, – починає свою розповідь Іван Степанович на чималій галявині. – Його заміська резиденція знаходилася у Поросючці – звідси за 15 кілометрів, серед дубових і липових гаїв. Їздив Іван Мазепа туди саме по оцій дорозі, що ми на ній стоїмо, – тоді іншої не існувало. Його найкращий друг і кум Пилип Орлик жив на цьому місці. Отам, де зараз бачите купу хмизу, стояв його будинок.

Пам’ятаю в дитинстві (було це у 1946 році) при мені засипали підвальне приміщення від того будинку усіляким мотлохом і зрівняли iз землею. А оці липи – залишки липової алеї. Вони ще пам’ятають Пилипа Орлика. Саме тут народився син Пилипа – Григорій Орлик».

Російсько-шведська війна, трагедія Батурина змусили тікати Пилипа Орлика з родиною. Звідси, кажуть, він вивіз 30 возiв коштовностей. Але під час переправи через Дніпро все пропало. Далі були Бендери, злидні, перша Конституція. Орлики потрапили до Франції, де Григор зробив чудову військову кар’єру, дослужився до генерала, знався з Вольтером і був своїм у Версалі. На його честь, до речі, назвали аеропорт Парижа «Орлі».

У Митченках Пилип Орлик про себе нагадав нещодавно. «У вересні минулого року на тому місці, де, бачте, лежить тепер та каменюка і гілки стирчать, провалилася земля, – веде далі екскурсію пан Іван. – Сусіди почали палицi пхати – у два боки якісь довгі ходи. Швидше за все, підземна траншея. У часи Мазепи було модно їх робити – у Батурині теж відомо багато підземних ходів. Я повідомляв про знахідку в музеї – бахмацький, батуринський. Кажу: хай же археологи приїдуть і роздивляться, що воно таке. Але ніхто цим не зацікавився – нуль реакції. А сусіди поставили в ту траншею палиці й каменюку, щоб ніхто не в’їхав».

Прокопович годував медом імператорський двір

Інший видатний мешканець цієї вулиці – Петро Прокопович. Народився він у Митченках у 1750 році в родині священика Іоана Прокоповича. Петру Прокоповичу судилося стати всесвітньо відомим бджолярем-винахідником. А перше знайомство із бджолами в нього відбулося на пасіці молодшого брата Федора. І відтоді бджоли стали головною метою життя колишнього військового.

«Уже за кілька років Петро Прокопович купив тут землю і мав 450 вуликів. Стояла та пасіка якраз отут, перед тими вербами, у кінці вулиці, – показує Іван Степанович. – Тоді ще бджіл тримали в дуплянках. І щоб забрати мед, спершу потрібно було викурити, знищити бджіл. Прокопович думав над тим, як створити більш гуманний спосіб медозбору.

Старі бджолярі мені колись розказували, що Прокопович тримав, окрім дуплянок, ще й так звані мати – циліндричної форми вулики, які виготовлялися з такого собі житнього килиму (Прокопович помітив, що дикі бджоли селяться під покрівлею з жита). А потім Прокопович здогадався зробити вулик у формі паралелепіпеда, чотирикутної форми. Це і було поштовхом до створення дерев’яного вулика. Свій всесвітньо відомий винахід – втулковий, або рамковий, вулик і розподільну рамку до нього – Прокопович зробив у 1814 році. Відтоді медозбір робиться без знищення бджіл. Це було революційне відкриття у бджільництві».

Справа Прокоповича розвивалася, і виникла потреба в бджолярах-помічниках. Так у Петра Івановича з’явилася ідея організувати пасічницьку школу. «Коштів у нього на це не було, тому Прокопович написав «прошеніє» до російського імператора – просив дати позику в обмін на мед і віск для імператорського двору, – каже Іван Степанович. – Так він отримав кошти, а царська сім’я – мед від Прокоповича».

До школи бджолярів їхали навіть італійці

А в 1828 році до села Митченки з’їхалося духовенство, представники влади – відкривати першу в Європі пасічницьку школу, до якої могли вступити всі охочі. Для школи розробили статут. Курс навчання передбачав спочатку два роки, потім його збільшили до трьох. Прокопович був головним наставником, педагогом і директором.

«Ви знаєте, чим Прокопович був унікальним? Майже кожен фахівець старається зберегти секрети свого успіху, спеціальності – нікому їх не видає. А Прокопович казав своїм учням: «Я не утаю перед вами жодного свого знання про бджіл». Так і було», – каже Іван Степанович. При школі, окрім пасік, були виробнича майстерня, де учні самі майстрували пасічницьке приладдя, чудова бібліотека й велика плантація медоносних рослин. А взимку учні навчалися читанню, письму, арифметиці, етиці.

Поряд із пасічницьким ремеслом у школі вивчалися основи садівництва, шовківництва, городництва та столярної справи. Вчитися до Прокоповича приїжджали з усього світу – з Грузії, Польщі, Чехії, Угорщини Німеччини та Італії. Загалом проіснувала школа 52 роки (23 з них – за життя її засновника) – працювала вона спочатку в Митченках, а потім Прокопович переїхав разом зі школою у Пальчики, лишивши господарем у рідному селі зятя Костянтина Мельника. За час існування школи її закінчило 566 осіб.

Тарас Шевченко, який добре знався із Прокоповичем, після першого відвідування пасіки Петра Івановича під враженням нарік її «великим бджолиним заводом», а у своїй повісті «Близнюки» Кобзар називав Прокоповича великим бджолярем.

Замість школи – колгоспний клуб

Зараз місце колишньої пасічницької школи неприємно вражає – тут «красується» місцевий смітник. «Будинок простояв до 1975 року, а тоді його розібрали на дрова, – розповідає Іван Степанович. – Як прийшли сюди «совєти», то в приміщеннi облаштували колгоспний Будинок культури: тут п’єси ставили, гуртки самодіяльності працювали, навіть, пригадую, кіно крутили. Із цього будинку я не вилазив із 1946 по 1960 роки. Хіба що вдома спав. І тому дуже добре все пам’ятаю.

Схему всіх приміщень школи я перекреслив своїми руками (Іван Степанович демонструє свої креслення. – Авт). Помилка на малюнку – хіба що в кілька дециметрів. Ні в кого, повірте, подібної схеми ви не знайдете. Сам будинок був дерев’яний, розміром 10 на 20 метрів. Зовні був облицьований цеглою, мав троє вхідних дверей, 14 вікон, сім кімнат і дві зали. Було ще тут підвальне приміщення з п’ятьма відсіками, якi розділенi арками. А ще у школі був балкон та чимала тераса».

Іван Степанович згадує, що після Прокоповича тут ще лишилася крита стодола, де зберігалися вулики, – її 1948 року розібрали. Була ще клуня, побудована самим Прокоповичем, але вона 1946 році під час грози згоріла – влучила туди блискавка. За місцевими легендами, це сталося тому, що в цьому місці Прокопович закопав коштовності. Чоловіком став справді небідним – мав, як відомо, найбільшу пасіку в Європі – понад 10 тисяч вуликів.

Хату Прокоповича купили за банку фарби

На вулиці Шкодинці (тепер це вулиця Мельникова) лишився будинок, у якому мешкав Прокопович, а згодом – зять та нащадки знаменитого бджоляра. Теперішній мешканець блакитно-білого будинку Володимир Михайлович Садівничий знає, у чиїй оселі живе. «Цей будинок належить нашій родини з 1960-х років. Коли купували хату, й дізналися, що тут свого часу жив Прокопович», – розповідає Володимир Михайлович. Він запевняє, що в селі своїм іменитим земляком пишаються. А сам Володимир Михайлович ще й пасіку тримає – мовляв, сам Бог велів у такому обійсті.

Пригадує пан Володимир, як минулого року до них навідалося кілька десятків бджолярів з усієї України – з’їхалися з нагоди 250-ї річниці з дня народження Прокоповича.

Навідувалися до оселі Прокоповича й родичі великого бджоляра. Іван Заліський розповідає, що з колишньої хати Прокоповичів його нащадків виселили під час розкуркулення. «А влітку 1992 року сюди приїхала легкова машина, з якої вийшли дві бабусі… Одна старенька підійшла он до тієї груші, обіймає її, і голосить: «Моя рідненька, я ж тебе ще малою садила…».

Виявляється, це Муся і Люся, праправнучки Прокоповича, яких разом із родиною виселили ще в 1930-х роках. Жінки пішли до хати, знаючи, що тут проживав їхній прапрадід. Просили продати – натомість обіцяли купити іншу хату. Але з господарем не домовилися».

Збереглася в селі ще й хата, де народився Петро Прокопович. Проте музейникам вона не цікава – немає тут жодної меморіальної таблички. «Нині тут живе колишній вчитель фізкультури, вiн не місцевий, – каже пан Іван. – Раніше вона була покрита залізною бляхою, тепер перекрили шифером. З чого хата зроблена – хто його знає. Але простояла більше 250 років – колись будувати вміли». У селі люди пам’ятають, що цю хату новий господар свого часу купив за банку фарби.

Знайшли ми у Митченках і нащадка Петра Прокоповича. 82-річний Костянтин Іванович Корнач (по матері – Прокопович) iз дитинства знав, хто його прапрадід. «Я Прокопович у шостому поколінні, – розповідає Костянтин Іванович. – Мій дід, ветеринар, який прожив до 90 років, добре знав Великдана (сина і послідовника Прокоповича), зятя його Мельника, розказував і про самого Петра Івановича багато. Але я був малий тоді, ще й не дуже дослухався.

Пам’ятаю, дід успадкував пасіку, займався нею постійно. Я теж біля бджіл ходжу років 30. А ось мої діти вже не цікавляться…» Костянтин Іванович, який свого часу працював директором Будинку культури, теж збирав матеріали про свого відомого пращура – організував стенд про Прокоповича. Запрошували його й на урочистості до столичного інституту бджільництва, подарували на пам’ять заповіт бджоляра, написаний Прокоповичем.

До речі, із Митченків, кажуть селяни, до Київського музею бджільництва свого часу вивезли унікальний експонат – вулик-дуплянку, який знайшов у клуні хтось зі старожилів. А з особистих речей Прокоповичів збереглося хіба що старовинне дзеркало дочки Прокоповича – воно теж прикрашає один із музеїв.

«Про мого сусіда знає Канада, але не Київ»

Сподіваються небайдужі митченківці, що на їхнє село звернуть увагу, вшанують видатних односельців. «Про мого «сусіда» Прокоповича – моя пасіка від того місця, де стояли його вулики, метрів за 120, – знає весь світ, – каже Іван Степанович. – У Києві, мабуть, не відають, що є таке село Митченки, але в Канаді знають, що в нашому селі народився чоловік, який входить у десятку найвизначніших науковців світу. Домогтися того, аби пам’ять про наше село не пропала, – для мене справа честі».

Пан Іван пригадує, як ще недавно на місці пасічницької школи планували поставити пам’ятний знак – навіть камінь величезний привезли: «Колодязь отой встановили, калиною збиралися обсадити. Але все затихло. Думаю, якби Ющенко був і далі при владі, уже зробили б… Новій же владі це не цікаво. Але треба ж пам’ятати, що через два роки в Україні відбуватиметься Всесвітній конгрес бджолярів, із 80 країн світу приїдуть пасічники. І якщо вони побачать цей смітник, буде дуже соромно за нашу державу…».

У Пальчиках з могили Петра Прокоповича вкрали його бронзовий пам’ятник

Петро Прокопович, будучи нащадком давнього козацького роду, великим любителем і знавцем української старовини, заповів себе похоронити біля власної пасіки. Там, у полі, навпроти села Пальчики, на автомобільній трасі Київ-Москва кілька років тому Петру Прокоповичу встановили бронзовий пам’ятник. Однак нещодавно він зник.

«Оце осоромилися на всю планету», – резюмують мешканці Митченків у розмові з кореспондентами «УМ». Місцеві переконані: працювали мисливці за цінним металом, адже пам’ятник вагою 300 кілограм – непоганий улов. Зрештою, вивезти таку чималу скульптуру – не така вже й проста справа. Зловмисників досі шукають.

Із перших вуст

Віктор Ющенко, Президент України 2005-2010 років:

«Найближчим часом я звернуся до Президента України Віктора Януковича щодо видання указу про проведення Апімондії-2013, Всесвітнього конгресу бджолярів, який прийматиме Україна. Там я визначений як керівник Конгресу. Уже з 2012 року ми матимемо план (до жовтня його підготуємо) із підготовки до Апімондії-2013. І Митченки я вже включив у той план.

Буде багато зроблено: починаючи від доріг, закінчуючи створенням музею. Адже дуже важливо, щоб там, де була колись пасічницька ферма Прокоповича, створити музей. Ми маємо закріпити пам’ять про його винахід як світовий, як винахід, котрий приніс революцію пасічництва.

Експонати для майбутнього музею ми знайдемо: у Києві є гарний Музей бджільництва, який міг би поділитися експонатами. Я із власного музею багато що міг би передати: у мене є експонати, яким по 100-200 років – це унікальні речі. Думаю, що довкола цієї справи ми могли організувати чималий гурт небайдужих людей».

Дзвоноливарний завод і зерносклад, якому 200 рокiв

Митченки цікаві ще й тим, що тут у кінці XIX ст. працював дзвоноливарний завод – їх у Російській імперії було 25. Із 1836 по 1917 рік у Митченках виливалося від 30 до 35 дзвонів різних розмірів – від 30 до 300 пудів. Гордістю села був і зерносклад, який місцеві мешканці називають «Хамазин». Побудований у 1805 році, він зберігся досі, – подібних споруд в Україні одиниці.

Джерело: “Україна молода”