2006 р. Тканини в Київській Русі (за матеріалами збірки Національного музею історії України)
Любов Клочко, Людмила Строкова
На землях України початки ткацтва сягають доби неоліту, тобто VIII-VII тисячоліть до н.е. Кожна епоха мала свої досягнення: у способах одержання ниток і текстилю, у фарбуванні й оздобленні їх. Засвідчують це археологічні знахідки. їхній аналіз розкриває окремі сторінки в історії ткацтва і, зрештою, дедалі більше наближує нас до з’ясування загальної картини формування й розвитку ремесел, мистецьких традицій, пов’язаних з таким значним надбанням культури, як текстиль.
Фахівців з історії текстилю цікавлять найменші клаптики чи окремі ниточки. Однак специфіка матеріалу така, що через його погану збереженість із тих залишків інколи неможливо дістати щонайменшої інформації. Нині запроваджуються нові дослідницькі методики: електронна й світлова мікроскопії, рентгенфлуоресцентний (РФА) і хімічний аналізи тощо. Отже є можливість розширювати джерельну базу, і об’єктами вивчення стають навіть елементи, що не підлягають реставрації. Технологічні нововведення дають змогу виявити невидимі оку індивідуальні риси кожного клаптика, надто сировини, з якої він виготовлений, його будову, а також: засоби декорування, барвники тощо.
У зібранні Національного музею історії України значне місце посідає колекція пам’яток з поселень і могильників давньоруського часу. Розгляньмо знахідки з некрополя городища Шаргород, що міститься на березі річки Гороховатки поблизу села Шарки Рокитнянського району Київської області [1]. Його пов’язують з літописним містом Торчеськом – столицею осілих тюркських племен. На початку минулого століття розкопки некрополя провадив відомий археолог В. Хвойко. Він зафіксував у могилах рештки оздоблених золотом і сріблом стрічок, поясків, начільних пов’язок, прикрас комірців і рукавів, тканих смуг для облямовування одягу та інші фрагменти тканин різного ґатунку. Зокрема В. Хвойко зазначав, що „на черепі одного кістяка знайдено парчеву пов’язку, шиту золотом, біля стегна – парчевий пояс зі срібними бляшками” [2]. Про те, кому належали ці та інші речі, дослідник повідомив узагальнено, не дав він і докладного опису розташування їх in situ. Але й без таких відомостей ці вироби, що ввійшли до збірки текстилю Національного музею історії України, є носіями важливої для істориків інформації.
Реставрацію й визначення технологічних характеристик тканин виконали спеціалісти Харківського науково-дослідного виробничого об’єднання „Монокристал” (Т. й А. Долуди) і Національного науково-дослідного реставраційного центру (Н. Бредіс та С. Давидова).
Перший етап роботи – дослідження сировини, з якої виготовлено тканини. Візуально це зробити важко (а надто, коли мова йде про зразки, ще не реставровані), проте завдяки застосуванню світлової і електронної мікроскопії, використанню хімічних реактивів вдалося виявити структуру і встановити специфічні показники протеїнового (шовк) і рослинного (льон) волокон [3].
З писемних джерел відомо, що в Київській Русі були такі тканини, як фофудія, оловіри грецькі, оксамити. Досить часто трапляються згадки про саміт і паволоки. Так, у записах за 1075 рік літописець відзначив, що князь Святослав разом із золотими виробами, якими він хвалився перед німецькими послами, демонстрував і „паволоки” [4]. Науковці не одностайні у визначенні названих тканин. Але всі згодні, що йдеться про дорогий текстиль. Його можна було купити за високу ціну, одержати як винагороду, дарунок або здобути як трофей під час військових походів. Він був мірилом вартості інших товарів, зокрема рабів. Так, відповідно до угоди, яку князь Ігор 945 року уклав з Візантією, раба можна було придбати за два ошатні плаття або за два шматки тканини, достатні, щоб пошити одяг [5].
Відомості про текстиль, з якого виготовляли парадне вбрання князів і придворної знаті, донесли до нас пам’ятки образотворчого мистецтва. Приміром, на фресках Софійського собору в Києві, на мініатюрах Святославового „Ізборника” відтворено образи членів князівських родин у шовковому одязі з яскравими орнаментами. Мистець ретельно передав ознаки коштовної парчі – тканини, яку виготовляли, вживаючи золотну нитку (прядене золото) [6].
Зупинімося докладніше на цьому дивовижному здобутку ткацької культури. Золотні нитки (нитки-„сухозлітки”) вміли виготовляти, як свідчать археологічні знахідки, ще в І тисячолітті до н.е. [7], хоча довгий час вважалося, що прясти золото навчилися не раніше XI століття спочатку на Кіпрі, а потім у Візантії [8]. Процес виготовлення полягав у накручуванні на стрижневу нитку, шовкову чи лляну, золотої стрічки. У кіпрських майстернях використовували льон і тоненькі стрічечки, вирізані з аркушевого золота, розкутого на серозній оболонці кишок тварин. А для візантійських ткачів за матеріал правили шовк і позолочена срібна фольга або золотий стоп на основі срібла. Смужки для прядіння були товстіші, ніж золоті, тому їхні витки хоч і лягали близько один біля одного, але між ними все ж таки лишалися проміжки, щоправда, майже непомітні [9]. Згідно з писемними джерелами, до X століття Візантійська держава мала монопольне право на продукцію ремісників, що спеціалізувалися на дорогих тканинах. Вивіз цих виробів було обмежено. Такий висновок можна зробити з писемних джерел. Зокрема в уже згадуваній угоді 945 року йдеться про заборону купівлі паволок [10]. Одначе купці потроху вивозили цей чудовий текстиль. А в 11 – 12 століттях сталися зміни: шовки вже носили не тільки люди, що належали до феодальної верхівки, а й до нижчих соціальних верств. Це підтверджують знахідки в могилах сільських і міських жителів: здебільшого декоративні елементи – тасьма, пояси. Ними оздоблювали святкове вбрання, пошите з льону, вовни, коноплі.
Усі фрагменти текстилю з розгляданої збірки поділяються на дві групи: виткані зі скручених і з нескручених ниток. Досвід вивчення давнього ткацтва дає підстави для висновку, що у візантійських робітнях використовували тонкі скручені нитки. Деякі види тканин мали основу з сильно скручених ниток, а піткання – з прядива [11]. Серед зразків з Шаргородського [тобто Шарківського] некрополя переважають експонати візантійського походження. Це різні типи тасьми й саржі (одношарової і двошарової).
До музейної колекції належать кілька зразків тканин зі слабо скручених ниток, неоднакових за товщиною (іл. 1). На наш погляд, елементарним волокном у нитках є дикий шовк. Такі самі клаптики виявлено під час дослідження текстильних решток із садиби Десятинної церкви в Києві [12].
Виготовлення шовку має надзвичайно давнє коріння. У Китаї його почали культивувати ще в II тисячолітті до н.е. Але і тоді, і пізніше в Середній Азії, Індії та інших регіонах, крім спеціально вирощених коконів, досить широко використовували волокна дикого шовку.
Звернімо увагу на смужку з непряде-них шовкових волокон (іл. 2). Жмутки їх покладено щільно один біля одного й скріплено смолою ясного кольору (природного походження). Стрічку обшито вузенькою „кіскою” із золотних ниток. На поверхні стрічки – гаптування золотними нитками й трунціалами (спіральками з круглого в перерізі дроту). Можливо, перед нами текстиль, витканий у виробничих центрах Середньої Азії. Особливості використовуваного в Ірані прядива описали М. Фехнер та А. Ієрусалимська. Вони зазначають, що серед-ньоазійські майстри брали для основи й піткання товсті нескручені нитки, а іранські – тонкі слабоскручені [13].
Тепер зосередьмося на питанні структури тканини. Це ще одна складова її загальної характеристики. Будова – спосіб переплетення ниток основи й піткання – визначає зовнішній вигляд, фактуру текстилю. Є три основні види переплетень: полотняне, саржеве й атласне. Вони відомі, як показують археологічні знахідки, з прадавніх часів – в усякому разі перші два з енеоліту а третє – з доби раннього заліза.
Від цих основних схем переплетення ниток походить безліч варіантів. Як свідчать матеріали археологічних розкопок, уже на початку І століття н.е. ткачі вміли виготовляти подвійну, чи двосторонню тканину складної саржевої будови [14]. Такий текстиль має дві основи і два піткання. Одна основа (корінна) „працює”, тобто переплітається з нитками піткання, а друга – вільно лежить між ними (вона потрібна, щоб зробити тканину цупкішою і міцнішою). Візантійські ткачі працювали в техніці „саржевого піткання”. У їхніх тканинах на лицевій поверхні переважають нитки піткання, а в продукції середньоазійських майстрів – нитки основи [15].
У колекції Національного музею історії України зберігаються рештки шовку полотняного переплетення, де нитка основи переплетена ниткою піткання, а також тонкої саржі, модель якої можна виразити формулою 1:3 (одну нитку основи перекривають три нитки піткання). Щодо цього, наприклад, привертає увагу вже згадувана смужка з поліхромним орнаментом (іл. 1). Це двошарова саржа, в якій візерунок утворений за допомогою зміни піткання, але на лиці ниток основи майже вдвоє більше, ніж піткання, що є ознакою тканини східного (властиво – середньоазійського) походження.
Зразки давньоруського текстилю, наявні в запасниках багатьох музеїв, переконливо доводять існування значного попиту на стрічки, прикрашені орнаментами із золотних ниток. Серед знахідок окрему групу становить золототкана тасьма. Судячи з кількості фрагментів у різних музейних збірках України й Росії, ці текстильні вироби посідали провідне місце серед девізних товарів [16].
Стрічки ткали, мабуть, використовуючи спеціальне приладдя – своєрідний мініатюрний верстат. У Візантії орнаментовані смужки виробляли з двох основ (тоненької скрученої пряжі) й двох піткань – шовкового (з нескрученого прядива) та золотного [17]. Золотні нитки щільно лягали одна біля одної на лиці тканини, формуючи найчастіше геометричні фігури, проте є й зразки зі складними візерунками, рослинними мотивами.
З-поміж пам’яток із Шаргородського могильника особливо вирізняються відрізки тасьми з характерним малюнком – „паркетним” орнаментом (іл. 3). Ці декоративні смужки, можливо, використовували як начільні стрічки або начільники до головних уборів.
Назагал орнаменти, якими прикрашали начільні стрічки, обшивки комірців, рукава, сповнені символіки язичницьких уявлень: зображень дерева життя, птахів, сонячного кола тощо. Такі образи бачимо й на браслетах, сережках та інших прикрасах. Вони відображають прадавні вірування й естетичні уподобання людей.
Майстрині Київської Русі володіли цілим арсеналом прийомів гаптування золотними нитками. Вишивальні техніки „на прокол”, „уприкріп” давали змогу вкрити поверхню стрічки майже суцільним шаром так, що вона скидалася на золототканну тасьму. Дослідники текстилю одностайні в твердженнях про те, що вишивку виконували на довізному шовку місцеві жительки.
Вишивання – так само дуже давній вид творчості [18]. За часів Київської Русі функціонували школи (як правило, при монастирях), у яких дівчаток навчали цього мистецтва [19]. Техніка гаптування „на прокол” мала поширення в Х-ХІ століттях. Вишивальниця за допомогою кістяної проколки розсувала ниточки тканини і в утворені дірочки дуже обережно просовувала золотну нитку – на зворот і лице. При цьому на звороті стібки робили малими (через 2-3 ниточки). Досконаліший метод, сама назва якого розкриває спосіб вишивання – „прикріп”: на поверхню тканини, згідно з малюнком, клали стібки з обплетених металом ниток і кожний закріплювали тоненькою шовковою ниточкою. Аналіз фрагментів текстилю з колекції Національного музею історії України показав, що їх декоровано саме так (іл. 4, 5). Імовірно, ця технологія з’явилася в XII столітті [20].
Окрім декоративних швів, за допомогою яких створювали суцільні настили, застосовували ії прості – „контурні”: „вперед голкою”, „стеблинковиії”, „тамбурний”, їх використовували і для прикрашання, і для наведення малюнка, позначення елементів орнаменту, що заповнювали золотнпми нитками. У розглядати збірці є клаптики шовку, вишиті тамбурним і стеблинковим швами. Очевидно, майстрині вирізали смужки, гаптували їх, а потім уставляли у шви лляного чи вовняного одягу (іл. 6).
Із золотних ниток плели також тасьму у вигляді „кіски”. Нею обшивали стрічки, що було додатковим засобом оформлення (іл. 2).
Серед решток текстилю з Шаргородського некрополя є такі декоративні вироби, як смужка з лляних ниток, плетена гачком, і вузенький шовковий шнурочок з грушуватими підвісками з тієї самої сировини (іл. 7, 8). Це унікальні знахідки. Особливо цікава технологія виконання підвісок – її можна порівняти з макраме. Етнографічні джерела свідчать, що такими прикрасами жінки оздоблювали головні убори (наприклад, на Поділлі).
Примітки
1. Шендрик Н.І. Довідник з археології України: Київська область. – К., 1977. – С. 104.
2. Хвойко В.В. Городища Среднего Приднепровья: Их значение, древность и народность // Труды XII археологического съезда. – Москва, 1905. – т. 1. – С. 40.
3. Волокно елементарне – тоненькі ниточки різного походження: тваринного, рослинного, мінерального.
Нитка (або прядиво) – продукт процесу прядіння, тобто з’єднання так званих елементарних волокон. У процесі прядіння їх скручували вліво або вправо. У спеціальній літературі напрямок скручування позначають літерами Z (ліве) і й S (праве). Інколи для ткання використовували скручену нитку, тобто складене кілька разів (від 2 до 12-ти), а потім скручене (у напрямку, протилежному спряденим волокнам) прядиво.
Волокна шовку вирізняються значною довжиною: 400-1200 м (хоча бувають і значно коротші). З них виробляли прядиво. Для ткання його складали кілька разів і скручували. Таким чином діставали нитки різного гатунку.
4. Полное собрание русских летописей. – Москва, 1962. – Т. I. – Вып. 1. – С. 198; Т. II. – Вып. 1. -С.187.
5. Фехнер М.В. Шелковые ткани в средневековой Восточной Европе // Советская археология. – 1982. – № 2. – С, 58.
6. Полное собрание русских летописей. – Т. I. – Вып. 1. – С. 198: Т. II. – Вып. 1. – С. 187.
7. Рештки текстилю із золотними нитками зафіксовано також у похованні І століття н. е. в кургані Соколова Могила (Миколаївська обл.). Збереглися спіралі з тоненьких золотих стрічок, намотаних навколо шовкових ниток. Вони мають вигляд золотих трубочок, оскільки витки лягають один на одннй.
8. Фехнер М.В. Шелковые тканн… – С. 57; Елкина А.К. О тканях и золотном шитье из Соколовой Могилы // Ковпаненко Г.Т. Сарматское погребение I в. и. э. на Южном Буге. – К., 1986. – С. 132 – 135.
9. Елкина А.К. О тканях и золотном шитье… -С. 134.
10. Полное собрание русских летописей. – Т. I. – Вып. 1. – С. 49; Т. II. – Вып. 1. – С. 39.
11. Фехнер М.В. Шелковые ткани… – С. 63.
12. Клочко Л., Бредіс Н. Дослідження текстилю // Церква Богородиці Десятинна в Києві. – К., 1996. – С. 105. – Рис. 4, 5.
13. Фехнер М.В. Изделия шелкоткацких мастерских Византии в Древней Руси // Советская археология. – 1977. – № 3. – С. 132, 136; Иерусалимская А. А. К сложению школы шелкоткачества в Согде // Средняя Азия и Иран. – Ленинград. 1972. – С. 8.
14. М. Фехнер уважала, що двобічну саржу почали виробляти не раніше від V століття н. с. Про це писали й інші автори, які не мали інформації про археологічні знахідки. Фрагменти такої тканини зафіксовано в похованні І століття н. є. (курган Соколова Могила). Див. також: Елкина А.К. О тканях и золотном шитье… – С. 132.
15. Фехнер М.В. Шелковые ткани… – С. 61.
16. Фехнер М.В. Изделия шелкоткацких мастерских… – С. 132.
17. Там само.
18. Археологічні розвідки дають підстави припустити, що різні прийоми вишивання знали представники племен, які замешкували землі сучасної України ще наприкінці II тисячоліття до н. є.
19. Новицька М.О. Гаптування в Київській Русі: (За матеріалами розкопок на території УРСР) // Археологія. – 1965. – Т. XVIII – С. 30, 31, 35. 36. – Табл. 1,3: II, 4,5, 8.
20. У техніці „уприкріп” вишито візерунок на платті сарматки (І ст. н.е.), поховання якої дослідили в кургані Соколова Могила.
Джерело: Пам’ятки України, 2006 р., № 3, с. 12 – 17.