2010 р. Овруч. З чистого аркуша

Вадим Войтик

Дата: 21.10.2010

Поліський Овруч – це, звичайно, не індійський Варанасі, який старіший за історію, за традиції, за легенди і виглядає удвічі старішим, ніж все це разом узяте за влучним виразом Марка Твена. І тим не менше, за вітчизняними мірками місто прадавнє, засноване ще в дохристиянську епоху Русі.

Скромні мешканці міста погоджуються вважати 977-й за рік заснування Овруча. (На відміну від жителів того ж Коростеня, які свідомо докинули собі ще років з 200 до першої згадки.) За Іпатіївським літописом на древлянщині творилося от таке: “В літо 6485. Поиде Ярополкъ на Олга, брата своего, на Деревьскую землю…. И побігъшю же Олгови с вои своими в городъ, рікомый Вручий… И вшедъ Ярополкъ в городъ Олговъ…”

Цим подіям присвячено гравюру 20-літнього Тараса Шевченка.

Вручий, він же Вручай, він же Овручев – так називали тоді містечко. Древлянський князь Олег Святославович, якого замочив рідний брат, Ярополк, мав Овруч за столицю. А ще давніше підкорювала Вручий легендарна княгиня Ольга. Чим та історія закінчилась для древлян – ви, певно, пам’ятаєте.

Коротше кажучи, зрозуміло, що крупне поселення на момент тої першої згадки існувало не десять років, а може і не сто. Столиця мала укріплений замок на пагорбі, обнесеному валом з брусами. На замковій горі жив князь зі своїм корупційним оточенням. Під горою до фортечних укріплень тулились хатки простих людей.

За рік після хрещення киян у Дніпрі, непокірних древлян хрестять у Норині. В честь такого діла мало не за особистої участі Володимира Великого в останні роки X століття будується дерев’яний золотоверхий храм святого Василя.

Сто років по тому, за князювання Рюріка Ростиславовича будується новий кам’яний собор. Храм, скоріше за все, будує придворний зодчий князя Петро Милоніг. Візантійська за формами церква відрізнялась ще й прогресивними технологічними рішеннями. Скажімо, для покращення акустики до стін було вмуровано глиняні голосники.

Тим часом на Русь посунули татари. Овруч вщент знищують орди в 1240-му, потім ще раз, і ще. Після входження до складу Галицько-Волинського князівства місто дещо попустило, але вже литовське військо князя Гедиміна знову руйнує Овруч.

Щоразу грабується та нищиться храм. Десь з середини XIV ст. церкву вже не відбудовують і до початку XX ст. на її місці – руїни. Лише тоді за рішенням синоду починається збір коштів «на восстановление». Зібрали понад 100 тисяч рублів золотом!

Проект складає архітектор Олексій Щусєв, автор багатьох церковних будівель, а також мавзолею Леніна та будівлі КДБ на Луб’янці. Для відбудови використовуються найнадійніші залишки первісних стін. Цеглу виготовляють відповідно до знайдених взірців.

Саме після Овруча про Щусєва почали говорити, як про представника неоруського стиля в архітектурі, котрий поєднує мотиви давньоруського зодчества з тонкою і творчою стилізацією прототипу.

Поруч під орудою помічника Щусєва, Володимира Максимова, будується жіночий монастир. На відкриття комплексу прибуває особисто цар Микола II. Здається, це був перший (і останній) візит монаршого рівня до Овруча з часів Рюріка.

Як я вже згадував, в середині XIV ст. Овруч бере собі литовська корона. Сильно підтоптану фортецю в 1399-му захоплює хан Єдигей. І лише після того литовська влада приділяє увагу відбудові укріплень. Овруч стає центром староства. Розвивається торгівля – місто стоїть на шляху на захід.

Новий, ще більш укріплений замок постає в 1506-му. Церква Василя, як свідчить опис 1519-го року, вже зопсована и разбита.

“З шарпетины над великим болотом, валом глубоким и острогом со сторон трох… брам воротных – 4, ден болит – 6, а три вежи великие замковые ку стрелбы велмы добрые боронити сего места.

На гори великой двор его королевской милости, полями дубовыми и ден сосновыми воколо обставленный: на том же месте потайники ден, на горе также, шарпатании, гаховницы и всяка бронь огниста замкова з кулями и порохом находятся… ку обороне на другой стороне рова, также на высокой горе, стоит каменная церковь Васильевска, кажут люде старые, была колись золотоверха, но ден от непамятных лет неприятелями огнем спалена и совсем зопсована и разбита”.

Грамотою короля Владислава IV в 1641-му Овруч наділяється Маґдебурзьким правом. Проте реальну владу мала не громада, а власник міста. (Тривалий час Овруч належав Потоцьким).

Під час Хмельниччини Овруч – сотенне місто Київського полку. Після повернення до складу Польщі на колишній замковій горі будується монастир єзуїтів. Величний костел постає в 1678-му, поруч – комплекс колегіуму.

Єзуїтський монастир після тимчасової заборони Папою ордену, переходить греко-католикам. Після 1830-го – православним, а через сто років його знищать більшовики. Цеглу буде використано на будові кінотеатру.

Відбудову храму розпочали в 1990-му. Будівля вже ніяк не нагадує про католицьке походження і є архітектурно повністю самостійною. Спасо-Преображенський собор освятили в 2001-му. Він є кафедральним для Овруцької і Коростеньської єпархії УПЦ (МП).

З кінця XVIII ст. Овруч – російська провінція, повітове місто Волинської губернії. На цей час в місті вже проживає чимала єврейська громада, переважно – хасиди. На додачу до двох церков і поки що польського костелу діють дві синагоги.

Єврейське населення продовжувало зростати аж до Другої світової. Цікаво, що й після війни, на відміну від багатьох інших екс-єврейських міст, в Овруч знову повертаються іудеї. В 1960-х тут мешкають близько двох тисяч євреїв. Громада фактично зникає після масової еміграції 1980-90-х.

Навіть з початком капіталістичної ери місто залишається надзвичайно слаборозвинутим. Будуються хіба що дрібні мануфактури – гуральні, скипидарні, лісопилки, млини. На початок XX століття жодну з вулиць не вимостили бруком. Майже всі будинки залишаються дерев’яними. Найдавніший на сьогодні будинок міста – 1910-го року зведення.

Як ви вже зрозуміли, сучасне обличчя древнього міста – зовсім не древнє. Його майдани та вулиці прикрашають численні пам’ятники радянської епохи. Особливий, закритий статус військового містечка теж дається взнаки.

Місцями здається, що ти не в Овручі, а в мертвому Поліському.

А місцями – відчувається близькість кордону.

Попри розпочату з чистого аркуша історію, місто поволі намагається скористатись своїм прикордонними статусом та древнім походженням. Настільки вдало – питання часу.