1968 р. По Україні
Г. Н. Логвин
З Низькеничей варто проїхати по селах південної Волині, спершу долиною ріки Лугу, а далі через Порицьк у села Охлопів, Квасів, Княже, Борочичі Брани на Берестечко.
Одного разу вже ранньої осені мені довелось пройти цим шляхом. Поля зеленіли молодою озиминою, а зорані на зяб – чорніли. Худоба вільно ходила по городах, де вже все було прибране. Скрізь грались діти, ніби хотіли набратись останнього сонячного тепла на всю зиму. На тлі осінніх барв села мали особливо чепурний вигляд, а пам’ятки стародавньої архітектури ніби соромливо ховалися серед невеликих гаїв, якими обсаджені цвинтарі. Волиняки дуже привітні й скромні люди, і, мабуть, ніде ліризм їхнього характеру не виявляється так виразно, як у будівництві.
Як вже сказано, чи не найхарактернішою рисою українських митців є нелюбов до шаблону і повторення. Ми не можемо вказати дві однакові ікони, дві однакові хати, дві однаковісінькі церкви. Показово, що досі на Україні не знайдемо шаблонів-прорисів для ікон та різних приписів – їх не було. Всі дослідники сходяться на тому, що творчості українського народу притаманні поєднання особистого почуття, ліризму і людяності.
Першим селом на нашому шляху буде Охлопів, що розкинулося серед садів в маленькій улоговині. На мало помітному здаля пагорбку видно маківки невеликого храму. Це Миколаївська церква, збудована в 1638 р. коштом Павла Гулевича-Воютинського. На жаль, враження гармонійної урівноваженості мас храму зіпсоване прибудовою до бабинця великого приміщення з високою незграбною дзвіницею. В плані церква повторює найбільш архаїчні типи українських тридільних дерев’яних храмів з квадратними в плані банями. Однак майстер ще не наважується застосувати новий конструктивний прийом, а наслідує старий, випробуваний довгою практикою. Бані він ставить за допомогою парусів прямо на стіни, без підпружних арок, завдяки чому маси будівлі мають вигляд компактних і присадкуватих. Ніщо не порушує їх монолітності. Три бані, мов три низенькі каплиці, приліплені одна до одної, створюють гарний силует, що запам’ятовується.
Скромний волиняк, якому чуже все показне, хотів мати такий само скромний храм, де було б затишно, як вдома. Тому і в інтер’єрі описуваної церкви немає нічого такого, що пригнічувало б людину. І невеликі розміри, і білі стіни з «живою» фактурою мурування, і невисокі напівсферичні бані – все немов наближає споруду до звичайних у народній архітектурі будівель.
В охлопівській церкві зберігається сучасний їй іконостас, близький стилем різьби до іконостасів першої половини XVII ст. Він неширокий і має п’ять ярусів через те, що зображення подій, з якими зв’язані свята, розташовані в два яруси: в одному розмістити їх не давала змоги ширина іконостаса. Різьба ще строго ренесансна, не дуже високого рельєфу і нагадує білокам’яну різьбу кінця XVI – початку XVII ст. львівської школи. Колонки діляться нешироким поясочком на дві частини – нижню, що займає третину висоти, і верхню. В нижніх частинах вирізьблено фігурно картуші з розетками, а верхні – обвиті виноградною лозою. Серед ікон виділяється намісна, але не «Одігітрія», як це буває звичайно, а «Умиленіє», що, очевидно, повторює шановану в минулому на Волині «Дубенську богоматір». Можливо, що як іконостас, так і різьблену білокам’яну каплицю з ктиторським написом виконали львівські майстри; проте це могли зробити і луцькі майстри.
Джерело: Логвин Г.Н. По Україні. – К.: Мистецтво, 1968 р., с. 167 – 168.