2017 р. Звід пам’яток України

Віктор Вечерський, Наталія Калюжна, Надія Подоляка, Євген Осадчий

Жодне з слов’янських городищ і поселень 9 – 10 ст. не можна вважати протопоселенням Охтирки, оскільки вся система розселення в цій місцевості до 17 ст. була вкрай нестабільною. Це було Дике Поле – зона переважного впливу степових кочівників. На місці первісного заснування Охтирки, на правобережжі Ворскли, у 16 – на поч. 17 ст. існував татарський юрт. Татарські впливи фіксує й етимологія топоніма: Актир тюркськими мовами означає білий камінь або білу скелю.

З поч. 17 ст. ця місцевість належала Польсько-Литовській Речі Посполитій. Поблизу проходив кордон Московського царства. 1641 на горі Ахтир, що на правому березі р. Ворскли, українські козаки під проводом польського урядника Кульчевського спорудили прикордонну фортецю Ахтирськ. Перша писемна згадка про неї датована 29 вересня 1641.

А 23 червня 1647, у зв’язку з уточненням лінії кордону між двома державами, Ахтирськ передали Московському царству. Згідно з описом у Межовому акті 1647 він був тоді дводільним укріпленням: «на горе острог дубовой стоячей, а на остроге башня проезжая, до десять башен глухих рубленых, а по мере около острогу 354 сажен». З півдня під горою на надзаплавній терасі містився невеликий посад із 48 міщанськими дворами, укріплений дубовим частоколом без башт. Ахтирськ став крайнім опорним пунктом протитатарської Білгородської «засечной черты». Як сказано в тогочасному документі «А от Белгородских крепостей вал земляной, ослон дубовый, и засеки, и тарасы и заповедные леса до Ахтырска».

1650 у зв’язку з подіями Хмельниччини в Україні Московський уряд ліквідував Ахтирський «стоялый острожек». Укріплення були знищені, але на городищі залишено сторожовий пост, будівлі якого складалися з двох хат зі сторожовою вишкою. Так завершився перший етап історії Охтирки. Згодом на місці цього знищеного укріплення виник Охтирський Троїцький монастир.

Після поразки війська Богдана Хмельницького у битві під Берестечком 1652 розпочався інтенсивний колонізаційний рух українців на Слобожанщину. Група переселенців із Правобережної України 1653 заснувала своє поселення на лівобережжі р. Ворскли, по обох берегах р. Охтирки. До цього поселення перейшло найменування «стоялого острожка» Ахтирська, знищеного 1650. Спершу громада оселилася на правому березі р. Охтирки на підвищенні в районі пізнішої Успенської площі. Тоді ж для захисту 830від татар на лівому березі в завороті річки заснували земляну фортецю.

Спершу селилися без будь-якого плану, оскільки протягом 1653 – 57 в Охтирку постійно прибували нові партії переселенців, воєводи у місті часто змінювалися, що призводило до зміни містобудівних задумів. У 1654 українські переселенці самі завершили будівництво укріплень. У 1655 – 56 ці укріплення добудовували московські «служилі люди» під керівництвом призначених царем воєвод Ларіона Каминіна і Трохима Чернова. 1656, за воєводства Л.Каминіна, до Охтирки прибула найбільша партія переселенців – понад 1 тис. осіб під керівництвом козацького сотника Арістова і протопопа Антонія із Животова. Тоді й було остаточно розплановане місто з визначенням вулиць і домоволодінь. З 1657 будівництво укріплень тривало під керівництвом воєводи Т. Хрущова. Населення зросло до 1587 чоловік і Охтирка стала досить значним поселенням – третім полковим містом Слобідської України після Харкова і Сум.

В Охтирці діяла подвійна система управління: функціонувала воєводська канцелярія під керівництвом призначеного із Москви воєводи, а також козацьке полкове урядування.

Охтирка ще довго лишалася центром станичної прикордонної служби: «а те черкасы из Ахтырского острогу ездят для проведывания татарских вестей к Орели и к Самаре и от тех черкас бывают первые вести татарские».

Стратегічне значення міста протягом 17 ст. визначалося тим, що уздовж Ворскли аж до сер. 18 ст. проходив Муравський шлях – головний шлях із Москви до Криму. Через Охтирку посилали «хлібне жалування» запорожцям, місто неодноразово ставало місцем збору головних військових сил перед виправами на татар. Таким чином на другому етапі розвитку міста (1653 – 1709) військово-оборонні чинники мали вирішальне значення.

На цьому етапі остаточно сформувалися сельбище, система укріплень, розпланування і об’ємно-просторова композиція міста, які на наступних історичних етапах зазнавали тих чи інших реконструкцій. Відповідно до ландшафтної ситуації, початково були заселені підвищені ділянки уздовж обох берегів р. Охтирки в районі пізніших Успенської площі та вулиці Романовської. У 1657 сельбище на правобережжі збільшилося, утворивши два посади. Протягом 1660-х рр. відбувалося спрямоване розростання сельбища на північ уздовж пересипу між озерами Білим і Чикаловим. Тоді ж засновано приміську слободу Гусинець – на теренах між однойменною річкою і озером Чикаловим.

З огляду не несприятливі природні умови сельбище на лівобережжі р. Охтирки на південь від фортеці було незначним. У 1656 на річці перед фортецею влаштували греблю зі ставом, які підтримувалися мешканцями і в подальші часи, так що всі виробничі об’єкти – млини, сукновальні, кузні, торгові лазні – стали зосереджуватися біля ставу й греблі.

Надалі сельбищна територія зростала уздовж основних шляхів: на Білгород і Колонтаїв (східний напрямок), на Лебедин (західний напрямок), на Краснокутськ (південний напрямок) і на Суми (північний напрямок).

Ядром загальноміської фортифікаційної системи було укріплення на лівому березі у завороті р. Охтирки. Його найдавніший опис датований 1668. Воно мало складну конфігурацію в плані, складаючись із прямокутника, витягнутого з півдня на північ, а також напівовальної частини, розташованої під кутом до прямокутної частини на понижених позначках у річковому завороті. Загальний периметр цієї фортеці був досить значним – 1618 сажнів, тобто близько 3,5 км. Фортеця мала 5 надбрамних і 9 глухих дерев’яних башт. Оборона огорожа складалася з рову й невисокого земляного валу, на якому стояв дубовий частокіл висотою 2 сажні (4,26 м) з обламами. Посеред фортеці містився високий шестигранний «раскат» (укріплення типу бастеї) з двома міжповерховими перекриттями. У ньому було 9 гармат.

У межах фортеці було дві площі: південна – адміністративного призначення, північна – торговельного. Розпланування було в цілому регулярним, що пояснюється одномоментним розплануванням сельбища «по записям» – за своєрідними проектно-розпланувальними документами. Основою розпланування загальноміського центру в межах фортеці був хрест головних вулиць: одна з них пролягла в широтному напрямку від Грунської до Колонтаївської брам, а друга – в меридіональному, з’єднуючи південну площу з північною (нині це головна вулиця міста, що в 19 ст. називалася Романовською, а в радянську добу – Жовтневою). Більшість кварталів у центрі міста мали прямокутні обриси.

Протягом 1654 – 57 на правобережжі р. Охтирки були додатково укріплені два посади: «Около посадов многие огороды огорожены колотыми сосновыми и дубовыми тынами. Промеж огородов по улицам надолбы». Одна з цих укріплених ліній півкільцем огинала підвищення навпроти фортеці, де була Успенська площа. Вона йшла по трасі сучасних вулиць Батюка і Т.Шевченка, кінцями упираючись у берег річки. Друга укріплена лінія перекривала пересип між р. Охтиркою і озером Білим. Таким чином до 1670-х рр. була створена взаємопов’язана цілісна тридільна система укріплень центру міста й посадів.

За потужністю своїх укріплень Охтирка належала до першого розряду фортець разом із іншими полковими містами – Сумами, Харковом, Острогозьком, Ізюмом. Посад навпроти фортеці мав найпростіше функціональне розпланування: дві вулиці пролягали рівнобіжно до берегів водних басейнів; гілляста система із трьох вулиць брала початок від греблі, яка поєднувала посад із фортецею. Навколо фортеці й посадів за відкритими зонами еспланад містилися неукріплені слободи, що мали вільну, нерегулярну систему розпланування: на південь від фортеці розпланування було близьким до радіального – у секторі 180° від еспланади розходилися вулиці, що на периферії розгалужувалися, переходячи в шляхи до ближніх сіл. А на правобережжі р. Охтирки слободи мали порядкове розпланування, основу якого становив Великий Московський шлях (нині вул. Фрунзе), що проходив локальним вододілом поміж озерами Білим і Чикаловим.

У цілому розпланування міста, сформоване на поч. 18 ст., належить до типу центричних, з елементами як радіальної й гіллястої, так і порядкової систем розпланування. 1677 в Охтирці трапилася пожежа, що дуже пошкодила дерев’яно-земляні укріплення. Це стало причиною реконструкції всієї міської системи фортифікацій.

Фортецю відбудували, скоротивши загальний периметр оборонної огорожі на 800 м за рахунок ліквідації південного фронту з кількома баштами. Нова лінія ровів і валів була споруджена за 100 м на північ від попередньої. Рів, який оточував фортецю, розширили й поглибили, довівши ширину його до 3 сажнів (6,42 м), а глибину – до 2 сажнів. Найбільш прикметною особливістю цієї реконструкції було зведення шести наріжних п’ятикутних у плані бастіонів та трикутного равеліна перед Колонтаївською брамою. Поряд з цими елементами новітньої фортифікації зберігалися три глухі й чотири надбрамні башти, що не мали дахів. На їхніх верхніх платформах містилася артилерія, тобто вони відігравали роль невеликих бастей. Така комбінована баштово-бастіонна система була даниною старим традиціям фортифікації. Укріплення посаду у цей же час були значно посилені: по старій трасі тинової огорожі викопали рів шириною і глибиною 2 сажені й насипали земляний вал, увінчаний дубовим частоколом. На Московському, Білгородському й Лебединському виїздах були споруджені три надбрамні башти з невеликими равелінами.

На відміну від укріплень посаду, оборона лінія на пересипі між озерами Білим і Чикаловим у 1677 була ліквідована. У такому вигляді охтирські укріплення проіснували до 1709.

Первісними архітектурними домінантами на території міста були дерев’яні Успенський собор і Покровська церква, збудовані орієнтовно в 1654. Вони відзначали сельбищні осередки на правобережжі й лівобережжі р. Охтирки. Пізніше з’явилися дві парафіяльні церкви у фортеці й кілька храмів, які відзначали центри довколишніх слобід.

Найяскравішою особливістю об’ємно-просторової композиції Охтирки тієї доби було те, що всі архітектурні домінанти стояли на одній лінії, яка й була головною композиційною віссю міста. Вона проходила з півдня на північ і збігалася з лініями вододілів. На неї нанизувалися такі архітектурні домінанти: Покровська (1654), Спасо-Преображенська (1670), Миколаївська (1665) церкви, Успенський собор (1654), Петропавлівська (1661) й Михайлівська (1670) церкви. У 1690 з’явилася дерев’яна Юр’ївська (Георгіївська) церква у центрі західного посаду на правобережжі р. Охтирки. Слід відзначити, що всі первісні церковні домінанти (Успенський, Покровський, Юр’ївський і Миколаївський храми) містилися на межі затоплення повенями 1-відсоткової забезпеченості, що свідчить про дуже тонке й професійне врахування містобудівниками 17 ст. усіх особливостей природної підоснови. Усі вищезгадані архітектурні домінанти займали острівне становище посеред міських майданів й були відкритими для огляду зусібіч. Чимало з них стояли на вісях головних вулиць, що посилювало композиційний вплив таких храмів, як Покровський, Петропавлівський, Успенський.

Незважаючи на це, система орієнтації в міському просторі була не лінійною, а заснованою на об’ємних орієнтирах, що було характерним для українського містобудування ще з доби Київської Русі. Цьому сприяла одноповерхова садибна забудова низької щільності, що забезпечувала «прозори» в забудові та масштабний контраст домінант з оточенням. Фортечні башти не відігравали ролі архітектурних домінант, оскільки були «зроблені по половині й не покриті».

У ті часи для Охтирки була характерна візуальна роз’єднаність структурних частин міста, зумовлена наявністю ліній фортифікацій. За таких умов церковні будівлі, розташовані одна від одної на відстані прямої видимості, слугували візуальними орієнтирами й поєднувальними ланками між різними частинами міста. Це було тим важливіше, що Охтирка, розташована на плоскому рельєфі, не має зовнішніх просторів, з яких би відкривалася цілісна панорама міста. Проте завдяки ставу на перегаченій р. Охтирці утворилися внутрішньоміські відкриті простори, що уможливили панорамний огляд однієї частини міста з другої. У цілому, завдяки сільському характеру масової забудови з великою кількістю рослинності, пронизаності сельбища водними басейнами, місто не протистояло природному середовищу, а більшменш органічно входило в нього.

Новий етап розвитку міста, що розпочався 1709, пов’язаний із подіями Північної війни. Взимку 1708 – 09 територія Охтирського полку стала ареною бойових дій російської армії проти шведів та їх українських союзників-мазепинців. У листопаді 1708 російський цар Петро І разом з царевичем Олексієм оглянув Охтирську фортецю і дав вказівки щодо її реконструкції. 30 січня 1709 до Охтирки прибув князь О.Меншиков з двадцятьма драгунськими полками, а 4 лютого – Петро І, котрий провів тут військову раду. Побоюючись нападу шведів, під керівництвом О.Меншикова оборонні можливості фортеці були посилені, причому периметр укріплень, як і в 1677, був значно скорочений – на 500 м. Фронт укріплень у завороті річки, що мав три бастіона і башти, був знищений.

Замість нього від Грунської башти на північний схід протрасували нову лінію укріплень з трьома бастіонами. Загальна конфігурація фортеці в плані стала п’ятикутною. Лінія, споруджена 1709, мала перелам у плані майже посередині: східний фронт був збудований у вигляді земляного валу з палісадом, а північний, з трьома бастіонами – у вигляді тарас. Бастіони були дерев’яними, рубаними, насипаними землею, з палісадами й турами нагорі. На цих бастіонах містилася артилерія. Загалом 1709 на озброєнні Охтирської фортеці було 63 гармати. По фронту укріплень зберігалися також шість дерев’яних башт старої будови. Їх використовували як допоміжні бастіони. Рештками старої фортифікації була й Мостова башта, що охороняла міст через р. Охтирку.

Протягом 18 ст. в Охтирці зростає населення, розвиваються ремесла й торгівля: у 1772 тут налічувалося понад 11 тис. мешканців, а в 1782 – майже 13 тис. чоловік. У місті було 1770 дворів, 1738 приватних будинків, 6 водяних млинів, 15 кузень, 64 лавки, 7 шпиталів і 10 церков. Охтирські ремісники були об’єднані в цехи. Охтирські кахлі, килими і плахти славилися на всю Слобожанщину. Крім того, були дуже розвинені бджолярство й золотарство.

У 18 ст. сталося кілька змін в адміністративному статусі міста: 1708 при поділі Росії на 8 губерній Охтирка як полкове місто зарахована до Київської, а з 1732 р. – до Білгородської губерній. Після ліквідації козацького полкового устрою і запровадження гусарських полків у 1765 Охтирка стала центром провінції Слобідської Української губернії; з 1780 – повітове місто Харківського намісництва, яке 1796 перейменоване на Слобідську Українську губернію, а в 1835 – на Харківську губернію.

Розвиток міста протягом 18 ст. не супроводжувався розширенням території й не спричинив значних розпланувальних змін. На лівобережжі р. Охтирки розпланувальну структуру формували кілька радіально розташованих гілок порядкового розпланування.

Відбувалося поступове роздріблення великих кварталів мережою провулків. Фортеця в середині століття зазнала останньої реконструкції, внаслідок якої вона перетворилася на п’ятикутний полігон з п’ятьма наріжними п’ятикутними, двома середстінними трикутними й одним середстінним прямокутним бастіонами. Усі дерев’яні башти, що уціліли з попередньої доби, були розібрані, висоту валів довели до 5 сажнів (близько 11 м), а бастіонів – до 6 сажнів. У цей же час знищено лінію укріплень, яка захищала посад на правому березі р. Охтирки. Після реконструкції укріплень у центрі міста виникла своєрідна анфілада площ: площа біля Покровської церкви переходила в еспланаду, яка плавно огинала фортецю зі сходу. Перед мостом через р. Охтирку була трикутна в плані Торговельна площа, а навпроти неї через річку – Успенська площа. У межах фортеці на перетині двох головних вулиць поступово утворилася ще одна площа.

Об’ємно-просторова композиція міста, в основних рисах сформована під кін. 17 ст., зазнала певних змін. Архітектурнідомінанти, поставлені уздовж головної композиційної вісі, посилили своє композиційне значення. Деякі з них були замінені на муровані, наслідком чого стали збільшення їх об’ємів та поява яскраво виявлених висотних композицій.

Першою мурованою церковною будівлею міста став Успенський собор. Його зведено в 1728 – 38. Він належить до рідкісних в українській мурованій архітектурі типологічних контамінацій. Тут була зроблена спроба поєднати хрещатий дев’ятидільний однобанний храм з хрещато-баневим. Від останнього типу запозичено архітектурний устій чотирьох опорних пілонів з підпружними арками, що несли баню за посередництвом діагональних арочок. Середня нава і трансепт на фасадах були акцентовані півкруглими виступами з високими пластичними фронтонами. Фасади собору досить статичні й урівноважені, поділені розкріпованим гуртом на два яруси. Великі прямокутні вікна також розміщено у два яруси. Вінчала композицію восьмигранна двозаломна баня параболічних обрисів. Монументальний однобанний силует собору доповнювала вертикаль дерев’яної дзвіниці. Як зазначав Г. Логвин, Успенський храм в наступному часто брали за зразок.

Мистецькі концепції споруди по-своєму інтерпретували ті, хто будував межиріцький собор, Покровську церкву в тій же Охтирці, а також козелецький собор. Цей собор згадує в одному зі своїх філософських діалогів Григорій Сковорода, пояснюючи взаємозв язок тварного і нетварного, коду й інформації: «Если видишь на старой в Ахтырке церкве кирпичь и вапну, а плана ея не понимаешь, как думаешь – усмотрел ли и узнал ея? – Никак! Таким образом, одну только крайнюю и последнюю наружность вижу в ней, которую и скот видит, а симметрии ея, или пропорции и размера, который всему связь и голова материалу, понеже в ней не разумею, для того и ея не вижу, не видя ея головы».

Успенський собор послужив зразком при будівництві мурованої Покровської церкви за проектом московського архітектора князя Д. Ухтомського під керівництвом С.Дудинського у 1753 – 68. Вона тридільна, триверха, з масивним центральним тринавовим чотиристовпним восьмериком. Бабинець і вівтар чотиригранні. Висота центрального верху понад 43 м. Покровська церква масивніша, ніж Успенська, має значно активніший силует. 1784 перед західним фасадом Покровської церкви за проектом архітектора П.Ярославського збудована висока триярусна мурована Введенська церквадзвіниця, яка пластично збагатила цей ансамбль. Пізніше Покровська церква стала головним соборним храмом міста. Загалом Успенський і Покровський храми як головні домінанти Охтирки своїми пластичними об’ємами відзначали в загальній містобудівній композиції дві центральні площі – Успенську і Покровську, між якими пролягала головна вулиця міста.

Під кін. 18 ст. значно послабився композиційний вплив штучних рубежів, які візуально розчленовували місто: укріплення на правобережжі були цілковито знесені, а у фортечних валах утворилися широкі проїзди; з 1799 їх почали поступово розкопувати, засипаючи рови. Внаслідок цього виникли нові візуальні зв’язки, що об’єднали раніше відокремлені райони міста.

Новий етап містобудівного розвитку Охтирки ознаменувався розробленням проектного плану реконструкції міста в 1786. Автором першого нереалізованого плану був капітан геодезії О.Закудін. Він намагався максимально використати стару вуличну мережу, щоб уникнути зламу розпланувальної структури. Його план у Петербурзі не затвердили, а дали на переопрацювання архітектору І.Мінцу. План І.Мінца був «височайше конфірмований» 20 квітня 1786. У цьому проекті слобода Гусинець була зігнорована, тож її перепланувальні заходи не зачепили. Охтирка ж отримала геометризоване радіально-концентричне розпланування з елементами порядкового (у західній частині сельбища). Намічалися 11 радіальних і 5 кільцевих вулиць, деякі з них трасувалися по старих шляхах і вулицях. У тому ж році план було винесено в натуру.

Проте 1788 губернський землемір прем’єр-майор фон Буксгевден здійснив повторне розпланування на місцевості цього проектного плану, зберігаючи при цьому трасування більшості старих вулиць. За його рапортом було дозволено будувати в центрі міста не муровані, а дерев’яні будівлі (зокрема торгові ряди), а дахи на будинках крити очеретом.

Після цього в Охтирці розгорнулося значне будівництво, так що 1796 городничий Мандрика доповідав харківському губернатору Ф. Кишенському, що «жители сего города по вновь прожектированным планам большею частию уже домами обстроились». План 1786 р. не передбачав збільшення території міста. Навпаки, забудова ущільнювалася і з меж міста виключалися значні території з південного (біля озер Ігнатенкового і Чернецького) та з західного (біля озера Білого) боків. Цей план був реалізований лише частково, переважно у східній частині міста. У межах колишньої фортеці, де зосереджувалися всі адміністративні установи, розпланування упорядкували шляхом збільшення та об’єднання кварталів. По трасі вулиці Романовської від Покровської церкви до Миколаївської простяглася велика лінійна площа на кшталт еспланади, на яку перемістився головний міський торг. Порядком реалізації плану 1786 було прокладено кілька нових вулиць, але здебільшого обмежувалися випрямленням старих вуличних трас.

На поч. 19 ст. в місті з’являються перші муровані цивільні будівлі: одноповерхові присутствені місця (не збереглися), повітове училище на Успенській площі (1830-і), повітовий шпиталь (1820-і, пров. Лікарняний, 2), повітовий тюремний замок, збудований на вул. Романовській за типовим проектом петербурзького архітектора А.Захарова. У цей же час дерев’яні церкви замінялися на муровані (Миколаївська церква), будувалися нові храми (церква Жон-Мироносиць на однойменному кладовищі, 1820). Усі муровані будівлі тієї доби належали до панівного стильового напрямку класицизму. Так, повітове училище – одноповерховий симетричний корпус з чотириколонним портиком тосканського ордера.

У церковних будівлях ордерні композиції не застосовувалися (окрім церкви Різдва Христова, зведеної 1825 поряд із Покровською церквою). Усі класицистичні храми Були хрещатими однобанними, відповідно до традицій місцевої церковної архітектури.

Яскравим прикладом цього була Миколаївська церква, що як архітектурна домінанта була одною із сполучних ланок між двома найвизначнішими архітектурними ансамблями Охтирки – Успенського собору і Покровської церкви. Збудована 1805 церква прямокутна в плані, однобанна, з дзвіницею на західному фасаді. Мала хрещато-баневу структуру. На фасадах середня нава і трансепт були акцентовані трикутними фронтонами з великими сегментними вікнами в тимпанах. Циліндричний світловий підбанник ніс сферичну баню з маківкою. Східні кути об’єму були заокругленими. Дзвіниця, що прилягала з заходу, спершу була дерев’яною. У 1827 взамін неї прибудували муровану, що була чотиригранною, триярусною, вінчалася виразною двоярусною банею з люкарнами. Архітектурні форми храму були витримані в стилістиці пізнього класицизму.

В охтирських церковних пам’ятках добре простежується вплив фахової класицистичної архітектури на народну монументальну дерев’яну архітектуру. Це засвідчують дерев’яні церкви так званої Охтирської групи, дослідженої і виявленої С.Таранушенком. Вони відзначалися раціоналізмом структури, ясністю членувань і пропорцій, строгістю композиції, навіть деякою сухістю форм, що виявилася, зокрема, у відсутності нахилу граней стін і восьмериків досередини.

Яскравим прикладом може бути церква Св. Юрія (Георгіївська), збудована з дубових пластин на дубових підвалинах 1795 місцевими майстрами. Вона хрещата, п’ятидільна, одноверха, з усіма прямокутними зрубами. Центральний мав двозаломний верх з двома світловими восьмериками й глухим ліхтарем і маківкою. Рамена перекривалися двосхилими дощатими слабоопуклими склепіннями. Зовні їх накривали двосхилі дахи з високими трикутними фронтонами на лобових гранях. Церква була щедро освітлена завдяки наявності великих прямокутних вікон, розташованих у два яруси. На поч. 19 ст. (до 1805) з заходу від церкви спорудили дерев’яну ампірну дзвіницю з елементами неоготики. Вона була двоярусною, з колонними портиками на фасадах, плескатою банею і шпилем. Тоді ж церкву відремонтували й поставили на цегляний підмурок. У 1856 до церкви з заходу прибудували видовжений притвор, що сполучив її з дзвіницею.

До цього ж типу храмів належала дерев’яна Михайлівська церква на Гусинці. Хрещата, п’ятидільна, одноверха церква, споруджена 1775, була найстарішою пам яткою Охтирської групи. Усі її зруби прямокутні в плані. Центральний вищий за рамена, увінчаний восьмигранним двозаломним верхом зі світловими восьмериком і ліхтарем. Рамена мали дахи округлого профілю з відливами. Цю рису С. Таранушенка вважав наслідком перебудов 19 ст., коли церкву, пошиту спочатку деревом, перекрили залізом.

1839 було складено новий план Охтирки, який був основним місторегулюючим документом протягом 19 ст. Після селянської реформи 1861 місто розвивалося за умов зростання промисловості й торгівлі. На зламі 19 – 20 ст. населення Охтирки збільшилося до 23 тис. осіб. Тут налічувалося 40 промислових підприємств. Це дало поштовх до пожвавлення будівництва: зводиться багато цегляних будівель, впоряджуються і забруковуються міські вулиці й площі. Для зменшення руйнівних наслідків весняних повеней на р. Ворсклі у 1890-х рр. спорудили дамбу-шосе на Суми, а піщані дюни лівобережжя Ворскли засадили лісом.

На поч. 20 ст. дещо змінилися водні басейни: озера Біле, Чикалове, Велике Соснове зменшилися, озеро Мошенське перетворилося на болото й тільки озеро Ігнатенкове збільшилося. Тоді ж ліквідовано греблю і став на р. Охтирці в центрі міста. У ці часи головним напрямком розширення міста був південний. Розвиток розпланувальної мережі відбувався шляхом нарощення кварталів уздовж шляху на Краснокутськ. А розширення сельбища на схід призвело до подовження радіальних вулиць і виникнення кількох кільцевих. Загальноміський центр лишився в попередніх межах, зберігся і його лінійний характер – уздовж вулиць Романовської-Бульварної від Покровської площі до Успенської.

На поч. 20 ст. в об’ємно-просторовій композиції міста сталися деякі зміни: окремі архітектурні домінанти збільшилися в обсягах відповідно до зростання масштабу забудови. 1865 на місці попередньої збудована велика дерев’яна одноверха Петропавлівська церква з дзвіницею на західному фасаді. 1884 поряд з дерев’яною Михайлівською церквою на Гусинці збудували за проектом харківськогоєпархіального архітектора В. Нємкіна цегляну – базилікального типу, з високою чотириярусною дзвіницею. Відтак дерев’яна церква була розібрана у 1910. У 1907 маленька дерев’яна одноверха Спасо-Преображенська церква неподалік Покровського собору була замінена мурованою, аналогічної об’ємно-просторової структури, проте вдвічі більшою (теж за проектом В.Нємкіна).

У 1908 – 14 за проектом харківського єпархіального архітектора В.Покровського поруч з дерев’яною Георгіївською церквою збудували однойменну масивну цегляну однобанну церкву з дзвіницею на західному фасаді. Вона стала важливою містобудівною домінантою. Ця будівля, унікальна за своєю об’ємно-просторовою композицією, вирішена з використанням архітектурних форм і декоративних мотивів романського й візантійського зодчества. Проте з огляду на першу світову війну та подальшу громадянську війну, цей мурований храм не був завершений і освячений, тож служба тривала в дерев’яній церкві.

Композиційна роль Успенського собору зросла після того, як на поч. 20 ст. перед собором збудували муровану чотириярусну дзвіницю в еклектичних архітектурних формах. Незважаючи на вказані зміни, головний принцип розміщення архітектурних домінант лишився незмінним: уздовж головної композиційної вісі міста на відстані прямої видимості. Більшість міських вулиць після перепланування виявилися зорієнтованими на архітектурні домінанти, що посилило композиційні взаємозв’язки.

Масштаб рядової міської забудови на поч. 20 ст. збільшився: з’явилися цегляні двоповерхові житлові, торговельні, адміністративні, навчальні будівлі. Особливо інтенсивно в цей час забудовується центральна частина міста: забудова настільки ущільнюється, що зрештою дерев’яні будівлі виявилися повністю витісненими мурованими. У 1890-х рр. по вулицях Романовській і Бульварній були збудовані видовжені в плані двоповерхові цегляні торгові ряди (не збереглися), а також офіцерське зібрання та Олександрівське реальне училище. До будівель так званого цегляного стилю належать Орловський банк на вул. Романовській та чоловіча гімназія (вул. Фрунзе, 4).

Житлові будинки й торговельнізаклади зводилися в різноманітній стилістиці у загальному річищі історизму: неокласицизм (будинок священника Миколаївської церкви на вул. Романовській, особняк купця Курила по пров. Харківському, 8), неоренессанс (будинок священника Георгіївської церкви), модерн (особняк і купецький торговельний будинок по вул. Романовській). Перед першою світовою війною на головній вулиці було зведено громадську будівлю нового типу – Народний дім, що став важливим архітектурним акцентом. Проте, незважаючи на будівництво низки значних за розмірами будівель, в архітектурному середовищі зберігався масштабний контраст між архітектурними домінантами – церковними спорудами – і їх оточенням.

Масова житлова забудова Охтирки лишалася садибною одноповерховою. Згідно з відомостями земської статистики 1905 в місті тільки 1,8 відсотка житлових будинків були мурованими, решта – дерев’яними. За традицією, що йде ще з 17 ст., промислові зони були зосереджені по обох берегах р. Охтирки. На зламі 1 9 – 2 0 ст. тут збудували кілька значних виробничих будівель: паровий млин Івакіна (1896), пивзавод, п’ятиповерховий паровий млин у безпосередньому візуальному зв’язку з ансамблем Покровського собору та Георгіївською церквою. Ці композиційні дисонанси поклали початок візуальному засміченню панорами міста й обмеженню зон композиційно-видового впливу головних архітектурних домінант.

Але поряд з цим маємо приклад тактовного включення промислової будівлі в репрезентативну забудову центральної вулиці міста – це електростанція, збудована 1909 в неороманських архітектурних формах: фасад стилізований під середньовічний замок з двома круглими баштами, машикулями, зубцями-мерлонами.

Новий етап розвитку Охтирки розпочався зі встановленням радянської влади в грудні 1919. Протягом першого двадцятиріччя (1920 – 41) відбувалося розширення території міста з виходом на сільськогосподарські землі, особливо активно – у південному напрямку. Забудова лишалася екстенсивною, низької щільності. Функціональне зонування стало, порівняно з попередньою добою, ще більш нераціональним. Ділянки промислових підприємств і складські території виявилися розкиданими по всьому місту; особливо багато їх у заплаві р. Охтирки. У ці часи розпланування міста не зазнало реконструкції.

Розпланувальний розвиток відбувався, як і раніше, шляхом нарощування нових регулярних у плані кварталів уздовж основних вулиць і шляхів.

Радянська доба пов’язана зі значними втратами об’єктів архітектурної спадщини та спотворенням об’ємно-просторової композиції міста. Це було зумовлено знищенням архітектурних домінант та забудовою заплави р. Охтирки. У 1930-х рр. в Охтирці зруйновано муровані Успенський собор і Миколаївську церкву, а також дерев’яну Петропавлівську церкву. 17 серпня 1929 президія Охтирської міськради ухвалила розібрати дерев’яну Георгіївську церкву на будівельний матеріал. Комісія міськради аргументувала це так: «Як старовина церква не має ніякої цінності: по місту Охтирка цього добра як старовина досить». Восени 1929 Народний комісаріат освіти УСРР попередив міськраду про незаконність цього рішення і звернувся до Харківської округової прокуратури з вимогою притягти винних у руйнуванні пам’ятки до відповідальності.

Проте всі ці звернення лишилися без відповіді, а пам ятку зруйнували. Дзвіниця Успенського собору була знесена в 1970. Таким чином були знищені ті архітектурні споруди, які в об’ємно-просторовій композиції відзначали головну композиційну вісь міста.

1976 Охтирку перевели в категорію міст обласного підпорядкування. На той час територія міста зросла втричі порівняно з 1907. Місто безладно розширювалося в усі боки, продовжуючи захоплювати сільськогосподарські землі. Нові вулиці прокладалися рівнобіжно до вже існуючих, до берегових ліній озер чи до ліній залізниці. Функціональне зонування стало ще невпорядкованішим: промислові підприємства не просто розкидані по всій міській території – її перерізає залізниця, що веде до підприємств, розташованих в історичному середмісті. Навіть водоохоронна зона р. Охтирки зайнята промислово-складськими спорудами. Майже вся сельбищна територія потрапляє в межі санітарнозахисних зон різноманітних підприємств, що дозволяє зробити висновок про несприятливу екологічну ситуацію в місті. Зафіксовані також негативні зміни природної підоснови: так, унаслідок меліорації пересохли озера Біле, Соснове й Зелене.

1974 інститут КиївНДІПмістобудування опрацював ПДП центрального району Охтирки. У ньому була спроба покращити функціональне зонування, нічого не змінюючи по суті. У заплаві р. Охтирки між вулицями Леніна й Червоноармійською намічалася зона відпочинку. Передбачалися реконструкція розпланування, а також знесення при цьому багатьох будівель, що мали безсумнівну історико-архітектурну цінність. Відповідно до цього ПДП на розі вулиць Жовтневої та Червоноармійської збудували два односекційні дев’ятиповерхові житлові будинки, що порушили масштабність архітектурного середовища історичного середмістя. Це порушення посилив дев’ятиповерховий багатосекційний житловий будинок по вул. Гончаренка, поставлений на колишню лінію валів фортеці 1654 – 1709.

1981 той же інститут опрацював «Наукові пропозиції щодо вдосконалення сучасного стану і перспективного розвитку розпланування м. Охтирки на основі прогресивних методів містобудівного проектування». У цій роботі з трьох можливих стратегійрозвитку міста була обрана єдина реалістична, що передбачала модернізацію сформованої забудови, відмову від територіального розширення, ущільнення забудови шляхом застосування проектів малоповерхової високощільної забудови. При цьому визначена оптимальна поверховість нових будинків – 3 – 5 поверхів.

Виходячи з цього автори генерального плану розвитку Охтирки архітектори Є.Куць і В.Карєв (1987, інститут КиївНДІПмістобудування) запропонували шлях якісного розвитку міста, тобто удосконалення історично складеної функціональної та розпланувальної структури й забудови. У генплані передбачене ощадливе ставлення до історичної забудови, обмеження поверховості нового будівництва, впорядження заплави р. Охтирки, виведення транспорту за межі історичного середмістя і формування по вул. Жовтневій (колишня Романовська і Бульварна) лінійного пішохідного центру міста.

Аналіз розвитку Охтирки за радянської доби показав, що він відбувався стихійно, що й призвело до таких недоліків сучасного міста, як нераціональне використання території, безладне функціональне зонування, відсутність зручних комунікацій, нерозвиненість інженерних мереж, хаотичність житлової забудови з непродуманим розміщенням високих будинків.

На середину 1980-х рр. в Охтирці налічувалося 4 пам’ятки архітектури республіканського значення (ансамбль Покровського собору й Михайлівська церква), 7 пам’яток архітектури місцевого значення, 21 пам’ятка історії та монументального мистецтва. З огляду на необхідність забезпечення містобудівної охорони нерухомої культурної спадщини міста інститут КиївНДІТІ 1988 виконав Історико-архітектурний опорний план та проект зон охорони пам’яток м.Охтирки (керівник роботи – В. Вечерський).

Додатково виявлено ще 10 пам’яток архітектури та 5 пам’яток історії, а також склали список 18 будівель, що мають певну історико-архітектурну цінність і повинні зберігатися при подальших реконструкціях міста. Зроблено висновок, що в 838цілому в архітектурному середовищі Охтирки відсутня множинність нашарувань: зокрема, немає таких складових, як археологічний культурний шар і природний ландшафт, вартий охорони. Тому класифікація міських територій за ступенем історико-культурної цінності й установлення зон охорони пам’яток проведені з урахуванням: цінної історичної забудови, у т. ч. пам’яток архітектури, а також архітектурних домінант і акцентів; цінного історичного розпланування 17 – 18 ст.; масивів дисгармонійної забудови.

Зараз більшість пам’яток культурної спадщини міста компактно зосереджені в центральному районі. Це уможливило визначення для них єдиної комплексної охоронної зони в межах історичного середмістя. Окремі пам’ятки розташовані розосереджено на периферії. Для них установлені дискретні охоронні зони. Певну цінність мають території, які зберегли історичні розпланування, забудову і пов’язані з видовим розкриттям пам’яток архітектури. Одна з таких територій приурочена до історичного середмістя, друга включає більшучастину колишньої слободи Гусинка. На цих теренах встановлені зони регулювання забудови. Історичне розпланування Охтирки, що збереглося з 17 – 18 ст., також підлягає охороні як пам’ятка містобудівного мистецтва [Вечерський В. В. Спадщина містобудування України : Теорія і практика історико-містобудівних пам’яткоохоронних досліджень населених місць / В. В. Вечерський. – К., 2003. – С. 394-409; Вечерський В. В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України / В. В. Вечерський. – К., 2002. – С. 319-324, 354-355.].

На поч. 21 ст. із закінченням будівництва в Охтирці спортивно-готельного комплексу «Нафтовик» завершено формування ансамблю центру міста навколо домінанти – Покровського собору. Створено нову площу – Спортивну. Новобудова гармонійно вписалася у структуру ансамблю Покровського собору, а благоустрій прилеглих територій об’єднав у єдине ціле Соборну площу та вулицю Жовтневу – головну вулицю міста.

Архітектурний ансамбль минулого увійшов у сучасне місто на рівних правах. Робота міськвиконкому по збереженню історичних пам’яток, реставрації храмів і старих будівель, по благоустрою центру міста відмічена дипломом Комітету по Державних преміях України в галузі архітектури.

На території м. Охтирка взято під охорону держави 20 пам’яток архітектури і 53 пам’ятки історії та культури. Загалом по місту і району нараховується 83 пам’ятки воєнної історії, одна – національно-визвольних рухів, 6 – виробництва і техніки, 3 – культури.

Найбільшу кількість складають поховання часів Великої Вітчизняної війни. Прізвища загиблих земляків гідно увічнені на Меморіальних комплексах та обелісках. На жаль, не увічнені прізвища багатьох діячів культури і мистецтва Охтирщини.

Культові споруди, яких тільки в Охтирці налічується 7, на поч. 90-х рр. 20 ст. передані релігійним громадам. На жаль втрачено багато архітектурних пам’яток 17 – 19 ст. Сьогодні поряд з неповторними перлинами минулого в м. Охтирка гармонійно постають сучасні архітектурні ансамблі готельного комплексу «Нафтовик», спортивного комплексу та ін.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. Сумська область. – К.: 2017 р., с. 830 – 839.