Революція 1917 р. і визвольна боротьба
В. В. Грибовський
Після зречення Миколи ІІ формуються нові органи місцевої влади на основі партійного представництва. За вплив на мешканців краю змагалися есери, меншовики, більшовики, октябристи, українські національні партії та групи, а також анархо-комуністи. Вони ввели своїх представників до Нікопольської ради робітничих депутатів (загальне число – 32), створеної 8 (21) березня 1917 р. [Нариси з історії Нікопольського району… С. 267], що діяв паралельно з місцевим виконавчим комітетом, підпорядкованим Тимчасовому урядові. Місцеві землевласники, як-от Курдубан, гірничопромисловці, німці-колоністи підтримували партію октябристів, що поєднали зусилля з кадетами на виборах до Установчих зборів [Мельник О. О., Балабанов С. В. Історична енциклопедія Криворіжжя. Т. 1. Кривий Ріг: Видавничий дім, 2007. С. 476].
Восени 1917 р. представники Нікопольської ради робітничих депутатів В. Антипов і А. Гладков організували на Покровському руднику мітинг шахтарів та мешканців довкружних селищ, роззброєння тамтешнього урядника і городового, висування вимог до управляючого копальнями про 8-годинний робочий день, підвищення зарплатні та покращення умов праці. Відхилення цих вимог адміністрацією призвело до страйку, що тривав два тижні й закінчився прийняттям вимог страйкарів. Місцевий страйком очолювали гірники І. Андріашин та Я. Шаповал, котрі в подальшому стали першими провідниками більшовицької влади в краї [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 412. Арк. 80 – 81].
Після більшовицького перевороту в Петрограді, на початку листопада 1917 р. у Покровському руднику з’явився революційний комітет на чолі з І. Андріашиним, Я. Шаповалом і П. Куликом, які виконували вказівки Нікопольського ревкому та ігнорували розпорядження Української Центральної Ради. Ці особи вчинили опис майна і видобутої марганцевої руди в Покровських копальнях, запровадили реквізицію продовольства та його розподіл між гірниками, сформували загін для відрядження до Нікополя з метою підсилення тамтешніх більшовиків [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 412. Арк. 81 – 82].
14 листопада очільник нікопольських більшовиків В. Антипов, спираючись на загони, створені в такий спосіб, організував роззброєння 3 ешелонів донських козаків, що прямували на Дон. Місцеві більшовики здобули велику кількість стрілецької зброї, частину якої передали до Покровського рудника для озброєння тамтешніх гірників, які під впливом більшовицької агітації записувалися в червоногвардійці [Нікополь за роки радянської влади / ред. Г. Ф. Галайда та ін. Нікополь: Нікопольська міська друкарня, 1958. С. 13]. Місцеві українські сили були дезорієнтовані поваленням більшовиками представництва Генерального Секретаріату Центральної Ради в Катеринославі наприкінці 1917 р. [Октябрь в Екатеринославе (сборник документов и материалов) / под ред. С. П. Хвостенко. Днепропетровск: Облиздат, 1957. С. 280 – 285] 1 січня 1918 р. вояки 4-ї гайдамацької сотні 2-го Запорозького куреня УНР, дислокованої в Нікополі, мусили скласти зброю [Грибовський В., Кікоть М. Біля моря Каховського. Дніпропетровськ: Промінь, 1973. С. 10 – 13].
Гостра політична боротьба розгорнулася в с. Шолохове – найбільшому населеному пункті біля Покровського рудника. Наприкінці 1917 р. до села повернулися Ф. Волков, І. Кліценко, К. Куторай, І. та Д. Святки, котрі брали участь у Жовтневому перевороті в Петрограді і тепер розгорнули більшовицьку агітацію серед односельців. Їхніми зусиллями був зірваний виступ на сільському мітингу «двох петлюрівців» (представників Центральної Ради), які агітували за українську державність [Поточний архів Шолохівської сільської ради. Спр. 1. Арк. 3 (виписки В. Г. Грибовського, приватний архів автора).].
Вплив більшовицької агітації на гірників Кривбасу, Донбасу та Нікопольського марганцеворудного басейну склав одну з умов проголошення Донецько-Криворізької радянської республіки (ДКРР) у Харкові 12 лютого 1918 р. Її очільники не визнали ІV Універсал Центральної Ради, що проголосив незалежність УНР і належність контрольованих ДКРР територій до України, поширили на цей край дію постанов уряду більшовицької Росії (про землю, робітничий контроль, націоналізацію промислових об’єктів та ін.), втім не підтримали позицію російських більшовиків на мирній конференції в БрестЛитовську і розпочали збройну боротьбу з військами УНР та германською й австро-угорською арміями [Поплавський О. О. Донецько-Криворізька Радянська Республіка: історико-політичний аспект: Автореф. дис. к. і. н. Дніпропетровськ: ДНУ, 2010. С. 12 – 14]. У краї була введена продрозкладка, виконувана продзагонами і червоноармійцями за участі місцевих комітетів бідноти (комбіди) та представників рад. Більшовицький осередок у Покровському руднику очолив К. Кулик, який організував «націоналізацію» маєтку М. Романова та конфіскацію майна інших землевласників краю – Зудермана і Курдубана [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 413. Арк. 146]. До кожного з них відряджали по 10 червоноармійців із 14 кіньми (мал. 14) [Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф. 1313. Оп. 1. Спр. 9. Арк. 2 – 3].
Реквізиції та репресії відвернули мешканців краю від більшовиків. Коли Центральна Рада закликала на допомогу для боротьби з більшовицькою Росією германські та австро-угорські війська, серед мешканців краю не знайшлося багато охочих воювати на боці більшовиків.
Проте робітники Покровських копалень виявили чи не найбільшу підтримку комуністичному режимові. Вони склали переважну більшість у червоногвардійському загоні, сформованому в Нікополі й очоленому І. Андріашиним, котрий перед тим керував гірничим відділом Нікопольського ревкому [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 412. Арк. 82. Занудько М. А. Орджонікідзевський народний історикокраєзнавчий музей. С. 35]. 26 березня 1918 р. щойно сформований червоногвардійський загін на залізничній станції Тік надіслав до Нікопольської ради робітничих, селянських і солдатських депутатів клопотання про «сприяння нашій демократичній організації, яка ще не має великої сили і опори», а саме: видачу 2 кулеметів системи «Максим», 40 гвинтівок і 12 ящиків набоїв [Великая Октябрьская Социалистическая революция на Украине: февраль 1917 – апрель 1918: сборник документов и материалов в трех томах. Т. 3: Борьба за распространение и упрочнение советской власти на Украине: декабрь 1917 – апрель 1918 г. – К.: 1957. С. 259].
Звільнення краю від більшовицької влади відбулося в результаті боїв під Кривим Рогом, Апостоловим і Сулицьким на початку квітня 1918 р. У робітничих селищах Нікопольського марганцеворудного басейну були відновлені органи влади УНР, однак їхню дію, а згодом і Української Держави на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським, суттєво обмежила германська й австро-угорська військова адміністрація, що встановила контроль над марганцевими копальнями. Вивіз до Німеччини та Австро-Угорщини марганцевої руди, як і хліба, становив одну з головних умов, що їх мусив виконати уряд Скоропадського (мал. 15).
У листопаді 1918 р. солдати германської й австро-угорської армій поспіхом залишали українські землі, повертаючись до своїх країн, охоплених революціями. Заява Скоропадського про «федерацію з Росією» збурила проти нього повстання українських національних сил. Збройне протистояння між прибічниками гетьмана та прихильниками Директорії УНР дезорієнтувало місцеві українські сили. Гетьманці, розбиті республіканцями в Катеринославі та під Олександрівськом, переправилися нижче Нікополя через Дніпро і звідти пішли в Крим до лідера «білого руху» генерала Антона Денікіна [Українська революція 1917 – 1921 рр. на Придніпров’ї: збірник документів і матеріалів / Державний архів Дніпропетровської області; уклад. Ю. Г. Пахоменков, Н. Л. Юзбашева; ред. Н. Л. Юзбашева. Дніпро: ЛІРА, 2016. С. 276 – 277].
Повстанці «малозрозумілої політичної орієнтації» роззброювали германських та австро-угорських солдатів, які прагнули якнайшвидше виїхати з України. Вилучена зброя опинялася в руках людей, непідконтрольних новому українському урядові. Скориставшись ворожнечею українських сил, більшовики відновили в Нікополі ревком, котрий діяв паралельно з владою отаманів, що підтримували УНР. Друге встановлення більшовицької влади в Нікополі завдячувало переходу отаманів Никифора Григор’єва та Нестора Махна на бік червоних [Нариси з історії Нікопольського району… С. 270].
Селище Покровські Колонки було одним із перших, де більшовикам вдалося швидко відновити свою владу. Під час евакуації германських та австро-угорських військ більшовик матрос Середа з місцевих гірників сформував «партизанський загін»; з’явився більшовицький осередок на чолі з К. Куликом, що протидіяв вивезенню марганцю до центральноєвропейських держав [Береговский Л. Н., Занудько Н. А., Макаренко В. Н. Орджоникидзе // История городов и сел. Украинской ССР. Днепропетровская область / гл. ред. П. Т. Тронько. К.: Главная ред. УСЭ, 1977. С. 520].
У січні 1919 р. у Нікополі був створений повітовий комітет КП(б)У на чолі з М. Н. Куксіним, що ініціював вибори до місцевих рад робітничих і селянських депутатів і започаткував свої осередки у довкружних населених пунктах [Берендєєв О. А., Богуш П. М., Мілявський М. С., Корнієнко О. С. та ін. Роки і події (на відзнаку 50-річчя Великого Жовтня) // Нікопольська правда. 1967, 21 червня. С. 2].
2 квітня 1919 р. Рада народного господарства УСРР ухвалила Постанову «Про націоналізацію рудної та марганцевої промисловості», відповідно до якої Покровські копальні підлягали централізованому управлінню органами більшовицької влади. 12 березня 1919 р. була створена Шолохівська рада робітничих та селянських депутатів у складі 30 депутатів; її очолив Д. С. Бараннік. Виконком мав відділи: управління та воєнної справи (завідувач С. П. Тиква), фінансовий (Т. А. Кліценко), земельний (А. Є. Волошин) [Поточний архів Шолохівської сільської ради. Спр. 1. Арк. 16 – 17 (виписки В. Г. Грибовського, приватний архів автора).].
6 серпня 1919 р. Покровські копальні захопила Добровольча Армія Антона Денікіна [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 412. Арк. 84]. 19 серпня денікінська контррозвідка виявила і знищила більшовицьке підпілля, очолюване колишнім керівником місцевого комуністичного осередку К. Куликом і головою місцевої ради робітничо-селянських депутатів М. Міненком, а також інших гірників [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 413. Арк. 146 – 146 зв., 264, 268. Занудько М. А. Орджонікідзевський народний історико-краєзнавчий музей. С. 42]. Наступного місяця по денікінських тилах вдарила Повстанська Армія Нестора Махна, який погоджував свої дії з більшовиками. Розстріли, погроми, мародерство, епідемія висипного тифу паралізували життя краю. Однак рішучий виступ Махна проти системи «військового комунізму» викликав симпатії до нього частини мешканців. Більшовики ж поступово збільшували свій вплив у Нікополі, відновлювали свої органи влади, а наприкінці 1919 р. вступили у відкритий конфлікт із Махном і репресували його прихильників. У січні 1920 р. у Нікополі створили новий ревком на чолі з М. І. Артюхіним, котрий перереєстрував місцевих членів більшовицької партії [Берендєєв О. А., Богуш П. М., Мілявський М. С., Корнієнко О. С. та ін. Роки і події (на відзнаку 50-річчя Великого Жовтня) // Нікопольська правда. 1967, 28 червня. С. 2].
У серпні 1920 р. останній керманич «білого руху» барон П. М. Врангель, скористувавшись поразкою більшовиків від польсько-українських військ і маючи надію на місцеве населення, постраждале від більшовицького терору, розпочав «задніпровську операцію» – наступ із Криму на Нікополь і Катеринослав. Нікопольський ревком формував частини особливого призначення (ЧОП) із місцевих мешканців [Там само].
Врангелівські генерали М. Г. Бабієв та І. Г. Барбович змогли непомітно переправити свої війська через Дніпро біля сіл Бабине й Ушкалка. 9 жовтня вони зайняли Нікополь і розгорнули наступ у напрямку сіл Грушівка та Покровське, попри контрудари 2-ї кінної армії червоних під командуванням П. К. Миронова. 13 жовтня почалася вирішальна битва біля сіл Шолохове, Олександрівка і Чортомлицькі Хутори. Одним з її найбільш драматичних епізодів став штурм червоними с. Шолохове через р. Солона. Це була одна з найбільших в історії битв кіннотних військ з інтенсивним застосуванням кулеметів та артилерії. Загибель генерала Бабієва розладнала управління врангелівськими військами, чим скористався Миронов, розгорнувши контрнаступ. Та незабаром і він ледь не втратив управління своїми підрозділами, що інтенсивно рухалися на великій території. Бойовище скінчилося наступного дня, коли війська Барбовича були знекровлені, розсіяні й мусили відступати [Душенькин В. В. Вторая конная армия. Военно-исторический очерк. М.: Воениздат, 1968. С. 123 – 156]. Більшовики остаточно встановили контроль над цим краєм наприкінці 1920 р., однак придушення «куркульських банд і недобитих білогвардійців» тривало ще кілька років. Утім історія антибільшовицького спротиву в краї ще потребує докладного вивчення.
Джерело: . – Дніпро: Журфонд, 2020 р., с. 74 – 79.