1994 р. Церковне будівництво за Дунаєм

Василь Слободян

Задунайщина – район у румунській Добруджі (jud.Tulcea), що охоплює дельту Дунаю і прилеглі терени. Перші українські поселенці з’явилися тут на початку XVIII століття. Це були запорозькі козаки, які підтримали виступ гетьмана Івана Мазепи проти Росії. Осіли вони в селах Пошті й Телиці [Сіосаn І. Studiul Geografie сотріех al comunei Mahmudia. Машинопис]. Є, щоправда, згадки й про давніших поселенців (кінця XVI – початку XVII ст.), які називали себе “єдино вірними козаками” або “довговусами” [Kaltenberg L. Czarne żagle czterdziestu mórz. – Warszawa, 1986. – S.256]. Проте масове переселення українців пов’язане з ліквідацією імператрицею Катериною II Запорозької Січі в 1775 році. Втікачі заснували тут з дозволу турецького уряду Задунайську Січ, що існувала з 1776 по 1828 рік. Поповнюючись увесь час новими поселенцями з України, Задунайська Січ поступово перетворилася на самобутню вільну українську колонію. Та удар, завданий зрадою останнього кошового задунайців Йосипа Гладкого під час російсько-турецької війни 1829 року, став смертельним. Турецький уряд зруйнував останню Дунавецьку Січ та зліквідував структуру її поселень.

По війні частина козаків повернулася в дельту та розселилася поміж сільських українських мешканців. Сюди прибували з України щораз нові втікачі від панщини. Українська людність осідала як у давніших селах, так і закладала нові, загосподарюючи край. Поступово утворилася мережа церков з українською (церковнослов’янською) відправою.

Включення в 1877 році Добруджі до складу Румунського королівства попервах не дуже змінює ситуацію. Однак часом дедалі більш посилюється асиміляційний тиск. Влада поселяє в українських селах румунів, відкриває школи з румунською мовою навчання. 1926 року всі церкви було переведено на новий календар, запроваджено румунську мовну відправу.

Щойно по другій світовій війні в селах краю засновуються українські школи, а в Тульчі – український ліцей. Та цей процес українського відродження в Задунайщині був неглибокий і нетривкий. Вже 1959 року було закрито ліцей, а за ним – школи. Новий етап започаткувала груднева революція 1989 року. Створений у червні 1990 року в Тульчі Союз українців Добруджі, складова частина Союзу українців Румунії, вже домігся викладання української мови в школах шести сіл регіону. Триває, поки що безрезультатно, боротьба за відновлення української православної церкви.

Життя українців Задунайщини, їхня історія, на жаль, залишилася до нашого часу поза увагою дослідників, хоча протягом двох століть наша людність витворила тут свою, оригінальну багатьма рисами культуру. Певний інтерес щодо цього становлять тамтешні церкви.

Козаки були віруючими і завжди в місцях свого осідку ставили храм, бодай тимчасовий. Так було і в Задунайщині. З часу закладення коша в Катирлезі 1813 року вони починають зводити січову церкву, а коли кіш через два роки переміщується у Верхній Дунавець, переносять на нове місце і її, встановивши на якісь давні підвалини. Була це невелика одноверха дерев’яна споруда, покрита дошками і навіть не пофарбована [Кондратович Ф. Задунайская Сечь // Киевская старина. -1883. – С.760]. На жаль, докладніших даних про цю січову церкву Покрови, зруйновану в 1828 році під час ліквідації турками Задунайської Січі, не збереглося.

Більшість перших українських храмів Задунайщини – прості хати-церкви, дерев’яні, або з чамуру (глини, замішаної з січеною соломою чи очеретом), з чотирисхилими або двосхилими дахами [Monumente istorice si izvoare creştine. -Galatc, 1987]. Відрізнялись од звичайних українських хат встановленим кутим хрестом над вівтарною частиною та подеколи збудованою поряд стовповою дзвіницею.

Одна така церква збереглася і діє в селі Телиці. Відправи в ній відновилися після землетрусу 1983 року, коли використовувана до того часу церква стала аварійною, а громада не знайшла коштів на її ремонт. Збудована в 1900 році як тимчасова замість згорілої дерев’яної церкви 1803 року. Прямокутна споруда складається з трьох приміщень: вівтаря, відділеного іконостасом з трьома вратами, “нави” зі стовпом, що підпирає пласку стелю посередині, та “бабинця”, відгородженого стіною, з прибудованим до нього господарським приміщенням. Перекрита двосхилим бляшаним дахом. На те, що це церква, вказують два хрести з тиньку обабіч вхідних дверей.

Дещо ускладненою відміною цього типу є церква св.Миколи в селі Крішані, збудована в 1835 році. Стоїть вона на сільській вулиці, що тягнеться вздовж Сулинського гирла Дунаю. Це каркасна споруда, прямокутна в плані, з дуговим вигином вівтаря й двома трапецієподібними розширеннями по боках нави, що трохи скидаються на трансепт. Дах двосхилий з причілками на західному і східному чолах, над якими розміщено куті хрести. На захід від церкви – дерев’яна стовпова дзвіниця. Це єдина в сучасних українських селах Задунайщини окремішня дзвіниця. Два різьблені дерев’яні стовпи накриті невеликим дашком, на якому встановлено три дерев’яні хрести. Під дашком на перекладині підвішено три дзвони.

Деякі церкви кінця XIX – початку XX століття розвивають цей тип. Для прикладу – дерев’яна церква св.Миколи в селі Ґорговій та мурована церква в селі Партизані. Розташовані вони, як і крішанська церква, над самим Сулинським гирлом, і є гарними висотними домінантами сіл. Це прямокутні, витягнені в плані, зі скругленою східною частиною вівтаря споруди. Але. на відміну од попередніх, у них над внутрішньо виділеним присінком (бабинцем) з’являються вежі-дзвіниці.

Ще більш ускладнюється цей тип у церкві Покрови Пр.Богородиці у Верхньому Дунавці. Збудовано її 1906 року на кошти Трифона Ілії та Тимошки Алексія в центрі села, неподалік від місця, де колись знаходили рештки фундаментів січової церкви. Це мурована видовжена споруда з напівкруглим вівтарем, увінчана невисокою восьмибічною банею на світловому восьмерику, встановленому на низенькому четверику над центром нави. Така сама, але менша баня вінчає другий ярус дзвіниці над бабинцем. На відміну од інших церков, у яких восьмерикові дзвіниці одноярусні, в дунавецької другий восьмериковий ярус установлено на четвериковому.

Однією з найкращих церковних споруд і водночас одним з найдавніших збережених українських храмів у Добруджі є церква св.Димитрія в селі Караормані. Це дерев’яна, хрещата в плані споруда з гранчастим вівтарем та прямокутними бічними раменами. Вінчає церкву баня на світловому восьмерику, встановлена над середхрестям, утвореним перетином двох прямокутників. Двосхилі дахи творять причілки на фасадах, а вівтар накритий п’ятисхилим дахом. За переказами, збудована в середині XIX століття (дехто називає точну дату – 1840 р.) з дубових брусів, що їх привозили з єдиного в дельті Дунаю великого дубового Караорманського лісу (“кара-орман” турецькою – чорний ліс). Серед збережених у церкві книг церковнослов’янською мовою є “Акафіст”, виданий 1841 року Києво-Печерською друкарнею. Покрайній запис на ній дає підставу датувати спорудження церкви не пізніше від 1846 року: “Етую книгу жертвовалъ на церковь Якимъ Зуенко за старости Максима Павлюченка месяца октября 29 дня 1846 года”. Інша книга тієї ж Києво-Печерської друкарні “Тріодіон” (1838) має напис: “Сия книга принадлежитъ цркви Димитровской силения Калармина”.

Димитрівська церква – гарних пропорцій і нагадує своєю сильветкою церкви, будовані в Україні наприкінці XVIII – на початку XIX століття. Ремонтували її в 1875 році [Ionescu M. Dobrogea in preajma veacului al ХХ-Іеа. -- Bucuresti, 1904]. Трохи погіршила пропорції триярусна дзвіниця, добудована до західного чола в середині 60-х років XX століття.

Треба зазначити, що за часів перебування під владою Туреччини всі церкви в ній належали до єпархії з центром в Ізмаїлі, підпорядкованої Константинопольському патріархові. З 1877 року центром єпархії Нижнього Дунаю, куди входять і всі українські церкви Задунайщини, стає Галац (Румунія). Перша доба діяльності нової єпархії пов’язана з інтенсивним будівництвом нових церковних споруд. Зокрема, завершуються розпочаті ще за турецької влади будівлі. Сюди належить церква в селі Катирлезі (Сфинту Ґеорге). Почали будувати її в 1870 році рибалки села після пожежі, яка спалила давнішу дерев’яну церкву.

З цим будівництвом пов’язана легенда. Стара церква була зроблена з двох рядів дощок, набитих усередині морською травою. Коли її перекривали, вона випадково зайнялася й згоріла. Під цю пору поблизу села сів на мілину корабель, навантажений цеглою. Капітан запропонував рибалкам узяти собі стільки цегли, скільки буде потрібно, щоб можна було знятися з мілини. Рибалки так і зробили. І поставили нову церкву. Первісно церква св.Георгія, збудована на краю села, майже коло впадіння Георгіївського гирла в Чорне море, була хрещата в плані з гранчастим вівтарем, перекрита великою банею на дерев’яному світловому восьмерику, поставленому на низенькому четверику над середхрестям. У 1899 році до бабинця прибудували на кошти італійського купця Йоана Мілано, який торгував з місцевими рибалками, велику триярусну, квадратову в плані дзвіницю з восьмигранним третім ярусом, перекриту банею. Дзвіниця унікальна в За-дунайщині своїми фресками, виконаними на західному чолі. На першому .ярусі праворуч від входу – зображення св.Юрія, ліворуч – св.Димитрія, на другому – сцени з Євангелія від Луки про Христові проповіді на Генезаретському озері, на третьому – Преображення і Вознесіння. На кожній фресці підписи донаторів-рибалок з Катирлеза, тепер – румунською мовою.

Такі церкви збудовані в той самий час у селах Муругілі, Нижньому Дунавці, Пирлиті, Лузі та містах Сулині й Тульчі. Всі ці церкви подібні в плані й загальній структурі: хрещаті, з банею на середхресті, встановленою на восьмерику, та вежею-дзвіницею над присінком із заходу. Відрізняються вони як викінченням чіл, дзвіниць, розмірами, так і планом рамен, вівтаря (трапецієві, прямокутні, напівциркульні). На деяких можна завважити впливи румунської архітектури, зокрема в церкві Тульчі (оздоблення стін, форма бані над захристією та ін.).

У Задунайщині зберігся звичай відзначати місце давнішої церкви. Знаки встановлювали на місці вівтаря у вигляді постаменту, здебільшого квадратової форми (у с.Катирлезі постамент у формі рівно-раменного хреста, а в Тульчі -двоярусна каплиця – восьмерик на четверику), увінчаного хрестом з колишньої церкви. Ці куті хрести відзначаються великою різноманітністю й належать до цікавих пам’яток ужиткового мистецтва українців Задунайщини. Є такий знак і біля Димитрівської церкви в Караормані, що свідчить про існування тут давнішої церкви.

Сильветки українських церков Добруджі доволі подібні до сильветок церков російських старовірів-липован. Проте в українських частіше спостерігаються елементи румунського декору й румунські архітектурні впливи (декор церкви в Тульчі, Лузі, форма бань у Партизані та Верхньому Дунавці тощо). Пояснюється це тим, що, як уже зазначалося, від середини [19]20-х-років усі українські церкви було переведено на румунську мову богослужб і обсаджено румунськими священиками, які під час ремонтів усіляк намагалися наблизити вигляд храму до канонів Румунської православної церкви. Особливо це слідно на стінописах та іконах – їх перемальовували, а то й просто давніші українські написи на них замінювали на румунські. По деяких церквах ще збереглися образи з підписами, що засвідчують українське походження їх. Так, у церкві св.Юрія села Муругіля є ікона св.Юрія з підписом: “Сооружена сія икона кара-урманскимъ поселяниномъ Іоанномъ Андреевымъ Андрейченкомъ 1883 г. декабря 20 д.”. А в Преображенській церкві Тульчі на бічній стіні південного рамена є два образи – св.пророка Іллі з підписом: “Сія ікона Св.Пророкъ Илія сооружена іждевеніемь земледецевъ Руской общены Св.Преображенской церкви и старанием свяще-никовъ 1894 Юлия 20” і св. Кузьми та Дем’яна, підписана так: “Сія икона сооружена иждивениемъ обществомъ всехъ мастеровых кузнечного и колесного цеха в Тульче 1893”.

Справжньою перлиною українського церковного будівництва Задунайщини є церква Різдва Богородиці в селі Телиці, споруджена в 1902-1907 роках на місці давнішої (1802). Розміщена на високому пагорбі в центрі села, вона панує над ним своїми високими верхами. Мурована тринавова одно-апсидна будівля з трансептом, утвореним напівциркульними в плані раменами, трохи подібна до Троїцького собору XVII століття в Чернігові. Західне чоло церкви в Телиці вінчають дві квадратові в плані вежі-дзвіниці з чотиригранними, грушевими банями, увінчаними маківками на сліпих ліхтарях. Над центральною навою, а також над бічними раменами, на високих струнких восьмериках підносяться грушеві бані, що своїми формами скидаються на куполи українських церков Гетьманщини XVIII століття. На жаль, після землетрусів 1977 та 1983 років споруда нечинна: всередині частково опав тиньк зі стінописом, сліди цілковитого занедбання. Риси українського бароко в цьому закутку Добруджі – свідчення того, що тутешні мешканці пам’ятали про своє козацьке походження, зв’язки з рідною землею.

Українські церкви Задунайщини – пам’ятки матеріальної культури не тільки місцевого українського населення, а й усього нашого народу.

Львів, 1992 p.

Джерело: Пам’ятки України, 1994 р., № 3-6, с. 34 – 38.