2008 р. Відкриваючи Харківщину…
Мирослава Заєць
Дата: 25.06.2008
Якщо говорити про улюблені українські місця паломництва туристів, то, звичайно, на початку списку стоїть Західна Україна з Карпатами, замками, монастирями, тоді – Крим, узбережжя Чорного та Азовського морів. У той же час схід, як правило, випадає з поля зору й розглядається винятково як промисловий осередок. А дарма. Бо навіть там можна знайти багато цікавого
І коли постає питання: «З чого ж почати?», відповідь одна: з Харківщини. Звичайно, Харків сам по собі може похвалитися культурно-історичними надбаннями та рекордами. Чого варті, наприклад, будівля «Держпрому» – перша споруда в СРСР, зведена з бетону, площа Свободи, яка має форму бандури, – найбільша у Європі і, здається, друга за розмірами у світі, пам’ятник Кобзарю, який небезпідставно вважається одним з найгарніших в Україні.
Та сьогодні мова йтиме не про колишню столицю нашої держави, а про невеличкі, нічим, на перший погляд, непримітні селища області, які, тим не менше, ховають у собі такі скарби, які не снились навіть деяким великим містам! Мало хто знає, що Харківщина славиться не лише безліччю розвинутих галузей промисловості, а й великою кількістю архітектурних пам’яток, рядом маєтків, кожен з яких має свою історію. Отже, пропоную почати нашу уявну подорож зі справжнісінького… замку!
А точніше – з Шарівського маєтку Богодухівського району. Цей палацово-парковий ансамбль вражає не лише своїми розмірами та продуманим плануванням, а й яскраво вираженим західноєвропейським архітектурним стилем.
Історія замку (а саме такі асоціації виникають при спогляданні фасаду будинку з двома величними баштами) розпочалася ще у першій половині ХІХ ст., коли поміщик П. Ольховський, якому належали навколишні землі та ліси, вирішив збудувати для себе маєток. На зовнішній вигляд палацу вплинув той факт, що власник брав участь у війні 1812 року, разом з російською армією пройшов пів-Європи, й, очевидно, надивившись тамтешніх архітектурних витворів, забажав і у себе звести псевдоготичне диво з білого каменю з широкими терасами, ставками та парком.
Однак часи розквіту та завершеності мастку пов’язують з ім’ям Леопольда Кьонінга, відомого „цукрового короля”, який довів маєток майже до теперішнього вигляду. Остаточно ж вигляд садиби сформувався уже на початку ХХ століття, коли добудувалася остання, третя частина палацу, та відновлено Шарівський парк руками одного з найкращих тогочасних „ландшафтних дизайнерів” Георга Куфальда – директора міських парків у Ризі.
На жаль, сьогодні Шарівський маєток уже не може похвалитися колишньою розкішшю та багатством: обшарпані стіни, напівзруйновані тераси, рештки плитки, замулені ставки. Однак навіть у такому вигляді йому не бракує величі.
Дві вибілені вежі, нещодавно відреставровані, особисто у мене чомусь викликають асоціації з баштами Дубенського замку. Широчезні тераси, по яких можна спуститись униз, до ставу, пройтися містком, перекинутим над водою, залізти у теплиці, від яких лишилися хіба металеві опори, рясно обплетені диким виноградом так, що, заглянувши всередину, складається враження, ніби потрапляєш у джунглі. Липова алея, придивившись до якої можна помітити під ногами рештки червоної цегли, якою були вимощені доріжки. Збережена плитка на терасах у доволі непоганому стані. Старий, на жаль, не діючий фонтан…
З іншого боку палацу лежить досить масивний камінь. Розповідають, що Кьонінг привіз його аж із Криму, де, нібито, дружина йому зрадила. Так і досі лежить цей „Камінь кохання” на подвір’ї як згадка про невірність та розбиті почуття.
За Союзу у цьому маєтку створили санаторій, що, власне, і «врятувало» його від тотального занепаду, адже відомо, що тоді будь-який натяк на буржуазне минуле у кращому випадку призводив до занедбання, у гіршому – міг стати причиною для знищення із туристичної мапи Країни Рад. Зараз у ньому знаходиться притулок-лікарня для хворих на туберкульоз. Ти не менше, всередину зі згоди головного лікаря можна пройти.
Внутрішнє убранство замку, коридори, більшість кімнат дишуть лікарняним запахом та відгомоном радянської епохи. Однак кілька зал збереглося майже у недоторканному вигляді. У Голубій залі – два старих каміни, розташовані по обидва боки кімнати. Чорні, дерев’яні, з вишуканим різьбленням вони створюють атмосферу урочистості та деякого аристократизму, незважаючи на обдерті стіни та обвалену ліпнину.
У наступній залі – їдальня. Оздоблення схоже на попередню з тією лише відмінністю, що замість камінів – старі масивні дзеркала. Та найбільше враження справляє бібліотека…Уявіть собі: повністю дерев’яне приміщення, стіни та стеля прикрашені різьбленням, так само оздоблений деревом камін, діючий, між іншим. Ряди шаф із книжками переважно радянського періоду, великий фотоальбом, зі сторінок якого визирає історія маєтку…
Подейкують, приїхав колись із Норвегії правнук Леопольда Кьоніга, запропонував повністю відремонтувати цей ансамбль, та влада відмовила. Не знаю, які там були офіційні причини, але впевнена в одному: хтось отримує значну частину коштів, виділених з бюджету на реконструкцію…
[Далі – про Пархомівку]
Джерело: “ХайВей”