Нарис про Шевченківську громаду

Ярослав Ліхолєтов, Лідія Чувпило

Шевченківську селищну територіальну громаду у складі Куп’янського району створено у 2020, розташовується у східній частині Харківської області. Територія громади (979,1 кв. км) складається з 60 населених пунктів та утворилась шляхом об’єднання з 16 сільських та селищних рад кол. Шевченківського району (засн. у 1935). Чисельність наявного населення Шевченківщини на січ. 2021 становить 19694 чол. (міського – 6780 та сільського – 12914). Центр громади – смт Шевченкове (до 1922 с. Булацелівка), яке розташоване на відстані 80 км від м. Харкова. Найстаріші населені пункти – с. Волоська Балаклія (60-і рр. 17 ст.), с. Нижній Бурлук (1706) та с. Великі Хутори (сл. Велике 1669–1920).

Територія Шевченківської громади розкинулася здебільшого у басейні р. Сіверський Донець (права прит. р. Дон) та частково у басейні р. Оскіл. По території району протікає 6 річок, найбільша з них р. Великий Бурлук.

Шевченківська територіальна громада межує на півночі – з Великобурлуцькою, на сході – з Куп’янською, на півдні – з Ізюмською та Балаклійською, на заході – з Чугуївською та Печенізькою громадами Харківської області.

Шевченківська громада має розгалужену транспортну мережу. Її територію перетинають залізниця Харків–Куп’янськ та автомагістраль державного підпорядкування Чугуїв–Мілове.

На території громади переважають чорноземи. Є старичні озера, заплавні болотяні грунти, солонці та солончаки. Площа лісових насаджень бл. 3965 га. Переважають середньовікові та молоді насадження. Основні деревні породи – дуб, ясен та сосна. На Шевченківщині – 3 заказники місцевого значення, загалом складає 33,9 га: 2 ентомологічних та 1 ботанічний. На території представлені водноболотні, лучні та степові орнітокомплекси з низкою рідкісних видів, які занесені до Європейського Червоного списку (деркач), Червоної книги України (журавель сірий, поручайник, лунь польовий), переліку видів тварин, які підлягають особливій охороні на території Харківської області (лебідьшипун, бугай, чепура велика, чапля руда, куріпка сіра, сова болотяна, синиця вусата).

Витоки фрагментарних професійно-наукових історико-археологічних досліджень на теренах суч. Шевченківщини слід віднести до кін. 19 – поч. 20 ст.

Визначною подією для розвитку археології, як для Харківщини, так і в цілому для Слобожанщини став 12 Всеросійський Археологічний з’їзд, що відбувся у 1902 в м. Харкові. Організаційний комітет підготовки з’їзду очолив відомий харківський історик Д. Багалій – професор Харківського університету, академік УАН, який організував масштабний збір інформації, археологічні обстеження території з метою виявлення пам’яток старожитності та археологічні дослідження за участі вчених та краєзнавців Харківської губернії й запрошених дослідників з ін. міст. Напередодні з’їзду завдяки обстеженням і збору інформації було створено першу археологічну мапу Харківської губернії, де в межах суч. Шевченківської громади було позначено кургани та кам’яні баби, що знайшло своє відображення і в пояснювальному тексті до цієї мапи. Окрім того, біля с. Нижній Бурлук було зібрано підйомний матеріал, який частково (знаряддя праці, залишки зброї та кераміки), представлено у широкому колі Харківських старожитностей на виставці, що працювала під час з’їзду.

Більш ніж через півстоліття, у 1956 експедиція під керівництвом Б. Шрамка дослідила поселення епохи бронзи (4 тис. до н. е. – 2 тис.) біля с. Аркадівка. Виявлено невеликі фрагменти кераміки та відщепи кременю. Ці матеріали увійшли до енциклопедичного видання «Археологічні пам’ятки Української РСР», що у 1966 вийшли під редакцією історика та археолога Д. Телегіна.

Окрім того, за даними краєзнавця та історика А. Булиги, у 1966 у глиняному кар’єрі біля с. Волоська Балаклія було випадково виявлено могильник часів фінального періоду бронзового віку (1300–750 рр. до н. е.).

Наприкін. 1960-х рр. біля с. Волоська Балаклія під час проведення планових сільськогосподарських робіт було знайдено крем’яні пластинки, скребла та кам’яну сокиру (поч. 4 тис. до н. е.).

У 1971 біля с. Аркадівка, на лівому березі р. Великий Бурлук (ліва прит. р. Сіверський Донець), місцевим вчителем історії (ім’я встановити не вдалося) виявлено крем’яне вістря списа, яке датується бл. 4 тис. до н. е. Біля с. Гетьманівка випадково було розкопано катакомбу із залишками глиняного посуду та зброї. Місце зберігання знахідок невідомо.

У 1972 біля с. Великі Хутори учнями місцевої школи було випадково знайдено бронзовий наконечник стріли.

У 1973 під час геодезичної зйомки майже всі відомі археологічні об’єкти Шевченківського району картографували співробітники Республіканський проектний інститут із землевпорядкування «Укрземпроект» (Харківський філіал).

Також варто зазначити, що біля с. Сподобівка у 1975 місцевими жителями було випадково виявлено крем’яний ніж, а у 1986 біля кар’єру на околиці с. Старовірівка знайдено кам’яний розтирач (більш вузьке датування встановити не вдалося).

У 1979 біля с. Волоська Балаклія та с. Мостове Єнакієвською археологічною експедицією було розкопано 6 курганів. Місце зберігання знахідок невідомо. Кургани належать до катакомбної культури епохи бронзи. Було досліджено 4 поховання бабинської культури (22/21–18 ст. до н. е.).

У 1993 біля с. Сподобівка фахівцями-археологами ХІМ, під час планової археологічної експедиції було досліджено 1 курган, матеріали знахідок з якого зберігаються у Харківський історичний музей ім. М. Ф. Сумцова.

Влітку 2010 аспірант Харківська державна академія культури О. Лаптєв здійснював розвідки у долині р. Синиха (права прит. р. Оскіл), де відкрив та обстежив 3 поселення доби бронзи біля с. Федорівка, 2 поселення біля с. Дуванка, одне з яких є багатошаровим (епоха бронзи та салтівська культура).

Під час роботи Середньовічної експедиції Харківський національний педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди у 2015 під керівництвом В. Колоди, біля с. Василенкове було відкрито та обстежено багатошарове поселення (селище «Василенкове»), на якому виявлені старожитності бронзової доби (в її загальних межах, салтівської культури та слобожанської культури 18–19 ст).

Влітку 2018 співробітники Обласний комунальний заклад «Харківський науково-методичний центр охорони культурної спадщини»: В. Дідик, І. Білько та С. Качало під час проведення планової інвентаризації пам’яток археології оглянули низку об’єктів археологічної спадщини Шевченківщини, серед яких могильники та поселення, які раніше було досліджено вищезгаданими науковцями та проєктними інститутами.

Втім понад століття фрагментарних досліджень археологічної спадщини Шевченківщини було здійснено дуже мало. Перш за все, очевидною є нерівномірність досліджень як окремих культурних та історичних явищ, так і всього часового періоду, що охоплює суч. археологія (від палеоліту до часів заселення Слобожанщини).

Іррегулярність та епізодичність присутності мисливських спільнот на теренах Харківщини починаючи з часів пізнього палеоліту (40/35 – 10 тис. до н. е.) до заключних етапів мідно-кам’яного віку (енеоліту) (6–4 тис. до н. е.), враховуючі відомі наявні археологічні та історичні дослідження не дають нам науково доведених фактів присутності людини на території суч. Шевченківщини. Лише перехідний період мідно-кам’яного віку представлений мінімальними фрагментарними знахідками біля с. Волоська Балаклія у вигляді пластинок та відщепів кременю, кам’яної сокири, наконечника списа та 2 кам’яні молотки і тертку (біля с. Гетьманівка та с. Старовірівка).

Враховуючи майже відсутню ступінь археологічної дослідженості, а також внаслідок палеоекологічної (палеодемекологічної) особливості місцевості, бронзова доба (4 – поч. 1 тис. до н. е.) представлена переважно курганними комплексами (курганами та майданами) рідше поселеннями. 3 поселення, які в широкому хронологічному полі представляють бронзову добу знаходяться біля сіл Дуванка та Федорівка.

Період середньої бронзи відображений старожитностями катакомбної культури, яка займає великий відтинок часу (27/25–21 ст. до н. е.). Але, в означених географічних межах суч. Шевченківської громади катакомбна культурно-історична спільнота представлена курганними похованнями та поселеннями донецького (осколо-донецького) типу або харківсько-воронезькою групою. Під час розкопок біля с. Волоська Балаклія, с. Мостове та с. Сподобівка загалом було досліджено 23 катакомбних поховання, в яких було знайдено 18 горщиків, які належать до цих 2 типів культурно-історичних спільнот.

Характерна особливість посуду донецької групи є орнамент, що наносився відбитками простого або перевитого шнура. Візерунок складався з горизонтальних рядів кіл-фестонів, що спускалися від вінця до дна. Горщики харківсько-воронезької групи видовжених пропорцій з покатими плічками і високою лійчатою шийкою, прикрашені відбитками одинарного або подвійного шнура, зубчатого штампа та різними нарізками. Особливо виділяються розміщені на плічках посудин півовали, звернені закрученими частинами вгору. У похованнях біля с. Волоська Балаклія також було виявлено 2 крем’яних наконечники до списів, вискові кільця, браслет та залишки дерев’яного посуду, а також фрагменти глиняного горщика та бронзовий ніж біля с. Гетьманівка.

Бабинська культура (культура багатоваликової кераміки, культурне коло Бабине (22/21–18 ст. до н. е.) являється наступним перехідним етапом середньої до пізньої фази доби бронзи. В її формуванні значну роль відіграло населення харківськоворонезької катакомбної культури, яке під тиском донсько-волзької абашевської культури колісничних мігрувало на схід України, продовживши ланцюгову реакцію культурних змін, започаткованих на південному Уралі. Бабинська культура в загальних своїх кордонах простяглася по степовим та лісостеповим регіонам від р. Дон та р. Прут (прит. р. Дунай), а також зрідка зустрічається на території степової частини Кримського півострову та пониззі Дону у вигляді нової спорідненої кам’янсько-лівенцівської культури.

Основним видом господарської діяльності жителів бабинських племен було відгінне пастуше скотарство, яке мало доповнення у вигляді мисливства та рибальства, рільництвом за допомогою примітивного дерев’яного рала. Ремісники бабинської культури займались відливкою бронзових інструментів, прикрас, виготовленням зброї та побутових предметів – ножів, тесел, сокир. Основною формою посуду був гостро реберний горщик із високими вінцями. Особливою рисою бабинської кераміки є рельєфні пружкові та лінійно-кутові орнаменти. Своїх небіжчиків бабинські носії ховали у неглибоких грунтових ямах, іноді доповнених кам’яною скринею чи дерев’яним зрубом влаштованих у курганні насипи. Поховані у зібганому стані, на лівому боці були орієнтовані у широтному або меридіальному напрямках, переважно головою до заходу чи сходу. Під час розкопок у 1979 біля c. Волоська Балаклія було досліджено 4 поховання культури багатопружкової кераміки, в яких було знайдено рідкісні горщики з візерунками, утвореними багатьма валиками. Валик наліплювався або формувався з шару глиняної обмазки, накладеної на поверхню посудини.

Етнокультурне утворення зрубної культурно-історична спільність (18–13 ст. до н. е.) періоду пізньої бронзи дозволяють атрибутувати знахідки кераміки з 2 поселень на околицях сіл Дуванка та Федорівка.

На поч. ранньої залізної доби (серед. 7 – поч. 3 ст. до н. е.) значна територія Харківщини заселена скіфоїдними іраномовними землеробськими племенами, але археологічних відкладень даного періоду не віднайдено у межах суч. Шевченківської громади.

Сарматські пам’ятки (3–1 ст. до н. е.) представлені курганним похованням біля с. Мостове. У захороненні було виявлено намисто, привіски та ін. прикраси виготовлені з кісток і зубів тварин. Про часткове перебування сарматів біля смт Шевченкове свідчить знайдений наприкін. 1980-х рр. меч (акінак).

Невеликий обсяг польових робіт із відкриття, вивчення та культурної атрибуції старожитностей ранньозалізної доби не дають повної картини про цей етап прадавньої історії суч. Шевченківщини.

Про існування протослов’янських землеробських племен черняхівської культури (2–6 ст.), свідчать матеріальні залишки могильника культури «полів поховань» на околиці с. Волоська Балаклія, який репрезентований знахідками у вигляді глечиків з орнаментом.

В епоху раннього середньовіччя територія суч. громади входила у межі ареалу пеньківської культури (2-а пол. 5–7 (поч. 8) ст.), яка проходила по лісостеповій смузі України та займала територію від р. Прут (прит. р. Дунай) до р. Оскіл і р. Сіверський Донець. Носії пеньківської культури, до складу яких входили різні племінні групи (в т. ч. і слов’яни), відомі в писемних джерелах як анти. Вони були осілими, селилися переважно неподалік річок та займались орним землеробством. Анти перебували у формуванні класових відносин. Виготовлення прикрас та знарядь праці забезпечувало ливарне та ковальське ремесло. Зовнішня торгівля була мінімальною з більш розвиненими південними регіонами. Але на сьогоднішній день, присутність представників пеньківської археологічної культури на теренах Шевченківщини потребує матеріальних підтверджень шляхом наукових та подальших археологічних досліджень.

Салтівсько-маяцька (салтівська) археологічна культура (серед. 8 – поч. 10 ст.) репрезентована лише частково багатошаровим поселенням біля с. Василенкове, де було знайдено доволі незначні речові залишки життєдіяльності людини, у вигляді битого глиняного посуду. Такі знахідки можуть вказувати на сезонно-кочовий спосіб життя салтівського населення в даній місцевості. Салтівську культуру науковці вважають втіленням матеріальної та духовної культури багатьох народів, що населяли державу Хозарію (Хозарський каганат).

У перехідний період від раннього до пізнього середньовіччя терени суч. Шевченківщини опинились в ареалі домінування конгломерату половецьких племен (поч. 11–13 ст.). Вся територія, яка знаходиться у межиріччі Осколу та Сіверського Дінця, входила до воєнно-політичних, культурних та торговельно-економічних сфер впливу Донецької орди, що була частиною ханства, конфедерації половецьких орд під назвою Чорна Куманія, яка була частиною Дешт-і-Кипчак («Половецький степ»). Відображення культури кочівників доби пізнього середньовіччя представляє кам’яна баба на північній околиці с. Богодарівка, а також втрачені зразки кам’яних половецьких баб, які знаходились на похованнях біля смт Шевченкове та кол. с. Корніївка.

Епоха Київської Русі на сьогоднішній день не знайшла широкого матеріального відображення. З історичної точки зору даний період репрезентований В. Бєліковим у 1987, учителем історії Волосько-Балаклійської школи, який досліджував джерела походу князя Ігоря на половців у 1185, де доводив, що перші витоки битви розпочиналися саме на території суч. Шевченківської громади біля с. Борівське. На околицях с. Волоська Балаклія було знайдено декілька наконечників стріл, кресало та металевий ніж.

У 13 ст. під час монгольської навали на Київську Русь територія втрачає політичну самостійність та входить до складу Монгольської імперії. Наприкін. 14 ст. у результаті критичного збігу природніх та військово-політичних катаклізмів суч. територія Шевченківщини входила у т. зв. «Дике поле», а на півночі від неї проходив кордон татарського державоутворення «Яголдаєва тьма». У 16 ст. на цій території стали з’являтися групи українців і росіян, які займалися полюванням, бортництвом, рибальством. В цей же час російський уряд для захисту своїх південних кордонів організував регулярну сторожову службу.

З серед. 17 ст. розпочинається масове заселення Слобожанщини. Козацькі і селянські сім’ї з Центральної та Правобережної України направляються на лівий берег Дніпра, рятуючись від утисків польської шляхти, набігів кримських татар та безперервних міжусобних війн «Руїни». Просуваючись все далі на схід, вони заселяють вільні землі Слобожанщини. Московський цар Олексій Михайлович Романов всіляко заохочував переселенців, пообіцявши їм суттєві привілеї.

У 2-й пол. 17 ст. згідно картографічних матеріалів, територія знаходилась в тиловій зоні Ізюмської оборонної лінії, яка стала частковим відгалуженням Бєлгородської оборонної лінії та вже був відомий населений пункт – Волоська Балаклія. Початок селу поклали козацькі оселі на правому березі р. Суха Балаклійка (зараз р. Волоська Балаклійка). Деякий час це поселення носило відразу 2 назви – Балаклієве і хут. Щеняче. Перша назва пов’язана з назвою р. Балаклійка, а друга пішла нібито від Щеняцької могили, що височить неподалік від села. Про цю могилу згадується ще в царській грамоті від 4 трав. 1647 (сюди відступили татари після битви під м. Ізюм). Вірогідних даних про походження назви могили не виявлено.

Хут. Балаклієве (Щеняче) виник у важко прохідній місцевості, з трьох боків він був оточений прит. р. Суха Балаклійка, болотами, ярами, дібровами та горбами. Вони надійно захищали поселення від нападів кримських татар, які в ті роки часто робили набіги на Слобожанщину та на південну околицю Російської держави. В 2-й пол. 18 – на поч. 20 ст., коли небезпека з боку кримських татар зникла, навколо старого села виникла кілька окремих хуторів – Вольниця, Ловейківка, Софіївка, Корніївка. Одну з частин старого села на правому березі р. Балаклійка почали називати окремим хут. Щеняче. Переселенці, практично одразу, стали будувати церкви і намагалися всіляко розвивати освіту. При церквах засновували братські та недільні школи. Перші церкви було зведено у 1680 у Волоській Балаклії та в 1705 у Нижньому Бурлуку. На поч. 18 ст. в цих селах працювали козацькі школи. В них викладалася церковно-слов’янська та російська граматика, але українською мовою, якою розмовляли дяки-вчителі та учні. Шкільні приміщення будували біля церков, вони ділилися на 2 частини. В одній жив дяк з сім’єю, а в іншій проходив навчальний процес. За довгими столами сиділи 3 класи учнів. Всі вони перебували в одній кімнаті, тому школа називалася однокласною, хоч навчання тривало 3 р. В 1 класі вивчали буквар, в 2 – часослов, у 3 – псалтир. У 2 і 3 класах вчили також письму. В школах завжди нараховувалося по кілька дес. учнів.

Наприкін. 17 – поч. 18 ст. уряд Російської держави посилив наступ на автономію Гетьманщини та Слобожанщини. Обмежувались права та вольності козаків, посилювалась експлуатація селян, активізувався процес захоплення українських земель російськими та закордонними дворянами, представниками старшинсько-козацьких родин. Так, с. Волоська Балаклія заволодів генерал-майор Федір Шидловський, але незабаром він потрапив у царську немилість, його було віддано волоському (молдавському) стольнику Д. Єнакієву. Це сталося у 1711–12 після невдалого Прутського походу Петра І, коли в Росію переселилося багато волохів разом з князем Кантемиром. Саме тоді найстаріше село Шевченківщини набуло суч. назви.

У 1705 на жалуваній землі під прапорного Федора Картавого виник другий найстаріший населений пункт – Нижній Бурлук. Він знаходився на правому березі Великого Бурлука, нижче від сіл Великий Бурлук та Середній Бурлук, що й зумовило назву поселення. В наступні роки Нижній Бурлук мав багато власників, які змінювали один одного. У 1-й пол. 18 ст. було засновано суч. с. Роздольне. Його і ще декілька сіл і містечок заснував князь Кантемир під назвами Кантемири або Кантемирівка. Населені пункти з такими назвами і досі зустрічаються на Харківщині. Родина Кантемирів володіла селом близько століття, і лише на поч. 30-х рр. 19 ст. їх останній представник помер, не залишивши після себе нащадків. Населений пункт перейшов до рук князів Шаховських.

У серед. 18 ст. часті повені та низький болотистий берег р. Великий Бурлук змусили жителів Кантемирівки переселитися вище, на береги невеликої лівої прит. Великого Бурлука р. Лозова. Від неї нове поселення стали називати Лозовим. В серед. 19 ст. перейменували на Богородишне, в 1925 на Ленінку, а у 2016 – Роздольне.

Майже одночасно із с. Роздольне відбулося заснування і с. Новомиколаївка (до 1895 – с. Чернещина), одного з найбільших населених пунктів Шевченківщини 19–20 ст. Спочатку хутір називали Гусинкою, потім Чернечим. Він належав Зміївському Свято-Преображенському монастирю. На цих землях проживали монастирські селяни та інколи перебував ігумен с ченцями. Суч. назва склалася у 1857, в селі було споруджено Миколаївську церкву. В Куп’янському повіті, в якому в той час перебувало Чернече, вже існувало кілька Миколаївок, тому це поселення назвали Новомиколаївкою. Заселення території суч. Шевченківщини розпочиналося досить повільними темпами у 17 – 1-й пол. 18 ст., але у 2-й пол. 18 ст. цей процес значно активізувався. Після російсько-турецької війни (1768–74) зникла небезпека набігів кримських татар, а родючі малозаселені землі швидко знайшли нових господарів. Ними ставали кол. військові та цивільні чиновники.

У 1780 на берегах р. Зубарівка (Березівка) було засновано хут. Березівський (тепер Березівка), який належав асесорші Лукерії Степанівні Плотниковій, а потім її синові. Ще у серед. 17 ст. з’являється Старовірівка, але спочатку під назвою Макарівка і тільки у 1850 за суч. назвою. Назва села пов’язана з тим, що раніше в ньому проживало багато старообрядців. У 1853 було збудовано дерев’яну церкву ікони Казанської Божої Матері.

У 70–80-х рр. 18 ст. з’являються хутори: Буцький, Іванівка та Петрівка. Їх засновником є поручик Герасим Герасимович Буцький, представник заможної козацької родини з Полтавщини. Він був один з представників величезної когорти російських, українських та іноземних дворян, які наприкін. 18 ст. – поч. 19 ст. прагнули розбагатіти за рахунок слобожанських чорноземів. Саме вони поклали початок цілому ряду населених пунктів Шевченківщини, особливо в долині р. Великий Бурлук. При цьому майже всі вони спочатку мали назву – Бурлуцькі (Бурлуки). Пізніше у деяких біло змінено назву. Більша частина цих населених пунктів збереглися до наших днів.

Серед багатьох найбагатших і найвпливовіших українсько-козацьких родин на Слобожанщині, які мали свої володіння і на Шевченківщині, слід відзначити династію волоських дворян Булацелів. Засновником роду став Варлаам Тихонович Булацель, який переїхав до Росії у 1734, отримав російське підданство і швидко розбагатів. У 1752 він отримав чин генерал-майора і пішов у відставку. Точна поява його на Шевченківщині невідома, але відомо що з 1773 він разом з бригадним генералом Я. Капністовим та І. Скерлетом були власниками сл. Волоська Балаклія. Сини В. Булацеля – Ілля та Григорій теж були військовими, після відставки вони управляли сімейними земельними статками і по можливості їх розширювали. Дружина В. Булацеля – Катерина Олексіївна Стремоухова у 1790 на правому березі р. Середня Балаклійка заснувала с. Богодарівка. Загалом наприкін. 18 ст. володіння Булацелів розтяглися від р. Гусинка до с. Безмятежне та с. Волоська Балаклія, а самі села перебували у власності цієї родини до відміни кріпосного права. На межі 19–20 ст. Булацелям належало 10400 дес. (11336 га) землі, вони залишалися найбагатшими поміщиками Шевченківщини.

У 90-х рр. 18 ст. в долині р. Середня Балаклійка виникло ще декілька хуторів: Балаклійський (суч. с. Семенівка), Іванівський, Олександрівський, Головинський (у 19 ст. Смирне). У 20 ст. всі ці населені пункти об’єдналися в єдине село – с. Петропілля. У 19–20 ст. на Шевченківщині нараховувалося не менше 22 сіл та хуторів. Але заселення на цьому не припинилося. Вже на поч. 19 ст. з’являються нові хутори: Вишневський, Мар’їнський, Мирна Долина, Бабина Долина, Раївка та села: Станіславське, Луізенталь (суч. Раївка). Остаточно с. Раївка сформувалалось в серед. 20 ст., коли до нього приєднали хутори Бабину Долину (Бабу) та Мирну Долину. В 2-й пол. 19 ст. з’явилось с. Кривцівка (Кравцівка) по прізвищу поміщика О. Кривцова, з 2 хуторів – Віднога і Новоселідебний (Новоселівка). Одночасно виникає с. Баранове (раніше Михайлівка). В 20–30-х рр. 19 ст. засновано села: Зорянське, Смолівка, Тетянівка, Василенкове, хутори Софіївка та Бурлуцький-Капустянський (тепер с. Гетьманівка).

У 2-й пол. 19 ст., після скасування кріпосного права, в ході заселення Шевченківщини відбулися суттєві зміни. Якщо раніше населені пункти засновували, переважно, поміщики, то тепер це стали робити селяни. Так, у 1885–86 на правому березі р. Великий Бурлук поселилося бл. 80 сімей російських селян, започаткувавши історію с. Аркадівка. Всі вони були з с. Аркадівка Бєлгородського повіту. Їх перша вулиця була на місці кол. хут. Микільський, тому поселення деякий час називалося Микільською громадою, а вже у 20 ст. отримало свою суч. назву. У цей період чимало російських селян переселилося на Слобожанщину. Так, одна з груп переселенців облюбувала північну околицю Шишківки, ін. зупинилася у центральній частині Гетьманівки. Кілька десятків родин заснували с. Олійникове (Крейдянку), обравши собі правий берег р. Великий Бурлук. Свою назву отримало від великої кількості місцевих родин Олійників, а також від покладів крейди, що часто зустрічається на правому березі.

Наприкін. 19 ст. з’являються хутори: Романівка, 1-й Гусинський, 2-й Гусинський і Дуванка. У 1893 вихідцями із Стецьківської волості Сумщини відбулося народження майбутнього с. Олександрівка, до якого увійшло декілька хуторів. 1896 став знаменним в історії смт Шевченкове (до 1922 с. Булацелівка, Старовірівська волость, Куп’янський повіт, Харківська губернія). Це було пов’язано із введенням в експлуатацію в 1895 залізниці Харків–Балашов, яка пройшла через м. Чугуїв та м. Куп’янськ та одночасно дала поштовх для заснування селища, що нині зветься Шевченкове. Ця територія належала поміщикам Булацелям. Вони згодились віддати під залізницю частину своєї землі при умові, що їх прізвищем буде названа залізнична станція. Пізніше ця назва розповсюдилася на село, що стало формуватися навколо станції. Станцію будували у 1895–96 із цегли місцевого виробництва. Її випалювали у с. Петропілля і на возах возили до залізниці. Першим жителем кол. с. Булацелівка став купець Олексій Бабков, який у 1896 купив ділянку землі у Булацеля біля залізниці, побудував будинок та зернозсипку і став скуповувати у навколишніх селян хліб. Незабаром біля нього стали селитися ін. купці, будувати будинки, дерев’яні склади, зернозсипки та крамниці.

Вже напередодні революції 1905–07 у селі нараховувалося 8 крамниць, 7 зернозсипок, кузня, корчма, 2 вітряки. У селі з’явились дрібні ремісники: ковалі, лимарі, кравці. На прилеглих землях у 1906 виникли хутори Огурцівка і Зорянка. Ці назви походять від прізвищ купців Огурцова і Зоріна, які купили у Булацеля земельні ділянки, а потім перепродали їх селянам, що прибули сюди з Полтавщини і Катеринославщини. Однак більшість селян цих хуторів, як і жителі Кашинського і Булацелівки, мали такі невеличкі земельні наділи, що змушені були йти в найми в економію Булацеля або до сусідніх поміщиків. Робочий день в економіях тривав 12–14 год. За надмірну і важку працю робітник одержував лише 30 коп.

Становище селянства, особливо його біднішої частини, ставало щодалі гіршим. Ціни на зерно та сільськогосподарську продукцію падали, в той же час ціни на товари, необхідні селянам, зокрема на речі широкого вжитку були занадто високі. Придбання необхідного сільськогосподарського реманенту – плугів, сівалок, кінних молотарок – було під силу лише заможним селянам. Окремі стихійні виступи й протести селян жорстоко каралися. Селяни чекали змін на краще у своєму житті. Особливо ці надії зросли під час першої російської революції (1905–07). Відомо, що під впливом селянських заворушень, що відбувалися у Старовірівській волості Куп’янського повіту, 50 булацелівських селян і жителів хуторів Огурцівки і Зорянки восени 1906 приєдналися до виступу селянської бідноти с. Волоська Балаклія, яка намагалася відібрати землю у поміщика Маркова. Але цей виступ було придушено.

У 1907 на території суч. смт Шевченкове розпочала роботу перша земська лікарня, першим лікарем якої був Л. Бубличенко.

Після Столипінської аграрної реформи, коли почалася руйнація селянської общини, а селяни отримали право брати землю в приватну власність і створювати свої окремі хутори. Так, на Шевченківщині з’явились нові населені пункти: Софіївка, Сумське, Ново-Іванівка, Ново-Петрівка, Іванівка (кол. Горобівка). У роки Першої світової війни (1914–18) становище населення краю погіршилось. Непомірно зросли ціни, значну частину чоловіків забрали на фронт. На поч. 1917 кол. с. Булацелівка, як і вся Слобожанщина, увійшла до складу Української Народної Республіки (УНР). Населення щиро прагнуло відновити незалежність краю. Однак, наприкін. груд. 1917, територія нинішньої Харківської області потрапила під більшовицьку окупацію. Про терор того часу мало що відомо. Але населення не було їх прихильниками, а навпаки дуже підтримували вигнання більшовиків з краю.

У квіт. 1918 територію суч. Шевченківської громади визволили українські війська за сприяння австро-німецьких союзників. У серп. цього ж року до станції Булацелівка підійшов 3-й Запорізький ім. Богдана Хмельницького піхотний полк армії УНР, який дислокувався на території м. Куп’янська та був вимушений відійти під натиском російсько-більшовицьких формувань. Після перебування на станції за наказом відійшов до м. Чугуєва. Він став складовою Української Держави або Гетьманату Павла Скоропадського. Невеликий загін більшовиків намагався чинити саботаж і теракти та їх діяльність не мала великого впливу на край. Повернутися більшовикам вдалося лише у січ. 1919 після нападу на УНР на чолі з Директорією. Почався червоний терор та експропріація їжі, худоби та майна у населення.

У черв. 1919 с. Булацелівка (тепер смт Шевченкове) і всю територію суч. Шевченківщини захопила денікінська армія, що стало частиною білого терору на Слобожанщині і виконувалося силами частин кавказької туземної кінної дивізії. До населення ставилися так само, як і більшовики. Але в 1919 остаточну перемогу здобули більшовики, проте майже 2 р. місцеве населення потерпало від періодичних нападів різних угруповань. Крім того, у 1919–22 на території Шевченківщини діяли повстанські загони, що сповідували різні політичні вподобання, і намагалися активно опиратися поневоленню, як більшовиками так і білогвардійцями. Найбільший вплив у краї мали повстанці з проукраїнською позицією, що підтримували УНР та махновці, які підтримували рейди повстанських загонів проти пограбувань населення продзагонами і бандами червоних активістів.

У 1922 було введено нову економічну політику. У с. Булацелівка виник перший осередок більшовицької влади – комітет незаможних селян. Його очолив колишній біженець з району бойових дій Східного фронту Першої світової війни Роман Лукич Багнюк. Майже одночасно під керівництвом колишнього переселенця з Куп’янщини Федора Адріановича Протопопова в селі утворилася сільська рада. Нові органи влади почали проводити соціально-економічні перетворення, перш за все, почали розподіл землі між селянами. Після перерозподілу землі, її тепер у хліборобів було чимало, але сільськогосподарської техніки для її обробки не вистачало. Далеко не у кожного були воли та коні – головна тяглова сила того періоду. Продовжувала зберігатися соціальна нерівність між бідняками, середняками та заможними селянами-куркулями, нерідко бідні змушені були віддавати свою землю в оренду багатшим сусідам «за третій сніп». Для цього на поч. 20-х рр. 20 ст. було створено більшовицький партійний та комсомольський осередки, куди першими увійшли найбільш активні місцеві юнаки та дівчата.

У 1922 Булацелівку за рішенням трудящих перейменували на честь великого українського поета Т. Шевченка в Шевченкове. Це відбулося за таких обставин: місцеві активісти зібралися для обговорення різноманітних питань повсякденного життя в хаті-читальні. Під час засідання хтось запропонував відмовитися від назви населеного пункту, що нагадувала про колишнього поміщика. Всі підтримали цю ідею, а над новою назвою довго не думали. На стіні хати-читальні висів портрет Т. Шевченка. Його іменем і вирішили назвати своє село. А залізнична станція до серед. 80-х рр. 20 ст. зберігала свою стару назву, а потім також була перейменована на Шевченкове-Південне.

У 1923 було проведено адміністративно-територіальну реформу. Згідно її на Харківщині утворилися 4 округи – Харківський, Куп’янський, Ізюмський, Богодухівський та 59 районів, у т. ч. і Раковський з центром у с. Старовірівка. Одночасно це село перейменували на Раковку, але нова назва так і не прижилася. Раковський район проіснував 8 р., двічі змінивши за цей час свій райцентр: у 1924 – с. Волоська Балаклія, а в 1929 – с-ще Шевченкове. Через рік його розформували, приєднавши його територію до Куп’янського району.

У 1-й пол. 1920-х рр. у Шевченковому були створені курси лікнепу, відкрита хата-читальня, клуб, сатиричний агіттеатр, музичний та драматичний гуртки, початкова школа.

У період НЕПу була відносна економічна самостійність у районі. У багатьох селян поліпшилися умови життя. Селяни звели чимало нових хат і господарських споруд, обзавелися робочою худобою та різноманітним сільськогосподарським інвентарем, а також зменшилася кількість бідняцьких господарств. Головним заняттям мешканців Шевченківщини було сільське господарство, але чимало людей втягувалися у товарно-грошові відносини, в різні форми кооперації, займалися підприємництвом, торгівлею та розвивали різноманітні промисли.

При цьому селяни, отримавши обіцяну більшовиками землю і відносну економічну свободу, в більшості своїй не бажали вступати в запропоновані колгоспи. У 1927 тільки 1,2% селянських господарств України було об’єднано у колгоспи. При цьому більшовики не відмовилися від ідеї колективізації сільського господарства. У 1928 під час хлібозаготівельної кризи, тобто селяни не хотіли здавати хліб державі за низькими цінами, було проголошено суцільну колективізацію.

У 1929 на території Шевченківської сільради у кол. хут. Горькому утворився перший колгосп «Весела праця». В колективну власність перейшли 2 молотарки, 10 сівалок, 8 снопов’язалок, плуги, борони, культиватори, бл. 40 коней. В наступному році виникли колгоспи «Нове господарство» у с-щі Шевченкове, «Комнезам» у с. Гроза, «Вільний плугатар» у с. Раївка, «14-річчя Жовтня» у с. Троїцьке. У 1931 південніше с-ща Шевченкове, на базі сіл Огурцівка та Верхня Зорянка, утворився радгосп «Індустріальний». Процес ліквідації заможного селянина проходив у всіх селах. За свідченнями місцевих жителів, у с. Верхня Зорянка та с. Огурцівка були розкуркулені практично всі жителі. Радгосп привласнив їх майно, а робітників та спеціалістів довелося набирати в навколишніх селах. Багато жителів потрапили в радгосп у 1932–33, під час Голодомору, коли люди вимушені були покидати свої домівки з надією врятуватися від голодної смерті.

Штучно організований Голодомор 1932–33 став одним з найжахливіших злочинів радянської влади проти українського села. Насильно зігнані в колгоспи, позбавлені будь-якого матеріального стимулу за свою роботу, селяни значно знизили продуктивність праці, і тоді настала страшна розплата. Гнітюче вражаючою була картина Шевченкового та навколишніх населених пунктів під час Голодомору. Села і поля заросли бур’янами, а вулицями й польовими дорогами йшли голодні люди. Знесилені, вони часто падали на землю й помирали. У с-щі Шевченкове, за свідченнями очевидців, також голодували, але з голоду не помирали. А в більшості навколишніх сіл голод був масовим з багаточисленними жертвами. Багато людей, ледь живі збиралися на ст. Булацелівка, їх підбирали і відвозили, переважно у с. Верхня Зорянка, де живим радгосп надавав посильну допомогу, а мертвих закопували в канаві за селом. Довгий час справжні масштаби голоду приховували від громадськості, про них знали лише очевидці. Радянське керівництво вміло приховувати сліди своїх злочинів проти власного народу.

Голодомор, а також незаконні масові репресії проти одноосібників остаточно переконали селян у перевагах колективного господарства. Їх волю було зламано. Тепер селяни мовчки за символічну плату працювали цілий день, щоб виконати першу заповідь колгоспу, здати хліб державі. А решту, якщо вона була, залишали на господарські потреби і давали селянам за виконану роботу. Таким чином, тероризуючи українське село колективізацією і Голодомором, радянське керівництво робило певні кроки щодо зміцнення колгоспів. У сільських районах почали створюватися машинно-тракторні станції (машинно-тракторна станція), які допомагали колгоспам технікою.

Наприкін. 1920-х рр. в Україні вже було 957 машинно-тракторних станцій. У 1933 машинно-тракторна станція з’явилася і в с-щі Шевченкове, її назвали Булацелівською. У 1934 на її території збудували велику майстерню для ремонту та зберігання техніки, одночасно почали зводити двоповерховий житловий будинок для робітників машинно-тракторної станції. Але у 1935 його віддали під райвиконком, після створення Шевченківського району. 25 лют. 1935 на з’їзді рад Шевченківщини відбулося організаційне оформлення нового Шевченківського району (з 2020 територія Шевченківської територіальної громади). В нього ввійшло 16 сільських рад, 57 колгоспів, 3 радгоспи: ім. Постишева, «Первомайський» та «Індустріальний», а також Булацелівську та Старовірівську (створену у 1934) машинно-тракторну станцію.

Ставши райцентром у 1929, с-ще Шевченкове швидко зростає. До 1941 в селищі збудували хлібопекарню, елеватор «Заготзерна», бурякопункт, медамбулаторію, клуб, бібліотеку, невелику місцеву електростанцію, школу, ряд адміністративних споруд і житлових будинків. Стала забудовуватися південна від залізниці околиця села. Швидко збільшується кількість місцевих жителів.

Мирне життя мешканців району перервала німецько-радянська війна (1941–45). Вже 24 черв. 1941 на фронт пішли бл. 40 місцевих чол. Згодом це стало для жителів звичним явищем: лише до кін. 1941 до РСЧА було призвано 3587 мешканців, з них – 452 жін.

У перші дні війни у с-щі Шевченкове організували винищувальний підрозділ у складі 60 чол. Для охорони нафтобази та складів «Заготзерно», а також загін протиповітряної оборони і 2 групи з підготовки санінструкторів. Бл. 4,5 тис. жителів кол. району працювали на будівництві оборонних споруд. Спочатку їх робили у Полтавській області, потім на Харківщині: у Балаклійському, Печенізькому та Шевченківському районах. Одночасно виконувався великий обсяг сільськогосподарських робіт, йшла евакуація до східних районів СРСР мирного населення, промислової та сільськогосподарської техніки, колгоспної та радгоспної худоби.

У верес. 1941 для боротьби з нацистами було сформовано Шевченківський партизанський загін під командуванням завідувача відділу освіти М. Гаврюшенка. У загоні налічувалося 20 чол., переважно партійні, радянські і господарські керівники. Щоб не віддати ворогові хліб, в райцентрі підірвали елеватор, спалили стоги з необмолоченим зерном у навколишніх селах.

У 2-й пол. листоп. 1941 лінія фронту підійшла до західних околиць району, а 24 листоп. нацисти захопили с-ще Шевченкове. Виникла реальна загроза м. Куп’янську – важливому залізничному вузлу, що сполучав центр країни з Донбасом. Радянське керівництво дало наказ не лише зупинити ворога, а й відтіснити його від м. Куп’янська. З цією метою було вирішено провести Булацелівську наступальну операцію, в ході якої радянські війська змусили ворога залишити 21 населений пункт, зокрема й райцентр. Лінія фронту встановилася від м. Печеніги через західну околицю кол. Шевченківського району до м. Балаклії і залишалася тут майже незмінною до черв. 1942 прифронтовою зоною.

Оскільки ворог не захопив Шевченківщину, партизанський загін М. Гаврюшенка розформували, а на його базі у груд. 1941 створили невеликий партизанський загін із 12 чол., який очолив житель с. Нижня Зорянка О. Федоров. Базувався загін на території Шевченківщини, а діяв, переходячи лінію фронту, у ворожому тилу: проводив розвідку, руйнував лінії зв’язку, допомагав радянським військам.

Наприкінці лют. 1942 німецькі війська вдруге спробували захопити Шевченкове, але невдало: радянський бронепоїзд № 60 під командуванням капітана В. Турганова, несподіваним контрударом примусив ворога відступити.

Найжорстокіші бої на Шевченківщині відбулися в черв. 1942, коли нацисти, завдавши радянським військам важкої поразки під м. Харковом, перейшли у наступ на сталінградському і кавказькому напрямках. Один із головних ударів цього наступу припав на північно-західну околицю району, у стик 28-ї та 38-ї армій, що обороняли територію кол. Вовчанського, Великобурлуцького і Шевченківського районів. Шевченківщину захищала 38-а армія під командуванням К. Москаленка. До складу армії входили 162-а, 199-а, 277-а, 278-а, 304-а стрілецькі дивізії, 133-а, 156-а і 168-а танкові бригади та 22-й танковий корпус.

10–11 черв. 1942 нацистські окупанти перейшли у наступ, під час якого було задіяно 7 дивізій, серед них 3 танкові і моторизована. На окремих ділянках фронту радянські позиції атакували водночас 150 танків. Під їх натиском радянські війська залишили правий берег р. Великий Бурлук і с. Гетьманівка, всі ж ін. атаки нацистів було відбито. 22 черв. 1942, перегрупувавши свої сили, нацисти відновили наступ. Протягом дня територія Шевченківщини була ареною жорстоких, кровопролитних боїв, у яких обидві сторони зазнали втрат. Надвечір, радянські війська вимушені були залишити майже всю територію району. Останній рубіж їхньої оборони – східна околиця райцентру, вздовж с. Троїцьке і с. Михайлівка, де окремі частини 156-ї танкової бригади і 1-ї винищувальної протитанкової дивізії стояли на смерть і полягли майже повністю. 2 учасники цього бою – політрук Н. Гордєєв і сержант С. Медведєв – стали посмертно Героями Радянського Союзу. Таку ж високу нагороду за мужність та героїзм, отримали льотчик-штурмовик Г. Ігнашкін і комбат 156-ї танкової бригади старший лейтенант І. Селедцов (посмертно). Загалом, з листоп. 1941 по черв. 1942 в оборонних боях на Шевченківщині загинули тисячі радянських воїнів. Імена більш як 900 полеглих воїнів і досі залишаються невідомими.

23–24 черв. 1942 нацисти окупували всю Шевченківщину і встановили жорстокий режим, що грунтувався на терорі, насиллі і грабунках. Відбирали у людей весь одяг, харчи, зерно, худобу і птицю, а потім виганяли зі своїх осель і підпалювали їх. Бл. 250 жителів району було відправлено на каторжні роботи до Німеччини. Окупанти також грабували колгоспне і радгоспне добро, устаткування і обладнання підприємств та організацій. Вони знищили або пошкодили більше 300 будинків та господарських споруд. Внаслідок цього, на території кол. Шевченківського району розпочалася активна боротьба проти ворога.

Наприкін. 1942 у кол. Шевченківському районі, поблизу сіл Аркадівка та Новомиколаївка, почав діяти невеликий з 20 чол. партизанський загін на чолі з І. Підлипняком. Ще бл. 30 місцевих жителів надавали їм всіляку допомогу. Партизани розповсюджували серед населення листівки, проводили бесіди, перешкоджали всіляко грабувати населення, руйнували залізничні колії, знищили бл. 40 нацистів та поліцаїв. Місцеві жителі надавали будь-яку допомогу як партизанам, так і червоноармійцям, що потрапили в оточення. Надавали притулок і лікували їх. Також допомагали переважно харчами полоненим бійцям і командирам, що знаходилися у 2 таборах смерті – у с-щі Шевченкове та с. Баранове.

Понад 7 міс. тривала окупація Шевченківщини. 3–5 лют. 1943, в ході наступу з-під м. Сталінграда (тепер Волгоград, РФ), окремі частини 3-ї гвардійської танкової армії, 8-ї та 13-ї гвардійських кавалерійських дивізій, 172-ї та 350-ї стрілецьких дивізій визволили кол. Шевченківський район від нацистів. Відразу після визволення розпочалося відновлення роботи його організацій та установ. Стали розробляти першочергові заходи по відновленню зруйнованого господарства. Але становище ускладнювалося тим, що район стояв у прифронтовій зоні, тому прийняли рішення про відселення жителів 7 сільрад у східну частину кол. Шевченківського та Куп’янського районів. На території Шевченківщини постійно розміщувалися пересувні польові госпіталі, евакопункти та медсанбати.

Тут пройшли лікування та повернулися до бойового строю сотні бійців. Місцеві жителі брали активну участь у роботі цих лікувальних закладів. Після визволення району значну частину його жителів, переважно чоловіків, було мобілізовано до діючої армії – 1091 чол. Загалом же протягом війни Шевченківщина дала фронтові близько 10 тис. бійців. Вони воювали на різних фронтах, брали участь в різних битвах, здійснили немало героїчних подвигів. 6 представників Шевченківщини стали Героями Радянського Союзу: лейтенант-артилерист В. Безменов (посмертно), старшина П. Поправко, кулеметник Г. Штонда, танкіст О. Боженко, лейтенант (генерал-майор у мирний час) І. Сухомлин, П. Рослік.

Усього ж бл. 2 тис. представників району було нагороджено у ході війни бойовими орденами та медалями. Із них понад 40 стали кавалерами ордена Слави. Одразу 3 ордени Слави отримали: жителі с-ща Шевченкове старшина-розвідник О. Биков та льотчик О. Дудка, лейтенант В. Збицький з с. Новомиколаївка, артилерист М. Лубенець з с. Семенівка, капітан Й. Руденко з с. Великі Хутори, рядовий Г. Котелевський з с. Волоська Балаклія. У боях з нацистами брало участь більше 100 жінок Шевченківщини, 27 з них загинули. Загалом у бойових діях з нацистами загинуло 5200 місцевих жителів, в т. ч. 38 учасників партизанського руху. Понад 200 мирних жителів стали жертвами бойових дій у районі. Після війни деякі села перестали існувати, були повністю спалені і знищені ворогом, це села Новий Лиман, Новостепанівка, Худоярове. Десятки зруйнованих хат, адміністративних і господарських споруд у селах Аркадівка, Гетьманівка, Василенкове, Гроза, Семенівка, Старовірівка. У Шевченковому було розбито бомбами і снарядами 45 хат, залізнична станція і двоповерховий житловий будинок залізничників, клуб та школи, елеватор і склади «Заготзерна».

Після війни почалася повна відбудова району, хоча перші відбудівельні роботи почалися ще у 1943, одразу після звільнення цієї території. Вже тоді, завдяки військовим, було введено в експлуатацію залізницю, водонапірну башту і відновили свою роботу різноманітні установи. Після війни не вистачало спеціалістів, коштів, машин, більшість робіт виконували вручну, а головною тягловою силою були воли, коні та корови. Незважаючи на труднощі, завдяки ентузіазму жителів за лічені роки пройшла відбудова сільського господарства та поява новобудов, як у с-щі Шевченкове так і на території всього району. З’явилися – нова споруда залізничної станції, новий будинок культури, двоповерховий житловий будинок і повністю відбудована Шевченківська середня школа.

На поч. 1950-х рр. було споруджено перші приміщення суч. Шевченківської лікарні – терапевтичне відділення та зубопротезні кабінети. Розпочалася електрифікація і озеленення села, а деякі вулиці покрили бруківкою. Незважаючи на труднощі і суцільну бідність, населення жило дружно і приймало активну участь у різноманітних заходах культурно-політичного життя. У ті роки особливо популярними були районні, обласні, республіканські і всесоюзні виставки досягнень сільського господарства, різноманітні фестивалі й конкурси, працювали численні гуртки за інтересами і спортивні секції.

У 40–50-х рр. 20 ст. багато жителів Шевченківщини за самовіддану працю було нагороджено орденами і медалями. 8 чол. стали Героями Соціалістичної Праці, серед них – директор радгоспу «Індустріальний» Л. Кітченко, керуючий відділенням цього ж господарства Н. Макоєдов, бригадир К. Сивокоз, директор Булацелівської машинно-тракторна станція І. Підлипняк, ланкова радгоспу В. Ужик, керуючий відділенням радгоспу І. Гарячий, С. Курильченко, керівник польової бригади колгоспу ім. Петровського.

У 2-й пол. 1950-х рр. на території району почали виникати перші підприємства промисловості: хлібокомбінат, харчосмакова фабрика, інкубаторна станція, «Міжколгоспбуд». 1 лип. 1957 – Шевченкове отримує статус селища міського типу. У 1958 було ліквідовано Булацелівську машинно-тракторна станція, а на її базі відкрито об’єднання «Райсільгосптехніки». Значна подія сталася в с. Старовірівка, у 1957 з місцевого піщаного кар’єру, що раніше був одним з підсобних цехів ХТЗ, створили потужне підприємство союзного підпорядкування, де добували унікальний формувальний пісок. Він надходив на 420 заводів СРСР і вивозився на експорт. У 1958–61 побудовано кукурудзокалібрувальний завод, який міг переробляти за сезон 60 тис. т і виробляти 5–12 тис. т зерна кукурудзи.

У 1960-х рр. спостерігається соціально-економічне піднесення, як всього району, так і смт Шевченкове окремо. У ньому з’являються промислові підприємства, багато нових житлових будинків, об’єкти виробничого та соціально-побутового призначення, зростає кількість населення, а також на третину збільшується площа селища. Цьому сприяла і політика, що проводилася радянським керівництвом по укрупненню колгоспів і радгоспів та ліквідації неперспективних сіл. Тому населення, особливо молодь, вимушені були переїжджати до центральних садиб господарств або до міст та селищ міського типу. Слід зазначити, що важливу роль у розвитку смт Шевченкове відіграло його вигідне розміщення на автомобільній та залізничній магістралях Харків–Куп’янськ.

У 1970-х рр. йде подальший розвиток, у центрі смт Шевченкове було збудовано 8 двоповерхових багатоквартирних будинків, а на південно-західній та південно-східній околицях з’явилися Піонерський і Мічурінський житлові масиви. Проте житло було з мінімальними комунальними зручностями. Одночасно зводили і об’єкти соцкультпобуту. З’явилися літній і стаціонарний кінотеатри, аптека, новий районний вузол зв’язку, баня, поліклініка, автостанція, готель, банк, побуткомбінат «Берізка», школа-інтернат для дітей інвалідів, нова середня школа № 1 на 640 учнів, дитсадок на 140 дітей і була добудована середня школа № 2. Чимало вулиць було заасфальтовано, прокладено тротуари, протягнуто водогін і обновлено електромережу, зроблено вуличне освітлення. Тоді ж і електрифікували залізницю. На західній околиці міста через залізницю збудували міст, розв’язавши проблему пропуску через населений пункт автотранспорту. Вздовж вулиць висадили кілька тисяч каштанів, кленів та лип, а біля житлових будинків сотні яблунь та вишень. Заклали сквери біля центральної площі та на в’їзді в смт Шевченкове з боку м. Харкова, а в долині р. Баби створили велике водосховище із зоною відпочинку.

Разом із розвитком міста, з’являлися і зростали промислові підприємства. У 1972–77 збудували завод залізобетонних конструкцій (ЗБК), а в листоп. 1972 на базі Шевченківської «Райсільгосптехніки» створили спеціалізовані майстерні «Міжрайсільгосптехніки» для ремонту тракторних і комбайнових двигунів. У тому ж році здали в експлуатацію комбікормовий завод. Він став випускати до 400 т комбікорму щодоби. Було обновлено хлібоприймальний пункт, де реконструювали зерносклади, побудовано сушильно-очищувальний комплекс, механізовано значну частину виробничого процесу.

У 1980-і рр. йде подальше зростання Шевченківщини і смт Шевченкове, але вже повільнішими темпами. Силами шевченківських будівельних організацій, шляховиків і працівників газової служби в селах району протягом десятиліття було зведено десятки виробничих об’єктів і закладів соцкультпобуту. Найбільші серед них – с. Борівське з новою школою, дитсадком, будинком культури, торговим центром і адміністративним корпусом; тваринницькі комплекси у с. Безмятежне і Великі Хутори; насіннєвий завод у с. Василенкове; школа у с. Новомиколаївка; бл. 100 км шляхів з твердим покриттям; газифікація сіл Огурцівка, Олександрівка та Борівське. У самому ж смт Шевченкове з’явилося чимало новобудов – триповерхове приміщення райлікарні, корпуси санепідстанції, телефонна станція на тисячу номерів, автостанція, перукарня, автозаправна станція, автомобільна окружна дорога, кілька адміністративних будинків. Розпочато було будівництво районного Будинку культури, універмагу, дитсадка «Калинка» та виробничої бази «Міжколгоспбуду».

Майже всі вулиці було заасфальтовано, з’явилися каналізаційно-насосні станції і колектор, бл. тисячі сімей газифікували свої будинки і квартири. Але найбільшою новобудовою став агрохімкомплекс, який включав в себе склади для міндобрив, пункт технічного обслуговування машин, гараж, заправну станцію, теплопункт, вагове господарство, адміністративний корпус з буфетом, душем, медкабінетом, актовим залом, диспетчерським пунктом, автомобільний і залізничний шляхи сполучення, водогін, каналізацію, лінії електроенергії і зв’язку. Комплекс зайняв 8 га землі, його зводили майже всі господарства і підприємства району, а також будівельники м. Чугуєва та м. Харкова, студентські будівельні загони.

У 70–80-х рр. 20 ст. у смт Шевченкове працювало чимало колективів художньої самодіяльності. Найбільш популярними були танцювальний гурток районний будинок культури під керівництвом Т. Кривди, агіттеатр «Меридіан» під керівництвом В. Чорного, дитячі танцювальні гуртки Г. Пугачової, учительські та учнівські колективи художньої самодіяльності селищних шкіл, колектив художньої самодіяльності райлікарні. Приділялася увага і розвитку спорту у районі, особливо футболу. Існувало 20 команд, які брали участь у розіграшах футбольного чемпіонату району та різних кубків. Величезне піднесення переживав в цей період дитячий туризм під керівництвом вчителя Д. Тютюшева.

У 2-й пол. 80-х рр. 20 ст. у відроджених колгоспах і заводах пройшли на альтернативній основі вибори керівників і депутатів всіх рівнів. Активізували свою роботу різні громадські організації. Вже у 1990-х рр. з’явилися місцеві осередки різних політичних партій. Народилися нові засоби масової інформації: щотижнева газета «Дружба», газета безкоштовних оголошень «Регіон», районна газета «Краєвид» та місцеве телебачення.

У перші роки незалежності на Шевченківщині відчувалися елементи загальноукраїнської економічної кризи. Перш за все, проявилися в сфері торгівлі, коли більшість товарів народного споживання потрапили в розряд дефіцитних. З’явилися талони на реалізацію товарів першої необхідності, товари відпускали лише за пропискою. Ускладнило ситуацію і розрив численних економічних зв’язків, що значно ускладнило роботу колективних господарств, підприємств і організацій району. Різко скоротилося виробництво, а разом з цим і надходження коштів до місцевого бюджету. Припинилося будівництво усіх об’єктів. Далеко не всі підприємства і організації змогли пристосуватися до роботи в умовах економічної кризи і переходу до ринкової економіки. Практично всі промислові підприємства опинилися перед загрозою банкрутства. Одним з перших припинив свою виробничу діяльність завод ЗБВ. Потім «Райсільгоспхімія», що базувалася на території агрохімкомплексу. А в 1999 зупинив свою роботу комбікормовий завод. Скоротилося виробництво основних видів сільськогосподарської продукції, зменшення поголів’я худоби і птиці.

Яскравий приклад успішної роботи в нових умовах продемонструвало закрите акціонерне товариство «Старк» (Старовірівський кар’єр). Воно подолало економічну кризу, поступово нарощувало обсяги виробництва. Відпрацьовували нові технології, спорудили і ввели в експлуатацію вагову для вагонів з хімічною та фізичною лабораторіями. Збудували власний цегельний завод та нове адміністративне приміщення. Приділяється велика увага поліпшенню добробуту і умов праці робітників і службовців, підвищенню їх життєвого рівня. Слід відзначити ще одне успішне підприємство, яке виникло на поч. 1990-х рр., це агрофірма «Дружба» у с. Сподобівка під керівництвом Ю. Апазіді.

На поч. 2000-х рр. у сільському господарстві району проходять радикальні зміни. На базі кол. КСП було створено 10 приватних сільгосппідприємств, 2 агрофірми, 13 сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю та філію машинно-тракторна станція. В ці ж роки було проведено капітальну реконструкцію приміщення районної пошти, залізничного вокзалу і центрального скверу смт Шевченкове, ряду магазинів та ринку.

Основною галуззю економіки Шевченківської громади залишається сільське господарство, яке спеціалізується на виробництві зерна, технічних культур, яєць, м’яса та молока. У структурі сільськогосподарського виробництва переважає рослинництво більш ніж 75%, тваринництвом займається тільки 5 підприємств, а виробництвом яєць філія приватної науково-виробничої компанії «Інтербізнес» – «Старовірівська». Зараз на території Шевченківщини зареєстровано 14 великих сільськогосподарських підприємств та 44 селянських фермерських господарств. Найбільшими промисловими підприємствами є: ТОВ ВКФ «Старк», ТОВ «Контакт 2002», ТОВ «Глобал Інвест Системс», ТОВ «АПК НОВААГРО» (Шевченківський елеватор), ТОВ «Семагро», приватне підприємство «Оліс», ТОВ «ДАНА УТ». Деякі з них реалізовують свою продукцію не тільки на території України, але і відправляють в ін. країни.

На території Шевченківщини працюють 145 об’єктів торгівлі та комунальне підприємство «Шевченківський ринок», які в цілому забезпечують населення продуктами харчування та товарами. На території громади також розвивається освіта та культура, згідно з суч. тенденціями. Це 8 закладів дошкільної освіти, 11 закладів загальної середньої освіти, серед них 3 опорних заклади – ліцеї. У смт Шевченкове працює професійний аграрний ліцей, де навчається понад 200 учнів на 3 відділеннях, дитяча музична школа та 2 заклади позашкільної освіти – дитячо-юнацька спортивна школа, що налічує 5 секцій (бокс, волейбол, легка атлетика, футбол та шахи) і Будинок дитячої та юнацької творчості. Громада має розвинену мережу закладів культури – 1 музей, 24 Будинки культури та сільських клубів і 23 бібліотеки. Функціонують 10 спортивних і 1 тренажерний зали, збудовано 15 футбольних полів. Спостерігаються деякі зміни і в сфері охорони здоров’я. Медичну допомогу населенню надає Шевченківська центральна районна лікарня та Центр первинної медико-санітарної допомоги Шевченківської селищної ради, що забезпечує організацію та надання первинної медичної допомоги населенню, який складається з 9 амбулаторій та 17 фельдшерських пунктів.

Серед уродженців Шевченківщини є значна кількість визначних особистостей. Це вчені, лікарі, військові, письменники та поети. Перш за все,

М. Кропивницький (1840–1910) – видатний український драматург, письменник, театральний режисер і актор. Засновник українського професійного театру. Написав бл. 40 драм, комедій та водевілів і зіграв понад 500 ролей.

Л. Бубличенко (1875–1958) – засновник професійної медицини Шевченківщини, відомий лікар-гінеколог, доктор медичних наук (1912), професор (1923), автор декількох монографій присвячених післяпологовим захворюванням.

В. Гунько (1937–94) – головний лікар Шевченківської районної лікарні (1974–86), зробив повну перебудову лікарні і відкрив нові відділення, змінив систему медичного обслуговування населення. Створив музей історії медицини і займався краєзнавчою діяльністю. Відомий своїми гумористичними та сатиричними віршами. Був членом Спілки письменників України.

Д. Затула (1923–87) – учасник німецько-радянської війни, як військовий льотчик здійснив 270 бойових вильотів, нагороджено 4 військовими орденами й медалями, вчений-фармацевт, доктор біологічних наук (1970), член-кореспондент АН УРСР (1973), директор Інституту мікробіології й вірусології імені Д. К. Заболотного АН УРСР (1970–77), директор Інституту проблем онкології ім. Р. Є. Кавецького АН УРСР (1977–87), автор понад 200 наукових праць, 7 монографій, 5 винаходів, підготував 10 кандидатів наук.

А. Булига (1958 р. н.) – історик, краєзнавець, екскурсовод, автор декількох книг з історичного краєзнавства.

М. Плутцов (1968 р. н.) – учасник бойових дій на території Афганістану, нагороджено медаллю «За відзнаку у воїнській службі» 2-го ст.

Д. Ковшар (1993–2015) – учасник бойових дій на сході України, який загинув під час виконання бойового завдання в зоні АТО (з 2018 – ООС). Нагороджено знаком «За військову доблесть».

На території Шевченківської громади розташовано 599 пам’яток культурної спадщини, в т. ч. 569 пам’яток археології, 28 пам’яток історії, 2 пам’ятки монументального мистецтва. 2 щойно виявлені об’єкти культурної спадщини, з них – 1 об’єкт історії та 1 об’єкт монументального мистецтва.

Література

Матеріали Шевченківського краєзнавчого музею.

Археологічні пам’ятки Української РСР: (Короткий список) / Інститут археології АН УРСР. – К.: Наук. думка, 1966.

Багалей Д. И. Объяснительный текст к Археологической карте Харьковской губернии // Труды XII Археологического съезда в Харькове 1902 г. – М.: Товарищество типографий А. И. Мамонтова, 1905. – Т. 1.

Бєліков В. О. Про похід князя Ігоря на половців у 1185 р. // Український історичний журнал. – 1987. – № 2.

Булига А. Історія Семенівки і Богодарівки // Дружба. – 1994. – 18 черв., 30 квіт.

Булига А. М. Краю мій, Шевченківщино… – Шевченкове, 2001.

Булига А. М. Слід на землі. – Шевченкове, 2006.

Военно-топографическая карта Западной части Российской Империи: губ. Полтавской и Харьковской // Военно-топографическое Депо. – 1846–1863. – ряд ХХIІІ.

Децентралізація [Електронний ресурс].

ЕІУ: У 10 т. – К.: Наук. думка, 2003. – Т. 1.

Історія міст і сіл УРСР. Харківська область. – К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1967.

Календар «Свободи» на 1960 рік. – Jersey City: Ukrainian National Association, 1960.

Книга Скорботи України. Харківська область: У 3 т. – Х.: Обласна пошуково- видавнича наукова редакція Книги Пам’яті України, 2007. – Т. 1.

Лаптев А. А. Разведки в долине р. Синихи в 2010–2011 гг. // Археологічні дослідження в Україні 2011. – К., 2012.

Ліхолєтов Я. Пам’ятне місце дислокації 3-го запорізького ім. Богдана Хмельницького піхотного полку Армії УНР / Звід пам’яток історії та культури України: Харківська область. м. Куп’янськ і Куп’янський район. Енциклопедичне видання / Упоряд. В. Г. Марьонкіна, Я. В. Ліхолєтов. – Х.: Курсор, 2018.

Матеріали до історичного календаря Шевченківщини: на допомогу краєзнавчій роботі. – Х.: ХОУНБ, 2008.

Новомиколаївка: [з історії села] // Краєвид. – 2004. – 28 лют., 3 квіт.

Отрощенко В. Бронзова доба України: досвід періодизації // Наукові студії: зб. наук. праць / Історико-краєзнавчий музей м. Винники, Інститут археології Жешівського університету. – Винники; Жешів; Львів: Апріорі, 2016. – Вип. 9.

Пилипчук Я. В. Етнополітичний розвиток Дашт-і Кипчак у IX-XIII ст. – К., 2012.

Села Аркадівської сільської ради: топоніми Шевченківщини: [Аркадівка, Ленінка, Нікольське, Крейдянка] // Краєвид. – 2004. – 28 лют.

Соловарова С. Хто дає, той має: [розвиток соціальної сфери у селі] // Краєвид. – 2005. – 21 трав.

Схемы планов землепользователей Шевченковского района Харьковской области с нанесением памятников археологии. – Х.: Республіканський проектний інститут із землевпорядкування «Укрземпроект»: Харківський філіал, 1973.

Шевченківський район [Електронний ресурс].

Шевченківщина: люди, події, факти. – Х.: Видавець Савчук О. О., 2013.

Шрамко Б. А., Михеев В. К., Грубник-Буйнова Л. П. Справочник по археологии Украины. Харьковская область. – К.: Наук. думка, 1977.

Шрамко Б. А. Отчет об археологических разведках и раскопках Северо-Донецкой экспедиции ХГУ в 1956 г. // Науковий архів Інституту археології Національної академії наук України. – № 1956/19.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. Харківська область. Куп’янський район. Великобурлуцька, Вільхуватська, Дворічанська, Шевченківська територіальні громади. – Харків: 2021 р., с. 140 – 157.