2007 р. Жах, із якого воскресла Україна!
Юрій Гаврилюк
Історія, якою б вона не була, залишиться розповіддю у книжках, якщо її не відчувати, не переживати з учасниками. А моє північне Підляшшя залишалось осторонь величних і трагічних подій визвольних змагань, не передавали тоді онукам з оповідями дідів емоцій, які кипіли, не “дивились у вічі” через уписані в історію визначні місця рідного краєвиду.
Тому, як би це парадоксально не звучало, весь драматизм української історії минулого сторіччя мені довелося відчути не на українській землі, а заїхавши торік, у серпні, аж під столицю Великопольщі – Познань. Там, неподалік повітового міста Слупца, розташований цвинтар, на якому поховано тисячі українських солдатів різних армій, яких полонили й інтернували в таборі, що його ще на зламі 1914-1915 рр. неподалік села Стрілково (Strzalkowo) організувала німецька армія.
Після закінчення війни табір, у якому перебувало близько 25 тис. солдатів Російської армії, а також чимало українців, закрили. Однак невдовзі його почало використовувати Польське військо, влаштувавши тут Табір № 1 для полонених на східному фронті – м. ін. солдатів Української галицької армії й інтернованого цивільного населення Галичини, а також солдатів Сірої дивізії Армії Української Народної Республіки, які потрапили в полон під час боїв за Волинь навесні 1919 року. Згодом галичан звільнили, а більшість “сірожупанників” улилися в ряди оновленої Української армії, яку сформували на основі договору, що його у квітні 1920 року підписав уряд Польщі й УНР.
Після невдалої спроби відвоювати Наддніпрянщину українці знову поповнили табір – наприкінці 1920 року інтернованих солдатів Армії УНР разом із полоненими з Російської більшовицької армії тут було майже 40 тис. Після підписання в березні 1921 року Ризького договору полонених з армії більшовицької Росії звільнили. Саме тоді до Стрілкова перевезли українських солдатів, які перебували в таборах у Ланцуті та Вадовицях. Табір для інтернованих солдатів Армії УНР, де вели оживлену культурну й освітню працю, де діяв Український народний університет, хор і де видавали декілька заголовків табірної преси, проіснував до 1923 року.
Така історична довідка про минуле. Сьогодення – це цвинтар, на якому спочило близько 8 тис. солдатів. Звісно, перші могили з’явилися тут ще під час Великої війни – німці видали навіть поштову картку з виглядом цвинтаря, на якій бачимо шеренги могил із дерев’яними хрестами. Однак більшість людей, яких тут поховано, скосили в 1919-1921 роках інфекційні захворювання, що “розцвітали” в жахливих гігієнічних та житлових умовах табору, якого в тодішній польській пресі називали “Пеклом у Стрілкові”. Вважають, що 40 відсотків поховань – могили українців.
Цвинтар міститься за понад кілометр від шосе до Познані. Щоб сюди потрапити, довелося відшукати на периферії Слупци за допомогою невеликого вказівника ґрунтову дорогу- посеред свіжо зораних або щойно зжатих піль та багатогектарних загонів буряків. Над стернями й буряковою гичкою побачив я квадрат буйної зелені з кущами й деревиною, закований у бетонну огорожу – може 200-300 метрів із кожного боку. А серед цієї зелені білів пам’ятник із восьмиконечним хрестом – світився майже в серпневому сонці у празничний день, адже було свято Преображення Господнього. Самітний вартовий над тисячами заритих у чорнозем.
Від металевої брами з написом “Cmentarz wojenny” до пам’ятника-хреста прокладено дорогу з бетонних плит – прорубано її в зелені, адже тут всюди буйна трава, зілля, кущі, липи й тополі. Ці дерева виросли з козацької крові і з козацької кости – але це ж не їхні діти… У кронах галасало дрібне птаство. Однак пташиний гамір лише наголошував на тиші безлюддя. Цю мертву тишу, в якій – ще й сьогодні чую мороз на спині, коли про це згадую, – здавалося, чую невигаслі заупокійною молитвою та вдячною пам’яттю нащадків не втихомирені страждання, самотність, тугу чи навіть страх, який не чужий і героям… Здавалося, що все це піднімається невидимим туманом із землі, повзе ланами сонливих трав, простягає лабети з-поміж стеблин звіробою. Це був жах, який пронизував повітря, яким напухала голова… Хотілося тікати… Але від минулого не втечеш!
Однак могили тих, які рушили “в бій кривавий від Сяну до Дону”, які загинули в боях, яких скосила нещадна пошесть, – не причина, щоб лити сльози. Їхньою річкою жоден народ не доплив до майбутності. Вони ставали віч-на-віч зі смертю не для того, щоб ми сьогодні плакали, а щоб вибороти нам можливість жити мирно й радісно…
Як без крові й болю не народжується дитина, так без страждань і крові в боях не народжується повноцінна нація. Кров – це спай для будівлі свободи, це дріжджі на яких пишно виростає хліб рідного слова, пісні й національного духу.
Приходьмо на святі місця пам’яті, саме нашою пам’яттю душі загиблих утамовують свою спрагу й голод!