2009 р. Галицька Троя
Галина Пагутяк
Дата: 08.07.2009
Чоловік, що збирав сухе гілля біля Ступницьких валів, сміється: “Та тут усе на глибині 10 метрів. Нічого вони не зроблять своїми рискалями”. Але вал, що репнув, як хлібина, й звідти визирає жовтий м’якуш глини, і східна частина, геть заросла кущами, через які тільки взимку прозирають контури архітектури городища, мене не тішать. У середину високих валів вкладено стовбури дерев, і це допомогло їм вистояти… Щонайменше 1200 років! Жодна кам’яна стіна стільки не вистоїть, якщо про неї не дбати.
Городище
Коли я йшла сюди з друзями уперше пішки з Урожа через Винники і Мокряни 10 км, і, дійшовши до Ступниці, спитала, де городище, нам вперто показували на село Городище, що на трасі Дрогобич-Самбір. Аж потім здогадалася спитати за вали, і тепер уже втретє, сама, мандрувала туди. По дорозі мені зупинився водій хлібного фургона, який їхав майже до самих валів, і я йому розповіла про це місце.
Найкраще говорити людям правду, що прямуєш туди, аби написати про Ступницьке городище і зробити кілька світлин. Люди мені траплялись привітні й говіркі. Старший чоловік послав подивитись найстарішу хатину в селі, вкриту солом’яною стріхою, сховану в лозах за річкою Бистрицею, а жінка, що мешкала біля тієї покинутої хати, розповіла, що село Городище посунулось звідси вниз по ріці після страшної епідемії чуми. Хатинка як з казки, і всередині збереглася правдива курна піч. Господарі померли, а діти сюди не приїжджають, тому вона потрохи руйнується. Хата-сирота…
Збирач палива розповів мені, що десь років зі 150 тому на місці монастиря якісь, либонь теж чорні, археологи відкопали на глибині залізні двері. Вирішили пообідати, приходять, а трапився зсув, і вже отих дверей не знайшли. Монастир спалили татари, церкву теж палили кілька разів, але ось вона стоїть, гарна, біленька, посеред городища, бо це найкраще місце для церкви. Нині вже втрачено чуття: будують на вільних клаптиках землі, не перевіряючи, добре це чи погане місце. Не дивно, що люди згодом хворіють, і їм погано ведеться.
Частина городища стоїть над рікою, яка вже віддалилася від нього, хоча колись хлюпотіла біля підніжжя. Височезні вали не заростають, напевно, їх зачарували давні волхви, і там немає хат, лише кілька скромних городів. На скам’янілій під сонцем ріллі я знайшла черепки. На одному були позначки, не схожі на орнамент. Сидячи в траві, подумала про шумерський клинопис, крутячи в руках невеличкий задимлений черепок.
Відчуття причетності до історії…
Той, хто не спізнав його, багато втратив. Бутафорські відновлені замки, скансени – це лише театр. Не можна повернути втраченого, можна лише досліджувати його та оберігати від руйнації.
У 1930-х роках тут працювали археологи з товариства “Бойківщина” на чолі з Володимиром Кобільником. Власне на їхніх знахідках постала теорія, що у восьмому столітті тут було княже місто, оскільки була знайдена печатка. Жодних літописних згадок про це немає. Можливо, зважаючи на особливості цього регіону, городище було свого роду фортецею на Соляному шляху, і члени громади охороняли його від нападників. Невідомо, чи дочекається колись галицька Троя свого Генріха Шлімана, який встановить істину, а не шукатиме міфічних скарбів. Істина дорожча за золото.
Офіційна історія нас уже не задовольняє. Одні й ті самі сумнівні факти переносяться з книги до книги. Усе, що пам’ятають тутешні жителі, що в різні часи це місце було об’єктом зазіхань і не раз руйнувалось. Ще в 60-х роках люди знаходили тут наконечники від списів та стріл. Розповіді про знахідки, про те, що було тут колись, – оце й уся Іліада. Ні, був ще поет Василь Халавка, що передчасно пішов з життя кілька років тому. Він написав поему “Гора”, де є такі слова:
Не в тім же річ, щоб череп в руку взяти
І мислити: “Чи Йорик бідний? Ні?”
А річ – щоб знати, що ми за одні
На цій землі. І вже не забувати.
Свята правда: хто може навчити нас краще, ніж наші предки…
с. Ступниця, Дрогобицький р-н, Львівська область
Джерело: “Високий Замок”