2009 р. Маловідома Черкащина - селище Синиця. Легенди, руїни та загадковий міст…

Підготував: Андрій Кравець

Дата: 05.02.2009

Синиця – дивовижно насичена історичними подіями місцина західної Черкащини. Тут знаходилися родинні маєтки польських магнатів Ієловіцьких, пізніше – російських баронів Корфів. Після революції тут любив відпочивати командарм Котовський. Зараз у селі залишилися лише руїни, великий став та парк.

“База” польських повстань

Синиця – дивовижно насичена історичними подіями місцина, відома ще з часів Люблінської унії, об’єднання Польщі й Литви у Річ Посполиту. Тоді західну Черкащину поділили між собою польські магнати, а “Синицька королівщина” тим і уславилася, що вподобала її персонально королівська сім’я.

Втім, нічийого помістя в ті часи тут так і не з’явилося – Варшава була далеко, а столицю польсько-литовської держави в поля і ліси бунтівної Черкащини, звісно, переносити не збиралися… Тільки “Вічний мир”, згідно з яким Московія та Польща поділили між собою Україну, привів до Синиці першого, хто заклав тут маєток і парк – магната Теодора Ієловіцького.

1736 року було викопано гігантський став у формі підкови та насипано чотири штучні острови – до них вели мости. Похмурий штрих: кажуть, став копали цигани і, добряче напрацювавшись біля нього, пообіцяли, що рано чи пізно тут втопиться п’ятеро людей… Кріпаки ж звели будинок з колонами, стайні для коней та господарські будівлі. В парку висадили завезені рідкісні дерева: платани, модрини, кримські сосни, широколисті липи, тюльпанові дерева. До речі, сам парк у Синиці з висоти пташиного польоту теж нагадує квітку тюльпана.

“Пускав коріння” у Синиці й сам пан Ієловіцький, хоча не забував, що живе таки не на споконвічно польській землі. Переповідають, що з парку у напрямку фортеці в Умані зразу ж були викопані й підземні ходи “про всяк пожежний випадок”. Швидко той самий “випадок” і настав: відлуння польського повстання Тадеуша Костюшка проти гніту Москви докотилося і до українського Правобережжя, що на той час вже відійшло до Росії.

У помісті Ієловіцького знайшли повстанців, яких він переховував, та зброю. Землі у Теодора відібрали, а новим їхнім власником став пан Енгельгардт. Втім, ненадовго – імператор Олександр І повернув майно роду Ієловіцьких, повіривши (як виявилося, даремно) у лояльність нащадків соратника Костюшка.

Ієловіцькі товаришували з Давидовими, бували в них у Кам’янці та підтримали Південне братство декабристів. Коли ж 1830 року вибухнуло нове польське визвольне повстання проти царату, Ієловіцькі взяли в ньому безпосередню участь… Їх заслали на Кавказ, і “польська” сторінка в історії Синиці скінчилася – цього разу назавжди.

Синиця: розорене гніздо барона Корфа

Дзвінкою золотою монетою чи шурхотливими купюрами розраховувався за Синицю новий її власник достеменно невідомо, та казна імперії збагатилася від продажу цих земель на 351 тисячу карбованців.

Біля старого будинку Ієловіцьких швидко виріс новий двоповерховий палац із 48 кімнатами і басейн з фонтаном-змією, воду до якого подавала система, що працювала за допомогою… впряжених коней, яких ганяли по колу. Берег ставка біля палацу перетворили на пляж – сюди завезли річковий пісок і звели кам’яні сходи, що вели з берега аж до ставкового дна.

Одного дня вулицями села промчали кілька кінних упряжок, серед яких виділялася розкішна карета з гербом на дверцятах – золотою лілією і трьома шестикутними зірками, підтримуваними двома сиренами… З Петербурга прибув барон Корф – новий власник синицького помістя, нащадок давнього німецького роду, що сотні років тому змінив рідну Ліпляндію на службу царському двору Росії.

Рід був потужним, войовничим й уславленим у Європі, а лілія на герб Корфів була дарована французьким королем, врятованим одним із Корфів у бою. Барон Микола Корф, що купив маєток, був камергером російського царя і ревним прихильником єдиної імперії. Подейкували, що й Синицьке помістя Корф придбав, спочатку вивівши на чисту воду бунтівного поляка Ієловіцького. Корфам судилося стати останніми власниками помістя, які мали “блакитну кров”…

Кров же юного барона Юрія Корфа була ще й гарячою. Якось він, коли був у Красногірському монастирі (нинішня Золотоніщина), поклав око на молоду черницю. Запальні слова барона збили дівчину з пантелику – тим паче, що й Анфісою з Галини Кузьменко після постригу вона стала усього за чотири місяці до того. Дівчина поїхала з Корфом до його помістя в Синиці – барин обіцяв одружитися… Та проти такого шлюбу різко висловилися старі барон з баронесою – в українській черниці-втікачці, доньці жандармського офіцера-випивохи, вони не бачили хорошої “партії” для сина, за яким зітхали петербурзькі дівиці.

Сльози закоханих впали на синицьку землю, і зразу ж по ній загуркотіли кінські копита й колеса упряжки, що несла Галину геть від дівочої мрії. До монастиря їй вороття не було, тож стала… вчителькою, із відзнакою закінчивши навчання. В часи громадянської війни вчила дітлахів у школі Гуляйполя. Одного дня до класу увійшов невідомий у френчі, з шаблею і маузером. Мовчки сів за останню парту, вчепившись поглядом у молоду вчительку.

Це був Нестор Махно, а колишня черниця – та сама Галина Кузьменко, що стала дружиною і бойовою подругою отаманові, до останнього пройшовши з ним бої і незгоди польської та паризької еміграції… Хтозна, чи знав Махно про історію Галини й барона Корфа, та за всю історію своєї боротьби він лише один раз об’єднався з військом УНР – для того, щоб петлюрівці разом з махновцями вибили з Христинівки війська Денікіна, затятого прихильника російської монархії. Шаблі об’єднаних українських армій не залишили ні крихти надії на повернення дворянам христинівських околиць…

Втім, кровопролитні бої громадянської не зачепили маєток Корфів – його знищили місцеві більшовики. Однієї ночі 1920 року маєток спалахнув і горів, як розповідають у селі, два тижні… Будинок Ієловіцьких не зачепили – “бо той пан був проти царя”.

Радянські тюрма і свинарник

З приходом більшовиків життя помістя й парку змінилося. Чудове повітря на березі ставків спочатку мало підлікувати здоров’я командування кавкорпусу Котовського. Оскільки палац спалили колеги по пролетарській революції, еліта кавалерії лисого героя громадянської рубанини облаштувалася… у стайні, попередньо вставивши вікна й зробивши перегородки.

В домі Ієловіцьких під звуки оркестру влаштовувалися вечори відпочинку, вдень же в саду сушилися командирські гімнастерки й онучі, а з рукотворних пляжів денщики заводили коней до ставу купатися, зішкрібаючи кізяки з боків чотириногих побратимів… З 1925 року – тут вже виправна колонія, а для того, щоб арештантам було що їсти, зводять свинарник із цегли, що довбають з паркових мостів та муру огорожі, дірки в якій залатують колючим дротом.

Слідом за комуністами до руйнації доклали руку фашисти: в 1940-х вони винищили чимало рідкісних дерев парку. Після війни тут були контора колгоспу, піонертабір, дитсадок, лікарня – аж поки остаточно занехаяний дім Ієловіцьких не знесли бульдозером, навіть не задумуючись про те, щоб його реконструювати.

Чи стане краще Синиці в руці “Золотої підкови”?

Сучасне село жалкує за втраченим – розуміє, що туристи могли б пожвавити тут життя. Роботи в Синиці майже немає, якийсь заробіток мають хіба рибалки, що запліднюють баронський ставок і потім тягають з нього чималих товстолобів і окунів.

Сподівання лише на програму “Золота підкова Черкащини”, до якої Синицю включили. Та для “Підкови” тут роботи – непочатий край. Майже повністю уцілів тільки один дев’ятиарковий міст, є ще рештки мурів огорожі та вирва на місці маєтку Корфів, цеглу з якого в 1924 році вивезли до Христинівки, збудувавши школу № 1 (на цеглі шкільних стін досі чудово видно клейма із зображенням двох синичок).

Дотепер помітний під шаром напівзотлілого листя круглий майданчик, де був фонтан, а руїни погреба-підвалу вщерть завалені сміттям… Місцевий житель Юрій Кушнір розповідає, що не так давно приїздили якісь невідомі, бродили по руїнах з металошукачем. “Мабуть, хотіли знайти ті чотири срібні хрести, які, за переказами, були закопані на кутках помістя, – каже Юрій. – А може, шукали приховані панські скарби – та то дарма, бо їх всі вивезли самі Корфи, тільки-но почалася революція”.

Сам же Юрій стверджує, що ще хлопчаком знайшов був у парку заржавілий наган, який у нього відібрав директор школи. Уціліла й частина парку, хоча де-не-де видніється тирса свіжоспиляних дерев. Воно й не дивина, бо Синиця – останнє село Христинівщини, яке досі не газифіковане…

Місцева вчителька Катерина Жовтобрюх розповіла про те, що її бабуся, Варвара Кобрин, яка була “горничною” у Корфів, пам’ятала і приїзди ескорту барона з Петербурга, до яких над маєтком здіймалися прапори з гербом роду, і котовців, які купали коней у ставку.

А от чудову історію рідного села тут має кожен. Поки що вона ще жива – у записах директорки школи Ольги Сікачини, легендах і переказах селян та останніх руїнах колишньої твердині баронів…

Джерело: “Музейний простір України”