2017 р. Звід пам’яток України

Михайло Приймич, Ігор Сьомочкін

Розмір зображення: 586:800 піксел

1644-1646 рр. (іст., архіт., мист.) пл. А. Бачинського, 2.

В історичній частині міста, справа упритул до резиденції Мукачівської греко-католицької єпархії. Первісно на місці сучасного кафедрального собору знаходився єзуїтський костьол, зведений у 1644-46-х рр. на кошти Яноша Другета (за іншими даними побудовано 1632-1640 в стилі пізнього бароко, а після добудов і перебудов в архітектуру втілено елементи неокласичного стилю). У 1775 переданий Мукачівській греко-католицькій єпархії. У 1858 інтер’єр храму зазнав фундаментальних змін: з’явився псевдорококовий іконостас, нові настінні розписи, різьблені лави. Сучасного вигляду споруда набула у 1878, коли за проектом архітектора Луки Фабрі була частково перебудована в стилі еклектики з елементами пізнього класицизму. Окремі роботи з оновлення велися в 1930-х рр. Після оголошення греко-католицької церкви поза законом храм було передано православній єпархії, але в 1991 його повернено греко-католицьким вірникам.

Прямокутна в плані, цегляна, тинькована, тринавна споруда з низькою прибудовою у північній частині. Головний південний фасад акцентує завершений фронтоном класицистичний чотириколонний коринфський портик (1878), який немов приховує за собою трикутний бароковий фронтон з бічними волютами. Фасад фланкують восьмигранні триярусні вежі (1878) з шоломоподібними завершеннями, членовані по горизонталі карнизами, а по вертикалі лізенами міжарочними віконними нішами у першому і третьому ярусах. В середньому ярусі кожної вежі поміщені куранти. У баштах знаходяться дзвони, відлиті на Ужгородській фабриці «Акорд».

Стіни храму по периметру увінчані профільованим карнизом з дентикулами. Бічні фасади розкреслені горизонтальним рустуванням, мають по три арочні віконні пройми, а над ними – округлі в обрамленнях з замками.

На південному фасаді за колонами портика знаходиться прямокутний портал головного входу до храму. За колонами – глухі округлі та прямокутні вікна. По осі веж на фасадах розміщені арочні ніші, фланковані коринфськими пілястрами. У центральній наві – склепіння коробові з розпалубками, а в бокових – хрестові. У склепіннях збереглися розписи, виконані Фердинандом Видрою та у 1930-х рр. Йосипом Бокшаєм.

Архітектура храму в органічному синтезі елементів бароко, класицизму та еклектики, є оригінальною і вишуканою, на відміну від інших культових споруд Закарпаття.

Сучасний інтер’єр кафедрального собору почав формуватися після передачі у 1775 австрійською імператрицею Марією Терезією (1740-1780) споруд єзуїтської колегії єпископу Мукачівської греко-католицької єпархії Андрію Бачинському (1732 – 1809). Постало питання про необхідність пристосування костелу тогочасним вимогам [!?] Літургії Іоана Золотоустого, а приміщення колегії – під єпископську резиденцію. Ці роботи здійснювалися за пропозицією придворного архітектора Ф.А. Гіллебрандта (1719-1797), який на той час очолював створену при угорській палаті в 1740 будівельну канцелярію. На виготовлення нового облаштування кафедрального собору в 1776 була укладена угода з кошицьким теслярем Францом Феком. Майстер через три роки помер, але іконостас та вівтарі вже були готові. Відомості про художника, який малював ікони, відсутні. У 1780 більша частина перебудови собору була закінчена.

Освячення відбулося 15 жовтня, в день іменин імператриці – день святої Терезії. Через те, що Марія Терезія на той час вже була важко хворою, її особу представив урядовий комісар граф Іштван Андраші. При освяченні храму єпископ А. Бачинський висловив глибоку вдячність за милість Марії Терезії.

Сучасний зовнішній вигляд еклектичного стилю (за проектом Ласла Фабрі) храм набув у 1876-77, в результаті перебудови, яка здійснювалася коштом Релігійного фонду. У 1877 у лівій вежі храму встановили дзвін вагою в 1 т, а в правій – у 3 т. Обидві вежі було прикрашено годинниками діаметром у 2 м. До порталу ведуть сходи з червоного мармуру.

Найвизначнішою пам’яткою, створеною після передачі костелу, є іконостас, споруджений у 1779, про що свідчить напис на зворотньому боці картуша, розміщеного в центрі пророчого ряду. Автором іконостасу був різьбяр Франц Фек, який в протоколах А. Бачинського згадується 1801 як різьбяр, який працює над іконостасом у Хусті.

На іконостасі, крім дати 1779, є ще дві 1858, 1939-х рр., коли в соборі проводилися ремонти. Картуш має дві вертикальні шпуги, на яких проглядаються написи. На правій – напис олівцем «Waldemarini Ioh» (Йоган Вальдемаріні). Друге прізвище досить важко прочитати, написано на лівій шпузі латиною, його виконано світлою та поновлено червоною фарбами. Написи збереглися і на звороті образів св. Варфоломія, св. Фоми 1939 та ініціали «У.Е.», а на іконі св. Миколая – напис нерозбірливий. Зазначені дати свідчать, що іконостас та іконопис зазнавали кількох поновлень. Іконам намісного ряду притаманне м’яке моделювання як облич, так і складок одягу, на відміну від інших ікон, позначених повною схематичністю у моделюванні, де світлотіньові співвідношення досить різкі і загеометризовані. Останні реставрації відбулися 1972-73, іконостас було наново позолочено штучною пастеллю в 1997.

Інтер’єр Хрестовоздвиженського кафедрального собору в Ужгороді зберігає риси барокового стилю. Храм складається з трьох нав, які виростають завдяки двом масивним стовпам по обидва боки головної нави. Від стовпів за віссю схід-захід перекинуті чотири масивні арки, а стовпи декоровано пілястрами з боку головної нави.

Пілястри складаються з двох об’ємів, накладених один на одного, що зумовило їх складний і динамічний профіль. Пілястри завершуються вишуканими двоярусними орнаментальними капітелями. Простір бічних нав поділено стінками, що простяглися від стовпів до зовнішньої стіни і в такий спосіб утворюють шість каплиць по обидва боки від головної нави. Аналогічний прийом – пристінні стовпи, що звільняли внутрішній простір з одного боку й укріплювали зовнішню стіну з другого – був одним з найулюбленіших у творчості зодчих кін. 17-18 ст.

Центральну наву перекрито півциркульним склепінням з розтрубами, що творяться завдяки аркам емпор, через які всередину храму відкривається простір проходів, що влаштовані над бічними навами. Бічні нави набагато нижчі за центральний і перекриті хрещатими склепіннями. Святилище прямокутне в плані, в ньому збереглася частина розписів 18 ст.

Завдяки європейському гранту впродовж 2010-13-х рр. приміщення святилища було відреставровано, а на стінах ожили багаті розписи, виконані художником Андрієм Тртіною. Інтер’єр храму, на відміну від екстер’єру, не зазнав значних змін при подальших перебудовах. За допомогою стінок, що з’єднують стовпи із зовнішніми стінами, у храмі утворилися шість внутрішніх каплиць, у яких розташовано бічні вівтарі.

Дві перші пари вівтарів зі сходу своєю структурою і декором мають ознаки бароко. Композицію бічних вівтарів увінчує своєрідний бароковий картуш, що плавно переходить у прямокутник, на якому розташовано головну вівтарну ікону. Образи фланкуються двома корінфськими колонами, розміщеними на кесованих балясинах. На колони спираються виступи карнизу, увінчані двома акротеріями у формі декоративних ваз. Із-за колон виступають два різьблені елементи. Вони немов продовжують різьблення верхнього картуша, що ховається за колонами і нижче капітелі знову з’являється у вигляді своєрідних різьблених крил. Динаміка різьблень, сформованих завитками рослин та волют, що охоплюють трельяж, контрастує з чіткістю і статичністю колон. Цей прийом підсилює звучання кожної з частин композиції. На правому та лівому вівтарях розташовано зображення «Св. Йосифа з юним Христом» та «Серце Ісусове», виконані на поч. 20 ст. відомим закарпатським художником Юлієм Вірагом (1880-1949).

Карниз гострими кутами формує глибину простору вівтаря у верхній частині. Всю конструкцію підтримує колона корінфського ордера, що спирається безпосередньо на вівтар. Нині тут розміщено образ роботи Й. Бокшая, на якому зображено Богородицю з немовлям і предстоячим учнем. Вівтар, розміщений зліва, зберіг первісне зображення «Розп’яття з предстоячими». Структура вівтаря, на відміну від іконостасу (1779), дуже чітка й архітектонічна, що також може свідчити про різних виконавців іконостасу та бічних вівтарів.

Зовсім в іншому стилі й манері виконано останню пару бічних вівтарів. Пілястри оздоблені динамічним рокайлевим орнаментом з натуралістичними голівками квітів, з’єднано з площиною вівтарної ікони за допомогою увігнутого півциркульного об’єму, в центрі якого також вміщено рокайлеву мушлю з натуралістичними квітами.

Перевантаженість рококового орнаменту та деякі строгі і класицистично чіткі форми верхньої частини вівтаря дають підстави віднести його до періоду другого рококо, що в Австрії почав активно заявляти про себе вже з 1840.

Конструкція іконостасу чітка і логічна, елементи, застосовані в його декорі, мають аналоги в оздобленні інтер’єру. Карнизи, що поярусно розділяють іконостас, розкреповані і за своїм профілюванням близькі до двох’ярусних капітелей пілястр у храмі. Саме карниз зберігає ознаки архітектоніки в іконостасі, що надає останньому монументальності. На відміну від барокових карнизів зі складним профілем, в кафедральному соборі збережено класичні пропорції, що відповідає структурі інтер’єрних членувань й зближує з речами, виконаними в стилі віденського рококо.

Іконостас встановлено в арочному просторі, який твориться увігнутими пілястрами з двоярусними капітелями. Барокові криволінійні форми пілястр роблять плавний перехід від корабля до вівтарної частини.

Апостольський ряд відповідає висоті двоярусних капітелей. Над ним розташовано пророчий ряд, який творить своєрідний антаблемент і опирається на капітелій двох бічних пілястр. Розп’яття з предстоячими увінчують всю колекцію іконостасу. Зображення Голгофи виділено своєрідним аттиком, розміщеним у центральній частині верхнього карнизу. Простір арки, що охоплює композицію Розп’яття, заповнений рокайлевим орнаментом примхливої форми (трельяж з реалістичними квітами та рокайлі), який своєю легкістю асоціюється з хмарками. Дещо нижчим є празниковий ряд, розташований під апостольським, а намісний ніби творить прозору ажурну рококову перегородку. Значний простір над Царськими вратами, діяконськими дверима та іконами намісного ряду заповнено декоративною решіткою, яку то охоплює, то примхливими зигзагами біжить по її поверхні, накладений рокайлевий орнамент. Сам орнамент є замасивним для естетичних принципів рококо і цим дещо нагадує бароко.

З використанням рокайлю виконано пластичну композицію Царських врат, верх яких увінчують архієрейські жезли та митра. У Царських вратах автору вдалося гармонійно поєднати живописні площини з масою різьби.

У композиційній структурі іконостасу домінує горизонталь. Єдина вертикаль, що простежується, проходить знизу від Царських врат до Розп’яття, тим самим розділяючи іконостас на дві симетричні частини. Конструкція іконостасу проста і схематична.

Яруси розташовані один над одним і творять орнаментальну вівтарну стінку, позбавлену виразної архітектоніки, однак, незважаючи на переважання в декорі принципів рококо, іконостас кафедрального собору не втратив своєї виразної традиційної структури і не перетворився на легку декоративну перегородку з примхливими обрисами.

Автор різьби – Франц Фек, виконуючи різьблення для намісного ряду в соборі, навіть в декораціях консолів, уникаючи одноманітності, застосовував нові елементи.

Консоль, що фланкує Царські врата з боку ікони Христа, прикрашена гронами винограду та колосками пшениці, – з боку Богородиці Одигітрії прикрашена трояндами й акантовими стилізованими пелюстками, що свідчить про використання в декорі символізми Христа та Богородиці.

Декоративні опори-консолі, що розділяють ікони, у нижній частині мають своєрідні волюти і покриті орнаментом, завдяки чому вони контрастують з чистими карнизами. Цей контраст візуально підкреслює чітка поярусна структура, де кожний пишно декорований ряд складається з ікон і декоративних консолей, розділяється спокійним, досить громіздким карнизом.

Вірогідно, що ікони було виконано монахом-василіянином з Малоберезнянського монастиря Тадеєм Спалінським. Усі ікони виконано на дерев’яних таблах, покритих левкасом.

Іконопис собору витримано в одному стилі, що може вказувати про одну майстерню чи одного майстра, виконавця ікон. За манерою виконання до цих зображень дуже близькі три давніші образи на бічних вівтарях: «Розп’яття», «Іван Хреститель» та «Андрій Первозванний». Ікони апостольського ряду виділяються витягнутою формою і виразним профілюванням рам. Позбавлені виразної динаміки фігури щільно вкомпоновано у формат. Основа, на яку поставлено фігури, трактується як традиційний позем, хоча у деяких випадках цей позем виглядає як пагорби. Ідентифікації апостолів сприяють написи на кожній іконі та аксесуари в руках кожного з них. Атрибутика, якою наділено апостолів, особливо характерна для західного церковного малярства, що свідчить про іконографічні запозичання, які стають помітними в Закарпатті вже наприкінці 17 ст.

Зображення пророків вкомпоновані у дещо витягнуті чотирилисники. На відміну від апостолів, пророків зображено у вигляді півфігур, на яких можна помітити деякі порушення пропорційних співвідношень між частинами тіла.

Подібними до іконостасу за декором і принципами різьблення є оздоблення єпископської кафедри й амвону, які розташовано симетрично біля східних стовпів храму. Легкість і віртуозність, з якою майстер виконує рокайлі, завитки, квіти, свідчить про одночасність виконання іконостасу казальниці та єпископської кафедри. Консолі амвону виконано аналогічно до зразків на іконостасі. Балдахіни як над амвоном, так і над кафедрою є досить масивними, по периметру вони охоплені рядом ламбрекенів. На балдахіні над казальницею встановлено єпископський шестираменний хрест, а над єпископською кафедрою на передній частині – вирізьблено кардинальського капелюха, під яким виконано герб А. Бачинського. Обабіч казальниці та кафедри на симетричних волютоподібних формах розташовані чаші з квітами, які виконано віртуозно з глибоким розумінням пластики та принципів оздоблення храмового простору.

Композиція кафедри аналогічна до композиційного вирішення казальниці, але на місці амвону розташовано три сходинки, на верхній з яких встановлено єпископське крісло з підлокітниками, завершеними голівками орлів. Орнаментика, ніжки кабріоль та й сама конструкція крісла дають підстави віднести його до стилю рококо. У вівтарній частині храму влаштовано престол з балдахіном, виконаний у 1779. Стрункі колони композитивного ордеру, встановлено на прямокутні балясини, підтримують легкий, нап’ятий над престолом, немов вітрило, балдахін. По чистій площині останнього тягнуться до верху рокайлеві завитки, доповнені трояндами. Увінчує всю композицію вишукана рококова ваза. По нижньому краю балдахіна виконано систему ламбрекенів, прорізаних чотирилисниками, що надає їм вигляду мережива.

Ще одним елементом ансамблю різьблень кафедрального собору є два жертовники, що знаходяться у північному і південному кутах апсиди.

У храмі по обидва боки іконостасу, в каплицях, розміщено крилоси, де знаходяться масивні різьблені лави. Сидіння, як і лави виконано з дуба і прикрашено пишним різьбленням – витвором талановитого художника – не тільки виконавця, а й майстра композиції. Масивні форми казальниці й кафедри немов підкреслюють легкість та повітряність іконостасу. Контрастність, притаманна стилю рококо, повною мірою продемонстровано в оздобленні інтер’єру Хрестоздвиженського собору.

Розписи інтер’єру було створено урядовим єпархіальним живописцем Фердинандом Видрою (бл. 1815-1879) у 1858. У манері майстра помітним є намагання застосувати у розписах на місцевому грунті принципи італійського пізньобарокового декоративного живопису. Поряд з цим у вівтарній частині храму збереглися і декоративні барокові розписи 18 ст.

Остаточно схема розписів сформувалася після створення Й. Бокшаєм у 1939 плафонної композиції в дусі пізнього бароко «Здвиження Чесного Хреста Господнього». Хоча даний твір помітно відрізняється від декоративних розписів Ф. Видри своєю ілюзорністю, їх пластична естетика надала різночасовим композиціям органічної єдності. Художником також було виконано на стовпах зображення шести Отців Церкви та на бічному вівтарі образ Богородиці з дитиною і предстоячим перед нею юнаком-школярем.

У захристії знаходяться вишукані столярської та різьбярської роботи шафи для священицького вбрання і сидіння для священнослужителів. Тут же встановлено копію Клокочівської чудотворної ікони, виконаної на прохання ужгородського професора історії Емануїла Рожковича у 1904 професором пряшівської гімназії Максиміліяном Курзом. В захристії знаходиться унікальний вітраж «Руські паломники», виконаний майстром Палком у Будапешті (1943) за ескізом Й. Бокшая (1942).

У 1946 з приходом радянської влади була ліквідована греко-католицька церква в Галичині. Мукачівська єпархія залишилася єдиною діючою греко-католицькою церквою в СРСР. Закарпатський облвиконком 25.07.1947 ухвалив рішення «Про передачу Православній церкві будівлі Ужгородського греко-католицького собору і резиденції греко-католицького єпископа в Ужгороді». 1949 собор віддано православним, резиденцію – Ужгородському університету. За рішенням Ужгородської міськради (№716 від 8.12.1955) кафедральний собор перейшов у комунальну власність.

1989 Мукачівську греко-католицьку єпархію було легалізовано, повернення храму відбулося тільки у рік здобуття Україною незалежності (1991).

Споруди резиденції і собору пер. пол. 17 ст. відіграли визначну роль в історичному розвитку центру міста і стали невід’ємними складовими архітектурного міського середовища, де кожна з них стала самостійною пам’яткою, яка має архітектурну й історичну цінність як зразок європейської цивільної та сакральної забудови.

У грудні 2012 закінчилися реставраційні роботи в рамках словацько-українського проекту «Кошицька та Ужгородська катедри, центри розвитку на територіях взаємної історії». Проект співфінансувався Європейським Союзом і стосувався реставрації фресок склепіння святилища Хрестовоздвиженського собору.

З обох боків верхньої частини центрального входу до кафедрального собору встановлено мармурові таблички, на яких висічено тексти церковнослов’янською мовою, де у перекладі українською мовою, текст зліва: «Хрест – краса церквам, вірним утвердження, нечистим – смерть», справа: «Хрест – охоронець всесвіту, царям – держава, ангелам – слава». Обабіч нижньої частини центрального входу у 1997 встановлено бронзові меморіальні таблиці: справа – засновнику кафедрального собору єпископу Мукачівської єпархії Андрію Бачинському (1732-1809), зліва – єпископу Теодору Ромжі (1911-1947). Автор – скульпт. М. Белень.

У 1831 при соборі організований чотириголосий хор «Гармонія» під керівництвом Костянтина Матезонського, який складався зі семінаристів та учнів Ужгородської гімназії. У тому ж році його перший супровід Божественної Літургії відбувся на Великдень. Це був перший церковний багатоголосий хор у регіоні.

Храм – цінна пам’ятка церковної архітектури і монументального мистецтва першої половини 17 ст. в Закарпатті.

Джерела і література

Приймич М. Перед лицем твоїм. Закарпатський іконостас. – Ужгород: Карпати-Гражда, 2007; Середньовічні церкви від Тиси до Карпат. Шляхами середньовічних церков у Саболчському та Березькому краях і на Закарпатті. – Том другий. – Ніредьгаза: ТзОВ «Агентство територіального розвитку та екологічного господарювання області Сабольч-Сатмар-Берег», 2013; Відкриття стінопису XVIII століття в Хрестовоздиженському кафедральному соборі в Ужгороді [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mgce.uz.ua/post.php?id=886;

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. Закарпатська область. – К.: 2017 р., с. 27 – 33.