2008 р. Червона книга дерев’яних храмів. Вербівка

Сергій Криниця (haidamac)

листопад. 13-е, 2008 12:26 pm

с.Вербівка, Кам’янський район, Черкащина

Певно всі знають містечко Кам’янка на Черкащині. Декабристи, Пушкін, Чайковський… Всі збиралися в маєтку Давидова. Всі знають, що тут Чайковський прожив близько 13 років, і тут написав свої знамениті твори…

Не зменшуючи слави Кам’янки (в якій в радянські роки вирішено було акумулювати всю славу від декабристів до Чайковського), все ж згадаємо головний маєток Давидових, який містився за 10 км на захід – в с.Вербівка. Подейкують, що оперу до “Євгенія Онєгіна” та “Лебедине озеро” знаменитий композитор написав саме тут.

Від розкішного палацу не лишилося і сліду. Буремні післяреволюційні роки забрали і згадку про нього. Лишилася лише одна атракція – скалічена і напівмертва, непрезентабельна на вигляд, але разом з тим по своєму прекрасна…

Дерев’яна церква Різдва Богородиці. В першу чергу знаменита тим, що тут вінчалися син декабриста В.Л.Давидова Лев Давидов з сестрою П.І.Чайковського Олександрою.

Церква відома з 1768 р., існує згадка, що цього року гайдамаки їй пожертвували ризи. В 1794 р. та 1857 рр. церкву перебудовували.

На той час Вербівка належала полковниці Олені Стааль, яка купила маєток у Бороздіних, які в свою чергу раніше викупили його у Давидових (Лев Давидов згодом в свою чергу купив його назад у Стааль). Саме вона пожертвувала кошти на перебудову храму. Храм було перебудовано з однією особливістю – тепер він має два вівтара – основний та бічний. Необхідність такого планування викликана була особистою трагедієї Стааль. У 17-тирічному віці померла її дочка. Вона похована тут – саме під бічним вівтарем.

Місцеві оповідають, що її привид досі гуляє церквою, божилися, що неодноразово його бачили. Все ж таки, віднесемо це до розряду байок, аже церква – не похмурий середньовічний замок, і привидів тут не має бути навіть теоретично:)

Історія згадує ще одну перебудову храму – 1911 року, але що саме було перебудовано, невідомо.

Важкі часи для пам’ятки почалися з 1935 р. Тоді церкву закрили, вона стояла пусткою. Як і в інших церквах України служби тут поновилися у 1941 з приходом німців.

У 1944 році з наступом радянських військ церкву було пошкоджено – на дзвіниці знаходилася вогнева точка німців. Добре, що радянські солдати справилися зі снайперами без підтримки артилерії (так як це сталося, наприклад, з Домініканським костелом у Белзі).

Так чи інакше, але з тих пір для церкви почалися гірші часи. У 1946 її повторно закрили і збиралися було зруйнувати геть. Селни кажуть, що врятував її тодішній голова колгоспу, запропонувавши пристосувати приміщення під зернову комору. Але від “гріха” подалі вирішили все ж таки зняти баню та дзвіницю, переьворивши церкву таким чином на велику хату, чи то пак – сарай…

Лише у 1973 р. рішенням Черкаського облвиконкому церкву взято на облік як пам’ятку архітектури місцевого значення.

Службу Божу тут було відновлено з Незалежністю. Однак в часи суцільної меркантилізації церкві не особливо щастить. Тут змінилося з півдесятка священиків, але жоден не лишався надовго.

Старостиха церкви – Ольга Іванівна – добрим словом згадує лише одного – Володимира, та й того дуже скоро забрали в Суботів, у знамениту “п’ятигривневу” Богданову Іллінську церкву. Інші були просто п’яницями. А передостанній ще й надумав перейти в лоно Московського патріархату, чого Ольга Іванівна, палка прихильниця української незалежності, вибачити йому не змогла, та власне і не дала здійснити той акт зради, піднявши на ноги все вище духовенство:)

Так чи інакше, але церква лишилася без священика, служба тут правиться лише по великих святах. Селяни все ще сподіваються, що зарплату попу платитиме сільська рада (ага, дати би їм почитати Бюджетний кодекс), інакше – за 300 грн. – працювати ніхто не хоче. Дивно, але саме от в таких забутих та покинутих селах і дізнаєшся, що попам, виявляється, платять зарплату:)

Ольга Іванівна показує листи в різні інстанції з проханням допомогти з ремонтом церкви. Особливий в її колекції лист-відповідь від Президента (тоді він власне ще тільки кандидатом в президенти був, але не менше з тим).

Старостиха тим листом дуже пишається. Але що тут скажеш, принаймні жінці є чим похвастатися нечастим гостям, що то типовий приклад демагогії і вміння послати так, щоби посланий не образився, я їй звичайно не казав…

А церква руйнується на очах. Коштів нечисельної сільської громади вистачило лише на перекриття даху рубероїдом, що не врятувало пам’ятку від його протікання. Через чисельні діри в стінах в церкві селяться птахи, гуляє вітер… Та власне фото говорять про то самі…

І декілька слів корисної інформації:

Церква розташована на бічній вулиці за колгоспним млином (не доїжджаючи моста через р.Ташлик, поворот направо). Церкву з траси не видно.

Ключі від церкви знаходяться у старости – Ольги Іванівни. Її можна знайти, пройшовши вулицею попри церкву і став до будинку під номером 33.