2008 р. Вербівське «Лебедине озеро»

Назар Лавріненко, історик, Черкаси

Дата: 10.12.2008

Оспівана поетами краса українських пейзажів віками вабила творців вічного. На те були свої об’єктивні причини: доглянуті лани, причепурені села, обдаровані людською турботою луки та озера, сяючі в променях сонячного світла куполи православних храмів дарували художнім натурам дивовижне натхнення…

Ми з товаришем об’їздили села Кам’янського району Черкаської області, оглядаючи тутешні історичні пам’ятки. Їхали ми, заздалегідь знаючи, що потрапимо до місць‚ де бував П. І. Чайковський. Волею долі пощастило нам побувати і у селі Вербівці, де часто гостював митець і де стоїть погруддя знаменитого композитора. Місцеві мешканці щиро переконані, що «саме у нас він написав балет «Лебедине озеро»».

Так це було чи ні, але дійсно – до Вербівки Чайковський приїздив майже щороку упродовж 1865-го – 1893-го років. Гостював він у своєї рідної сестри Олександри Іллівни, дружини власника села – Льва Васильовича Давидова. Тут, у новому будинку родини Давидових, Петро Ілліч працював над операми «Мазепа», «Євгеній Онєгін», «Орлеанська діва», «Черевички», дитячим одноактним балетом «Лебедине озеро», над Другою симфонією, яка ще за життя композитора була названа «Українською», циклом п’єс «Пори року» та іншими творами.

Петру Іллічу це село справді припало до душі. В одному з листів він писав: «Вербовка мне очень нравится. Нельзя достаточно нарадоваться на здешнюю тишину, на чистый воздух и простоту нравов». Саме у Вербівці композитор вперше продемонстрував рідним оперу «Євгеній Онєгін», над якою тут і працював. У листі від 3-го серпня 1878-го року з Вербівки є рядки: «Я сыграл здешним всего Евгения Онегина и произвел немалый ефект».

Після смерті Л. В. Давидова село перейшла до його сина, племінника П. І. Чайковського – Дмитра Львовича Давидова. Він володів Вербівкою аж до 1917-го року.

Ці мальовничі місця надихали на творчість і відомого польського композитора, уродженця сусідньої Тимошівки Кароля Шимановського. Він неодноразово приїздив у Вербівку на організовані власницею села Наталією Давидовою селянські фольклорні концерти .

Також Наталія Давидова 1915-го року організувала у Вербівці майстерню народної вишивки. Ескізи для цієї майстерні робив сам Казимир Малевич, що декілька років жив і творив у селі. Тут під його керівництвом сформувалася нова художня школа – супрематисти. 1917-го року у Москві, на виставці сучасного декоративного мистецтва експонувалися 400 зразків вишивок, виконаних вербівськими майстринями.

Що ж лишилося у Вербівці від тієї пори? Чи збереглося місцеве Лебедине озеро, яке надихнуло композитора на однойменний твір? Нам розповіли, що озеро колись було дуже гарним і на нього дійсно щороку прилітали лебеді. Але сьогодні від нього лишилася лише заболочена місцина та яр, що тягнеться вздовж невеликої річки. Що ж тут сталося, адже це місце мало б оберігатися від руйнацій і передавати нащадкам атмосферу, що так надихала П. І. Чайковського?

Місцева жителька Ганна Іванівна Солом’яна, 1921 р. н., про Лебедине озеро розповіла таке: «Та тоді зими були великими. 1933 року як розстав сніг, та як пішла вода, містки геть поламало, та й у нас містка поваляло й геть забрало. Ну, а ставище зробилося пустим. Воно висохло, а по краях, воно (озеро) довге, його й звідси видно, там рогіз ріс. І люди там, коли висохло, стали там пастухи, в кого кози, корівка потроху лишилася, пасти і там винайшли, викопали коріння за рогозу. Воно таке товсте як оце в мене худа рука.

І ці люди, що оце пасли збіглися копати, а воно зверху висохло, а внизу болото. А ми всі давай копати, видовбали його геть… І це ж мати моя прийшла, і це ж я і дітлахи копають, хто собі скільки вспіне. Вирили, додому і це ж мати перемива його оті корінці всі. Потім у піч суне, на піч – воно висихає. Тоді розрізає таку плівочку, а воно там борошно таке біле, як ото у вас сорочка, біле біле, як ото сніг… (сльоза побігла щокою бабусі).

Нічим воно не одгониться, таке воно хароше й мати ото трошки натовкли того-сякого зерна та вмішала трошки борошна та того та такі чуреки пекли. Отаке, і тоже тяглось воно отаке, і їли, ой… Не дай Боже!!!» З того часу озеро не відновлювали, не до того було.

Цінною пам’яткою старовини у Вербівці є будівля парафіяльної церкви. Стоїть та дерев’яна споруда у центрі села, обдерта, без дзвіниці, без куполів, крита руберойдом, який тече по всіх стиках. І церква ця діюча (!!!), хоча все її вбоге убранство складається з кількох вишитих українських рушників та ікон.

На цьому місці храми стояли здавна. Відомо, що у 1768-му році на Вербівську церкву Різдва Богородиці гайдамаки пожертвували ризи. Також відомо, що у 1794-му та 1857-му роках її перебудовували – останнього разу коштом тодішньої власниці села Олени Стааль. У церкві збереглося поховання дочки Олени Стааль – Єфросинії.

За розмірами споруда була віднесена до 5-го класу, що було рідкістю серед сільських дерев’яних храмів, адже більшість з них підпадала під найнижчий 7-й клас . У 1911-му році церкву оновили востаннє, а 1935-го прихід було закрито. У 1941-му році богослужіння поновились, але 1946-го храм вчергове закрили, та ще й спотворили, зруйнувавши дзвіницю та бані з куполами.

«Коли наказали розібрати церкву, то один чоловік (він був то головою сільради, то колгоспу, я ще його пам’ятаю) знайшов, як її врятувати. Він запропонував бані зняти, «щоб не гавкали», а решту споруди використовувати як зерносховище», пригадує церковна староста О. І. Руденко.

1973-го року рішенням облвиконкому споруду було взято на облік, як пам’ятку місцевого значення. Це рішення врятувало її від остаточного знищення. До 1989-го храм використовувати, як колгоспне зерносховище, а потім передали місцевій парафіяльній громаді.

Сил прихожан виявилося недосить для відновлення колись ошатного храму. З великими труднощами вдалося оновити покриття даху. «Ото як зібралися ми гуртом, та вимели рештки зерна, позмивали пил та позносили домашні ікони, рушники, з сусідньої Лузанівки став приїздити Батюшка», – розповіла місцева жителька М. Ф. Бондаренко.

Щорічно селяни збирають кошти на латання та оновлення благенького накриття понівеченого храму. Більшого громада зробити не в змозі і допомоги поки чекати нема від кого. Колись письмову обіцянку допомогти давав навіть В. А. Ющенко , однак і досі у держави не знаходиться на це коштів…

За нашої мовчазної згоди в Україні постійно руйнуються сотні унікальних історико-архітектурних пам’яток. Руйнується і стара церква у козацькій Вербівці на Черкащині. Якщо складно зробити одразу велику справу, спробуймо почати з малої – врятуймо спільно старовинний парафіяльний храм у мальовничому селі, що пам’ятає великого Чайковського. У селі, де з’явилося, щоб потім завоювати світ, його геніальне «Лебедине озеро».