Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни

Богдан Хмельницький

?

2009 р. Молитва за Василя Гордієнка

Леонід Логвиненко

Дата: 24.06.2009

Уявіть собі, наскільки жахливою мала бути ця подія, щоб і через триста років про неї пам’ятали у Верхньому Салтові. Ще й сьогодні старші мешканці села переповідають своїм онукам історію, як після поразки у Полтавській битві комісари Петра І поглумилися над могилою козака Василя Гордієнка. Вже мертвого його викопали з могили, обезглавили й повісили на маслині, яка сьогодні залишилася єдиним живим, але мовчазним свідком тих подій.

Директор місцевого краєзнавчого музею Ніна Бражник стверджує, що наруги чоловік зазнав після смерті лише через те, що був сином союзника Івана Мазепи – кошового отамана Війська низового запорозького Костя Гордієнка.

На перехресті світів

Власне, цим перехрестям і є селище Верхній Салтів, колись найбільша фортеця на західних кордонах Хазарського каганату. Коли войовничий князь Святослав пройшовся вогнем і мечем по цій місцевості, алани, які були васалами каганату, полишили місто. Воно перетворилося на шляхетні руїни.

Нові поселенці тут з’явилися аж у 1639 році, коли пошарпаний поляками гетьман Остряниця прийшов у ці місця з козаками, аби залікувати рани. А вже в 1651 році тут мешкало 620 козаків, які прийшли із Запоріжжя і Подніпров’я. Сусіднє село Рубіжне – це був кордон, за яким курів степ. Російські переселенці з’являться тут пізніше, коли козаки своєю кров’ю цей степ угомонять.

Коли сюди прийшов Василь Гордієнко, достеменно не відомо. Вже потім співробітники музею, копаючись в обласному архіві, дізнаються більше про цього козака. У вісімнадцять років він брав участь у взятті турецької фортеці Азов. Тоді козаки добре прислужилися Петрові І, напавши на турецький флот. Власне, зв’язавши його по руках і ногах, вони сприяли успіху кампанії. Козаки думали, що за заслуги вони отримають від царя права на запорозькі землі, вольності, як при Стефану Баторії. Замість цього російський цар наказав збудувати навпроти Січі фортецю Кам’яний Затон, чим ще більше обкраяв права запорожців.

Відомо також, що Василь Гордієнко придушував повстання Кіндрата Булавіна. Було це за кілька місяців до Полтавської битви. Російські війська та козацькі полки за наказом гетьмана Мазепи оточили булавінців на річці Торець. Повстанці склали голови всі до одного, але не здалися. Разом з донцями полягли й запорожці, які, «за козацьким лицарським звичаєм», під проводом двох отаманів пішли на допомогу.

Історик Адріан Кащенко робить із цього висновок, що тоді Мазепа ще не мислив переходити на бік Карла ХІІ. Інакше, хіба копав би собі могилу, знищуючи його супротивників? Словом, непрості й заплутані були часи. З іншого боку, якщо Мазепа послав саме Василя Гордієнка на цю бійню, то той був близький до гетьмана.

…Де був Василь під час Полтавської битви – теж невідомо. Натомість маємо свідчення, що одразу ж після взяття Батурина до нього у Верхній Салтів прибули представники комісії, яку після знищення гетьманської столиці Батурина очолив Олександр Меншиков: хотіли забрати його з собою «на обробку».

З катівні Василь Гордієнко таки повернувся. Напевно, за ним не було особливої крамоли. Однак його там, мабуть, страшно катували, бо через кілька днів козак помер. (У нього були ще дружина та двоє діток, стверджують теперішні мешканці селища).

Потім царські слуги з’являються у селі знову. Як свідчать архіви, викопують тіло, обезголовлють його й вішають на маслині. Харківські ботаніки стверджують, що дереву не менше 500 років. Ніна Бражник переконана, що повернулися екзекутори за Василем лише тому, що дізналися, чий він син.

Діти – за батьків…

У розпал сталінських репресій з’явилося гасло: «Дети за отцов не отвечают». Для цього потрібно було лише відректися від тих, котрі тебе народили. Згодом той, хто відрікався, переконувався, що це звичайний маневр пропаганди. У часи, коли люди вірили в Бога, відректися від батька було все одно, що відректися від Всевишнього, тобто страшним гріхом. Тим більше від такого отамана, як Кость Гордієнко, якого запорожці 12 разів обирали на найвищу січову посаду.

Він був непересічною особистістю ще й тому, що закінчив Києво-Могилянську академію. Не кожен з отаманів міг похвалитися найвищою як на той час освітою. А ще він послідовно обстоював козацькі права. І до московського царя, і до гетьмана Мазепи кошовий отаман Кость Гордієнко ставився без зайвого пієтету. Першого не любив за те, що на козацьких кістках у болотах будував Санкт-Петербург, тисячами кидав у пащу Північної війни зі шведами.

На відміну від потайного Мазепи, він не приховував своїх поглядів. Уже в 1702 році він протестував проти того, що московити будують міста на кордоні Запоріжжя, порушують козацькі вольності. Із цих же причин кошовий відмовився цілувати хрест на вірність цареві. Напередодні Полтавської битви, щоб задобрити запорожців, цар присилає їм дари. Кошовому – найбільші. Той їх приймає. Однак з умовою, що присягне цареві, коли той зруйнує набудовані проти запорожців фортеці. Пише листа, де вимагає повернути волю й давні права. Відповіді не дочекався.

Із Мазепою у Гордієнка теж не склалося. Той також накидав оком на запорозькі землі, вводив в Україні ледве не кріпаччину за московським зразком. Запоріжжя, як відомо, трималося на давній козацькій ідеї: «Без пана і холопа»…

Що примирило гетьмана і кошового? Україна, загроза повного поневолення козацької держави, що в 1708 році вже була зримою. Запорожці стали союзниками Мазепи лише після того, як гетьман запевнив їх, що попросив протекції шведського короля не задля власної користі, а щоб визволити, ризикуючи життям, Вітчизну від московської влади.

Потім, як би ситуація не складалася, кошовий залишався вірний присязі. Власне, якби Гордієнко та запорожці не підготували човни на дніпровській переправі, Мазепа та Карл ХІІ неодмінно потрапили б у російський полон. Після Полтавської битви Гордієнко не складає зброї. Бере участь у битві, коли союзники шведи і турки оточують царя разом із його військом. Петрові І ледве вдалося відкупитися від полону. Історики стверджують: поступки, на які пішов несамовитий цар після тої поразки, на кілька десятиліть зберегли сяку-таку автономію України.

Разом із Пилипом Орликом Кость Гордієнко працює над першою у світі Конституцією, де декларується рівність усіх без винятку перед судом, обрання, а не призначення посадовців. Аж до смерті в 1733 році він не змінює поглядів.Свого сина пережив на чверть століття.

Потривожені душі

У фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» є епізод, коли Петро Перший, не захопивши живим гетьмана, наказує виготовити опудало, яке потім лупцює у безсилій люті. До речі, це не вигадка кіношника, а історичний факт. Безсумнівно, він знущався б і над прахом гетьмана Мазепи таким чином, як його підлеглі познущалися над тілом Василя Гордієнка. Священики кажуть: гріх тривожити тіло, над яким, за православним обрядом, було здійснено чин поховання.

Найменше гріха боялися червоні. Коли радянські війська увійшли на територію Румунії, представники НКВС добралися-таки до поховання Мазепи. Куди поділи прах – невідомо. Може, череп гетьмана захований десь у Москві. Як свого часу череп отамана Сірка, який узяли нібито для виготовлення на його основі скульптури і довго не повертали в Україну. Гірше було живим. У Батурині та інших містах вояки Петра Першого людність вирізали, трупи вішали на шибеницях і пускали за водою, щоб інші дивилися й жахалися. Про це писали тодішні європейські газети.

Ще гірше обійшлися з Запорозькою Січчю, яку захопили за допомогою козаків Гната Галагана. Той виліз на бруствер і пообіцяв, присягнувши на іконі, що тим, хто складе зброю, буде дароване життя. За свідченням літописця, вийшло інакше: «Учинилось въ Сичі то, что по Галагановой и московской присягі, товариству нашему голову лупили, шею на плахахъ рубили, вішали и иныя тиранскія смерти задавали, и ділали то, чего и въ поганстве, за древнихъ мучителей не водилось: мертвыхъ изъ гробов многих не только изъ товариства, но и чернецов откапывали, головы имъ отсікали, шкуры лупили и вішали».

Кажуть, що Галагана прокляли за цю зраду запорозькі характерники. До речі, історія його роду цікава. Нащадки полковника-зрадника були відомими українськими меценатами. Переповідають, що вони таким чином замолювали гріхи. Але рід вимер до останньої особи.

Коли в селі Городному Краснокутського району представники «регіонів» збираються ставити монумент майже за півмільйона гривень (є також рішення Харківської обласної ради) на місці, де нібито відбувся переможний бій росіян проти шведів, то мають пам’ятати, що і на тому, й іншому боці були козаки, і ще не раз потім українська доля змушуватиме нас, розділених царями, убивати один одного…

Та й що, власне, святкувати, перемогу над самими собою? І не радіти, а молитися, як у Верхньому Салтові, де на могилі Василя Гордієнка врешті-решт поставлено хрест. Нарешті, через 300 років його знову відспівали.

Джерело: “Україна молода”