2010 р. Святошин монастир

Дата: 13.03.2010

Жидичин вважається одним з найдавніших поселень на території Волині. Першу згадку, у Іпатіївському літописі датовано 1227-м роком. Вже тоді місцева обитель вважалася однією з найбільших.

У селі збереглися справжні пам’ятки. Їх навіть включили до Державного реєстру національного культурного надбання. Що, як відомо всім, не гарантує ні збереження цього надбання, ні, тим паче відродження. Мова про Свято-Миколаївський монастир. Історики вважають, що засновано його було ще десь за Володимира. Що й не дивно, адже хреститель мав неподалік зимову резиденцію. У літописі ж описується приїзд до Жидичинського монастиря Данила Галицького. Після одного з татарських нашесть святу обитель спалили татари. Та вже незабаром монастир було відроджено.

Оновленим він став значно крутішим: мав з десяток належних сіл і навіть власним коштом частково утримував Луцький замок. Під час організованого Вітовтом монаршого зібрання 1429-го не всі короновані особи могли вміститися в Луцьку й Жидичин виявився гідним прийняти когось з європейських правителів. Є твердження, що у 1563-му Жидичину надається маґдебурзьке право! Навіть не віриться, з огляду на те, що нині у селі мешкає трішки більше за тисячу жителів.

Невдовзі після укладання Берестейської унії Жидичинський монастир стає греко-католицьким. Певний час тут розміщувалась резиденція луцьких єпископів. На початку XVIII ст. дерев’яний монастир починають перебудовувати у камені. Центральною спорудою постає Миколаївська церква (1723 р.). До якої, як я розумію не так вже і давно добудували неприкольну баню.

Поруч – зведений приблизно у ті ж роки єпископський палац. Його, як і деякі інші монастирські будівлі частково розібрали в 1839-му для побудови вокзалу в Ківерцях. На той час монастир вже не діяв. В 1795-му російський уряд забороняє греко-католицьку церкву, обитель спершу на якийсь час передають римо-католикам, а згодом остаточно закривають.

Якийсь час єпископський будинок стояв закинутим, у той час як храм залишався діючим. Але наприкінці XIX ст. церква спробувала відновити право на володіння монастирськими приміщеннями й садами. Такі плани зреалізовано не було й палац використовувався для різних, зокрема й військовий потреб, або не використовувався ніяк.

За польського панування монастир на якийсь час було відновлено, а митрополичі палати намагались облаштувати як єпископську літню резиденцію. Проте після Другої світової будівлю використовували як школу, аж до 1990-го року, коли для школи збудували нове приміщення. Після того митрополичі палати знову стали нікому не потрібні.

Лише в 2003-му Жидичинський Свято-Миколаївський монастир офіційно відновили. Саме що офіційно.

“Коли отець Марк прийшов у ці руїни, тут вже був один насельник. Цей мандрівник Костянтин покинув сім’ю і довго шукав усамітнення. Він облюбував Жидичинську землю, створив тут елементарні умови і став жити. Намісник каже, що облаштованих було дві кімнати, але все умовно. Були вікна й двері. Дві розламані пічки, жодних меблів, два ліжка, надто вже скромний посуд – от і всі статки. Для Костянтина цей монастир став останнім притулком. На зорі відродження обителі самітник помер від раку, і колишня дружина поховала його тіло на Київщині.

Сьогодні в монастирі живе п’ятеро ченців. Провели струм, підведені газо- й водопостачання. Поки що душова у них на вулиці. І навіть взимку вони послуговуються нею. Виживають за рахунок пожертв”. (Підозрюю, що однією з них є і сайт відродженого монастиря). Між іншим, у часи короля Данила у монастирі несли послух близько 80 монахів.

Сучасну обитель названо на честь преподобного Миколи Святоші – луцького і чернігівського князя, одного з будівничих Києво-Печерського монастиря. Киянам він знайомий не стільки надбрамною церквою Лаври, скільки районом і станцією метро – Святошин ніби як називається саме в пам’ять про екс-князя.

Цікаво, що монастир належить до Української православної церкви, а сусідня церква – Московського патріархату. В результаті зараз дві будівлі Жидичинського монастиря відокремлені одна від одної парканом.