Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть
не приневолять тебе виявити тайни

Богдан Хмельницький

?

1996 р. Святогірський Успенський монастир у с.Зимно (спроба наукової реконструкції комплексу)

Л.Крощенко, Є.Осадчий

Святогірський монастир у с.Зимно, неподалік Володимира-Волинського – пам’ятка культового та оборонного зодчества на терені історичної Волині – здавна привертав до себе увагу дослідників краю. За місцевими переказами, монастир було засновано близько 1000 року київським князем Володимиром Святим [Девятисотлетие православия на Волыни. 992 – 1892. Ч.ІІ. – Житомир, 1892. – ч.2. – С.51,70; Теодорович Н.И. Город Владимир-Волынский Волынской губернии. – Почаев, 1983. – С.170], але остаточно його структура склалася не раніше середини XVI ст. і зберігалася практично без змін аж до другої половини XIX ст. Власне до цього періоду відносяться перші документальні відомості, що дають уявлення про характер і стан окремих споруд ансамблю.

Історія походження цих винятково важливих відомостей почалася 1866 р., коли постало питання щодо ремонту та перебудови монастирської Успенської церкви, яка на той час перебувала в аварійному стані [Левицкий О.И. Историческое описание Владимира-Волынского Успенского храма. – К., 1892. – С.8]. Підготовчі та проектні роботи тривали майже 20 років, але жоден із запропонованих варіантів реконструкції так і не був ухвалений. Разом з тим на той час було напрацьовано багато корисного матеріалу. В першу чергу це обміри і кресленики самої церкви й інших споруд монастиря з поясненнями та анотаціями до них. Над ними в різні часи працювали кілька архітекторів та інженерів: дев’ять аркушів креслеників, виконаних 1867., належать інженеру О.Ветринському, чотири (1870 р.) – губернському архітектору І.Ліницькому, сім (1870 р.) – інженеру О.Скуратову, вісім (1882 р.) – архітектору В.Дейнеці [ЦДІА України. – Ф.442. – Оп. 568. – Спр. 59].

Пізніше ця робота була суттєво доповнена дослідженнями професора АЛрахова, які стали першою спробою вивчення пам’ятки на рівні тогочасної археологічної науки. Досліджував А.Прахов лише Успенську церкву, використавши як підоснову кресленики своїх попередників, але головною його заслугою було те, що паралельно він зробив фотофіксацію інших споруд комплексу [Там само. – Арк. 9-10 (зі зв.). 14зв., 18(зв.)]. Відомо, що А.Прахов одночасно з дослідженнями здійснив і власний обмір Успенської церкви, на підставі якого 1886 р. розробив окремий проект „технічного ремонту” споруди, який разом з пояснювальною запискою, на жаль, зник ще наприкінці XIX ст. З часом „Записку про археологические исследования церкви Успения Богоматери в с.Зимно поблизу Владимира-Волынського” він поновив на підставі чернеток і 1890 р. передав у складі зі згаданими креслениками Х.Вертинського, О.Скуратова, І.Ліницького і В.Дейнеки до архіву канцелярії тодішнього генерал-губернатора Ігнатьева [там само. – Арк.42].

В подальшому значний внесок у вивчення зимненських пам’яток зробив Г.Логвин, який у 1946-1948 рр. провів максимально можливі в тих складних повоєнних умовах обмірно-дослідницькі роботи, їх підсумком стала дисертація на здобуття ступеня кандидата архітектури та низка наукових публікацій [Логвин Г.Н. Архітектурний комплекс в Зимно. Дисертаційна робота. – К., 1949. // Бібліотека НДІБП; Його ж. Архітектурний комплекс в Зимно. Архітектурні пам’ятки. – К., 1950].

1975 р. інституту „Укрпроектреставрація” згідно із завданням тодішнього Держбуду УРСР було доручено розробку проектної документації щодо реставрації архітектурного комплексу Зимненського монастиря. Головним напрямком цієї роботи стали архітектурно-археологічні дослідження споруд, що збереглися, залишків зруйнованих, культурного шару подвір’я та довкілля. Паралельно з дослідженнями шукали нові текстові та іконографічні матеріали, що висвітлюють історію монастиря та окремих його споруд [Науковий архів інституту „Укрпроектреставрація”].

Результати узагальнення всіх напрацьованих попередниками та нововиявлених матеріалів дозволили зробити спробу наукової реконструкції архітектурного комплексу в с.Зимно на період його формування у XVI ст. Нижче ми коротко пояснюємо підходи й принципи, покладені в основу цього проекту, та коментуємо додані ілюстрації.

Загальний огляд. Монастирський комплекс розташовано на природному плато зі схилами, що на півночі стрімко спадають до заплави річки Луга. З західного боку територію обмежує нині безіменний струмок, на сході і півночі рельєф пологіший.

Принципова схема монастиря як фортеці досить поширена для аналогічних комплексів XVI-XVII ст. у Європі. Це близький до прямокутника двір, обмежений з усіх боків мурованими стінами з мерлонами і стрільницями. Кути мурів замкнені триярусними вежами, які у різних комбінаціях фланкують прясла стін для досягнення найвигідніших умов обстрілу підступів до фортеці. До складу північної стіни, окрім кутових веж, входять споруди монастирської трапезної та Успенської церкви, зовнішні стіни яких практично позбавлені ознак оборони, що, вірогідно, пояснюється малоприступністю монастиря з півночі за рахунок особливостей природного рельєфу. Навпаки, південна стіна, як найбільш небезпечна для нападу, додатково підсилена бойовими ярусами в’їзної надбрамної та „напівкруглої вежі”. Доцільність таких заходів обгрунтована ще й тим, що, як показали археологічні дослідження, перед південною куртиною не було традиційного в таких випадках рову.

Мури всіх споруд монастирського комплексу виконано в системі так званого хрестового або готичного мурування з червоної жолобчастої цегли (характерніший розмір 28:14:8 см) на вапняному розчині. Шви кладки щільно затирали або виконували під розшивку. Завдяки цьому стіни мали блідо-рожевий відтінок, що добре гармоніювало з переважно зеленим довкіллям. Будівельну цеглу виробляли з місцевої глини, печі для випалювання якої було знайдено в ході археологічних розкопок неподалік комплексу на сусідньому пагорбі.

Суттєве значення для оборони монастиря вірогідно мала також система підземних ходів – печер, що пронизують все його подвір’я, а одна з гілок забезпечувала потаємний вихід до річки.

1. Успенська церква – закладена 1495 р., найзначніша споруда монастиря [Крощенко Л,М. Памятник архитектуры XV-XVI вв. – Саятогорский монастырь в с.Зимно // Историческая записка. – К., 1978, – Т.2. – С. 10, 11]. Розташована у північній частині подвір’я вона включена в систему оборони комплексу. Основний об’єм квадратний у плані, з двома парами стовпів по осі захід-схід, до якого на сході притуляється неповний напівкруг апсиди, підпертий на північному сході двоярусною баштою. Перший поверх башти має безпосередній вихід у вівтарну частину храму, другий з’єднується з інтер’єром сходами, прокладеними в товщі муру. Зовні стіни церкви підсилено ступінчастими контрфорсами, усі приміщення перекриті коробовими склепіннями. У північно-західному куті основного об’єму передбачено гвинтові сходи, які ведуть на верхній оборонний ярус, розташований над склепіннями. Не виключено, що ця комунікація була безпосередньо зв’язана з печерами.

Інтер’єр церкви освітлюється через сім вузьких аркових вікон. На південному фасаді між середнім і північно-східним контрфорсами влаштовані три неглибокі вибілені зсередини ніші з кілеподібними перемичками. Аналогічним чином оздоблено і північний фасад. Площини контрфорсів з південного боку також декоровано, але круглими нішами, які відображають, вірогідно, солярні символи ще дохристиянських часів. На західному фасаді, ближче до півночі, існують вузька, вертикально витягнута ніша з уже відомою кілеподібною перемичкою і три аркових – у південній його частині. Площина фронтону вбудованої башти прикрашена виразною композицією з трьох неглибоких аркових ніш, увінчаних шестираменним хрестом.

Не розглядаючи (за браком місця) усіх обставин процесу формування планово-об’ємної структури Успенської церкви, зазначимо, що він був складним і тривалим, її будівництво внаслідок, вірогідно, природних катаклізмів або просто виробничих аварій кілька разів призупинялось, тому з кожним новим етапом відбудови привносились нові, не передбачені первісним проектом удосконалення. Так з’явилися чотири стовпи в інтер’єрі замість логічно обгрунтованих двох, що найбільше відповідало б готичним схемам для споруд з контрфорсами. Але й ці два, судячи з усього, первісним задумом не передбачалися – їхні підмурки, які мали б закладатися одночасно з іншими, у відповідних місцях не виявлено.

Виключаючи (в даному випадку) інженерну можливість побудови склепінь з прогоном понад 14 м, лишається варіант плоского перекриття по дерев’яних балках (такий прийом найпритаманніший для споруд романської архітектури).

Отже, необхідність побудови чотирьох стовпів – вимушений захід, бо при цьому три вікна з п’яти практично перестали виконувати свої функції, проте конструктивна схема вочевидь поліпшилася. Цікаво, що ця схема за походженням також чисто романська, коли на масивних стовпах, зв’язаних арками, улаштовувались стіни середнього нефу, що своєю чергою дозволяло членувати внутрішній простір на коротші прогони, які перекривались плоскими стелями по балках або, як у нашому випадку, коробовими склепіннями. Споруди такої структури, як правило, мали двосхилі дахи з фронтонами, інколи акцентовані легкими башточками-сигнатурами або без них.

Як свідчать джерела, будівництво храму було остаточно завершено 1550 р. [там само. – С. 12, 13], проте не пізніше середини XVII ст. (точна дата не з’ясована). Над його склепіннями з’являються чотири круглі башти, які безумовно надали йому монументальнішого, величнішого вигляду, але їх оборонні можливості та спосіб улаштування з інженерної точки зору не витримували ніякої критики. З часом дві з них (зі східного боку) були демонтовані, а пара, що залишилася, змусила будівничих вдатися до суттєвих конструктивних удосконалень у відповодній частині споруди.

Отже, думаємо, від завершення будівництва і до згаданої реконструкції середини XVII ст. Успенська церква виглядала так, як показано на ілюстраціях, тобто не тинькована, декорована вибіленими зсередини нішами, з вузькими високими вікнами, з поясом оборонного ярусу над склепіннями, під стрімким двосхилим критим ґонтою дахом, що обмежувався з заходу і сходу мурованими ажурними фронтонами з хрестами. Подібні храми були дуже поширені в той час по всій романо-готичній Європі.

2. Трапезна з церквою. Безстовпна трапезна Зимненського монастиря є єдиною у своєму роді спорудою XVI ст., що збереглася на теренах України [Осадчий E.И., Крощенко Л.M. Памятник архитектуры XVI в. – трапезная зимненского Святогорского монастыря близ г.Владимира-Волынского // Исследования и реставрация памятников культуры из камня (сборник докладов конференции). – M, 1991. – C.37, 38]. Розташована у південно-західному куті монастирського подвір’я і зблокована з північно-західною оборонною вежею. Споруда видовжена по осі захід-схід і складається з трьох різних за функцією приміщень: церкви-каплиці з напівкруглою вівтарною частиною на сході, просторого трапезного залу та кухні. Вівтарна частина перекрита конхою, інші -плоскими стелями по дерев’яних балках. Входи до приміщень кухні і трапезної передбачені просто з подвір’я, до церкви-каплиці – через трапезний зал.

Усі приміщення трапезної опалювались за рахунок печі для приготування їжі, розташованої у північно-західному куті кухні. Саме там у південно-західному куті влаштовано двомаршові сходи, що ведуть у підвал північно-західної вежі, перший ярус якої з’єднаний з кухнею. Передбаченотакож зв’язок з горищем споруди. Фасади трапезної не мають будь-якого декору, а різновеликі прорізи вікон – обрамлень. Дахи двосхилі, над вівтарною частиною – з переходом у напівконус, покриті, як і інші споруди комплексу, гонтою. Об’єм церкви-каплиці акцентовано невеличкою главкою з хрестом.

Споруда трапезної змінила своє функціональне призначення ще в першій половині XVIII ст. у зв’язку з перебудовою під монастирські келії. Тоді було знесено об’єм каплиці, зроблено внутрішнє перепланування і спрощено форми дахів. Відповідно замуровано старі та прорубано нові вікна. Всі ці заходи докорінно змінили зовнішній вигляд споруди, і тому не дивно, що довгий час про її існування не було навіть згадок. І тільки після багаторічних досліджень, які тривали майже 15 років, їй нарешті вдалося повернути оригінальні форми.

3. Північно-західна вежа та західна куртина. Як уже відзначалось, північно-західна вежа безпосередньо зв’язана з об’ємом монастирської трапезної і не має окремих входів. Надземні яруси вежі обладнані стрільницями, причому дві з них на південному фланзі створюють сектор обстрілу вздовж західної оборонної куртини. Підвальне приміщення, вірогідно, використовувалось для потреб трапезної, а через третій ярус уся система сполучалася з пристінним бойовим ходом. Підвал і перший ярус вежі перекривались коробовими слепіннями, другий відокремлювався від першого дощатим настилом по дерев’яних балках. Наметовий ґонтовий дах вінчався флюгером або просто шпилем.

Монастирське подвір’я між північно-західною і південно-західною вежами захищалося західною куртиною з мерлонами. Ближче до півночі вона мала невеликий залом зі стрільницями, що посилювало обороноздатність з південного заходу, а біля південно-західної вежі в стіні було передбачено хвіртку та кілька вікон-стрільниць, які належали невизначеній на сьогодні споруді, що існувала у південно-західному куті подвір’я.

4. Південно-західна вежа – чотирикутна в плані триярусна, без підвалу. Об’єм споруди майже повністю висунутий за межі оборонних стін, що забезпечувало їй панівне становище при захисті підступів з півдня і заходу. Вежа має десять стрільниць пристосованих до використання вогнепальної зброї. На першому ярусі є камін – ймовірно, тут знаходилась постійна дозорна варта. Над ґонтовим наметовим дахом з західного боку піднімалася димогарна труба від каміна.

5. Напівкругла вежа – відносно невелика за розмірами, триярусна, на відміну від попередніх – в плані підковоподібна (вище мерлонів – кругла). Так само, практично повністю висунута за межі оборонної стіни. У верхній частині вежу декоровано рельєфним аркатурним поясом. Судячи з усього, ця оборонна споруда на першому та другому ярусах мала легке гарматне озброєння, чим забезпечувала ефективний контроль над довкіллям.

Напівкругла вежа, на жаль, була цілком знищена десь на початку XX ст., але в архівах, крім креслеників, збереглося її фотозображення, виконане А.Праховим. Разом з результатами натурних досліджень ці матеріали дають всі підстави для повного відновлення цікавої споруди.

Ділянка оборонного муру між південно-західною і напівкруглою вежами була обладнана мерлонами та стрільницями.

Ближче до напівкруглої вежі в стіні існувала невелика хвіртка.

6. В’їзна вежа – це досить монументальна споруда, виконувала роль головного, захищеного з усіх боків, в’їзду на територію монастиря. Прямокутний у плані (вище другого ярусу з переходом на восьмерик) об’єм вежі наполовину висунутий за лінію оборонних мурів. З напільного боку арка проїзду втоплена у прямокутну нішу, яка у випадку небезпеки щільно зачинялась дерев’яним настилом підйомного мосту. Для забезпечення такої системи перед воротами був улаштований штучний локальний рів, призначений для стримання миттєвої атаки ворожої кінноти. Для відбиття бокових нападів на західному та східному фасадах на рівні першого ярусу передбачено дві гарматні стрільниці. Ще дві стрільниці, розміщені вертикально над проїзною аркою, призначалися для контролю за простором перед воротами. Аналогічно розташовані стрільниці виходять на монастирське подвір’я. Перший і другий яруси вежі перекриті цегляними склепіннями, на які підіймалися сходами, прокладеними в товщі стіни. Як і інші, в’їзна вежа була накрита ґонтовим наметовим дахом у верхній частині якого, можливо, був майданчик для вартового.

В’їзна вежа була надбудована та перетворена на монастирську дзвіницю наприкінці XIX ст., але за архівними матеріалами та результатами натурних досліджень вдалося скласти обгрунтовані пропозиції з відновлення вірогідного первісного вигляду споруди. Ділянка муру між напівкруглою і в’їзною вежами в принципі подібна до попередніх, проте східна куртина південної стіни, яка була повністю зруйнована під час будівництва на її місці споруди так званої школи, мала деякі суттєві відмінності. По-перше, згідно з архівними креслениками, вона позбавлена мерлонів, по-друге, спосіб і місце розташування стрільниць на площині стіни свідчать, що вони, очевидно, залежали від внутрішнього розпланування якоїсь невизначеної споруди, яка безпосередньо прилягала до муру.

7. Південно-східна вежа та східна куртина. Ця вежа донині також не збереглася, її залишки, зображені на архівних креслениках другої половини XIX ст., були, вірогідно, знесені під час будівництва на цьому місці двох пізніших будинків. Як з’ясувалося в ході археологічних досліджень, це була друга в складі комплексу вежа, що мала криволінійний, близький до кола, план. Про вигляд надземної частини споруди відомостей майже не існує, тому при відтворенні її первісної форми були використані як результати досліджень та порівняльного аналізу існуючих веж комплексу, так і дані чисельних аналогій. Отже, можна припустити, що південно-східна вежа мала три яруси з, скоріше за все, гарматними стрільницями, розташованими так, щоб максимально контролювати південно-східний фланг оборони фортеці. Загальну висоту вежі розраховано згідно з існуючими, дах мусив бути конусоподібним. Перший ярус вежі перекривався склепінням, другий – плоским настилом по дерев’яних балках. Враховуючи те, що під час розкопок підмурків споруди знайдено кілька фрагментів лекальної кутоподібної цегли, вирішено ввести на фасаді на рівні третього ярусу декоративний поясок типу поребрик.

Периметр стін монастиря, від південно-східної вежі до останньої – північно-східної, замикає східна куртина. Принципово її устрій також не відрізняється від інших. Це мурована стіна з мерлонами і рядом стрільниць під ними. Для господарських потреб у ній передбачено дві хвіртки. Перша розташована близько середини стіни і з напільного боку оздоблена над аркою вимурованим в цеглі хрестом, друга, ближча до південно-східної вежі, належала, скоріше за все, до згаданої вище споруди, що тулилася до східної куртини південної стіни.

8. Північно-східна вежа, як показали архітектурно-археологічні дослідження, є найстарішою за походженням оборонною спорудою комплексу. Ромбоподібна в плані вона має триярусну надземну частину і глибокий підвал, вихід з якого спрямовано на подвір’я вздовж східної стіни. Підвал і перший ярус вежі перекриті коробовими склепіннями, другий – плоским настилом по дерев’яних балках. Як і інші прямокутні, північно-східна вежа має по одній стрільниці з кожного боку, за винятком південного -тут на верхньому ярусі існувала пара отворів-стрільниць в обрамленні круглих ніш, схожих на ті, що прикрашають південні контрфорси Успенської церкви. Південний та східний фасади під третім ярусом декоровано стрічкою поребрика. Дах традиційно наметовий, вкритий гонтою.

9. Монастирська дзвіниця, мабуть, єдина споруда монастирського архітектурного ансамблю, про яку поки що не знайдено ніяких відомостей. Виявлені в ході археологічних розкопок вкрай порушені, дещо ромбоподібні в плані підмурки завтовшки близько 2 м, дозволяють вважати, що зникла споруда повинна була мати не менше трьох ярусів і витримувати значне статичне навантаження від багатотонних дзвонів. До того ж її східна стіна, принаймні на першому ярусі, дещо ширша за інші, що свідчить на користь існування в її товщі внутрішньо-стінних сходів, так, як це зроблено в Успенській церкві та в’їзній вежі. Щодо зовнішнього вигляду дзвіниці, то, враховуючи певні архітектурні закономірності Зимненського комплексу, можна припустити, що він був подібним до в’їзної вежі. До речі, такий тип мурованих або рублених дзвіниць досить поширений на Волині.

10. Троїцька церква є мініатюрною за розмірами церквою-каплицею, яка розташована за межами монастирського подвір’я на невеликій терасі і північного схилу пагорба, нижче Успенської церкви і орієнтована на схід. Це двочасна компактна споруда зального типу з квадратним у плані основним об’ємом і рівновисокою з ним вівтарною частиною. Над основним об’ємом підіймається круглий світловий барабан на пандативах з віконцями на чотири боки. Світловий барабан і вівтарна частина перекриті баневими склепіннями з підвищеннями – скуфіями, над якими влаштовані конічні, покриті гонтою дахи з хрестами. Фасади церкви не мають декору, проте загальна виразність образу досягається здебільшого за рахунок вдалих пропорцій і високої пластичності форм. Особливо це відчувається в інтер’єрі. В цілому пам’ятка збереглася донині без суттєвих переробок, тому при відтворенні її оригінального вигляду ускладнень не виникало.

У минулому Троїцька церква, скоріше за все, виконувала певну функцію в системі підземних споруд монастиря, проте її естетичну роль у формуванні силуету ансамблю Святогірського монастиря важко переоцінити.

11. Підземні споруди. Як уже зазначалося, певного значення в оборонній структурі Святогірського монастиря мали підземні ходи – печери. Це склеписті галереї, викопані на невеликій глибині в материковому грунті, що перетинають двома гілками („А” і „Б”) територію монастирського подвір’я з півночі на південь. Згідно з матеріалами археологічних досліджень і історичними даними вдалося з’ясувати, що печери, крім суто монастирських функцій, при потребі забезпечували таємні виходи за межі монастиря. Гілка „Б” в південному напрямку закінчувалась маленькою підземною капличкою, а в північному – прямувала, повторюючи рельєф, круто вниз -до джерела води біля річки Луга, що мало важливе значення під час облоги фортеці. Гілка „А”, вірогідно, з’єднувала Троїцьку церкву з монастирським крипторієм і спочатку, скоріше за все, не мала сполучення з гілкою „Б”.

Окремі ділянки підземних галерей наприкінці XIX ст. були розширені і обкладені зсередини цеглою, інші – засипані або обвалені, тому повномасштабне їх дослідження виявилося вкрай ускладненим.

Висновки. Масове муроване будівництво, в тому числі і фортифікаційне, на західних землях України розпочалося не раніше XIV ст. внаслідок посилення культурних та економічних контактів з Західною Європою і вже у XVI-XVII ст. набуло сталого характеру. Однак на місцевому грунті цей процес нерідко набував своєрідних, інколи несподіваних форм. Традиційні дерев’яно-земляні

укріплення ще довго сусідили з мурованими, тому часто-густо елементи мурованого і дерев’яного зодчества перепліталися між собою навіть в одному об’єкті. Яскравим тому прикладом можна вважати і Зимненський комплекс, де, наприклад, архітектура веж, особливо в’їзної та, гіпотетичне, дзвіниці відбиває знайомі форми, притаманні рубленим з дерева спорудам. Разом з тим, відверта мішанина стилів, застосованих будівничими, свідчить, по-перше, на користь прозахідної культурної орієнтації замовника, по-друге, про зрозумілу в даному випадку розгубленість місцевих майстрів, які виконували це замовлення. Планово-об’ємні структури Успенської церкви та трапезної, характер конструктивних вирішень несуть чіткі ознаки романської школи, проте деякі зовнішні елементи (характер мурування, контрфорси, вибілені ніші, орнамент типу поребрик), є ніби готичними.

Отже, зимненський Святогірський монастир є не тільки цікавим комплексом пам’яток, а й свого часу був, так би мовити, одним з тих своєрідних полігонів, на яких відпрацьовувалися принципи української національної архітектурної школи, що пізніше знайшло своє втілення у неповторних шедеврах XVII – XVIII ст.

Джерело: З історії української реставрації. – К.: Українознавство, 1996 р., с. 74 – 81.