1998 р. Храми Чернігова
Троїцький монастир
Троїцький монастир був заснований у середині XVII ст. на схилі Болдиних гір неподалік від Іллінського монастиря, з яким пізніше був об’єднаний. Як розповідалося в попередньому розділі, у 1662 р. в Іллінському монастирі сталося чудо, що дуже вразило всіх – плакала ікона Божої Матері. Потім біля ікони продовжували творитися чудеса – сцілення хворих, що сприяло величезній популярності монастиря, спочатку в Чернігові, а потім по всій Наддніпрянщині. Нескінчений потік прочан ішов до Іллінського монастиря, що, природно, примножило його доходи і дало змогу розбудувати монастир, який зовсім занепав за часи страшних лихоліть.
Духовним владикою Чернігова тоді був один із визначних діячів українського відродження, славетний письменник і полеміст архієпископ Лазар Баранович, про якого розповідь попереду. Про ці події краще прочитати в описі історика монастиря кінця XIX ст.:
«Благословіння, надане святим Антонієм Печерським Іллінській обителі, принесло великі плоди через кілька століть після її заснування… Мати Божа за молитвами великого і святого Антонія Печерського… прийшла на допомогу архіпастирю Лазарю. Вражаючі чудеса від її святої ікони притягували таку велику кількість богомольців, що храм Іллінський не вміщував усіх відвідувачів, і архієпископ Лазар розпочав розширення обителі і спорудження нового храму» [Ефимов А. Черниговский Свято-Троицкий Ильинский монастырь. – Чернигов: Тип. губерн. правления, 1911, с. 11].
Спочатку були відремонтовані існуючі споруди Іллінського монастиря – келії, господарські приміщення, котрі були дерев’яними і до нашого часу не збереглися, потім зробили нову огорожу з баштами для сторожі.
Іллінський монастир, що починався з печери святого Антонія, викопаної в яру, був розміщений на незручному косогорі, тому ігумен монастиря Зосим Тишевич заклав нові будівлі на рівній площині верхнього плато гори. З 1672 р. було розпочате нове будівництво – спочатку келій, а в 1677 р. – трапезної – чернечої їдальні з Введенською церквою. У 1779 р. споруджувалися приміщення для єпархіальної друкарні, того ж року був закладений великий монастирський храм – Троїцький собор. І з того часу монастир почали називати Троїцьким.
Будівництво храму велося з великими труднощами і розтяглось разом з опоряджувальними роботами майже на 17 років. Освячено собор вже по смерті архієпископа Лазаря Барановича у 1695 р. Це перший великий храм, що будувався в Наддніпрянській Україні після княжої доби у важкі роки руїни. У цей період в житті православної церкви значну роль відігравали єпископи та настоятелі великих монастирів, більшість з яких були товаришами по навчанню в Києво-Могилянському колегіумі (академії) і колегами по викладацькій роботі в ньому. Найбільш впливовими на той час були ігумени києво-печерський Інокентій Гізель і києво-михайлівський Феодосій Сафонович та чернігівський архієпископ Лазар Баранович.
Після обрання в 1687 р. Івана Мазепи гетьманом суспільно-політичний стан України стабілізувався, але Лазар Баранович помер в 1693 р. у віці 73 років, і все життя йому довелось лавірувати між різними політичними силами і вишукувати кошти на розбудову чернігівської єпархії.
Чернігівська єпархія – одна з найдавніших на землі України. Вона була створена одразу після прийняття в 988 р. християнства князем Володимиром Великим. У 1891 р. відзначалось 900-ліття єпархії на основі літописного запису під роком 991: «Узяв Володимир у патріарха [Константинопольського] митрополита Києву Леонта і того ж літа поставив Леонт єпископом Чернігову Неофіта» [Картины церковной жизни Черниговской епархии из девяти веков ее истории. – К.: Тип. Кульженко, 1911, с. 4]. Запис цей недостовірний, так само як і церковні перекази, що першим митрополитом Києва був Михайло, який поставив єпископа в Чернігів, бо історики довели, що митрополит із Візантії, котрий охрестив киян, мав ім’я Феофілакт Севастійський. Хрещення мешканців Чернігова в кінці X ст., за переказами, відбулося у водах озера на південно-східній околиці міста в середині заплави правого берега Десни, що до наших днів носить назву Святе. Як би там не було, але в XI ст. Чернігівська єпархія займала величезну територію, що вбирала в себе сучасну Чернігівську область України, вісім областей сучасної Росії – Орловську, Калузьку, Курську, Тульську, Рязанську, Смоленську, Володимирську і Московську, а також частину Могильовської області Білорусі.
Після захоплення та зруйнування Чернігова монголами кафедра чернігівських єпископів на 250 років була переведена в безпечніше місце – до Брянська. Після приєднання в 1503 р. частини Чернігівщини до Московщини північна частина Чернігівщини відійшла в підпорядкування смоленському єпископу, а з 1618 р. всі парафії Чернігівщини були підпорядковані смоленському єпископу, який носив тоді титул єпископа смоленського і брянського.
Будівельну діяльність у Чернігові Лазар Баранович розпочав із залучення коштів В. Дунін-Борковського на відбудову Спасо-Преображенського собору і П’ятницької церкви. На відновлення Успенського собору Єлецького монастиря архієпископ поставив І. Галятовського, а сам зосередився на будівництві нового Троїцького собору. Для одержання необхідних для будівництва коштів він на свої гроші влаштував на річці Снові млин і подарував його монастирю.
Освячення великого монастирського храму відбулось тільки через 17 років з часу закладання в 1695 р. при наступнику архієпископа Лазаря чернігівському архієпископі Феодосії Углицькому, який займав цю посаду лише три роки. По смерті Феодосія для обрання на посаду чернігівського архієпископа було представлено три кандидати: Лаврентій Крещонович – архімандрит Троїцько-Іллінського монастиря, Михайло Лежецький – архімандрит новгород-сіверського Спасо-Преображенського монастиря і Іоанн Максимович – намісник монастиря у Брянську. До ради по обранню архієпископа входили: генеральний обозний В. Дунін-Борковський, полковник Я. Лизогуб, генеральний бунчужний І. Скоропадський – від козацького війська; чернігівський війт від міщан і чотири представники духівництва. Обраний був І. Максимович, який після затвердження гетьманом І. Мазепою був висвячений на архієпископа і управляв єпархією протягом 14 років.
Іоанн Максимович народився в 1651 р. у місті Ніжині, в родині шляхтичів, освіту отримав в Києво-Могилянському колегіумі, потім викладав там латинську мову. Він заснував Чернігівський колегіум, писав багато віршів. І. Максимович видав кілька духовно-повчальних творів: «Алфавіт святих», «Богородиця Діво», «Царський шлях Христа» та інші. Як літературний твір відомий його щоденник.
Іоанну Максимовичу за його посадою довелося брати участь в останньому акті боротьби Івана Мазепи з імператором Петром І – боротьби, що трагічно закінчилась не тільки для самого І. Мазепи, але й для українського народу.
Тяжіння українського народу до високої духовності, що виявилось у масовому будівництві храмів за сприяння гетьмана і місцевих можновладців (згадаєм В. Дунін-Борковського та Я. Лизогуба), разюче відрізняється від будівельної діяльності Петра І і його наступників, які інтенсивно будували свої палаци та адміністративні будинки. Цікаво згадати, що після гетьмана І. Мазепи, який був одним із найбагатіших людей Європи, не залишилось ні одного палацу, тільки храми.
Напевно, Петро І не дуже довіряв І. Максимовичу, поставленому на чернігівську кафедру І. Мазепою, бо в 1711 р. цар перевів архієпископа до Сибіру, призначивши його митрополитом Тобольським, де той невдовзі (у 1715 р.) помер.
Пізніше на посаді чернігівських архієпископів була ще одна яскрава особистість – Філарет Гумелевський, висвячений на архієпископа в 1859 р. Чернігівці називали його «добрим пастирем». Він багато зробив для народної освіти. Коли зайняв кафедру, то виявив у всій Чернігівській губернії тільки 20 церковно-парафіяльних шкіл, і всього за сім років зумів організувати ще 769 [Картины церковной жизни Черниговской епархии из девяти веков ее истории. – К.: Тип. Кульженко, 1911]. Крім того, Ф. Гумелевський був одним із перших істориків краю. На основі його праць було видано історико-статистичний опис чернігівської єпархії у п’яти книгах [Историко-статистичсское описание Черниговской епархии: В 5 кн. – Чернигов: Тип. Г. Шапиры. – Кн. 1 – 1873; Кн. 5 – 1874]. Улітку 1866 р. на півдні Чернігівщини розпочалася епідемія холери, архієпископ Філарет поїхав туди, щоб надати допомогу хворим, але сам заразився і помер.
Перед революцією в єпархії налічувалось: 1 чоловічий і 4 жіночі монастирі, 14 соборів, 1081 церква (з них по селах 834), 3 духовних училища, майже при всіх церквах існували парафіяльні школи.
Після короткої розповіді про чернігівську єпархію повернемося знову до Троїцько-Іллінського чоловічого монастиря. Наявність високодоходного господарства і щедрі пожертви давали можливість після завершення спорудження собору продовжувати подальшу розбудову монастиря. На той час монастир володів досить великим майном: йому належали села Колчевка, Гущина, Кучиновка, Старі Ярловичі, Белое та хутори, де жили монастирські «піддані» – кріпаки (4872 чоловіків і 4152 жінок), були великі орані землі та сінокоси. Крім того, у власності монастиря були: 23 городи, 26 гаїв, 30 млинів, 4 гути (склозаводи), 14 ґуралень, 1 броварня, 3 сукновальні, 3 тартаки (лісопилки), 2 солодових заводи, 2 залізорудних підприємства, на котрих виробляли з болотних руд 170 пудів заліза на рік, та інше.
До 1719 р. закінчилось будівництво східних корпусів келій, пекарні, кам’яної огорожі з баштами. У 40-х рр. XVIII ст. територія монастиря була розширена в західний бік, для чого довелось збільшувати довжину огорожі. У 1750 р. перед головним входом до собору зведено великий двоповерховий будинок покоїв архімандритів. У другій половині XVIII ст. до південної монастирської стіни прибудували господарські приміщення з погребами і льодовиком, а також монастирську кухню. Ці господарські споруди є унікальними зразками громадських будівель XVIII ст.
Останнім великим будівництвом у монастирі було спорудження дзвіниці, завершене в 1775 р. У кінці XVIII ст. уряд імператриці Катерини II провів секуляризацію монастирського майна, релігійні організації втратили будь-яку самостійність, церква стала одним з елементів державної машини. Тоді в Петербурзі в оточенні імператриці виникла досить несподівана та дивна ідея про організацію в Чернігові університету [тоді на всю Російську імперію було тільки три університети: Петербурзький, Московський і Дерптський. Перший університет в Україні – Харківський – відкритий у 1805 р., а Київський – тільки в 1834 р.] й розміщення його в будівлях Троїцько-Іллінського монастиря. Про це Катериною II був виданий указ від 10 квітня 1786 р. Проте ця справа закінчилася нічим:
«Намір відкрити в Чернігові університет… по особливій дії Промислу Божого не відбувся. Головний винуватець цих замірів славетний князь Тавриди Потьомкін раптово помер у дорозі на шляху до міста Ясси. З його смертю померла й ідея про відкриття університету, якою він тішився» [Картины церковной жизни Черниговской епархии из девяти веков ее истории. – К.: Тип. Кульженко, 1911, с. 132].
За імператорським указом монастир був ліквідований, у Троїцькому соборі виставили військовий караул, щоб запобігти розкраданню коштовностей. Будівлі монастиря кілька років знаходились у безхозному стані. Нарешті, коли в 1790 р. було прийнято рішення про розміщення тут чернігівських архієпископів з єпархіальним управлінням, на ремонт занедбаних приміщень казна вимушена була виділити 5 тис. руб.
Протягом усього XIX ст. нового будівництва на території монастиря не відбувалось. У разі необхідності та після кількох пожеж проводили ремонтні роботи. Тільки на початку нашого століття до собору з північного боку прибудували дві невеличкі каплиці, що, на щастя, не вплинуло на його зовнішній вигляд.
На початку 20-х рр. XX ст. радянською владою відповідно до Декрету про відокремлення церкви від держави всі будівлі колишнього монастиря були націоналізовані. Тільки в 1988 р. монастирські споруди повернуто віруючим.
Джерело: Віроцький В.Д. Храми Чернігова. – К.: Техніка, 1998 р., с. 150 – 152, 157 – 160.