Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину,
якщо цього вимагатиме добро справи

Богдан Хмельницький

?

2009 р. Таємниця підземної каплиці, або чи варто робити політику на кістках

Юрій Чорней. “Доба”

Дата: 25.05.2009

У цієї історії є все, щоб привернути увагу якомога ширшого кола осіб: закинута підземна каплиця у старовинному костелі, скупі сонячні промені, які пробиваються крізь щілини між храмовими сходами, що одночасно служать низьким кам’яним склепінням дороги у підземелля і об яке майже неможливо не перечепитися головою, врешті присутня у ній таємниця.

Слабкого світла від мобільного телефону вистачає тільки для того, щоб правильно визначити напрямок обстеження: глуху цегляну стіну з вмурованим у неї прямокутником білого мармуру та кількома рядками кирилицею на ньому. Зафіксувати таємницю в абсолютній темряві, яка панує навколо, так само як і круті кам’яні сходи до підземелля, допомагає тільки слабкий спалах фотоапарата.

Не інтригуючи більше читачів, саме час зізнатися: мова про ймовірне поховання у підземеллі костьолу “Серця Ісусового”, де ще донедавна розміщувався Державний архів у Чернівецькій області, решток невідомих польських вояків часів Першої світової війни. Встановлена у закинутій каплиці меморіальна дошка недвозначно сповіщає: “Здесь захоронены 60 польских солдат, погибших в войну 1914 – 1917 г.г.”

Чому саме польських і чому у підземеллі костелу, а не десь у більш придатному для цього місці – достеменно невідомо. Жодних документальних свідчень того, з чим саме тут маємо справу, поки що відшукати не вдалося, – пояснює ситуацію завідувач відділу Державного архіву в Чернівецькій області Драгош Олару. З документів Чернівецького міськвиконкому післявоєнної доби, які могли б пролити бодай якесь світло на проблему, досі не знято гриф “таємно”. Тож усе, чим можемо оперувати, – це усні розповіді старожилів, які, безперечно, потребують грунтовної перевірки.

Згідно з усною традицією, якихось вояків, що загинули на фронтах Першої світової під час кровопролитних боїв за Буковину, тут справді ховали. Щоправда, не у самому костелі, а біля нього – ліворуч від центрального входу. Приблизно там, де нині будка газорозподільного пункту – на межі нинішніх скверу, що на вулиці Шевченка, та власне територією навколо костелу. Старожили також кажуть, що колись саме в цьому місці стояв пам’ятний хрест, напис якого сповіщав про військові могили.

Кого-кого, а загиблих у тій страшній війні справді не бракувало. Адже починаючи з серпня 1914 р., коли російська армія розпочала військові дії на Буковині боєм біля села Раранча, і аж до літа 1917 року, фронти Першої світової не раз прокотилися цими землями, забираючи життя людей та полишаючи по собі руїни. Щоправда, де саме загинули перепоховані на території костелу вояки, як їх усіх звали і яким чином було встановлено, що йдеться саме про поляків за національністю, врешті звідки усі вони родом, залишається лише здогадуватися.

Адже незалежної польської держави на той час де-юре ще не існувало. Хіба що йдеться про вояків відомих добровільних польських легіонів, утворених Юзефом Пілсудським у складі австро-угорської армії. Деякі з них справді брали участь у боях з російською регулярною армією на Буковині. Натомість щодо перепоховання решток вояків вже після війни на території костелу, то тут навпаки майже напевно можна стверджувати – це наслідок діяльності якогось з підрозділів відомої між двома світовими війнами організації “Культ героїв”.

Адже саме ця структура зазвичай опікувалася такими справами. Історики припускають, що таким чином отці-єзуїти, яким належала культова споруда, вже після завершення війни вшанували невідомих нам героїв.

Так само напевно можна припускати, що друге перепоховання, якщо воно справді мало місце, а встановлена у підземеллі пам’ятна дошка – не звичайна імітація тодішніх вже комуністичних господарів краю, було здійснено у період з 1957 по 1963 роки. Тобто у той самий час, коли приміщення колишнього єзуїтського костелу переобладнували під архів, розбиваючи при нагоді скульптури та нищачи вівтарі.

Саме тоді з території поблизу костелу прибрали пам’ятний хрест, що муляв очі нагадуванням про невідомих героїв, а заодно і майстерню відомого у Чернівцях чоботаря Мошка, які заважали співробітникам КГБ з будівлі навпроти “психологічно розвантажуватися” у сквері. Відтак, недовго думаючи, будку за одну ніч спалили, а вояків – перепоховали.

Чи так все було насправді – мала би встановити спеціальна слідча комісія. Адже жодних серйозних досліджень у підвалі костелу, де нібито знайшли вічний спочинок рештки аж 60 людей, наразі ніхто не проводив. Єдине, що можна стверджувати достеменно, цегляна кладка, в яку вмуровано пам’ятну дошку, значно новіша за решту цегляних стін. Тож цілком очевидно, що стіни тут колись справді могло не бути.

Спроби активістів австрійського товариства “Чорний хрест”, яке займається реставрацією та відновленням могил австрійських вояків, котрі полягли на Буковині у роки Першої світової війни, та ксьондза римо-католицького костелу в Чернівцях, розібратися у ситуації та перепоховати вояків на цвинтарі на вулиці Зеленій, до логічного завершення доведені, на жаль, не були.

Тож з огляду на ту обставину, що архівісти майже завершили перевезення документів до іншого приміщення, а про подальшу долю аварійної будівлі костелу залишається лише здогадуватися, проблема можливого поховання у його підвалах значної кількості людей набуває особливої гостроти. Адже якщо у часи, коли в костелі розміщувався архів, приміщення бодай охоронялося належним чином, то що буде з рештками людей після його переїзду звідси, можна лише гадати.

Щороку напередодні травневих свят представники вітчизняного політикуму та деякі підконтрольні їм ЗМІ особливо охоче говорять про необхідність розшукувати та гідно ховати рештки воїнів останньої світової війни. Експлуатуючи зазвичай тезу про те, що жодну війну не можна вважати завершеною, аж поки не знайдуть вічного спочинку рештки бодай одного вояка, який на ній загинув.

А як щемливо-проникливо звучать при цьому слова про необхідність дати родинам загиблих шанс довідатися, де могили їхніх рідних. Шкода лише, що в умовах сучасної України ця цілком слушна думка несподіваним чином трансформується, відтак застосовується до решток лише однієї категорії вояків. Так ніби перед мораллю та смертю не усі рівні. Власне перевірити вітчизняний політикум (у тому числі містечкового розливу) на щирість заяв і покликане випадково виявлене у підвалах покинутого архіву поховання.

Не хочеться вірити, що у цій святій справі їм йдеться тільки про електоральний інтерес, а високі слова – не більше, ніж написана політтехнологами заготовка. До слова, у складі 2-ї Бригади польських легіонів воювала так звана Гуцульська рота, відтак автор цих рядків зовсім не здивується, якщо після грунтовного дослідження невідомі поляки з підземелля раптом виявляться… етнічними українцями.

Джерело: РІСУ

Адреса оригіналу статті: