2011 р. Диканька

Вадим Войтик

Дата: 04.05.2011

Як це не дивно, в Диканьки були ще й догоголевські часи. Щоправда, ще на початку XVII століття на її місці росли захаращені, дикі ліси. Звідси і назва. Малолюдний край вабив хіба відлюдьків. Неподалік від Диканьки збереглися залишки монашого містечка з підземними ходами – Чернечі печери.

Про власне Диканьку вперше згадується в 1658-му. Тодішній опозиційний лідер Мартин Пушкар боровся з гетьманським урядом Івана Виговського. Під Диканькою сталася одна із збройних сутичок, що згодом завершиться остаточною поразкою промосковської опозиції та смертю її лідера.

Через 30 років лівобережний гетьман Іван Самойлович відписує Диканьку, село Великобудищанської сотні Полтавського козацького полку, генеральному писарю Василеві Кочубею. Рід Кочубеїв володітиме Диканькою аж до 1917-го року.

Василь Леонтійович, як відомо, за свої політичні погляди та амурні справи доньки Мотрі поплатився життям. Маєтності були конфісковані, втім не на довго. Після посмертної реабілітації кочубеївські нащадки примножать родинні статки. Диканька багатіє.

У поселенні на той час вже були кілька пасік, броварень, ще й селітряне виробництво. (Диканька сиділа, можна сказати на пороховій бочці!). Тими доходами Павло Кочубей, онук страченого писаря, в 1780-му будує Троїцьку церкву.

Храм мурується у самісінькому центрі села, на місці давнішого дерев’яного. Величава барокова хрещата в плані церква дещо дивно виглядає на задвірках сучасної Диканьки. Втім, саме вона фігурує у Вакулових пригодах.

«…на стене сбоку, как войдешь в церковь, намалевал Вакула черта в аду, такого гадкого, что все плевали, когда проходили мимо; а бабы, как только расплакивалось у них на руках дитя, подносили его к картине и говорили: „Он бачь, яка кака намалевана!“ – и дитя, удерживая слезенки, косилось на картину и жалось к груди своей матери».

Підлога церкви була вимощена чавунними плитами, що зникли десь за радянських часів. Кажуть, що за деякими з них ховались потаємні підземелля. І в одному з них було поховання Павла Кочубея та його дружини.

Інший храм – у вигляді дивовижної ротонди – Кочубеї збудували на околиці Диканьки. Миколаївська церква 1794-го року також стала родинною усипальнею. У її підвалах покояться п’ять князів і три княгині давнього роду, у тому числі й будівничий храму Віктор Павлович, перший російський державний канцлер внутрішніх справ.

Проект церкви розробив Микола Львов, автор багатьох храмів Санкт-Петербурга та Торжка. Архітектор надзвичайно цікавився новітніми системами опалення: Львов розробив першу модель калориферної печі. А в Миколаївському соборі вчені й досі ламають голову над конструкцією загадкових повітряних печей, що не лише обігрівали, але й провітрювали приміщення.

(На жаль, як законослухняний громадянин я не можу показати фотографії інтер’єрів церкви та мармурових кочубеєвих склепів, тож відсилаю до першоджерела).

Дещо пізніше на церковному подвір’ї збудували чималеньку муровану дзвіницю. Найбільший дзвін у 130 кг вагою можна було почути аж у Полтаві.

Наприкінці XVIII століття Віктор Кочубей розпочав також будівництво розкішної резиденції. Князівська садиба з величезним парком була однією з найсолідніших в Україні. (Не в порівняння з будинком генерального судді Кочубея, який можна оглянути в Батурині). Сніжно-білий колонний стокімнатний палац на пагорбі будував класичний архітектор Джакомо Кваренгі.

Той факт, що автор численних будівель Санкт-Петербурга, Москви, архітектор двора її імператорської величності (мається на увазі Катерина II) погодився на провінційну “халтурку” промовисто говорить про кочубеєву значущість.

От тільки до наших днів палац не дожив: після революції більшовики та трудове селянство з кочубеєвою спадщиною розібрались дуже швидко. Така ж доля мала спіткати унікальну для України Тріумфальну арку роботи Луїджі Руска (його авторству належать київський Гостинний двір, Ніжинський ліцей, численні палаци російських багатіїв). Він же проектував дзвіницю Миколаївської церкви.

Урочисту браму Віктор Кочубей, учасник історичної наради в Філях, наказав збудувати на честь перемоги у війні з Наполеоном. А приводом для будівництво стало відвідання Диканьки імператором Олександром I. Колись її прикрашали мідні барельєфи з батальними сценами. Їх вкрали в першу ж ніч радянської влади, вважаючи певно золотими.

Син Віктора Павловича Лев Кочубей продовжив примножувати батьківські статки. На момент скасування кріпацтва йому належали 3860 десятин землі, племінні заводи з розведення породистих англійських коней, тонкорунних овець, симментальської породи корів, беркширських і темворських свиней. У Диканці діяли пивзавод, хімічна та механічна майстерні.

Втім, на старості Лев Вікторович втомився від Полтавщини та виїхав назавжди до Ніцци. Гробниці його предків після революції були пограбовані, родовий палац, як я вже сказав, знищено. Про могутній колись рід нагадують Кочубеєві дуби.

Чотири десятиметрові в обхваті велетні висотою в 20-22 метри – то все, що залишилось від дубової алеї при в’їзді до княжої садиби. Біля одного з них за легендою юна Мотря на батькове горе зустрічалась з могутнім тоді Іваном Мазепою. Втім, саме той дуб до наших днів також не дожив.

Пам’ятник пролетарському письменнику Миколі Островському. Якщо я не помиляюсь, автор блокбастера “Як гартувалась сталь” ніколи в Диканці не бував. А своїм тутешнім увічненням письменник завдячує місцевому скульптору Леонідові Ільченку, автору монументів Леніну, Шевченку та Гоголю.