2002 р. Стара і нова церкви в Гершоновичах (Гершонах) поблизу Берестя (За даними візитації…
Павел Сиґовський
2002 р. Стара і нова церкви в Гершоновичах (Гершонах) поблизу Берестя (За даними візитації 1726 року)
Східна межа утвореного в 1815 році в складі Російської імперії Царства Польського розділила території кількох греко-католицьких єпархій. На захід від неї опинилися частини Литовської єпархії Київської митрополії, фрагмент берестейської частини Володимирсько-Берестейської єпархії, частина Холмської єпархії і невеликий фрагмент Перемиської єпархії. З усіх цих частин давніх історичних єпархій утворено нову Холмську греко-католицьку єпархію, яка простяглася від околиць Городні (Сопоцькині, Августів) на півночі по Тарногород і Томашів-Любельський на півдні [1].
Проведений у 1840 році перепис показав, що на її території було 396 парафіяльних і філіяльних церков та каплиць, з яких лише 29 мало іконостаси [2]. В решті храмів декорація інтер’єру складалася переважно з трьох вівтарів – головного і двох бічних [3]. Цей такий далекий від традиції східної церкви вигляд інтер’єру випливав з дедалі більшої латинізації уніатської церкви, під яку підпадали насамперед храми на територіях найзахідніших єпархій [4].
Безперечно, цікавою проблемою є встановлення початків цього процесу. Ухвали Замойського собору (1720 р.) нічого не говорять про усунення іконостаса, наказуючи лише впровадити бічні вівтарі [5]. Деякі церкви, будовані близько середини XVIII століття, мали зовнішній вигляд, наближений до костелів, а оздоблення їхнього інтер’єру складалося лише з вівтарів. Так було в збудованій у середині століття церкві в Жмуді [6] (Холмський деканат) і церкві 1756 року в Белзці [7] (Томашівський деканат). У давніших церквах іконостаси згодом замінювали вівтарями. Як видається, цей процес був одночасним [8]. Нерідко елементи попереднього оздоблення (іконостаси) залишалися в церкві [9].
На початки змін в оздобленні церков і декорації інтер’єрів у напрямі уподібнення їх до костелів певне світло може пролити візитація 1726 року парафії в Гершоновичах поблизу Берестя [10]. Село, розташоване за декілька кілометрів на південь від міста, мало греко-католицьку парафію, що належала до Берестейського деканату західної, берестейської частини Володимирсько-Берестейської єпархії [11]. Місцевий парох входив до складу берестейської катедральної капітули поряд зі священиками берестейських церков Святої Трійці, Спаса й архангела Михаїла, а також настоятелем забузької парафії в Лобачеві [12].
Згадана візитація привертає увагу з декількох причин. По-перше, вона дає надзвичайно рідкісну нагоду зіставити збудовані побіч дві церкви – стару і нову та визначити відмінності поміж ними. По-друге, текст візитації вирізняється винятковою докладністю порівняно, наприклад, з візитаціями Холмської єпархії того самого часу [13] й наступних десятиліть [14]. По-третє, збереглася також інша копія тексту візитації [15] – існування двох версій дає повніший образ описуваних об’єктів.
Обидві візитовані церкви – дерев’яні, старша була посвячена Різдву Богородиці, новіша – Благовіщенню [*]. Їхнім парохом близько 1700 року був священик Никодим Анахимович, „асистент берестейського капітульного катедрального собору” [16].
Походження давньої церкви, як видається, можна пов’язувати із заснуванням греко-католицької парафії в Гершоновичах. 2 листопада 1658 року король Ян Казимир видав привілей [17] для берестейського городничого [18] Яна Ієроніма Жаби [19] та його дружини Анни з Залеських. У цьому документі дано згоду на заснування в королівському селі Гершоновичах парафії і спорудження на належних до Жаб трьох волоках церкви „по-грецьки Святої Покрови”. Фундація Яна Ієроніма Жаби постала як подяка за врятування „від різних неприятелів, які на нашу державу різними часами наступали, та від мору”. Королівський дозвіл видано на раду „панів наших обох народів” з бажання „примножити Божу хвалу в нашій державі”. Дозвіл на заснування парафії мотивовано також тим, що „всі церкви в Бересті, так за Мухавцем, як і за Бугом, що перебували в унії, неприятель попалив; знищених неприятелем і мором (храмів) міщани наші берестейські відбудувати не можуть”. Крім того, „піддані наші гершоновські й прилуцькі [20] через вилив річок Бугу, Мухавця й Котельні” не могли „в урочисті свята брати участь у літургії, святе хрещення дітям давати”. Король також підкреслює, що видає дозвіл Янові Ієронімові Жабі за заслуги „перед нами і Річчю Посполитою в різних військових експедиціях за двадцять літ, а також за те, що після капітуляції Берестя в 1657 році перед шведськими й семигородськими військами [21], нас не зраджуючи, з цнотливим лицарством до вельможного гетьмана Великого князівства Литовського відійшов”. Фундатор отримав згоду на побрання дерева на будівництво „з пущі нашої Берестейської”, а також на запис священикові власного фільварку. До упосаження нової парафії король додав „пів осілої волоки, яка попередньо належала до церкви „Пречистої, що була в Бересті за Мухавцем [22], а тепер спалена”. Священик звільнявся від сплати чиншу з уживаного грунту, натомість мав „за нас (короля. – П.С.) і за наступників наших і всю Річ Посполиту Господа Бога просити вічно”.
Після спорудження церкви її фундатори забезпечили парафію грунтами [23]. У документі 1662 року вони стверджують, що збудували „церкву Святої Покрови” з „дозволу його королівської милості” на місці, яке посвятив „велебний його милість отець Савастян Качинський, настоятель берестейського монастиря ордену святого Василія” „з дозволу ясновельможного його милості отця Івана-Михаїла Потія, владики Володимирського”. Священикові, якого призначив на гершоновицького пароха згаданий володимирський єпископ – Мирославові Чорномислові, та його наступникам Жаби записали „фільварок” і належні до нього землі „у державу і спокійне уживання… на вічні часи, поки унія буде унією. А коли б. боронь Боже, дійшло до ліквідації тієї унії, тоді той фільварок і церкви мають (перейти) у розпорядження берестейського пароха”. „Священик… згідно з обрядами грецької віри, що перебуває в унії”, мав утримувати дяка, „про вино, свічки, кадило сам має старатися, просячи Господа Бога за короля його милість і за Річ Посполиту, а також за здоров’я фундаторів, за їх душу та їхню рідню, яка буде вписана до суботника”, відправляти „Службу Божу щотижня в середу і в суботу довічно”. Крім того, він мав „перестерігати, щоб парафіяни хрестили дітей, не жили без шлюбів, хворі щоб не відходили на той світ без сповіді й найсвятіших тайн”. Фундатори застерігали за собою право презенти: „священика до тієї церкви ми самі подавати будемо повинні”. Новофундовану церкву збудовано між 1659 і 1661 роками [24], так що під час візитації 1726 року були підстави назвати її „старою”. В опису візитатор зазначав, що вона крита ґонтовим дахом „зістарілим”, „без купола”.
Великий залізний хрест, що спав з даху, переховувався в церкві. Церква, крім нави, мала „відокремлений вівтар” [25], тобто виділену на плані й зовні вівтарну частину. Бракує згадки про бабинець, якого, можливо, не було, через те, що єдині зазначені двері – двері „до церкви” [26], тобто, очевидно, до нави, бо власне так означувано наву у візитації цієї дієцезії. Всередині храму був „Деісус апостольський нецілий”, чотири намісні ікони й „царські врата столярські”. Дві намісні ікони мали додані вівтарики – відповідно до ухвали Замойського собору. На головному вівтарі, у вівтарній частині храму, на зрубної конструкції менсі стояв „киворій мальований великий у сницарських фльоресах”. У жертовнику, на звичному місці, був образ „Тайної вечері” [27]. Опріч того, візитатор згадує переховувані в церкві ікони „за шклом”: дві „чвертеві”, одну „аркушеву”, п’ять менших, „у рамках”, дві „в чорних рамках”, а також інших ікон чотирнадцять „значніших” [28] і п’ятнадцять „московських” [29]. Крім традиційних елементів оздоблення, в наві стояли три лавки, але не було криласа й „краток”, тобто балюстради перед іконостасом.
„Нова церква, що стояла при тій же старій”, „на взірець римських костелів зроблена” [30]. Мала критий Ґонтом дах; хрест був на „вівтарі” [31], тобто у вівтарній частині храму. До церкви заходили через бабинець чи передсінок „зовнішній”, „немощений, без дверей”, з вибудуваною на ньому дзвіницею, „дуже високою” [32], чи з вищим верхом [33], з „куполом” із залізним хрестом. За передсінком, бабинець другий іде з великими дверима чи внутрішній передсінок, над яким містилися хори, з двома вікнами „wakuiącemi”. З передсінка до нави вели подвійні двері. Нава, як можна зрозуміти з опису, творила єдиний простір з вівтарем, освітлений двома великими й чотирма малими, круглими вікнами. В інтер’єрі привертала увагу „трама посередині на взірець римських костелів” [34], на якій був мальований „Хрест з Розп’яттям великий з двома особами обабіч різьбленими” – балка з групою Розп’яття. Не було „переділу і Деісуса” [35], царських врат ані крати немає. Без переділу „великий вівтар столярської роботи при стіні” [36] „з великим образом «Благовіщення»” [37]. У наві був також „бічний вівтарик (ще) не мальований і без будь-якої сницарської роботи” [38], „з образом Розп’яття на папері, приготований до служби” [39]. Крім того, церква мала ще „образів значніших різно стоячих чотирнадцять” [40], серед них, очевидно, два з берестейського кате-дрального собору – святих Йосафата й Онуфрія [41]. У церкві так само було вісім московських ікон [42].
З лівого боку до вівтаря прибудовано захристію з надбудованою над нею „резиденцією з малою залою, побіленою, з ґратами до церкви відкритими” [43].
Варто ще, може, згадати, що серед переховуваного в обох церквах традиційного літургійного посуду, шат, вотів згадано також „двоє щипців для свічок, два вівтарні хрести”, „релікваріїв за шклом добрих два”, але ще без реліквій” [44], кришталевий агнус і два з тканини [45], дзвоників „у вівтарі” чотири, два анти-мінси єпископа Залеського і один – Потія, а також два „portatele rzymskie” [46]. На дзвіниці (біля старої церкви не згадана, мабуть, була лише при новій) було три дзвони, втім, один новий, „великий” [47]. Серед книг більшість (з Євангелієм включно) – рукописні, за винятком Псалтиря і „Kazusów zamojskich”. Від 1701 року проваджений „Суботник спільно з метрикою в одній оправі” [48].
Переховувані документи – акт фундації парафії 1658 року, акт впровадження у володіння тодішнього пароха 1701 року і попередня візитація „отця Фабриція” (без дати) [49].
Візитатор також перелічив місцевості, що належали до парафії. Крім Гершоновичів, до складу її входили села Дубинки, Мітки, Бернати, П’яновичі, Котельня Єпископська, Михайлово, Котельня Єзуїтська та Аркадія.
Візитацію традиційно завершують зауваження візитатора, який наказує відремонтувати стару церкву й закінчити нову (на що вже було приготовано складений біля неї матеріал [50]), направити начиння й відновити книги, піддає інтердиктові (тобто забороняє використовувати) знищені антимінси й невідповідні ложечки для причастя [51], наказує усунути з церкви „господарське начиння” [52], а також нагадує про навчання катехизму та дзвонення вранці і ввечері на молитву [53].
Серед близько 260 візитованих храмів єпархії було декілька, збудованих „за моделлю”, „на зразок”, „згідно” з римськими костелами, зокрема в Корощині, Лобашеві, Остромечеві (усі – Берестейський деканат), Межирічі-Підляському (Мельницький деканат), Голешові (Володавський деканат) [54].
Водночас переважна більшість описуваних церков мала іконостаси, але їх не було в кількох храмах, наприклад, у Костомолотах (Берестейський деканат), де нова церква мала „вівтар відділений”, але не було Деісуса, намісних ікон, царських врат. Головний вівтар „з дощок незле пристосований з іконою патрона церкви святого Микити” [55], яка мала „обабіч царські врата замість крил”. Перед вівтарем була, як і в Гершоновичах, „трама… з Розп’яттям різьбленим і двома особами різьбленими”. Інтер’єр доповнювали два бічні вівтарі [56].
Брус з групою Розп’яття виступає також у тих храмах, де були іконостаси, наприклад, у Троїцькій церкві в Бересті [57], так само і в обох церквах у Радваничах Поліського деканату, І стосовно яких візитатор зазначив, що „трама не потрібна в обох церквах, заступає ікони” [58].
Декорацію інтер’єру, таку ж як у Гершоновичах, відзначено й на території Холмськоі єпархії, наприклад, у Чернеєві (Холмський деканат) інтер’єр місцевої церкви з трьома вівтарями, брусом з латинським написом і датою (1728 р.) відомий за літографією кінця XIX століття [59].
На жаль, не пощастило з’ясувати обставин виникнення нової гершоновицької церкви, насамперед виявити особу фундатора, який узявся збудувати поряд зі старою, ще придатною для використання церквою, нову з цілком відмінними зовнішнім виглядом і внутрішнім опорядженням. Можливо, його особу й відповідну мотивацію вдасться встановити завдяки дальшим пошукам.
Невідомо також, доки стояла описана тут Благовіщенська церква. Безперечно, її відмінність мусила привернути увагу росіян, які після ліквідації унії на приєднаних до Росії землях (1839 р.) пропагували цілком відмінний, „московський” тип церковного будівництва. До нього належить мурована церква другої половини XIX століття, що збереглася в Гершоновичах до цього часу [60]. Зовнішній вигляд її має небагато спільного з будівельною традицією сакральної архітектури східної церкви на розгляданому терені – як православної, так і уніатської.
З польської переклав Володимир Александрович
Джерело: Пам’ятки України, 2002 р., № 3-4, с. 142 – 145.