Літопис українського Підляшшя в пам’ятках одного села

Присвячується 70-й річниці відновлення Української Держави

Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…

От де люде, наша слава, слава України!

Т. Г. Шевченко

Преподобний Антоній Печерський є одним з покровителів церкви у Голі

Маленька Голя перевищила усі мої сподівання. Все разом і наша стара віра і могили наших предків: простих підлящуків, петлюрівців, бандерівців, а також жертв драматичних переселень. Такий знайомий київський святий – преподобний Антоній Печерський сумними очима дивится з образу в церкві, в якій правиться раз на два місяці. Нам, мешканцям великої України, що можуть щодня піти до своєї церкви, важко зрозуміти людей звідси з околиць українського світу. Але все ж таки спробуємо зрозуміти. Але про все по черзі. Отож одного дня ми виїхали з Любліна до Підляшшя, тримаючи курс на невеличке тутешнє село Голя, що сховалося на Західному Поліссі в гміні Старий Брус, Влодавського повіту Польщі, де нас чекав один з творців унікального скансену матеріальної культури Холмщини і Підляшшя, що з 80-х років діє в цьому селі, Тайдей Карабович – гостинний гід у минуле.

Підляшшя це український етнічний регіон, розташований на кордоні з польськими етнічними землями. Власне звідси, як вражає частина дослідників і походить його назва. Згідно дослідженням професора В. Кубійовича, на території Холмщини ті Підляшшя пробігає західний кордон українських земель по лінії населених пунктів Тишивці – Войславичі – Павлів – Вільхівець – Опілля – Пішац – Янів над Бугом, а звідси вздовж Буга до Дорогичина через Боцьки до Лісної над Нарвою, де починається кордон з білорусами. Південне Підляшшя це типове приграниччя. У IX-X ст. воно було заселене, в основному, східнослов’янськими племенами: древлянами, бужанами та дреговичами. Пізніше деякий час входило до складу Галицько-Волинського князівства-королівства, Великого князівства литовського, а ж зрештою стало частиною Польщі. Вихідну українську етнічну приналежність цього регіону підтверджує і пан Тадей. Проте українські етнічні сліди на Підляшші збереглися хіба що лише в таких віддалених селах. Необхідно зазначити, що наразі в Польщі православ’я зовсім не обов’язково асоціюється з українською етнічною приналежністю, адже проповіді наприклад зазвичай ведуться польською мовою. А в столиці Південного Підляшшя – Білій (Biala Podlaska), сучасні православні майже завжди підписують свої нагробки виключно польською мовою. І це тим не приємніше, що з боку поляків їх ніхто зараз до того не примушує. Водночас старі нагробки тут же майже всі російськомовні, адже дається в знаки русифікація, проведена в часи належності цього краю до Російської імперії. Мимоволі виникає питання, а де ж ті підлящуки?

Аж тут на теренах Полісся ми врешті відшукали сліди цього загубленого народу. Власне, коли я вперше довідався про існування скансену матеріальної культури Холмщини і Підляшшя, то подумав, що це і є унікальний шанс ознайомитися з свідченнями матеріальної культури цього своєрідного регіону і відшукати сліди цієї своєрідної частини українського народу. Адже це не вдалося зробити а ні у Білій, а ні у люблінському сканесені, де експозиція Підляшшя тільки планується.

Аж ось ми і на місці. Жадібно роздивляємося навколо, аж увагу привертає знайомий кожному українцю «журавель». А свідомість швидко поглинає нову інформацію, що доносить до нас тихий голос Тадея. Першою нас зустрічає дерев’яна зрубна кузня. Як ми дізнаємося, ковалю доводилося підковувати різних коней, у тому числі тяглових з великими копитами. Як виявляється отвори у підковах вирізалися ручним свердлом польського виробництва. А з старої світлини на стіні кузні дивляться на нас вони – діти загубленого народу.

Стара світлина у кузні

Перенестися в атмосферу минулого життя підлящука дозволяє і зрубна хата з маленькими вікнами, що перенесена з с. Вирики. Хата складається з типових для помешкання ХІХ ст. приміщень: житлової кімнати з великою піччю та запічком, алкена, сіней та двох комор. В житловій кімнаті зібрано експозицію типових для регіону побутових предметів, а у одному з кутів кімнати розміщується «святий куточок» з образами.

Підляська хата з с. Вирики

А на стіні зберігся фундаційний напис та дата побудови – 1912 р. Цікаво, що цей напис російськомовний. Вочевідь, це сліди того збурення, яке принесло у цей замкнений регіон панування Російської Імперії. Колишній полонізації краю Росія протиставила загальну русифікацію православного і уніатського населення колишньої Речипосполитої. Саме у ті часи зводяться в околицях Голі добротні муровані церкви В. І. Сичугова та інших російських архітекторів у російсько-візантійському стилі.

Церква В. І. Сичугова у Сосновиці 1891-1893 рр.

В алкені (спальні) хати оглядаємо експозицію одягу з підляшських сіл з першої половини ХХ ст.

А далі прямуємо до вітряка з с. Волосковоля, що ще на під’їзді до Голі одразу привернув нашу увагу. Як же приємно його побачити. І це не дивно, адже такого типу вітряки – «козляки» (корпус вітряка закріплений на основі так, що весь вітряк може повертатися в залежності від напрямку вітру) тут в Польщі для нас це також «українські сліди».

Вітряк-козляк початку ХХ ст. перенесений до Голі з. с. Волосковолі

Вони неначе відмічають собою етнічний кордон того самого загубленого народу. Хоча вітряки були поширені і в ординації Замойських і трохи на захід аж до берегів Вісли, втім далі на захід – в етнічній Польщі користувалися переважно водяними млинами. Окрім козляків в Польщі будували також так звані голандські вітряки. В них оберталася тільки верхня частина конструкції разом з гвинтом. Такого млина ми можемо побачити у скансені в Любліні. Інколи такі вітряки будували навіть з каменю, про що свідчать руїни біля Олесників. Якщо йдеться про дерев’яні вітряки то їх в Польщі залишилося вже дуже небагато. А ті що збереглися (нажаль як і на Україні) дуже часто руйнуються на наших очах. Так вже фактично загинув вітряк у Завадувці. Шкода, страшенно шкода цих крилатих творців сільської романтики…

Важливою особливістю голянського вітряка є добра збереженість внутрішніх механізмів, збереглися й жорна зроблені з вапняку привезеного з Свентокшиських гір. І хоч жорно від напруги і часу тріснуло, його повернули до роботи скувавши обручем. Поки Тадей оповідає про спеціальне віконечко та блоки для спуску мішків, мені в голову приходять перекази про чортові млини. Мимоволі шукаю в темних кутках затишне лігво для безпритульної нечисті…

Місцевим особливостям відповідає і стодола з с. Костомлоти, що колись стояла на берегах Бугу. Щоб зберегти стіни від руйнування весняними водами, їх робили не суцільними, а плетеними з прутів. Таким стінам повінь не зашкодить, а як вода зійде, то можна споруду використовувати за призначенням.

Стодола з Костомлот – яскравий приклад адаптації до річки з характером

А напроти стодоли увагу привертають дерев’яні борті для бджіл – свідчення старого, ще з язичницьких часів слов’янського промислу. Секрет варіння стародавнього алкогольного напою – меду навіки втрачено, втім бортництво як промисел ще лишилося в глухих кутках Полісся. А поруч чиясь оригінальна витівка – ведмежа у позі половецької баби. «Міша-мамай», як влучно називає його мій друг. То вже справа рук сучасних жартівників.

Важливу роль в народній культурі відігравали також придорожні хрести. Їх ставили і православні і католики. Припускають, що ця традиція почалася ще у часи раннього християнства, коли таким чином намагалися захиститися від численної нечистої сили, яка мешкала у лісах та полях. Згодом хрести стали ставити на відзначення свят, як подяку за сповнені бажання, або на колективних могилах під час епідемій та воєн. З часом ця традиція розвинулася у зведення невеликих дерев’яних чи більш потужних мурованих придорожніх капличок, що оздоблювалися іконами чи скульптурами Христа, Матері Божої чи святих. Дерев’яні хрести з межі ХІХ та ХХ ст. (з Голі та Ополя) а також придорожню капличку з фігурою Христа, можна побачити і у Голянському скансені.

На території скансену панує тиша. Все наче завмерло, а всі ті споруди стоять як лише тіні минулого. В тут тишу вслухається потужне вікове дерево в’яза гладкого, що цілком заслуговує бути пам’яткою природи. Він неначе чекає того дня, коли раз на рік під час Голенського ярмарку (в першу неділю після 23 липня) скансен оживе. В цей час він наповнюється народними майстрами, фольклорними колективами, значна частина яких не тільки з Підляшшя але і з такої близької і рідної України. І дивлячись на це дійство напевне згадує старий в’яз як то було давніше, коли праця гончаря чи спів бандуриста, так як і церковне свято на честь переподобного Антонія Печерського було тут звичним повсякденним, не те що зараз… і схвально киває своїми гілки старий в’яз спостерігаючи зі свого кутка за святом. Так, під час того ярмарку дух Підляшшя як би оживає. Втім в’яз трохи оживився і у компанії наших дівчат.

Старий в’яз на території скансену був зовсім не проти нашої компанії

З території скансену йдемо до церкви св. Антонія Печерського та св. Параскеви. Церква у Голі незвичайна, на відміну від мурованих в часи Російської імперії церков в навколишніх Дратові та Сосновиці, це дерев’яна однонавова українська церква. Вона видається ровесницею села, хоча мала давнішу попередницю. Загалом перші згадки про Голю походять з 1588 року, коли вона фігурує як садиба православної парафії. У 1610 р. парафія отримала привілей від Флоріана Ржевуського. Турбота про релігійні потреби своїх селян у той час була нормальним явищем. У 1654 р. церква була вже греко-католицькою, про що свідчить запис в актових книгах Холмського міського суду, де під цим роком згадується священик Теодор Лобач, уніат. Під час шведського нападу у 1700 р. церква та село були спалені. І от тоді 1702 збудовано нинішню церкву дякуючи фундаторці Параскеві Ржевуській. Від ім’я фундаторки була надана і перша посвята. Парафіяльні книги ведуться тут, починаючи з 1709 р., а з 1797 р. при церкві для її утримання сформувалося церковне братство. Протягом 1846-47 рр. церква зазнала значних перебудов за проектом тодішнього повітового архітектора. Зокрема було збудовано нову наву та вівтар з закристіями, залишаючи бабинець 1803 р. Одночасно у церкві було встановлено органи, залишаючи і іконостас. У 1875 р. парафія яка стала православною, була приєднана до Холмської децезії. У 1893 р. парафія налічувала 1927 вірних.

Голянська святиня це однонавова українська дерев’яна церква з однією банею

У 1915-1924 рр. церква не функціонувала. Лише 25 вересня 1925 р. з ініціативи єпископа Генрика Пжезьдеського створено тут першу на Підляшші неоунійну парафію. Місцеве населення не сприйняло такої зміни. Як писала тоді газета «Наше життя», до села «приблукався ксьондз «всходнєго обжондку» Микола Галас. Натомість православні, витіснені нео-уніатами з старої церкви, збудували у 1935 р. будинок для відновленої у 1933 р. православної парафії. Цей будинок молитви був розвалений під час акції нищення церков 9 липня 1938 р. На згадку про нього в старій голянській церкві лишилася ікона св. Миколая з написом «Старанням церковного старости Василя Боднарука 9.05.38 в пам’ять відкриття парафії в Голі 21.07.33.».

Зображення церкви в Голі на світлині 1933 р.

У 1941 р. в церкві обгоріли дах та крокви. В цей час згоріла барокова сигнатурка над навою. Церкву відбудовувала вже православна громада у 1943-44 рр. під час німецької окупації. А у 1947 р. з виселенням українців її знову зачинили на 10 років, аж до 1957 р. В цей час поновила свою діяльність місцева православна парафія. Варшавський архітектор українського походження Богдан Боберський у 1997 р. розробив проект реставрації голянської церкви. При цьому він запропонував понизити дахи над вівтарем та бабинцем и при підняти дах над навою, та покрити їх гонтами. Гребені дахів запропоновано увінчати здвоєними бароковими банями.

Наразі церква, що розташована у самому центрі села при дорозі в оточенні муру з каменю, є тризрубною орієнтованою дерев’яною будівлею. Прямокутна в плані, з рівноширокими прямокутними вівтарем з двома закристіями (з одного боку неї знаходиться проскурня, а з другої пономарня) по боках, навою та бабинцем. До західного фасаду прилягає новіший прямокутний присінок. Відновлено також барокову сигнатурку.

Найбільш подібною до голянської є церква у сусідній Гороститі, що демонструє ознаки місцевого стилю. Втім у тої алтарна частина вужча за об’єми нави та бабинця, та має гранчасту форму.

Воздвиженська церква у сусідній Гороститі збудована у тому ж 1702 р. наразі відрізняється від голянської вужчою гранчастою алтарною частиною

З вихідного внутрішнього убранства голянської церкви майже нічого не збереглося. Адже в процесі її ремонту старі речі було зібрано на горищі і у 1941 р. вони там згоріли. Але Пан Тадей показав нам образ св. Параскеви та елемент оздоблення церкви, що збереглися з ХVIII ст.

Образ св. Параскеви, що походить з ХVIII ст.

Незважаючи на те, що сучасне оздоблення церкви є ділом рук сучасних майстрів, тим не менше і зараз тут панує неповторний дух Підляшшя. Суворо дивляться з образів Христос та святі, трохи сумно вдивляється рідний київський преподобний Антоній Печерський. Напевне цей сум пов’язаний з тим, що служба у церкві відбувається раз на два місяці. І дійсно, як тут не засумувати.

Сучасний інтер’єр церкви у Голі

Увагу привертає також образ мучеників холмських та підляських – священнослужителів, що загинули в буревії Другої світової війни.

Образ мучників Холмських – пам`ять про воєнне лихоліття

Але це не єдине нагадування про воєнні лихоліття. Тут же на подвір’ї церкви стоїть символічний нагробок з написом «Фекла Гаврилюк и доч ея Марія деревни Замолодыче погиб от немецкой гранаты в Кобрине 14 авгу 1916». Це одне з свідчень трагічної долі примусових переселенців з Підляшшя під час першої світової війни.

Символічний надгробок Фекли Гаврилюк та її дочки Марії – цивільних жертв першої світової війни

Тоді, внаслідок стрімкого німецького наступу територія колишнього російського забору опинилася під їх окупацією. Намагаючись позбавити ворога господарської бази російський уряд ініціював примусову евакуацію православного населення Холмщини та Підляшшя. Це стало справжньою трагедією для людей, які мали кинути свою землю та свою оселю. Ця акція, а навіть не шовіністична політика передвоєнного польського керівництва призвела до катастрофічного падіння української свідомості на Холмщині та Підляшші. Декому з мешканців Голі вдалося повернутися до рідних осель лише у 1918 р. Цікаво, що до першої світової війни у Голі мешкало кілька родин старовірів, які після евакуації сюди вже нажаль не повернулися.

На подвір’ї церкви звертаємо увагу також на дерев’яну дзвіницю з 1814 р. та дізнаємося і про те, що на цих теренах прицерковні липи – це свідки ще часів перед входженням краю до російської імперії. Тоді як ясени саджали вже після…

Дерев’яна дзвіниця поблизу голянської церкви походить з XVIII ст.

Але чи не найбільшу цінність в Голі становить цвинтар. Це справжній наочний літопис трагічної долі українського населення цієї території. Адже наразі в Голі з приблизно 60 родин, лише декілька православних. Одна з них то родина нашого провідника – Тадея Карабовича. На хвильку докладніше зупинимося на цій особистості. Тадей є активним громадським діячем, зокрема він є членом Ради Об’єднання українців в Польщі (ОУП) у Варшаві та нештатним редактором українського тижневика „Наше Слово”. Тадей це ще й український поет, який має вже не одну зібірку віршів. Живе він на селі в Голі а працює як асистент Закладу української філології Університету Марії Кюрі-Склодовської в Люблині. Скансен є громадською власністю Товариства любителів скансену в Голі, товариство було зареєстровано у 1990 році. Головою Товариства є Алина Карабович, жінка Тадея, вчителька початкової школи у Голі.

За розмовою, не помічаємо як підходимо до цвинтаря. Він складається з кількох частин: найстарішої ХІХ ст., частини що походить з буремного ХХ ст., а також ділянки сучасних поховань.

У 1846 р. коштом уряду на цвинтарі було збудовано греко-католицьку дерев’яну каплицю Покрови Богородиці, яка збереглася і дотепер і є найстарішою датованою пам’яткою цвинтаря. Наразі її відреставровано.

Покровська каплиця на цвинтарі в Голі

З часів російського забору залишилися поховання підписані російською мовою. До таких належать зокрема розташовані на найдавнішій частині цвинтаря поховання місцевих священнослужителів.

Поховання священнослужителя голянської церкви часів російського панування

Цілий ряд поховань тут свідчить про трагічну долю українського населення під час Першої світової війни, коли царський уряд примусово евакуював на схід з Підляшшя і Холмщини близько 120 тис.чол. Деякі нащадки виселених з Голі людей подбали про те, щоб мати символічні поховання своїх батьків тут в Голі.

За умовами Берестейського миру 1918 р. Підляшшя мало відійти до Української Народної Республіки, але на початку листопада 1918 р. польські збройні сили включили територію Підляшшя і Холмщини, зайняту німецькими військами до складу відновленої Польської держави. Після поразки спільного польсько-українського походу з метою визволення території України, в Польщі осіло багато колишніх вояків УНР. Поховання одного з петлюрівців – Левка Рибчинського – збереглося і на цвинтарі в Голі.

Могила вояка УНР Левка Рибчинського, який осів у Голі

В Голі похований також козак армії УНР (боєці подільского з’єднання отамана Якова Гальчевського – “Орла”) Вовнюк Прокіп (1900 – 09.01.1993). Його син Іван наразі є єдиним православним мешканцем с. Замолодичі.

Поховання Прокопа Вовнюка на цвинтарі в Голі, 2019 р.

В міжвоєнний період польський уряд проводив на території Підляшшя необдуману антиукраїнську політику. Особливо гострою була реакція українського суспільства на знищення церков на Холмщині і Підляшші. Нажаль не оминула акція нищення церков і Голі, втім стара церква, можливо завдяки тому що була уніатською, встояла. «Кракуси» розвалили лише молитовню православних. Польське керівництво виправдовувало цю ганебну акцію необхідністю знищення пам’яток примусової русифікації. При цьому зовсім не дбало не тільки про те, яку реакцію це викличе у польських православних, але й подекуди знищувала церкви, які жодного відношення до російської політики не мали. Необхідно зазначити що в польському суспільстві роздавався не один голос проти цього варварства. Завдяки втручанню польських громадських діячів (згайдаймо хоча б З. Клюковського та С. Свежавського) вдалося зберегти не одну давню церкву. Втім, на зміну настрою українців це вплинути не могло. Тож немає нічого дивного, що Організація українських націоналістів знаходила широку підтримку в українського населення. А з вибухом німецько-радянської війни, ОУН намагалася використати німців для створення незалежної української держави. ОУН-івці добре пам’ятали досвід першої світової війни, а також мали перед очами приклад Словацького дива – створення незалежної Словаччини під протекторатом нацистської Німеччини. Втім німці не виправдали сподівань українців. Нацистам йшлося не про нові держави в Європі, а про реалізацію генералплану «Ост», який коротко можна охарактеризувати як план слов’янського геноциду. Кривда що накопичилася проти всіх поневолювачів України вилилася у криваву боротьбу УПА. У 1939-44 рр. Підляшшя входило до складу Генеральної Губернії.

У післявоєнний період автохтонне населення Підляшшя спіткала та сама доля, що і українців на інших українських етнічних землях, що залишились у складі Польщі. За угодами комуністичних урядів СРСР і Польщі, значну частину українців з Підляшшя було виселено до УРСР, решту депортовано в1947 р.у ході злочинноїоперації «Вісла»на північно-західні польські землі. На землях що залишали українці намагалися якийсь час ще битися вояки УПА. Одна група повстанців загинула в перестрілці з міліцією в околицях Голі. Їх поховали на місцевому цвинтарі.

Могила бійців УПА, що загинули в перестрілці з міліцією

А далі пан Тадей показує нам могилу Марії Тум`янушевської, яка колись була у повстанців зв’язковою, змогла уникнути виселення та доживала віку на своїй землі.

Могила Марії Тум`янушевської – зв’язкової УПА

Пробратися на захід, було єдиним виходом для останніх повстанських загонів. Доки ще не було вибудовано залізну завісу декому це таки вдалося. Так, уся родина вважала загиблим Василя Климука, якому вдалося прорватися на захід. Згодом він переїхав до Нью-Йорку, де і помер. Про це його рідні довідалися випадково. А поруч ім’я закатованого німцями солтиса Степана Климука. Претекстом була допомога євреям. Багато років по тому племінниця Степана Климука за допомогою Тадея Карабовича відшукала могилу, нагробок було поновлено (див. тут.).

На могильних плитах голянського цвинтаря викарбувана важка доля підляшських українців

Частина людей примусово виселених до території УРСР повернулася сюди на свою батьківщину, нажаль вже після смерті і у вигляді символічних надгробків. Тадей оповідає, що при їх встановленні частина місцевих мешканців, які вже не знають української мови, зверталася до нього, щоб він приготував тексти на надгробках їх родичів українською.

Символічний надгробок мешканців Голі, що померли на чужині

А ці родичі зустрілися на батьківщині лише по смерті

Поверталися з цвинтаря думаючи кожний про своє. У мене перед очима вставали картини з надбужанського і поліського життя, що поєднувалися з промовистими свідченнями нещасть та лихоліть. Усі ці переживання були викликані унікальним історичним кліматом поліської Голі, для збереження якого дуже багато зробили Тадей та Аліна Карабовичі.

В 2014 р. фундатор та багаторічний доглядач скансену Тадей Карабович отримав польский орден. Коли вже нарешті й Україна згадає про подружжя Карабовичів?

Мені відомий вже не один випадок, коли національне почуття прокидалося у наших земляків лишень після того як вони перебували за кордоном. Якщо це так, то Голя одне з найкращих місць для цього. Це гарний духмяний пучок євшан-зілля. Тож, якщо ви перебуватимете у Любліні і матимете вільний час обов’язково завітайте сюди, зв’яжіться з парою Карабовичів та пориньте у світ старого підляшського села та такої нелегкої приграничної історії. Скористайтесь з магічної сили підляшського євшану та прислухайтеся до того про що шепочуть століття.

ПС: Контакт з доглядачами скансену: Аліна чи Тадей Карабовичі тел. 0-81-560-76-35 (після 17 години за київським часом)

e-mail:

В статті використано фото автора, а також К. Войцеховського та Т. Карабовича, а також працю Василя Слободяна Церкви Холмської єпархії. Львів.: Наукове товариство ім. Шевченка, 2005. – 560 с.

Використані джерела:

Науковий співробітник історико-архітектурної пам’ятки-музею «Київська фортеця», к.б.н.

Іван Парнікоза